Ольга Кобилянська. Людина ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ПОВIСТЬ З ЖIНОЧОГО ЖИТТЯ Присвячено високоповажнiй Наталi Кобринськiй Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen.Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor...[1] Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.к.[2] лiсовим радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн мав мiж iншим, так "побiчно", ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, - се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому здавати справоздання. Хiба б собi самому. А тому, що був з собою у згодi, тому, що розумiв себе, як розумiв i свої лiсовi справи, тож i ходив (як кажуть простенькi люди) "годинник зовсiм у порядку". Вiдтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли показалось, що великi причини спроваджують i великi подiї... тодi й настало... та про се вже опiсля... Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Остатнього любив вiн несказанно, ба навiть обожав. "Се буде гординя мого життя, свiтило цiлої родини, се чоловiк будучини!" - мовляв вiн часто до своєї жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака, вiрила смiлому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своїх мрiях сина лiсовим радником, бачила, як вiн їздив у елегантнiй колясцi, гордими кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi, старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi високих осiб, що з ним дружно балакають. Часами змiняв муж будучими свiй завiд[3] й вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож було вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! "Високоповажний пан Герман-Євген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний радник!" Надворний радник! Нi, надворним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським радником або лiсовим радником! Ну, щодо остатнього, то воно припало їй лише так еn раssant[4] на думку, бо її муж займав припадком те становище. Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий радник не те, що надворний радник! А коли є вже хто раз надворним радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой, боженьку, що то не коїться все в чуднiм бiгу часу! _Вона_ не була одна з тих, котрi вiрують в чуда, в протекцiю, або що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала, тож саме i не думав так нiхто в домi її та її мужа. Вона хотiла речi лише так брати, як вони сам; собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в раnорtiсum), нiм став славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, "не таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов пiд небеса. Ах, що то їй все так iз пам'ятi вибилось, i вона собi нi iменi, нi року не могла пригадати! Головне однак в тiй подiї було те, що хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом. Однак - куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман-Євген-Сидор не був анi бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц. к. лiсового радника i мiг легше, нiж кождий iнший, дiстатись на таку висоту. Iнших перепон не могла доля поставити. Щождо тих пари шкiльних рокiв, про котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли є вже хто раз в унiверситетi, то лiта минають, неначе б їх i не було. Герман-Євген-Сидор не виказував на тепер особлившої охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних натур, котрi вмiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв, котрi вимагають iншого проводу й поведення, як, примiром, звичайнi сини; урядникiв, або - надто мужикiв!! Однак висушенi тверезi професори (вона їх ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумiї, проходжувалися й молодостi,. мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти! Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з. правого шляху, що взяли "пiк"[5] на нього, прозивали його сильну волю "упрямiстю i злосливiстю", а його смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на смерть... Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа обдарувала їх пiд кождим взглядом щедро; крiм того, посилала їх панi радникова на науку французької мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за ними молодi люди... I так усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, i вона називала її в своїм серцi своєю "другою будучнiстю". I газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в нинiшнiх часах не розумiє перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та читанням безбожних любовних дурниць. або й iнших пустих дiл крадуть час боговi. Правда, зовсiм без грiху в тiм взглядi не були її двi середущi доньки (найстарша перебувала в одної кревнячки, а наймолодша була ще незрiла до того трiйла), Олена й Iрина. Через се вона мала не раз i гiркi хвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала, бог зна звiдки тотi варiяцтва[6] на день божий та й проглитала їх у цiлiм значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою окружали її мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i перечилась, що тiльки - боже, змилуйся! Бесiди пекучi, - немов залiзо, небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радникової й лякали, наче страшила, в бiлiй днинi її набожну душу, денервували її та спроваджували безсоннi ночi... Мало що розумiла вона з того; вiдчувала однак (справдешнє чисте серце материнське завсiгди на правiй дорозi), що дуже .лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi радникова так обережно стерегла, та й внiс її в країну смiшливостi й безумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що її донька розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь рiвноправнiсть мiж _мужчиною i жiнкою!!!_ В таких хвилях була би вона найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась, її донька! .Донька ц. к. лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життю самiй удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем проти голоду й холоду!! Се якраз виглядало, наче б її нiчого не учили, i вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко божа: вона, така прегарна, поважна, потрiбувала щось подiбне ще й явно голосити!.. Се все вона таки на _свої_ уха чула. Що однак при iнших нагодах i публiчно говорила, доносили їй добрi, поважнi товаришки i знакомi: - Наколи ви їй тi дурницi не виб'єте з голови, то будете наслiдкiв гiрко жалувати; вола ще молода, буйна! - Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашує вiд себе i вiд других сестер женихiв! - Де, ради бога, нассалась вона того трiйла? - питала знов iнша з товаришок. - Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона остатнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були би правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм звiсно, перша партiя в мiстi! -_ _Хто ж буде дома їсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця розводити такi теорiї? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не заховуєте достаточно материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими нiсенiтницями, я її вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про ню панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось знає! - Що, ради бога, що казала панi С.? - Казала: цiле її поведення то лише вища тактика кокетерiї; я женщина й доволi знаю тайнi ходи жiночої думки. На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла, наче б здеревiла, по таких бесiдах. - Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? - питала вона стиха. - Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз на завсiгди заборонити! - Сього я не можу вчинити Оленi - не можу! Щодо заборони, то забороняю, i як ще; але книжки забирати... того я справдi не можу, панi докторова!! Тут виринула перед її душею висока стать молодої дiвчини з снiжнобiлим обличчям та супокiйними лагiдними очима... - I що ж вона таке, що ви супроти неї такi безсилi? - Що? "Мамо", каже: "дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди, немов свiтла сонячного, затопчують своєвiльно людськi права"... Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина вмiла все її супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кождий раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала їй свої думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й Iрина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiгди бувала, вмiла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову а гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один молодий чоловiк, медик, Стефан Лiєвич. Повернувши з-за границi на ферiї додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi радниковiй... Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначе б апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних; говорив, що багато з них здає екзамен з найлуччим успiхом, а. раз оповiдав (то се вже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились таки iз своїми студентками!! I багато, багато чудного розказував ще... - Емансипацiя жiноча в Швейцарiї або i в iнших поступових краях - се точка давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так позаду за другими народами; не то, що не журяться самi про се, щоби здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають її якоюсь химерою. Заграбавшись мiж свої чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстичної фiлософiї нема вже й бесiди. Освоєнi поверховно з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвiтньої iсторiї, думають, що вони справдi доволi озброєнi супроти вимог життя. I вони задумують з горсткою того наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в суспiльностi, вести боротьбу о iснування! - Тут i розсмiявся вiн. - Аж розпука бере, - говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко створеними очима прислухувалась його словам, - коли подумаєш, в якiм глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою самостiйнiсть!.. - Вони тому не виннi, Лiєвичу, - перебивала тодi, боронячи, Олена. - Се лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що думати-знати пристоїть мужчинi, а жiнцi має воно служити за оздобу! - Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, старається збудити сонну сестру, чому кидаються на ню, неначеб вона торкала їх огняними клiщами? Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви їм висказуєте свої просвiченi, здоровi погляди? Се є власне те, чого я жiнкам не можу простити. Щодо решти, то вони справдi невиннi. Доки сучасний устрiй суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можностi, пiсля обставин, а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се - знання, Олено! Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до неї, бо вона поборювала ту модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й ненавидiла вона його з цiлої душi, всiма нервами її величезного материнського серця! Для Герман-Євгена-Сидора не мав вiн нiколи приємного погляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери ментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або її чоловiк, радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз своєю великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжної грацiозної фiгурки Германа-Євгена-Сидора... Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова плебейської проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], в котрих мешкав хлопець, але забути їх вона нiколи не зможе! - Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер... - Ви не маєте менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронився Геїрман-Євген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу їй, як чемно вмiє говорити апостол жiночий. - Безвстиднику! - закипiв молодий чоловiк. - Зрештою йдiть! Вона буде тiшитись, коли довiдається про аванс свого брата, котрий їй i без того наводить безсоннi ночi. З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть їй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся наново... Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери своїх доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було. надармо. Вони оставалися вперто при своїх фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц. к. радника лiсового... * * * Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрської рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi... З одної малої незначної хатини вийшли Олена i Лiєвич. Вона довiрливо сперлась на його рамено, i обоє звернули в одну з тихих улиць. - Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. - Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востаннє в цiлiй супокiйнiй красi! - З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiшається з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'їжджати вiд тебе, i то на два роки!! Її пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала... Вiн похилився вперед i заглянув їй в очi. Вона видалася йому блiдою. - Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха. - Не можу говорити, Стефане... Буду тобi писати. - Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньої хвилини! - Може, тобi зложити присягу вiчної любовi й вiрностi? - питала вона його з вимушеним усмiхом. - Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаєш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш... _ти! - _сказав вiн з. утiхою, з трепещучим щастям у голосi. - Скажи! Я хотiв би ще раз се почути! - Люблю! - сказала вона, майже смiючись. - _З першої_ хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм. тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю. - Так, Стефане, з першої хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи i нiчого. - А з другої хвилини? - З другої... що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоїзму, а людини людяної... - А з третьої, рибчино? - З третьої... коли переконалась я... ах, що! - перервала нараз жартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!. - А з четвертої? Вона смiялася тихенько. - Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувала вона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь! Обоє смiялися. - Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн. Вона здвигнула плечима. - Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду. - Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думцi, гiднiший доньки радника! Вона розсмiялась. - _Присилувати,_ Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота моїх родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану твоєю. - Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, - казала, - людина що? - Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе. - Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[9] надставляти, а не що б ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться! - Так ти не вiриш менi, Стефане? - Вiрю. - Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти? - Бо ти також людина... Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову. - Ти думаєш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини якоїсь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серцi любов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, - думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами. - Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу її простої - Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не маєш супроти мене; нашi заручини - тайна. -_ _Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена на волю долi... - Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, - додала тихим голосом. - Нi. - I обоє замовкли. - Але ти будеш часто писати... - перервала вона перша тишину. - Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця посилати. - Вони, може, _прецiнь_ скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - її голос краяв його серце. - I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом... Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебувається. - Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти... ах! - Що, любко? Вони станули й споглянули на себе. Обоє були блiдi. - Ми вже дома. - Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом. - I менi не здавалося, що так близько... З її побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього. - Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. - Пам'ятай про мене... - шептала в несказанному зворушеннi. - Чуєш? Пам'ятай!! - Олено! Вiн пристрасно притис її до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала. - Сили... дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч. - Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно. - Я... я... нi... - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося. - Любимося, Стефане, любимося... * * * Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося. Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про "дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на "добре", вставляючись за ним гаряче. - Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не то - воно! Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i за днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Що вмiє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже... Так, примiром, замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцiї якого там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i приглядається годинами всiм штукам їздцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10] В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би й при гусарах. - Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котрою всi офiцери будуть губи гризти... Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини Ляуфлерiв. Герман-Євген-Сидор вiд'їхав до В., щоб вiдбути там дожиданий рiк служби вiйськової, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямились вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на поличках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував. В протягу _трьох_ лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з Лiєвичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамований налiг... I нинi пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при "шклянцi" та нарiкав гiркими словами на своє безталання. - Коли Сидор буде i дальше таке заводити, - жалувався вiн, - коли не перестане, то доведе до того, що пiду з торбами! - Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав один iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко. - Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами... з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара двигати! - Лишiть його лиш, най вибуяється, - замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник[11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiлої iсторiї такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем, найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Думаєте, що я був iнший у молодих лiтах? Думаєте, що надi мною не плакала не одну нiчку небiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава богу, у власних силах угору. - Як, для бога, йому не гризтись!? - кликнув другий, лiкар i приятель родини Ляуфлерiв: - Подумайте лиш, з ласки своєї: вiн має ще двi незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i накладає тягарi на карб родини. - Лярi-фарi[12], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь зовсiм. Позабезпечуються самi!.. - вiдказав "податковець". - Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж, Епамiнондасе? - Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще... - Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цiлими днями у вас! - Вона його не хоче! - Не хоче? - Каже, що не любить. Тут i настала нараз тишина. - А що ти на те, старий? Радник здвигнув плечима. - Що ж я можу вдiяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати! Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi своїх товаришiв, нараз зареготався. - Тут i видно, - вiдозвався вiн, - хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотiти? Чи вона, молода, є в силi сама рiшати про своє щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодостi приспiвував ти iнакше. Адже молодий К. - се пишна, се славна партiя! Doctor juris[13], судовий ад'юнкт, се б тобi прецiнь з рук не випускати! Радник потупив очi у шклянку i знов здвигнув плечима. - Що я можу вдiяти, товаришу? Чуєш, не любить його!.. - Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi! Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти й паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кождий сам собi паном. Кождий iде, куди йому догiдно, хоч би i до чорта. З того тепер показуються i наслiдки; от тепер i маєш "любов"! - Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! - вмiшався наново контролер. - Абсолютизм у родинi - се рiч наймудрiша. Думаєте, що в мене iнакше? Моя воля - се воля всiх; а щодо точки любовi - покажу примiри. Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено "мою", i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався настарченими вухами, розпитувався, розумiється, делiкатно про теє-то, привик до неї, освiдчився - i кiнець. Менi видається, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата - нiколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би їй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то є конечнi наслiдки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i переконаєтесь, що зiгнеться. - Я се також завсiгди говорю, - обiзвався знов старий майор. - Дисциплiна мусить доводитись до остатнiх консеквенцiй[14], особливо ж у жiнок. Жiнка - то молодий кiнь. Почує сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар'єром - удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiгди лихим їздцем, тому ж його i кождий кiнь скидає з сiдла. Так, так, - додав трохи згодом i задумавшись, - дисциплiна мусить проводитись, мусить... - Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! - говорив доктор, коли оба верталися одною й тою самою дорогою додому. - Говори. Скажи їй i те, товаришу. Те, ти ж знаєш...що її батько незабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником... - Вона добра, шляхетна, - вiдказав, потiшаючи, доктор. - Буде з усiх сил старатись, щоб її родина не терпiла убожества; коли б лиш _того_ могла забути... - Кого, любчику? - Стефана Лiєвича... - _Помершого?_ -_ _Егеж... - Боженьку, а вона... що з ним? - Не знаєш нiчого, старий? Адже нервовiсть... на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть остатнi, котрих у такi справи втаємничується... - Любила його? - Авжеж! Обопiльне. Вiн вiд'їхав, як i то тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студiї покiнчити, щоби вернутися зовсiм "готовим"; тодi й мали свої заручини оповiстити, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш? Радник не знаходив слiв, щоб виразити своє зачудовання, аж по якiйсь хвилинi сказав сумним, гiрким тоном: - А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в моїм домi, вештався чимало бiля неї, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на думку. А вона... i се ж подяка за мою любов? - кликнув огiрчений. - За мої батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить!! Тобi, чужому, звiрилась, а перед своїм батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого затаїти!.. - Успокiйся лиш, чоловiче, - утихомирював доктор. - До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила її безсоннiсть, i гарячка до крайностi пiдтинала її сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. "Не могли б ви, дитинко, менi сказати, - питався я, - що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровiшi з цiлої родини"! "Чи се мусить бути, пане докторе?" - спитала вона. "Авжеж, дитинко; се задля вас самих". Нате й розповiла дрожачими устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий... їх потомки... ех! - тут i замовк нараз. - I що ж далi, докторе? - питав радник пригнетеним голосом. - Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, вiдповiла: "Нащо?" "А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz"[15]. Вона похитала головою. "Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно в грудi лютує, нiхто менi не поможе". - Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються. Радник лиш зiтхнув. - Якби вона була хлопцем! - почав наново лiкар, - були б з неї i вийшли люди. А так жiнка... що почне жiнка з надвишком розуму при горшках i мисцi? - Ох, доленько моя! - застогнав радник; - як же ти мене гiрко навiстила, мене i моїх безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за К. вийти не може. - Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, - вiдповiв доктор. - Супроти отрути вживається також отрута. Як вiддасться, так i затреться все горе, вся гризота. Таких випадкiв маємо доволi. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись... може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того має вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi? - Ах, розумiється, що женяться! - Адже людина - лиш людиною! - доказував лiкар. - I чим властиво бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як... звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися - все те вона має таке саме, як звiрина. Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правдi, те й по розумi. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона квiнтесенцiї не зрозумiє. А коли зрозумiє й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина... одне, друге... домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi i тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer![16] - Говори з нею! - умоляв радник. - Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко! * * * I доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити. що застав її саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго її не бачив, i вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось... щось, чого вiн не розумiв, що однак здавалось йому знакомим. "Божевiльнiсть" - мелькнуло йому через думку. I з пильною цiкавiстю звернув назад на неї погляд та на її пречуднi, тепер супокiйнi очi. - Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? - питала вона, привiтавшись. - Ви... ви... курите, Олено? - спитав змiшаний, не даючи нiякої вiдповiдi на її запитання. - Адже бачите... - Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах! - Так. Однак мож i полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад, папiроску в жiночих устах. - I знов замовкла. Вiн почав був говорити про нервовiсть, i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрi маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв. Замiтив, мiж iншим, що людина - звiрина привички i що суть люди, в котрих чутливiсть - джерело всякого безталання... Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiн почав говорити i про їхнi домашнi обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй... - Не мож iнакше збирати, як сiялось... - закинула вона байдужно. - Родичi[17] самi виннi, що вiн пропадає. А пропадає вiн без рятунку. Опроче... я вiрю i в _дiдичнiсть блудiв[18]._ -_ _Критичний у вас розум, Олено, - говорив вiн з важкою мiною, - аналiзуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда, се, що скажу, невiдрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil[19], - цитував вiн патетично. - Однак ви. зумiєте се перенести, ба, i других навчити зносити такi пригоди... Вона нiчого не вiдповiдала й не питала нiчого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довiдалась, що всi вони знищенi, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, вiддалять зi служби. Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна. - На те була я давно приготована, пане докторе, - ледве прошепотiла. - Давно; однак, що можна проти того вдiяти? - Проти того... нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або i третя частина пенсiї дiстанеться. Ви однак можете чимало вдiяти! - Для кого? - Для ваших родичiв, для вашої сестри, а найбiльше для себе. - Справдi не знаю... - Знаєте, Олено, приймiть К...го, Вiн незабавки проситиме вас о руку... Стало тихо. - Не можу. - А чому? - Бо, як ви й самi сказали, в мене аналiзуючий i розважуючий дух, критичний розум... - Не розумiю вас зовсiм; говорiть яснiше! - Бачу, що не розумiєте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, i нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе оббрiхувати. - Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се. - Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам вiдомо, пане докторе. А подружжя без любовi се, по моїй думцi, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити. - Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож i полюбити се, що ненавидiлось. - Так, але папiроска - се не людина. -_ _О, Олено, Олено, - кликнув вiн, - у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливiй, пересадженiй уявi? Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова. - Подумайте, ради бога, i про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичiв. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них пiдпорою. I ви можете колись бути матiр'ю! - Дальше, пане докторе, дальше... - Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi родичi, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршої сестри? Вона має сама вже дiти; i, як нам обоїм звiсно, хоробливо скупа. До Iрини? Доходи вчителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi. Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i голову склонити?! - Чи ж я тому винна, пане докторе? - Сього я не кажу; однак ви не смiєте забувати, що вiн i ваш батько! - Вiн мiй батько, а я його донька... Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть. - Ради бога! - скликнув. - Адже дiти мають якiсь обов'язки супроти родичiв! Се би вам прецiнь знати!! А наколи всього iншого не хочете узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив! Її очi замиготiли. - Тут i дiйшли ми до мети... - сказала вона з зимним усмiхом, пiдчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька кровi. - Живив мене. Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане докторе, нiколи! - сказала врочисто. - Вiдповiдно до моїх сил, вiдповiдно до моїх здiбностей, а властиво _вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували,_ хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитись з родичами... Однак задля обов'язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов'язку його i себе оббрiхувати... В чiм менi тут добачувати святiсть обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! - сказала, глибоко вiддихуючи i слабо усмiхаючись. Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? - додала вона. - Я дiйсно одна з тих "розважних критичних умiв", котрi анi себе, анi других не щадять. Я все аналiзую й не маю милосердя нi над собою... - Нi над вашим батьком? - Так, пане докторе. - З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевiльнiсть. Нi, - говорив вiн згiрдливо, - ви, справдi, не спосiбнi до самопожертвовання! - Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К...го, зi сторони моїх... також самолюбство... - Ви софiстка! - А ви лихий оборонець правди, пане докторе... - Гiрко будете ви колись сього жалувати! - кликнув вiн. - Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших заслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння i сумлiння обiзвуться в вашiм серцi! - Я супроти усього озброєна! - говорила вона з тим самим слабим усмiхом, а її очi стали мимоволi вогкi. - Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя - нi. Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися. - Як ви се розумiєте? - Бiда ломить i залiзо, а ви лиш _людина... _Вона здригнулася i глянула на нього несамовитим поглядом. - Нiколи, пане докторе, - вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю. - Власне для того, що я _людина._ По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх. Вiн пiднявся i схопив капелюх. - Зносiть iз гiднiстю наступаючий удар! - сказав i подав їй руку на прощання. - Дякую вам за ваше спiвчуття, пане докторе! - вiдповiла холодно. * * * Щось у двi недiлi пiсля сеї розмови вернув радник сильно пiдпитий додому. Доктор оповiстив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох фляшок був вiн у лихiм настрою. Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини його нещасного налогу й наслiдкiв, якi_ _вiн тепер на них спровадив. Вiн вiдгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсiм намiру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довго терпеливим: тепер однак не стає вже i йому тої сили... - Як можеш такi дурницi плести, чоловiче! - боронилась радникова. - Хто оставався завсiгди паном своєї волi й розпоряджував грiшми? Хiба ж я? Слiпа я була й недосвiдчена, що не наложила тобi зараз з першого разу поводiв; не найшлась би я нинi в такiм положенню, котре доводить мене до розпуки. Тобi i маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; на свої старi лiта буду жебрати кусника хлiба в дiтей або в зарозумiлих своякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться! - Ха-ха-ха! - розсмiявся чоловiк замiсть усякої вiдповiдi. Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в остатнiм часi сильно вихудiло. - Ще й смiєшся! - питала вона гiрко-згiрдливо. - Ти менi хотiла би поводи наложити? - реготався вiн злосливо. - Ти, що не маєш навiть настiльки сили, щоб супроти своєї доньки показати свiй материнський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки твого лiберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К...го. Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вона угиналась пiд їх тягарем. - Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? - питала вона несмiливо й нервово дрожачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї i для її бiдненької наймолодшої дитини. - I я хотiв би, щоби се не була правда... - вiдповiв радник насмiшливо. - Тепер можеш iти до неї i їй подякувати. А коли нi, то наложи їй поводи... Чому ж нi? Дрантя бабське! - пробурмотiв пiд нiс i зачав нервово ходити по хатi. Жiнка сiла та лиш закрила лице руками... - З наймолодших лiт мала вона завсiгди свiй розум! - лютував вiн дальше. - Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А тепер ще хочеться їй доповнити мiрку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти! - Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! - простогнала радникова. - О, коли б я була тодi передчувала, що _той_ буде причиною її нинiшнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутнiсть! - За твоєю спиною пiддержувала вона любовнi зносини, кореспондувала, а ти була слiпою й глухою! - говорив радник дальше. - Тепер збирай, що посiяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпiти, щоби вона противилась моїй волi задля якогось божевiльного фарсу. Буду... - i вiн замовк нагло. В покоях почулися легкi кроки, а трохи згодом стала Олена на порозi. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а пiд пахою держала грубий звiй нот. Здавалось, що ступає дуже неохотно, однак побачивши радника i зламану матiр, в одну мить усе зрозумiла i приступила ближче. - Iду до Маргарети, мамо, - сказала, вагаючись, - i не буду дома на вечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсь довше, а, повернувшись, не хотiла б я нiкого будити. Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею. - Що за дiло маєш тепер у вчительки музики? Надворi ллє дощ немов iз коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься. - Справдi так, тату; i я мушу. - Чого? - Маю там дiло, - вiдповiла неохотно. - Що ти можеш увечерi у старої вчительки за дiло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vouz?[20] Бережись! Все має свої границi, i я перестав бути зглядним i терпеливим! Молода дiвчина приступила скоро до стола i поклала збиток нот. Її бiле змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорної хустки, а в тiй хвилi схилила його глибоко вдiл... було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася... - Се ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу їх вiднести, - говорила поспiшно. - Бiльше в мене, тату, нема нiякої тайни... Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн кiлькома кроками до неї, а його очi заiскрились. - Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже ти вiдважуєшся менi ще i в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! - кричав вiн дрижачим iз лютостi голосом. - Як довго ще в мене стане терпеливостi! - Що хочете тим сказати, тату? - спитала вона спокiйно, звиваючи назад розсипанi ноти. - Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорiв; що вiдкидає поважного чоловiка, й замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить моє iм'я, цiлу мою родину; що хоче а tout prix[21] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, - кричав, - встидаюсь, кажу тобi!!. Вона лиш поблiдла, i очi її здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною. - Годi менi вам помогти, тату, - вiдповiла вона. - А що предложення поважного чоловiка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа представляється, не можу я, розумiється, знати; однак iнакше поступати також не можу. - Ти однак мусиш, коли я кажу!! - кликнув голосно, грубо. - В остатнiй хвилинi пiзнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля - воля всiх! - Чому якраз в тiм випадку? - питала Олена, i її великi очi зачали миготiти. - Бо - ти дурна, i я собi того бажаю! Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася. - Нiхто не є управнений мати бажання, котрi в життю другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсiгди, що не вийду за К...го, i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею... - Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! - говорив вiн бiля неї засапаним голосом. - Позавтра довiдається, що не стану його жiнкою... - Олено, змилуйся над твоєю нещасною матiр'ю, набери розуму, - побивалась радникова. - Маєте ви, може, надi мною милосердя? - питала вона з несказанним огiрченням. - Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячої самостiйної людини,. а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь... Тодi... я - не я... - Яка подяка за мої безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! - стогнала радникова. - Що жиє в твоїм безталаннiм серцi! - Правда, мамо, й те, що виплекалось. - Прокляття на тебе, невдячна гадюко! - засичав радник. Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям. - Вашi слова, тату, мене не болять... - говорила. - Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити. На мене не має вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Iду! - говорила вона дальше. - Не маємо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо. - Я тобi маю лише стiльки сказати, - кричав радник, - що позавтра приймаю освiдчення К...го. Ти ще неповнолiтня, а тепер - iди! Вона знову станула, наче прикована, а її очi засвiтились чудно. - Так? - сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неї мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла. Мiж старими урвалася розмова... II Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er denn fuhren, wohin er will... ("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen)[22] До тої самої незначної хатини, отiненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лiєвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив її дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi... Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище... Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неї щирою порадницею й подругою. Який лагiдний супокiй, який мир привiтали її в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко створенi, сидiла старенька дама при фортеп'янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був її любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболiла iз зворушення. Пiд вiкном стояв старомодний фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що її гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку... Наче хвилi, припливали до неї м'якi звуки фортеп'яно. Раз любовнi пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена "Impromptu phantasie". Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi, чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловiк з болю задрожить, застогне, а далi вмовляє в себе: "спокою, спокою, спокою!"... Як часто i прислухувалась Олена тiй штуцi, все однак, що вiдчувала при тiм i думала, було однакове. Та сама гарячозимна дрож обгортала її, приковувала та загадочна сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душi... Нинi однак в тiй хвилi прокинулась вона так бистро, наче б її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховала розпучливим рухом лице в долонi. Се ж був _його_ улюблений твiр. З того однак часу не хотiла його бiльше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сидiла немов на вигнанню, а так i мусила прислухуватись; а хвилi звукiв не мали милосердя. З їх глибини виринула згадка i стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Маргарети на музику, а вона вiдогравала "Impromptu" по-мистецьки, тодi i виявив вiн їй кiлькома словами свою любов. Смеркалось, наче нинi. Вiн сидiв, уперед похилений, пiдперши голову на руки, i прислухався. Неподалiк вiд нього сидiла вона. Посерединi гри встав нараз i приступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушенню находився вiн тодi - звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшнє було лиш вiдгомоном тої музики - скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрожали, тремтiли в нiй. Адже обоє носили в серцю любов, однак i обоє були гордi, вразливi, i одне не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав... Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча сила, котра не знає нiяких перепон, нiчого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони i звичаї, i час з трудом збудували... Правда, що музика пiдсичує i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi. Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину у свої обiйми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що цiла її гнучка стать тремтiла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця, зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною... О, боже, спокiйною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу нiч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!.. Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинцi крiсла, i лише рука закривала очi... Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати i увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутнiстю; то було вже її звичаєм приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiєвича стала вона такою непосидючою... - Ще йде дощ надворi, Маргарето, - мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, наче б хотiла там конче щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв насилу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче i горнулись охотно за вiтром. - Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? - питала вдовиця з тривогою, а заразом любо... - I то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу. - Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi їх на нинi бажали, а далi хотiла те дещо оповiсти, дещо написати... - Лист? - Лист. Тут i розповiла вона старiй жiнцi все, що пережила в остатнiм часi, вiд сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком. - I що ж задумуєш чинити, Олено? В недiлю з'явиться напевно. Дожидав, як менi здається, лиш приїзду своєї матерi, котру хоче тепер взяти до себе. - Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене; заким однак рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись; а то, що дiвчина, котру задумує на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю надiється, що буде становити "душу" його дому, не любила його нiколи. Що коли б я хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище. Не єсть се нiяким услiв'ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди i понижаючої хвилi, а заразом хоче i очиститись вiд закиду, будто вона слабує на гордоту i химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона не може зобов'язуватись до доживотної брехнi... - Се в тебе, Олено, дiйсно не... - Жарт? Нi, Маргарето, правда. Вдовиця мовчала через хвилинку. - Кождий має свої погляди на такi речi, - обiзвалась опiсля; - однак, як то кажуть: "i мудрому чоловiковi не встид послухати поради..." - Для мене нема поради, Маргарето, - вiдповiла тихо Олена. - "На милування нема силування", так само i на поважання; а виробленi погляди на життя, котрi тiсно зв'язанi з нашою совiстю, також не даються скинути, наче та одiж. - Сього я й не хочу сказати. Я хотiла була лиш спитати, що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш вiддатись? - Задумую жити по своїй натурi i по правдi. - По правдi! - усмiхнулась сумно старенька женщина. - Не знаю, що собi властиво пiд тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш супроти особи К...го? Що тепер його не можеш любити, розумiю дуже добре. Що, оскiльки тебе знаю, може, взагалi не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю однак, що людська натура доволi знана, щоб будувати на ню i на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Вiн добрий чоловiк, се кождий знає. Вiн досi щиро спомагав матiр, а тепер навiть бере її до себе. Сього не вдiє нинi кождий. - Дiйсно! - перебила її Олена, гiрко усмiхаючись. - Рiдка великодушнiсть! Кождому вiдомо, що доки вiн учився, вона, вдовиця, гiрко роботами заробляла грошики, щоб його удержувати на унiверситетi. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвiр, то вже iмпонує свiтовi! - Ох, Оленко! Огiрчення чинить тебе несправедливою. Вiн не грає, наприклад, у карти, не п'є, а те, бач, чимало значить. - Нi, зате вiн чоловiк холодний, з вирахованням, котрий лиш хоче вживати, котрого "я" становить для нього одинокий свiт. "Уживати, бо лиш раз живеться" - се його засада, котрої вiн i пильно держиться. "Однак при тiм i другим дати жити" - се не його засада, Маргарето. На те спустiться. Се егоїст i чоловiк гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нiчого на свiтi не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував, котрого нiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожду, що потрiбував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз, його, наприклад, важнi соцiальнi питання життя нiчого не обходять, бо на те, iмовляв, єсть доволi студентiв, фiлiстерiв i iнших божевiльних. Для нього його завiд - то лиш дiйна корова; а про мене говорив раз Стефановi: "Чи думаєте, що ся хоть крихiтку лiпша вiд других? У неї, як i у всiх жiнок, остатня фiлософiя: "вiддатися". Я їх знаю. Наколи б менi її дiйсно схотiлося i була б уже моєю, тодi й полишила б усi свої iдеї, при помочi котрих робиться тепер така iнтересна в родинному гнiздi. Зрештою, i не смiла б менi їх у мiй дiм заводити. А до делiкатної кухнi, яку я люблю, вона й не пасувала б", Що менi з такого чоловiка, Маргарето, без любовi? I чим була б я для нього? Нiчим бiльше, нi менше, як ключницею його дому... а там... - тут i урвала. З ляком пiдвела старенька очi на молоду дiвчину. Такої бесiди вона ще вiд неї не чула; так суворо, безоглядно нiколи вона не говорила. В якi мрiї заганялась-вона при своїх спосiбностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дiйсно так, а не iнакше. Однак вона любила сю дiвчину, немов свою рiдну дитину, i думала, що вона нiзащо в свiтi не повинна далi ступати тою тернистою й небезпечною дорогою. - Прислухуючись твоїй бесiдi, Олено, - обiзвалася, поважно, - можна б утратити вiру в добрi прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був i Стефан без блудiв? - Стефан? Нi, - вiдповiла трохи згодом Олена, пiдчас коли її великi очi глибоко засяли. - Вiн мав також свої блуди. Був нудний педант, був заздрiсний, був гарячка i мав ще блуд одiдичений, про котрий довiдавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволiла. Се була тайна, його батько збожеволiв з пиття i помер з того, а вiн, Маргарето, як-небудь i не пив налогово, однак пив радо. Ви розумiєте, що се значило для мене мати такого чоловiка (а я змалку бридилась усiми напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кождого часу? Однак ми любились, i, вiруючи в нашу любов, ми думали се лихо перемогти. "Лише при твоїй помочi", - говорив вiн бувало, - "змiг би я ту нещасну хворобу задавити, а з другою жiнкою... нiколи". I я вiрила, що менi вдасться його вирятувати, при чiм i натерпiлась би, може, чимало, однак що було то все для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рацiя виходити за сього чоловiка? Ми вели б неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, я не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого. - Такi думки, дiвчино, - вiдповiла стара дама, хитаючи жалiсно головою, - не доведуть до нiчого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так i стрiнеш усюди ключку. А все ж таки вiн узагалi вiдповiдна "партiя" для тебе, i ти привикнеш до нього. Привикає чоловiк, боженьку, чи до одного! Тим скорше до людини: з днини на днину, з мiсяця на мiсяць, а там... о, ти не знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись, якi хвилi береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самотi жити, от, хоч би так, як i я? - i гiркий усмiх промайнув по її старечiм зжуренiм лицi. - Чи розумiєш ти хоч трохи, що то значить бути злишнiм? Або чи розумiєш ти направду, що то таке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робить вовчкуватим, убиває! А як старiсть настане, сили уступлять, Олено? Фахової освiти не маєш. Чи хочеш сукнi паням шити? ноти цiле життя вiдписувати? Хочеш, Олено? Молода дiвчина мовчала, її голова спочивала на згорнених на столi руках; ледве що видно було її блiде лице iз спущеними вiями. - Хочеш сього, Олено? - обiзвалась iще раз iз притиском. - Нi, годi тобi того хотiти! Ти дiйсно не можеш мати ще правдивого розумiння про нужденне вегетування[23], а то мусила би ти його повiтати, як свого ангела-спасителя! - Нiколи, Маргарето; лучче вмерти! - почулося стиха. - Умерти? - глянула понад окуляри на дiвчину стара Маргарета. Був се ледувато-насмiшливий, а заразом милосердний погляд, що на нiй спинився. Опiсля зареготалась вона i, беручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше: - Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецiнь жиєш. Не вмирається воно так легко, Олено; вiр менi. Раз - се було, як i мiй чоловiк помер (щось у рiк, як ми побрались); - я думала тодi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як i не знаю, чого живу? Всi вдовицi i старi панни, Олено, вони нiчо. Остатнi належать ще до тих безталанних, що ще до того i смiшнi. Самотнi блукають у життю, без приюту, без становища, сказала би-м, без змислу, атi - жиють, щоб не вмерти. Наприклад я: смертi не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кiнець сам прийде, а буде се сумний, глухий кiнець... Чи хочеш i ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для "Iдеї" жити? Наприклад, писати? Се тепер... неначе хороба в жiнок. Опроче, для iдеї живеться доти, доки не треба за кусником хлiба побиватись. Виб'є однак та година, так iдеї перестають бути метою життя. Врештi, нехай собi й так. Думаєш, однак, що праця для iдеї заступить тобi се живе щастя, котрого розумiння мусить ще жити в твоїй грудi, бо ж ти любила i була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено? Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вона ще хотiла? що оставалось їй ще хотiти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смiшним... Стара дама завважила муки молодої дiвчини i, не змiняючи нi пози, нi тону, говорила далi: - Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре! Однак _вона_ чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла. - Що мучить тебе, моя дитино? - обiзвалась знов, бачучи, що Олена сидiла безмовно та нерухомо. - Невже ж тобi жаль твоїх поглядiв на життя, котрi ти, може, змiнити мусила б? Iди ж бо, iди! Яка ти собi там i поступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш у життю i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячних случаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали за пiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване "розумне подружжя", а ти замiсть того любуєшся в романтичних засадах i не хочеш у те вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, свiт висмiє тебе, довiдавшись, що через те вiдмовила К..., бо його не любила!.. - Свiт, Маргарето? - вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiх промайнув по її лицi. - Та маса наших знакомих? Анi їх хвальба, анi їх догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менi просто неможливо розстатись iз думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить одначе хвиля, в котрiй правда смiло заволодiє; справедливiсть перестане бути якимось даром ласки, i настане час, коли жiнка не буде примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам... -_ _От i маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять власне причину твого терпiння. Се головне вони творять розлад, безталанну дисгармонiю в твоїй душi. Завернись, люба дiвчино! - казала вона серйозно. - Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська! - Годi мене вже урятувати, - вiдповiла молода дiвчина, сумно усмiхаючись. - Не в тiм змислi, в якому, було, задумали. Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаєте. Коли б була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дiйсно. - Твоя уява надто роздразнена. - То дайте поживу моїй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе нiколи не стояло виразнiше перед моєю душею, що єсьм "нiчо", єсьм якимось недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долi! Що менi з самої волi? Що остається менi? Нiчого, Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi. Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше до себе: - Нехай врештi все б'є на мене, я хочу до остатньої хвилини оставатись праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить... - А за потреби життя забула, серце? - спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв. - Моральна нужда а абсолютна бiднiсть - се одне й те саме. Наслiдки їх однаковi. Будьте ласкавi, - додала опiсля спiшно, - дати менi аркуш паперу. Хочу написати до нього. Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед старою женщиною. Нiколи не видавалась вона їй такою поважною, однак нiколи й такою чужою. - Се твоя невiдмiнна постанова? - Невiдмiнна. - I чи ти того свiдома, що запропащуєш сама свою будучину? - Так, я того свiдома, що не брешу... - Годi, бог з тобою, безталанна!.. * * * Щось у годину пiзнiше покинула Олена стару товаришку. Надворi стало ще темнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцi таки мчалися хмари. Лише вихор гудiв та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями... Прощання обох женщин було холодне i нiме. Щось стануло мiж ними, що їх роз'єднало; вони обi се порозумiли... Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасив свiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно i замкнулись. - Чого, властиво, вона хоче? - пробурмотiла стара нетерпеливо i вертала звiльна напомацки у свою свiтлицю. - Чи при умi вона? * * * Чаша горечi, яку довелося випити родинi Ляуфлерiв, не була ще повна. Новi, зовсiм незнанi чуднi звуки наповнили солодкою гармонiєю серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумiв вiн поезiю, в котрiй, зливалось мiсячне свiтло й соловейкове щебетання. Зрозумiв журчання чистих хвиль, зрозумiв золоту їх пiсню, казочну. Зрозумiв сумраку вечiрнього чародiйну силу. Вiн потонув у найнiжнiших чувствах... вiн, Герман-Євген-Сидор... любив. Одначе його любка (була се жидiвка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звукiв. Його просьбу, щоби стала його дружиною, вiдкинула вона рiшуче i холодно, його горя i розпуки не в силi описати нiяке слово людське; i вiн постановив зникнути iз сцени подiй. Сталось воно тим чином, що вiн вистрiлив собi в лоб... Недовго по тiм усунено радника з служби... i гарнi, золотi часи, про котрi знав оповiдати вiн, його товаришi та добрi знакомi, - стали tempi passati![24] * * * З чотирьох доньок була лиш найстарша i Iрина замужня. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера i проживала безжурно далеко вiд родичiв. Ледве що раз або два в рiк питала листовно, як живеться родинi. Тодi звичайно Олена вiдписувала їй точно й коротко. Обi сестри нiколи не годились з собою, а вiд часу, як найстарша вiддалась, вiдчужились ще бiльше. Тяжко приходилось тепер Оленi до неї i її мужа вiдсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко вiд мiста кiльканадцять фальчiв[25] поля з обiйстям, i теє хотiла тепер панi радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали iншого виходу з лихих обставин. Частина пенсiї, котру з ласки полишено радниковi, була така мала, що ледве вистарчила б на життя одному. Крiм того, були в них ще й довги i, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на iншi потреби. Довго треба було ждати на вiдповiдь, дуже довго, - аж i прийшла нарештi. Зять, хоч i неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи i заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак i Олена мусила пiдписати. Небавом вiдтак переселилася далеко-широко знана i поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: "заки зааклiматизуєтесь" - писала) в нужденне пусте село i почала нове .життя. * * * Минув уже п'ятий рiк, вiдколи проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усяких товариських зносин. Кождий виїзд у мiсто був сполучений з видатками, i для того вони рiдко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч i яку_ _там малу суму грошенят вiдложити. Винаймленi поля приносили мало доходу, а про частiшу продаж яких-небудь продуктiв рiдко коли мож було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Вiн просиджував цiлими днями в нехарних[26] сiльських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. Тут i вироблював їм рiзнi подання i суплiки та залагоджував i iншi справи, а за те платили йому мужики горiвкою або i грiшми, котрi вiдтак пропивав знов з ними. Нiхто не здержував його бiльше вiд такого життя. Коли при суперечцi попадав у злiсть, поводився наче божевiльний. Одного разу вернувся вiн бiльше, як звичайно, напiдпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокiйно заховуватись. Вона лаяла, проклинала i казала йому назад вертати туди, де провiв цiлий день. На столi бiля нього лежав великий залiзний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним за жiнкою. Близесенько бiля її виска пролетiв вiн i упав Оленi перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього i потрясла його сильними руками. - Гадюко! - кричав вiн несамовитим голосом. - Кара божа! Вiдчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась! Далi махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього i страшний зимний усмiх викривив їй уста. - Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичi виннi, коли дiти суть для них тягарем, - i вийшла. Вона була тою, котра управляла цiлим господарством i на котрої плечах спочивав гаразд цiлої родини. Так - цiлої родини. Вiд двох рокiв проживала й Iрина при родичах, та вже вдовицею. А i наймолодшу Геню виекспедiйовано назад додому, - "щоби привикла до вiдповiдних обставин та мала образ своєї будучини", - як писала найстарша. - "За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру газдиню i охоронити її вiд усякої вищої освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль..." * * * Була осiння сонячна днина... Пiзно по обiдi. В селi панувала тишина. Велика часть мешканцiв забралась на. ярмарок, а й на полях не видко було нiкого. Давно позвожено . все додому, i далеко та широко видко було голий простiр, - далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до захiдної сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля нього йшла сiльська дорога i не один утомлений вандрiвник, не один робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в їх тiнi вiдпочити. Осiннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагiднiм вiтрi i набирало при захiднiм сонцi рiшуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група берiз очi всiх прохожих. Вони росли на узгiр'ю, низько до землi схиляючи свої сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись iз лiсової гущi, ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали їхнi бiлi повигинанi пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла отcе iз глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на нiй нiкого, усiла потрохи знеохочена... Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять рокiв глибоких слiдiв на її лицi? Так - i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духове життя. Потемнiло та обгорiло колишнє лiлiєвобiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котрої перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму i утоми. Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше вчинив iз нею той час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з журбою, той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiйних, а надто iдеально уложених натур - як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим, вона вистарчає; вдовольняє вона i мешканцiв мiста, що опускають галасливе товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав'яле тiло; однак, нiколи не вистарчає вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого бездушного життя. I вона була остроумна i надто добре розумiла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамiтно до тих людей, котрим розходиться лише о фiзичний добробут. Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в котрих її молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi границi, якими окружало її теперiшнє життя. Як той спiйманий орел, побивалась вона у в'язницi, думала неустанно про вихiд з тої глухої одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшнє життя дожидало її i в будучинi. В такi хвилi сум страшний налягав на її душу, i в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки можна було завважити на її лицi, однак нiхто не журився нею. В господарствi, котре було на її головi, йшло все звичайним ладом, i лише спущенi вiка i якась утома свiдчили про її психiчнi терпiння... Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її цiла увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля неї. Вона думала про подiл працi у тих комах, а нараз i пригадалась їй чомусь стаття Писарєва "Бджоли". Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тодi по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок пiднiмалось тодi в її душi проти "трутнiв"... - Тепер читала вона дуже рiдко. Наче б забула i себе i все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бiгали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, i кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипiло в тiм свiтi дрiбних сотворiнь, збудило в її душi яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишенi, витягнула пом'ятий лист i прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома мiсяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обiйстя й поля; випущенi в оренду; що радить Оленi заздалегiдь порозумiтися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтiв, бо в противнiм разi могли би уже за рiк остатись без пристановища, їй неможливо iнакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попiдростали, а наука чимало коштує i т. д... Всi знали о тiм i всi сумнiвались, чи остануться дальше на господарствi. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна i горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пiзнати. Лише волiклась пiд вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповiла їй змiст листя, вона сплакала, замiсть що-небудь на вiдповiдь сказати. Iрина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона - її "сила", що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала[27], побивалась, неначе мужчина, дома i по полях. Одне ставало другому до помочi, одначе, пiдстава цiлої будiвлi стала порохнявою i захиталась... Ще мовчала Олена. Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою й обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирає поля i стане сам газдувати... Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячої абсолютної бiдностi, нужди; щоби їм при оповiщенню сумної звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось вiд найновiшого часу. I дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогульках[28]. Особливо ж сусiднє село її немов причарувало... Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неї туркiт воза i тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп'ялила очi в той бiк. Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина i поганяв сам конi. Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно. Вiзок приближувався чим раз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах її горiв дивний огонь, нiздрi дрожали... Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом конi i привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, 29. З його одежi мож було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих, бiлих зубiв. - Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! - сказала вона з притаєним зворушенням. - Буде менi мило, дуже мило! - вiдповiв вiн радо. Опiсля зробив їй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед... Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим, оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишається у барона в сусiдньому селi i дальше у службi, а може, i на завсiгди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що i замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула... Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо i мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно[29] голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий. - Поводити кiньми становить особлившу приємнiсть, - сказала вона. - Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють. - Таж се можете й ви вчинити, - вiдповiв, усмiхаючись. А той усмiх був широкий i без значення. - Але ви мусили б мене сього навчити. - Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз зачинати. Тут i передав їй поводи i навчав, як їх держати, коли i як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очi. Вiн мав великi, голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо i дуже молодо. Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на її тонких руках. - Але держати треба неабияк! - завважила, повернувши голову легко за ним. - Чи ви не втомлюєтесь нiколи? - О, я? - вiн смiявся. - Сього в мене не буває! - Цiле тiло неначе в напруженнi... Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на її м'якiм профiлю. Її щоки зарум'янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно. - Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi єсьмо сильнi. - Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шiсть вiдер води... Вiн широко створив очi. - Дiйсно? - Можете менi вiрити, я все кажу правду. В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона була така гарна... - О, панi, ви не повиннi щось подiбного робити! - I чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самi. А вiн справдi був добрий господар i знав, що воно не йшло iнакше. Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно - вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такого працею. - Панi, ви дуже господарнi. - Я не перебираю в працi. Опроче знаєте? Я завсiгди кажу: чим ти є, тим треба цiлком бути. Iнакше не дiйдетесь нiколи до мети! -_ _О, певно, - вiдказав поважно. - Доньки нашого -священика також дуже господарнi. Наприклад, старша, панна Омелiя, вона дуже образована панночка. Грає на -фортеп'янi, вiд неї й дiстаю я завсiгди рiзнi часописи до читання. - Т-а-к? - завважила протяжно Олена, i в сiй хвилi потягнула вона сильнiше поводи до себе. - Ви, певно, буваєте там частiше?.. -_ _Не надто часто. Панна Омелiя дуже привiтна, просить частiше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть i як би сього бажалося. А ви, панi, знаєте панну Омелiю? - Знаю, - сказала вона байдужне. - Чим вона вам iмпонує? - спитала трохи згодом i обернулась бистро до нього. Холодна, насмiшлива усмiшка промайнула ледве слiдно по її обличчю. Вiн вiдчув її. - О, менi! - кликнув, зарум'янiвшись, теж насмiшливо. - Я так думала, - i знов усмiхнулась. - Чому б мала менi iмпонувати? - Знати те - се ваша рiч. - Так я сього не знаю, - вiдповiв вiн свобiдно. I вiн дiйсно не знав того. Не любив вiн узагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства. Се зрозумiла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась. - Читаєте радо? - спитала його опiсля. - Радо. - Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато. - А ви, панi, не читаєте? - Тепер нi. Не можу. Вiн дивився на ню цiкавим поглядом; очевидно, не розумiв її. - Так менi лучче, - вiдiзвалась стиха. - То лиш час забирає, - обiзвався, - а надто жiнкам при господарствi. Вже мужчина, то примушений читати... Вона вiдвернула голову вiд нього, i її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний лiс, i остро, виразно вирiзувались його лiнiї на огняно-червонiм небi. Їй стало холодно, i вона стиснула одною рукою кордикову[30] хустку пiд бородою i пробувала її тiснiше зв'язати. Чи конi почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лiвий побачив що-небудь край лiсу, бо скочив убiк так, що легкий вiзок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обiймах. Злякана освободилась, а вiн став лютий i ударив конi, що рвались уперед, немов скаженi. - Бестiя, - муркотiв крiзь зуби. - Я тому винна, - промовила. - Нi, - вiдповiв нетерпеливо. - Се лучається нинi вже третiй раз. Однак, я його вiд сього вiдзвичаю. Ви перелякались? - додав опiсля м'яким голосом. - Я був би, прецiнь, не допустив, щоб ви впали! Вона не вiдповiдала нiчого. - Я стала боязлива, - говорила вона тихо з сумним усмiхом. - Як? - i вiн нахилився трохи вперед. - Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рiдко, а нашi конi старi й супокiйнi. - А чому рiдко виїжджаєте? - спитав вiн. - Конi все в роботi, годi їх вiдривати, а других просити не хочу! - Сього вам i не треба чинити, - сказав iз вiдтiнком гордостi i увiчливостi. - Тих драбiв ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухнянi. Можете їх кождим разом дiстати, наколи лише захочете. - Дякую, одначе без вас я не поїду, - сказала вона м'яким голосом. Чудно-приємне чувство так i обгорнуло його. Вiн знову нахилився крихiтку, i їх погляди стрiнулись. В її очах затлiло щось наче огник, i вiн глядiв через хвилину в її гарне лице з очевидною приємнiстю. Опiсля пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче: - Я й не допустив би, щоб ви самi їхали. А i не маю нiкого, на кого б мiг конi супокiйне лишити. За чотири днi мушу знов їхати до мiста. Наколи б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож. Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи згодом сказала: - Хочу... Дальша їзда вiдбулася супокiйно i "лiвий" iшов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на гарних лiнiях її обличчя, на її устах. Такою вiн її ще не бачив i не чув, щоб вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi її родичiв, хоть лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiгди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сидiла бiля нього. Вiн вiдчував її дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се буває у других дiвчат. Неподалiк її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тiм, щоб її завезти аж перед дiм, вiдповiдала живо. - Мушу ще на хвильку зайти до учительки, - i подала йому руку на прощання, причiм уникала його погляду. - Далi хотiла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, - додала м'яким шепотом, - щоб ви не їздили так напрасно[31] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi. Ви надто вiдважнi... Вiн схилився й поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi. - Добре! Смiю однак за чотири днi по вас вступити? Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн завернув вiзок i вiд'їхав. Ще раз оглянувся за нею i поздоровив її. Вона стояла, випростувавшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася за ним. Опiсля з'явилось теє неприязне "щось" у неї мiж очима, i здалось, що її горда постать западається в себе... З похиленою головою i з посоловiлим поглядом вертала вона додому. Ледве що замiчала поздоровлення деяких знайомих газдiв... * * * Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала одначе привiтно й лагiдним голосом. При прощанню вiн поцiлував знов у руку, а вона просила його приходити. - Розумiється! - кликнув вiн радiсно, - i то так часто, як часто позволите... З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливiша, як уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Iрина несподiвано вимовляла його iм'я, Олена уникала її погляду. Молода жiнка бачила, що з нею дiється щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить вона лиш тодi, коли сама захоче... Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз[32] писати до нового властителя в справi оренди. - Пождiмо ще, мамо, - вiдповiла знехотя i немов задивилась за чимось у вiкно. - Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок. - Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Iрина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула остатнi слова. - Що ти знов береш на себе, Оленко? - спитала журливо. - Може, знов тi утяжливi гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мiзерна! - Вас беру на себе! - вiдповiла в тонi, нiби жартовливiм. Iрина приступила й собi до вiкна, i її погляд задержався на сестринiм лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перстенi. Вона знала, що сестра терпiла на безсоннiсть. - Дуже сумний отакий осiннiй краєвид на рiвнинi! - вiдiзвалась Олена, щоби повернути розмову на що iнше. I дiйсно. Надворi було дуже сумно. В городi[33] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i здiймав сухе листя вгору й уносив усе далi. Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто i глухо. I ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетiли в лiс... - Маю тобi передати поздоровлення, Олено, - заговорила Iрина по якiйсь хвилинi, пiд час котрої обi мовчки задивились на краєвид. Олена спаленiла i перелякалась. - Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його. - Так? - обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика i чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала наймолодша донька. - Що ж вiн там робить? - Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у мiсто на ярмарок i має йому щось привезти. Менi видиться, Олено, - додала по хвилi, - що вiн iнтересується тобою. - Так? - сказала вона зворушеним тоном. - I що ж, Iринко? Iринка здвигнула плечима. - Вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений... - Ну, так, але все ж таки вiн має доходи; а головна рiч: _вiн добрий чоловiк!.._ Тривога i здивовання заграли нараз на лицi молодої удовицi. Вона не розумiла сестри, одначе не могла не зрозумiти тону, в котрому вона се сказала. - Здається менi, що вiн пересиджує охотно в жiночiм товариствi, особливо в молодiм... - казала вона далi звiльна, не зводячи очей iз сестриного обличчя. - Був там ще хто? - спитала неспокiйно. - Нi, але погляд, котрим мене змiряв, упав менi в очi. Опроче, що вiн нас обходить? Чудна змiна зайшла в Оленинiм лицi. Її очi заiскрились, i вона сказала швидким i рiзким голосом: - I чому б не мав вiн нас обходити? Молода жiнка замовкла та в наглiм перестраху спустила очi. В тiй самiй хвилi приступила Олена до неї, вхопила її за руку i поцiлувала. "Я ж його не люблю", - хотiли вимовити її побiлiлi уста, однак, не вимовили. Грудь її пiдiймалась iз сильного зворушення. - Не думай зле про мене! - простогнала вона тремтячими устами. - Не знаю нiчого, - втихомиряла Iрина, глибоко зворушена. - Менi дiється так, немов тiй собацi, що покiрно зносить, як її копають, - сказала Олена. Опiсля вiдтрутила сестрину руку вiд себе i скоро вийшла з кiмнати. Iрина осталася одна, i її очi звернулись, як i передше, на краєвид. Тим разом уже не бачила нiчого. Так лише блукали її очi безцiльно, несупокiйно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу... Що сталося з дiвчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла _того_ полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?.. Вона так i затопилась у важку задуму, одначе небавом вiдвернулась назад вiд вiкна. Висока, струнка стать мигнула попiд вiкна... Наче блискавка блиснула одна думка в головi молодої жiнки. Вона станула немов укопана на мiсцi i слiдила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди йде! I дiйсно. Олена йде туди, щоб побачитись iз Фельсом... Вона йшла звiльна, щоб успокоїтись. Їй справдi дiялось, немов собацi, покаранiй за якусь провину. Вона паленiла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досi в ню вiрила. Вона вiдчувала, що з постановою статись його жiнкою утратила теє щось, що її оберiгало дотепер вiд усякої брехнi, вiд усякої неправди. Вона знала, що опiсля заживе лиш фiзичним життям. Однак вона не може собi iнакше порадити. Що про ню тепер думає Iрина? - гадала вона далi. - "Чи я його люблю?" - i вона усмiхнулася слабо: "най собi се думає". Лише до правдивої причини не смiла Iрина дiйти, нi за що в свiтi не смiла... Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити... Потiм стала думати про нього. Вона уявила собi його постать. Вона мусить у ньому вiднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що вiн буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усмiх, котрий зраджує, що вiн ограничений, i котрого їй встидно... Лише чоло має вiн бiле, гарно сформоване, котре надає виказ[34] цiлiй статi, й сильно збудовану постать рiдкої краси. "Се ж дiйсно щось гарного - така сильна i здорова людина", - думає вона. Який вiн сильний!.. Тодi, наприклад, зняв її з вiзка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо i (згадавши се, паленiє ще тепер), здiймаючи, притис її на хвильку до серця... - Боже милий, що я дiю? - прошептала нараз i стала, немов укопана... - Iти? Iти! - вiдповiла опiсля наче не своїм голосом. I її уста усмiхнулись у несказаннiм огiрченню. Так, вона все до чогось придатна... I знов думала про нього. Думала й вiрила в те, що його любов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собi, що наколи походить вiд симпатичних осiб, викликає i в нас настрiй, подiбний до любовi... Часто стрiчалась вона з ним i кождим разом умiла так зарядити[35], що з її родини не був нiхто присутнiй; а коли трафлялось, що Фельс появлявся iнодi дома в її родичiв, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарнi[36]. Здивований, споглядав тодi за нею. Його очi слiдили неустанно кождий її рух, однак, тут була Iринка та iншi; була й "наймолодша", котру радникова консеквентне придержувала в кiмнатi, i вiн бавився переважно з ними. Лише при його вiдходi з'являлася точно i позволяла, щоб вiн цiлував її руки при всiх... Коли впали снiги i настала санна, приїздив вiн кождої недiлi i забирав усiх на прогульку. Тодi сидiла Iринка з наймолодшою сестрою разом, а вона бiля нього напередi. Або знов трафлялося, що вiн приїздив лише по ню саму й вiдвозив її у сусiднє село до жiнки тамошнього надлiсничого. Тодi пiд час їзди питав її щохвилi, як сидить i чи їй не зимно. В остатнiм часi стратив багато зi своєї звичайної смiливостi супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела i опанувала його зовсiм. Коли вiн бувало розговориться про яку рiч, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядiв, тодi спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин i вiн мiшався. - Чого говорите про речi, котрих добре не розумiєте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, i не думайте йти другим пiд лад! - Тиранка з вас, панно Олено! - Чого мене слухаєте? Не робiть сього, наколи вам неприємно. - Чому ви до мене такi гострi? - питав з вимушеним усмiхом. - Завсiгди маєте щось на менi критикувати, а мене се болить. - Я не хочу, щоб над вами хто глумився, - вiдповiла вона м'яким, перепрошуючим голосом. - Людям не слiд над собою насмiхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви лiпшi вiд других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм. Тодi вiн знов цiлував її руки. - Ви мiй ангел-хоронитель! - говорив вiн рознiженим голосом i був би стерпiв, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се вiдчувала, i її обгортала якась злослива вiдраза, їй було б приємнiше, наколи б вiн був їй противився; а так пiддався охотно її сiтям... Раз небагато вже бракувало, щоби їй освiдчився, однак вона збила його з пантелику такими рiзкими словами, що очi його зайшли слiзьми, i вiн, ухопивши капелюх, забрався. В тiй хвилi, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тiй хвилi бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй пiд нiяким взглядом пiд пару, котрого не могла нi полюбити, нi поважати; котрого ограниченiсть її дражнила. Була отже до нього немилосердна i поводилася супроти нього в спосiб, котрого несправедливiсть помiчала лише опiсля. При слiдуючiй стрiчi вiтала вона його зате привiтно i питала журливо, чи вiн не гнiвається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така "фатальна", а властиво - дуже нещаслива. Говорячи таке,_ _вона_ _казала правду... * * * Настав Великдень. Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарствi, де було треба, повисипала парубкiв та дiвчат до церкви, а сама пiшла на город. Сонце давно вийшло з-за лiсу, а раннє зарево поблiдло. Був се правдивий весняний поранок, iз своїм здоровим свiжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надiєю. Поодинокi звуки дзвона старої церкви долiтали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокiйнiй, тихiй природi... "Великдень!" При тiм словi затремтiло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фiзичному болю. Вона не могла бути весела. I чим їй тiшитись? Тепер жила хiба на те, щоби не вмерти. Навiть вiдживаюча природа не розiгнала її байдужностi. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомленi руки, неначе в глухiй розпуцi, до чола, згадала минувшiсть, подумала про будучнiсть i пiд ваготою думок немов угиналась.... Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сiльського двiрника[37] i, як iнодi жартом її прозивали, "стара штафета". - Христос воскрес! - кликнула. - Воiстину! - вiдповiла Олена. Стара затрималася. - Не йдете до церкви, паннунцю? - Пiду трохи згодом. - Iдiть, iдiть! От була я вчора в панi фештерки[38], там була й панi професорка[39], та й завдала менi вам сказати, щоб ви прийшли нинi до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на пiвмилi чути той запах! Але ж бо там знов i гостей! - Хто ж прибув? - Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жiнки; молодий пан фештер з гарними кiньми та сивим капелюхом, що то минувшої недiлi був у вас. Все забуваю, яке його iм'я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з мiста, що то її пан вiд людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цiсарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер iду. Хотiла лише те сказати. Хочу також пiти до церкви, мушу однак уперед сi писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта, красна, менi дорого коштувала. Отже, iдiть, паннунцю, до церкви та помолiться св. Миколаєвi, щоби дав, аби ви уже вiд сьогодня за рiк свячене не самi їли, а з чоловiком та дiтьми. Не годиться дiвувати увiк[40]. Бог та святi най дадуть мому Iвановi небо... Вiн був добрий чоловiк i газда. А любив мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б'є. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забiгала... - Заслужили-сьте, коли так... - I чому нi? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: "жiнка не бита, а коса не клепана - одно й те саме"! Одного разу то полежала я три недiлi. А з мого волосся осталася майже половина в його руцi, але-бо я й волосся мала!!. - Iдiть, Катре, iдiть; ви знов пересаджуєте! - Так? Пересаджую? Дай, боже, стiльки щастя моїм дiтям та й унукам, скiльки брехнi я наговорила! З мiсця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловiковi можна таке робити, на те вiн i чоловiк... Земля пай му пером стане! Щодо мене, - додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, - то я вам бажаю за те, що читали листи вiд моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов вiд пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навеснi. Червона з бiлими латками... за вiсiмдесят п'ять з. р.[41] Такої ще наше село, мабуть, i не видiло. Ну, але зате вже вона й вiд барона... Тепер бiжу далi. Вона поступила пару крокiв уперед, станула однак знов, наче вкопана. - Ну, i була б забула вам сказати, що панич пана професора i панi професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом[42]. Боже, прости менi грiхи мої (вона голосно по устах ударилась), се вiн, мабуть, вiд науки обiрвав. Так, так, се певно, що так... Щоби, було, не здурiв... Син нашого дяка оповiдав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурiв. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсiгди дає менi молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! - I попленталась вона скоренько, як на старi ноги. Олена дивилась довго байдужно за нею. Далi вернулася звiльна у хату... Трохи згодом пiшла цiла родина до церкви... * * * Того самого дня по обiдi зiйшлися гостi, запрошенi Оленою i її родичами: старi вчителi з синами, надлiсничий, священик iз родиною i молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням "свяченого". Старi бажали собi притiм обопiльне усього добра, здоров'я, потiхи з дiтей та унукiв. Згадували сумно давнi добрi часи i запечатували довгi бажання голосними поцiлуями. Опiсля складали бажання старi молодим, а коли вже молодi собi складали бажання, тодi виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумiлим поглядом i оставили "любу молодiж" саму. Нiхто не мiг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Нiхто не жартував стiльки, що вона. Нiхто не мiг мiрятися з нею дотепами. Очi Фельса так i впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нинi на плечi i здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замiтно: ледве, що вiдступала вiд нього. Для кождого з його дотепiв мала привiтну усмiшку i визиваючий погляд; а присутнi знали з "певнiстю", що з них вийде "пара", i то пара рiвної краси. Обоє високi, гарнi. А вiн - о, вiн знав, що не належав до "перших-лiпших". Панi надлiснича не потрiбувала йому того й казати. Не був вiн нi слiпий, нi глухий... - Знаєте, панно Олено, - оповiдав їй, мiж iншим, iз щасливим усмiхом, - що я придбав собi уже до вiсiмсот з. р.? - Думаєте, що менi не звiсно, що ви знаменитий господар? - З того куплю собi урядження до мого помешкання. - Воно буде, без сумнiву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне. - О, панно Олено! Вiн глядiв на неї сяючими очима, i вiдгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона смiялась напiвсвавiльно, напiвнасмiшливо - сама теж несупокiйна... Iринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слiдила за сестрою, її тайну викрила вона давно, i її се болiло несказанно. Зразу старалась вона цiлий план тайком розбити; пiзнiше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рiшуче, щоб їй не перешкоджала. - Я не маю вже нiчого до страчення, - говорила нервовим голосом, - а вам усiм треба пристановища... - Я не можу прийняти твоєї жертви, - вiдповiла Iрина у глухiй розпуцi i плакала. - Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичiв... - потiшала її Олена, причiм виминала її погляд. В дiйсностi була Iринка головною причиною цiлої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, нiжну женщину, котра ще й хоровита, була б i пропала без неї. Тривожно слiдила з того часу Iрина тi, як Олена казала, "лови". А нинi... нинi була Олена наче пориваюча. I нинi мусило все рiшитись. Iрина усiла до фортеп'яну i заграла механiчно якийсь там танець. Вiн приступив ближче i, спершись на фортеп'ян, дивився на ню. - Ви прецiнь дуже подiбнi до панни Олени! - обiзвався нараз. - Гадаєте, - замiтила вона привiтно. - Так. О, панна Олена - пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? - спитав трохи згодом. - Олени... По його лицi промайнула немов блискавка, i вiн знову звернувся до Олени. Нетерпеливо дожидала молода жiнка вiд'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освiдчився", - думала неустанно. Крiм того, була нервова i сього вечора дуже утомлена. Старший син учителiв видобував перед нею все своє знання. Маячив про рiзнi системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоццi "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt"[43] i що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmilе"[44] переглянути, його мати, худа костиста особа, стрiляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, - вiн самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще нiколи другому чоловiковi щастя в дiм... Се знала вона ще вiд своєї небiжки бабунi... Було вже пiзнiм вечором, як гостi попрощались. Олена шукала десь у третiм покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлiсничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою i бiля неї. Вона переходила власне коло вiкна й заглянула в нього. - Яка знов нинi чудова нiч, - завважила стиха напiв до себе, напiв до нього. - Гм?.. Що?.. - Настала знов чудова нiч, - повторила знов пiвголосом. - Чому? Тому, що мiсяць i зорi так ясно свiтять? - Може, й тому. Красу i взнеслiсть у природi можна лiпше вiдчути, як описати. Не вiдчуваєте ж ви того, пане Фельс? - Не знаю. В тiй хвилi я вiдчуваю що iншого. Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його лице було блiде геть аж до густого волосся, наче б уся кров iз нього зникла. Голубi, звичайно безвиразнi очi палали гарячим огнем, її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стремiла i перед чим тепер сама задрожала, - пристрасть. Хотiла поступитися дальше, однак якесь незрозумiле чувство, немов струя електрична, перейшла вiд нього на неї, i вона задержалась. - Олено! - Що ж? - Я не знаю. Я... - I я не знаю... - вона усмiхнулась насилу. - Оленочко!.. - повторив вiн. - Бажаєте чого-небудь?.. - Так. Се бачте... ви... Вiн її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливiсть й вона задрожала на цiлiм тiлi. - Iдiот! - виривалося на її устах, однак вона змовчала. - Ви знаєте, що ви такi гарнi-гарнi... Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав її палко до себе. Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фiзична вiдраза. - Тихо! - кликнув вiн у сильнiм зворушенню. - Я вас люблю, Олено; не завдавайте менi болю!.. Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неї заiскреними очима. - Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жiнкою! - сказав вiн пристрасно. Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко створеними очима, з дрожачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали пiд нею, i вона не змогла уст одтворити. - Олено, дорога, вiдповiджте менi! Вона мовчала. - Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце. Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця її руки та шукав її очей. Вона вiдвернула голову вiд нього. - Ви не любите мене? - прошептав, глибоко зворушений. - Не хочете бути моєю жiнкою? Не хочете? Минула мала хвилина, в часi котрої чути було лише її важкий вiддих. - Коли так, то простiть! - Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... - вирвалося з її уст. А вiн, почувши се, вже пiрвав її в свої обiйми, покривав смертельно блiде її лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi любовнi слова, смiявся... Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я... Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а крiзь створене вiкно долiтав iз саду спiв соловiя. А як вiн спiвав, виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихої ночi! Здавалось, немов старий лiс дубовий, i тихе село, i все, сповите в синяво-срiбне свiтло мiсяця, причаїло дух та прислухувалось пiснi... Лише старий годинник iшов собi своїм спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач... Не плач, Iринко! Я не плачу... Плачеш... - Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю? - Менi серце пукає[45], я не можу... I знов тихо, i знов плач, лише тихший, розриваючий серце. - Iринко! - Завернись, Олено!.. - Пощо? Се не мало б цiлi... - О, боже, боже, боже! - I що ж на тiм, Iринко? - прошепотiла скоро Олена. - I я, i ти, всi дiстанемо пристановище... Вона зареготалась пiвголосом, неначе божевiльна, i усiла прямо в лiжку. Горiла, немов у гарячцi, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки. - Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi. - В тiм нема для мене нiчого потiшаючого... - Що ж хочеш? Я сповнила своє "завдання". Чи ж нi? - Дiйсно! - Чи ж маю я тепер плакати? Iрина не вiдповiдала. - Се було б тепер злишнє. Не муч мене бiльше, Iринко! - додала глухим голосом, коли молода жiнка все ще не втихала. - Не буди в менi колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!.. - Успокiйся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха! * * * Тихо стало мiж сестрами. Iринка i не ворушилась бiльше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але - нiчого ясного, нiчого, що б купи держалося. Барвнi думки, чуднi образи хвилювали та гнали, неначе скаженi, одна за одною. Аж по довгiм часi вона задрiмала, їй здавалось, неначе б величезнi, шумлячi, морськi хвилi чим раз, то ближче i ближче пiдходили до неї i збивались над її головою. Бурнiли, шумiли грiзно, а промiж їх шумом долiтав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала i чуднi дрожi пробiгли по її тiлi... Її очi полинули понад хвилi, освiченi червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душi її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотiла крикнути, обiзватись, однак море... воно стало нараз спокiйне i гладке, а по його золотавiй площинi ступав мужчина, високий, вiдважний, з сяючим чолом: прямо пiдiйшов до неї i... усмiхнувся... I не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою i сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов. А сонце горiло на заходi червоним сяєвом... * * * Щось у мiсяць опiсля, тихого ясного вечора iшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою i виспiвував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос i тремтiв у воздусi. Зблизившися до помешкання Ляуфлерiв, спiвак замовк. На дорозi перед зiльником, що розложився якраз перед фронтовою стiною помешкання, на подвiр'ї стояла зiбрана велика юрба сiльських людей. Стара Катря ходить мiж ними з поважним лицем та фляшкою горiвки i частує газдiв та газдинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!" Заїзна брама стояла широко створена, i вiз за возом заїздив на подвiр'я. Се весiльнi гостi. На весiлля Олени запрошено усiх знакомих з околицi. Фельс наставав на те, щоби весiлля вiдбулось гучно, а вона не противилась тому анi одним словечком. I от появились усi запрошенi. Гратулюють удруге сяючим з утiхи родичам. Займають урочисто вказанi мiсця у святочно прибраних кiмнатах. З головою, гордо пiднесеною, проходжується нинi радникова помiж своїми гiстьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишнiх добрих часiв... Давня зарозумiлiсть, що мовби давно завмерла, вiджила тепер наново в тiй прибитiй жiнцi. Вона подала ласкаво надлiсничим руку, а вчителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби вперше, i то з ласки, знайшлися в її домi... Правда, се вiддавалася її донька... Її доньку вибрав найгарнiший мужчина з цiлої околицi за жiнку... А он там, пiд дзеркалом, на убраному квiтами столi лежали дарунки, котрi подiставала молода вiд рiзних давнiх i нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце панi радникової гордiстю, материнським задоволенням... Нi, її погляд спинився лише на одному мiсцi стола, а то на серединi... Там пишалась прекрасна китиця рож, а бiля неї лежала велика касетка[46] з срiблом на дванадцять осiб. Се_ _дiстала Олена вiд Фельсового барона. Вiн пiзнав її вже, i вона, як довiдалась панi радникова, мала йому дуже сподобатись. На весiлля не прибув вiн, звиняючись дуже привiтно, однак обiцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новiм газдiвствi. Була тут i стара Маргарета. Вона прибула що лиш нинi ранком. Постарiлась дуже i стала ще хмарнiшою. В старомоднiй сукнi, з окулярами на носi, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який вiн щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться вiн з її_ _родичами, як, довiдавшись, що вони мусять покинути дотеперiшнє мешкання, вiддав їм свою маленьку хатчину в мiстечку К. до повного ужитку. - За безцiнь, дорога Маргарето. за нiчо! - запевняла радникова. - "Вам з Генею не слiд побиватись на селi, - говорив вiн. - У мiстi життя легше, можна собi скорше порадити". Iринка їде, розумiється, з Оленою; тi обi вже нерозлучнi. Вiн з доброї родини, - говорила далi з притиском i помiтним голосом, наколи Маргарета на все вiдповiдала мовчанням. - його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичiв ще дитиною, а з своякiв остався йому лише один старий вуйко, лiсничий, котрий його i виховав; тому й вiн посвятився сьому заводовi[47]. Але що се має до речi, Маргарето? Вiн добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловiк, i Олена буде з ним щаслива! - Дай боже! Дай боже! - прошептала стара дама. - Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона i заслужила на лiпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що вiдмовила тодi К - у, так сказала би-м "легкодумно"! Вiн собi тепер суддя, всюди його поважають; має краснi доходи, жиє безжурно, i то ще як жиє!! - Вiн оженився, здається менi, з донькою якогось багатого броварника? - Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се мiсце! - Нема нiчого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, - вiдповiдала радникова згори. - Все залежить вiд призначення. Хто знає, чи К... був би нам такий прихильний. Щоправда, матерiально була би собi лiпше стояла, як тут, однак вона поступала собi лише за власною волею. Ми її нiколи до нiчого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лiєвич. В першiй хвилинi, як вiн лиш вступив в нашу хату, вiщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилi i прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: i поважана буде також, як жiнка Фельса. При тих словах промайнув знов її погляд по пишнiм букетi та по срiбнiм дарунку, i вона була дуже задоволена... Маргарета не вiдповiдала нiчого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нинi ледве що не злякалась... Чудно! Привiтавшись, обi бентежились, а опiсля Олена сказала з вимушеним усмiхом: - Бачите, Маргарето, я таки вiддаюсь! А Маргарета стиснула лише мовчки її руку. Зацiкавленi сидять гостi, перешiптуються з собою врочисто та очiкують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, - а вона? Iрина, котра нинi так успосiблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується нiде... говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до лiтньої кiмнатки... - Вона прощається з своєю дiвочою кiмнатою, - шепнула одна груба економка до учительки. А та, кивнувши головою, усмiхнулась двозначне. Олена справдi заховалась на хвилю в одинокiм тихiм кутку, який їй ще лишився. В бiлiй довгiй сукнi, в довгiм аж до землi спливаючiм серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим i, не переглянувши їх навiть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатнiй. Сей легший, як iншi, i здається, короткого змiсту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблiдло. "Лише раз, в остатнiй раз!" - подумала й розгорнула письмо. Тут стояли великими буквами олiвцем написанi слова: "Що твiй медвiдь коли-небудь i заслабнути, а навiть i в лiжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрiй посилаю тобi свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до лiжка, а сам десь полетiв по якогось лiкаря, а самота така страшна, то й хочу по змозi до тебе говорити. Хотiв би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолi - твою легеньку малу руку... тодi й не болiла би вона так сильно. Я собi уявляю, що ти тут бiля мене, сидиш на лiжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мiй бiль усмирити. Я переконаний; ти б се iнакше робила, як ми, лiкарi, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скiльки мав би я тобi говорити! Маєш ще три мiсяцi перед собою - а потому великдень. Я все вiдкладаю на великдень... душа така повна, їй мене знаєш... так, але лежачи, писати утомився"... Се були послiднi слова Стефана, писанi до неї. Василь їх пiслав до неї. Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опiсля викривила їх в якусь гiрку усмiшку. Пристрасно притисла вона письмо до уст i подерла його на дрiбнi кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вiкна i, спершись, закрила лице руками... До неї вгору доходив упоюючий запах лелiй, а там якраз перед нею тягнеться лiс старий та шумить одностайно чуднi тихi слова... Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один вiзок заїхав, немов гонений, на подвiр'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний смiх... Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги пiд нею? Чим раз ближче чує вона скорi кроки; чує, як вiн перескакує два-три ступнi старих сходiв, спiшить до її покою. Її очi спинились тривожно на дверях... вiн зараз увiйде. Iсусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлi давлять її корчi. Всi нерви напруженi. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її - одне лише чувство. _Вона ненавидить._ Ненавидить з цiлої глибини своєї душi! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи - його? - Адже вона винувата!! Сама, самiська вона... I чим вона оправдається? Що вона людина?.. Вона заллялась несамовито смiхом. ...Приклякнувши до землi, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увiйшов вiн, пiдняла руки, немов би просила рятунку. Вiн пiдвiв її i притис до грудей. - Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усi дiвчата перед шлюбом!!. 1891. Село Димка, на Буковинi. [1] Царство брехнi панує, як ще нiколи дотепер. А правда вiдважується виповзати зi свого кутка не iнакше, як закутана в привабливо-яскравi ганчiрки... _(нiм.)._ [2] ц. к. - цiсарсько-королiвський. [3] Завiд - професiя. [4] Мiж iншим _(франц.)_ [5] В з я т й "пiк" - завзятися, присiкатися. [6] Варiяцтва - божевiлля. [7] Лiтанiя -молитва у католикiв, тут нотацiя. [8] Офiцiни - бiчна або задня частина будинку. [9] Блискуча партiя _(франц.)._ [10] Досконало _(франц.)._ [11] Урядник - чиновник. [12] Лярi-фарi - пуста балаканина. [13] Доктор прав _(лат.)_ [14] Консеквенцїї - наслiдки. [15] Подiлений бiль це половина болю _(нiм.)._ [16] Великий виграш _(нiм.)._ [17] Родичi - тут батьки. [18] Дiдичнiсть блудiв - спадковiсть помилок. [19] "Нiхто iз смертних не був цiлком щасливий" _(нiм. - _Фр. Шiллер). [20] Побаче ння _(франц.)._ [21] За всяку цiну _(франц.)_ [22] У менi живе любов до свободи, в менi тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; нiколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумiю, iти шляхом, що я сам намiтив, куди б вiн не вiв, i не дати звести себе з цього шляху нiкому нi пiдлещуванням, нi погрозами. _("Завжди вперед", Фр. Шпiльгаген)._ [23] Вегетування - iснування. [24] Минулим часом _(iтал.)_ [25] Фальча - щось бiля десятини. [26] Нехарний - неохайний, брудний. [27] Гарувати - тяжко, без спочинку працювати. [28] Прогулька - тут веселе проводження часу. [29] Бутно - буйно, завзято. [30] Кордикова - тонка, подiбна до шовкової. [31] Напрасно - швидко. [32] Раз - нарештi. [33] В городi - в саду (дiалектне). [34] Виказ - вираз. [35] Зарядити - влаштувати. [36] Пекарня - кухня. [37] Двiрник - староста. [38] Ф е ш т е р к а - лiсничиха (вiд нiм. Forster - лiсничий). [39] Професорка - учителька. [40] Увiк - вiчно. [41] з. р. - ринський. [42] Зизом - скоса. [43] "Як Гертруда вчить своїх дiтей" _(нiм.)__._ [44] Ж. Ж. Руссо "Емiль" _(франц.)._ [45] П у к а т и - розриватися. [46] Касетка - скринька. [47] Завiд - фах.