Заказ работы

Заказать
Каталог тем
Каталог бесплатных ресурсов

Кайдашева сім’я. І. Нечуй-Левицький

Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село

Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру

на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь

далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в

осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру

ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в

зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють,

неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.

 

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите

хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала

оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини

тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в

долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби

дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого

старого лісу.

Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата

Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по

дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.

Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й

майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені навстіж. Густа тінь у воротах

повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі

картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь.

Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі

жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому

високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало

на голові, як пух, і блищало сивиною.

Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під

стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали

Карпом, меншого— Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі,

рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими

носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими

гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими

губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.

Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились

привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс,

рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на

матір.

Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив

лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому

меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

— Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед

Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.

— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

— То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо.

— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як

шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни

нема. А що вже гарна! Як намальована!

— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби.

— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить,

то носом свистить.

— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає,

а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з

перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.

— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці

печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...

Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись.

Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали,

поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з

повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки

на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства,

любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п'ятниць на рік,

перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого

народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить

у ту п'ятницю, той не буде в воді потопати.

— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? —

загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви

знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і

не вмре наглою смертю.

— В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, — сказав

Карпо.

— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся, —

сказав батько.

— Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що

батько любить часто ходить до корчми.

— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами...

Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь. Хлопці трохи помовчали, але

перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім

голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти

будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний

місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка

здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як

тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний

лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха

неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як

кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лавр і засміявся.

 

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а

на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як

іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.

 

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

— Господи! Чи в вас бога нема в серці, що ви в таку святу п'ятницю паскудите

язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі?

Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки

язиками чортзна-що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та

махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще

більше сердився од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті.

— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не

кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім

мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пішов у повітку. Сини

почали знов розмовлять.

— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як

калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

— Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в

спасівку, — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в

неї серце з перцем. — сказав Лаврін.

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе

стояла тут на току недалечке од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його

своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице

з рум'янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами.

Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де

він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному

намисті з дукачем.



Размер файла: 269.76 Кбайт
Тип файла: txt (Mime Type: text/plain)
Заказ курсовой диплома или диссертации.

Горячая Линия


Вход для партнеров