Вірування та повір’я українського народу

Обряди та звичаї зустрічають людину при народженні, супроводжують на її життєвому шляху, не полишають навіть біля труни. Вони складають спадок предків, в якому зібране все розумове багатство і в якому коріняться всі національні особливості нащадків. Серед такої спадщини окремо виділяються вірування в перетворення, в перевертництво, які відображені не тільки в казках про перевтілення героїв, але і в сучасних переказах про відьом та вовкулаків.

Тимчасово полишаючи оповідь про відьом, сутність яких описуватиметься в окремому розділі, докладніше зупинюся на не менш поширених в народі розповідях про вовкулаків. Готуючи матеріали для написання даного розділу, я зрозуміла, що з відомих фактів та розповідей важко вивести певне уявлення про цих перевертнів, риси яких цінителі та збирачі народних повір¢їв змішують інколи з деякими рисами, притаманними упирям чи вампірам. Спираючись на матеріали усної народної творчості, етнографічні нариси та інші опрацьовані матеріали, переді мною постала необхідність з¢ясування походження, витоків повір¢я про цих персонажів .

Звідки ж взагалі з¢явились повір¢я про вовкулаків та хто це такі? З найдавніших часів людина ділила навколишній світ на дві нерівні частини: Своє та Чуже. Своє - це своя сім¢я, своє плем¢я, свій рід, своя територія, знайома та обжита. Чуже - це дикий, ворожо налаштований світ, що оточує Своє, і завжди несе загрозу та небезпеку, виштовхуючи людину із звичного середовища проживання. І посланцем з того, інакшого, світу, людина вбачає його споконвічного жителя - дику тварину, або покійника (тобто того, хто відійшов з цього, свого, світу, на той, чужий). Уявлення про Своє та Чуже, можливо, найдревніше для людства, і служить воно джерелом забобонів, одне з яких – віра в перевертнів-вовкулаків.

Синонімом слова “вовкулак” є “вурдалак”, особливістю якого є можливість точно вказати дату виникнення - 1835 рік. Саме тоді був написаний, а тоді і надрукований відомий вірш О.С. Пушкіна з циклу “Песни западных славян”:

Трусоват был Ваня бедный:

Раз осеннею порой

Весь в поту, от страха бледный,

Чрез кладбище шёл домой.

Бедный Ваня еле дышит,

Спотыкаясь, чуть бредёт

По могилам; вдруг он слышит,

Кто-то кость, ворча, грызёт.

Ваня стал; шагнуть не может.

Боже, думает бедняк ,-

Это, верно, кости гложет

Красногубый вурдалак!

Горе! Малый я не сильный!

Съест упырь меня совсем,

Если сам земли могильной

Я с молитвою не съем!

Что же? Вместо вурдалака

(Вы представьте Вани злость!)

В темноте пред ним собака,

На могиле гложет кость.

До заголовка відсилає зноска “Вурдалак. Вудкоглак. Упир.” Іншими словами, це мрець, що встає з могил та смокче кров живих людей. Людина, яку вкусив упир, сама стає упирем, а врятувати від нього міг лише шматок землі, взятої з могили, який треба з¢їсти. Проте всі ці відомості стосуються лише упиря, а з вурдалаком справи складніші. Дійсно, в міфології наших далеких предків існував персонаж із схожим ім¢ям –“волколак”. Подібно до упиря, це був перевертень, який випивав всю кров з людини, котра сама ставала “волколаком”. Проте перетворювалась вона не в мерця, а у вовка, ім¢я якого вимовлялось по-різному - “вулколак”, “вурколак”. Цікаво, що ці варіації згадує і персонаж драми О.В.Сухово-Кобиліна “Смерть Тарелкина” Расплюєв. Розповідаючи про страшне чудовисько, яке п¢є кров петербуржців, Расплюєв з жахом каже: “Вурдалак, вудкоглак, упир”. Тому, можливо, О.С.Пушкін, нечітко почувши вимовлене ім¢я вовкулака, відтворив його як вурдалака. Замінивши його, він ототожнив вовкулака з упирем. Обидва чудовиська дійсно мають спільні риси: обидва – перевертні, що харчуються кров¢ю, прибульці із ворожого світу, які затягують в той світ своїх жертв.

Походження слова “вовкулак” не викликає особливих труднощів, адже споріднені слова є і у інших слов¢янських мовах : болгарське “върколак”, сербо-хорватське “вукодлак”, чеське “vlkodlak”, польське “wilkodlak”.

Перша частина його – “вовк” – взагалі зрозуміла, а другу частину порівнюють з церкоснослов¢янським “шкіра, волосся”. Отже, “вовкулак” – “вовча шкіра” – влучна назва для того, хто її раз від разу скидає.

За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це або чарівники у звіриній подобі, або прості люди, перетворені чарами на вовків. Чарівники бродять вовками переважно вночі, вдень же вони знову набувають людського вигляду. Вовкулаки, перетворені з простих людей,  істоти не злі, а страдницькі; вони живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте зберігають людські риси. За народним повір¢ям, чаклуни чи відьми, бажаючи когось  перетворити на вовка, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи при цьому магічні слова.  Інколи говорять, що чаклун кладе пояс під поріг хати: хто переступить через цей пояс, той і перетвориться на вовка. Самі ж чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають на себе особливе кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут – у чарівних словах.