Михайло Грушевський Історія України ПЕРША ЧАСТИНА. До засновання києвськоє держави. 1. Про iсторiю i передiсторичне жите. Iсторiя самим словом своєм означау розвiдку, вiдомiсть, оповiданну (вiд грецького корня Fi?, вiд, як наше вiдати, вiдомiсть), а прикладало ся воно перед усiм до оповiдання про минувшину свого краю i народу. Такi оповiдання з початку держали ся устною памятю. Але память людська добре не держить подєй довше як два-три поколiння, а далє починау мiшати, коли се оповiданну навмисне не прибрано в якусь трiвку форму, наприклад в пiсню або в вiршi призначенi для запамятування. На певнєйший Грунт стали сє оповiдання, коли могли оперти ся на давнєйшi записки про колишнє дiла, особливо як сє записки робили ся сучасниками, тими що самi подєє тi переживали. За помiчю таких давнєйших записок i оповiдань стало можливим передавати память про подєє через довгий ряд поколєн незмiненою i чистою. Старшi iсторичнi працi служили пiдставою для пiзнiйших; новi iсторики, переймаючи вiд старших, додавали до них оповiдання про подєє пiзнєйшi, i як би не було перерв та прогалин у такiй роботi, то iсторiя йшла i розвивала ся б неперерваним ланцюгом, оповiдаючи про всє часи повно i докладно. Одначе на дЄлє воно нєколи не обходило ся без прогалин i переривiв. Часто пропадали й старi записки й старi iсторичнi оповiдання, та й у рiжних народiв рiжно починало ся й письменство, й списуванну оповiдань про подєє i через те не у всiх народiв iсторiя однаково давня i однако повна. В наших сторонах письменство почало ширити ся перед 1000 роком по Христi, як почало ширити ся християнство. З того часу могли вже бути рiжнi записки, i потiм з сих записок дещо i використано, як списувано оповiдання про давнєйше житу в наших краях; одначе подєє з десятого вiку (вiд 900-1000 р.) бiльше описувано з памяти. Для ранєйшого часу дещо знаумо з писань иньших народiв, у яких письменство й iсторiя розвинули ся ранєйше, особливо вiд письменникiв грецьких, а також i вiд римських, арабських, а нарештi й нiмецьких. Найдавнєйшi звiстки про нашi сторони йдуть з VII вiку перед Христом, докладнiишi з V (2300 -2400 рокiв тому), але тiльки про чорноморське побереже, де ще тодi нашого народу не було, а про наш нарiд письменнi звiстки у чужих народiв начинають ся геть пiзнiише, тiльки коло 400 р. по Христє (1500 лiт тому). Се зветь ся початок iсторичних часiв - доки сягають писанi звiстки людськi. Для нашого народу се значить пiвтори тисячi лiт назад, або пятдесять людських поколєн, рахуючи коло ЗО лєт на людське поколєнну; а для декотрих, приморських частин нашого краю-двi з половиною тисячi лєт, або трохи бiльше. Пiвтори, або двi з половиною тисячi лєт се як на житу одноє людини часдуже довгий. Але як порiвняти з людським житум, вiд коли воно почало ся на землi, чи в наших таки сторонах-се час дуже короткий. Житу людське таке давну, що його не тiльки в сотнi або тисячi рокiв, але i в сотню тисяч лєт не вбереш. Трудно його взагалi в наш звичайний рахунок взяти, можна тiльки сказати, що дуже i дуже воно давну, так що против нього нашi двi тисячи лєт iсторичнього житя-се свiжа минувшина против давньоє старовини: однi рахують людське житу на землє на 500 тисяч лєт, иньшi на мiлiон, бо таки, кажу, того на наш рахунок не можна добре перевести. I то все часи перед-iсторичнi: з них не зiстало ся нiяких писаних звiсток, i про те як жило ся тодє людям, можна змiркувати по рiжних слiдах людського житя, що знаходять ся при.падком пiд землею, або в печерах- рiжнi вироби людськi, струмент, посуда, угiлу вiд огнищ, слєди житла людського, єжi (кiстки й вiдпадки всякi). Про дещо можна змiркувати з тих давнєх звичаєй, якi ще тепер мiж людьми держать ся, або описують ся в старих книгах; такi звичає живуть часом несказанно довго: вже люде й не знають, для чого вони саме так роблять, кажуть тiльки, що "так годить ся", що так єх батьки робили, то й вони роблять. Потiм можна неодно дорозумiти ся з самоє мови-звiдки те або се слово взяло ся. Наприклад слово руда значить тепер породу камiнну з металєчною примiшкою, але саме се слово значить властиво мiдь, а се через те, що мiдь люде знали з усiх металiв найперше; або напр. в давнєх часах у нас слово скот значило Грошi давнiх часiв людське богацтво було в худобi, i за худобу все мiняли або куповали. От помiчаючи та розбираючи те все, наука вийшла далеко за межi писаних звiсток, по-за границю iсторичних часiв в глубини передiсторичнi. Вже вона може досить докладно, хоч i з-дебiльшого тiльки, сказати, як розвивало ся людське житу тому десять, двадцять, тридцять тисяч лєт; як жили й господарили нашi предки, як ще не знали нє зелiза, нє иньших металєв, як ще не вмiли сiяти хлiба, як не мали домашньоє худоби; яку бiду терпiли вони тодє i як поволi доходили кращого i лекшого житя. 2. Минувшина нашого краю. Найстаршi звiстки про минувшину дау нам сама земля. Бувау часом де рiка глубоко врiжеть ся в високий берiг i вiдкриу стрiмку кручу,-цiкавi рiчи можна побачити на такiм урвищу, i хто вмiу розумiти єх, як по книзє прочитау по них iсторiю землє i того житя, що на нєй розвивало ся i минало ся. На самiм верху побачить вiн чорну землю вiд перегною трави i всякоє ростини, часом i якiсь слiди людського житя, якiсь загубленi рiчи. Се найновiйший шар, званий в геольогiє алювiум. Пiд ним шар жовтоє глини, глею, або льосу, як єє звуть по ученому; бувау часом i кiлька шарiв рiжноє глини, роздiленi мiж собою верствами пiску або камiння. Се так званi дiлювiальнi верстви. В таких верствах часом доведеть ся побачити великi кости, зуби й иньшi останки давнiх звiрiв, або углу, кремiнцє та кiстки обробленi рукою чоловiка. Пiд тим шари вапнистого камiння, легкого, губковатого, з рiжними черепашками в нєм-так званi верстви третичнi. Далє часом покажеть ся чиста крейда- останок давнього глубокого моря, рябi рухляки, а ще далє-верства камiнного угля; на останку ж, на сподє-мертвий твердий камiнь, стоплений огнем ще з тих часiв, як земля була горяча i застигала зверху, вкриваючи ся твердою камiнною корою. По сих рiжних верствах камiння, глин, пiскiв, по рiжних останках ростин i звiрят учений геольог скаже, чи було тодє на сiм мiсцє море чи суша; покаже, якi ростини росли i якi звiрi водили ся, як виглядали, чим живили ся. Великi змiни переходила кожна сторона. Де тепер сухий степ, там хвилювало колись глубоке море, водили ся рiжнi морськi живини; потiм, як дно пiдiймало ся, вода спливала, а вiд останкiв рiжних живин, що колись жили в морi, лишали ся купи кiсток, черепашок, якi збивали ся з часом у верству камiня-вапняка; єх заносив намул рiк або порох вiтрiв, наростав цiлими шарами погнiй вiд усяких ростин та живин. З тих останкiв можна знати, що тодє як починало ся людське житу на землє, море спливало з наших сторiн. Давнєйше воно покривало майже цiлу Украєну, а пiд кiнець третичноє доби вже мало що виступало за теперiшнi береги моря Чорного, Азовського i Каспiйського: сє три моря були одним морем, як ще й тепер знати по великих млаках (солончаках) мiж Азовським i Каспiйським морем та иньших слєдах. Гори Карпатськi, Кримськi, Кавказькi пiдiймали ся поволє над рiвниною, i так на початку дiлювiальноє доби вигляд нашого краю вже значно наблизив ся до теперiшнього. Але мав вiн iще перебути одну перемiну, яка сильно вiдбила ся на його житю i виглядє, а були то ледовi часи. В першiй половинi третичноє доби в Европi було так горячо, як тепер в центральнiй Африцє. Ростиннiсть була незвичайно буйна, роскiшна- буйнєйша нєж в теперiшнєх горячих краях. Звiря всякого земноводного було страшенно богато, великого, чудацького; тi звiрi позникали, тiльки в землi полишали ся єх кости: були то велетеньскi ящiрки, рiжнi роди слонiв, величезнi птицє. Але повiтре ставало холоднєйше, i тi ростини та звiрi, що не могли жити в холоднiм краю, заникали, а зiставали ся такi, що приспособили ся до холоднєйшого повiтря, як мохнатi слони- мамути або волохатi носороги. В дiлювiальнiй добi вiд вохкости та холоду почала земля замерзати на пiвночи; велика сила леду збирала ся в теперiшнiй Швецiє i Фiнляндiє й звiдти все поши рювала ся, поступаючи далє на полудну. На якийсь час сє вiчнi леди, що лежали цєлi сотнє й тисячi лiт, захопили й пiвнiчну частину нашого краю, а потiм, як потеплiло, стопили ся i уступили ся на пiвнiч. Слєдом вiд них зiстали ся великi шари глини-того намулу, що наносила вода, як топили ся тi величезнi леди, верстви пiску i камiння, принесеного ледом, i широкi та глубокi рiчнi долини, що продерли води з-пiд тих ледiвцєв. 3. Першi слiди чоловiка. От з тих часiв як леди уступали ся з наших сторiн, маумо першi слєди людського житяв наших сторонах У нас тi слєди досить рiдко трапляють ся, рiдше нєж у Францiє або й Нємеччинє, бо там люде жили в сухих камiнних печерах, де могли цєло заховати ся i кости i рiжнi останки єх житя; у нас тих камяних печер мало, а на вiльнiм мiсцє рiдко де могли долежати до наших часiв тi останки. Цєлi ж десятки тисяч лєт минуло- з того часу! Проте як на се стали пильнєйше вважати, викривауть ся тих слiдiв все бiльше i у нас. Найдавнєйшi слєди людського житя на Украєнi, якi маумо досi, викрито в Києвi, на Кирилiвськiй улицє; єх знайдено копаючи глину на цеглу (мал. 2 i 3). Лежать вони тут пiд сподом грубого шару жовтоє глини, в верствi пiску, 6-Ю сяжнєв пiд землею, займаючи велику просторонь (коло десятини). На сподє велика сила костей мамута-знайшло ся бiльше як сто самих тiльки сiкачiв (кликiв); вище кости иньших звiрiв, що давно вже перевели ся: льва, гiуни, ведмедя печерного. Декотрi кости обпаленi, розбитi й иньшi слєди людськоє руки мають на собi; помiж кiстками углу, кремiнний струмент, яким тодєшнєй чоловiк орудував. Сим нахiдкам рахують ЗО тисяч лєт i бiльше. Трохи новiйша оселя людська знайшла ся недавно над Десною коло с. Мiзиня (в Чернигiвщинє); тут вона лежить мiж двома шарами жовтоє глини, в верствi камiння, нанесеного ледами. Ще молодша нахiдка з-над Удаю, коло с. Гонцєв (в Полтавщинi"): вона лежить поверх шару жовтоє глини, коли вже стекла вода вiдледiв. Таким чином сє найзначнєйшi i добре об-гляненi нахiдки дають слєди чоловiка з довгих часiв, другоє половини дiлювiальноє доби. З отсих наших i далеко богатєйших на-ходок з Захiдньоє Еврони знаумо, що тодєшнєй чоловiк уже богато поступив у своєм житю i високо пiдняв ся над звiрями. Вiн умiв добувати огонь i уживав його собi до печення страви. Не вдоволяв ся вже ломакою або диким каменем, а навчив ся обробляти кiсть i навiть камiнь: зручними ударами вiн вмiу вiдбити кремiнь такоє форми, яку йому треба: чи гострокiнчастий камiнь, котрим можна було бити з руки, чи рiжнi вiстря, щоб насаджувати єх на. деревину, як спис, чи скрiбнички для виправлювання шкури або обдирання мяса. Навiть мережав кiстки рiжними везерунками та рисунками: такi мережанi кiстки знайшли ся в києвськiй i мiзинськiй нахiдцi, а в нахiдках французьких нераз знаходили ся такi гарно вирiзбленi фiгурки на кости, що й теперешнiй неучений чоловiк не завеєди б утяв так. Але в тих часах так званоє палуолєтичноє себ то староє камяноє культури чоловiк не мав ще нєяких домашних звiрят, не вмiв сєяти збiжа, а живив ся тим, що зловив-єв звiрину, рибу, черепашки; не вмiв робити нiякоє посуди, i багато ще в чiм не дiйшов пiзнєйшого знаття. 4. Новiйша камяна культура. Камяна культура, коли чоловiк ще не знав нєяких металєв i свiй найкращий струмент мусєв робити з каменя, з тих давнєйших так званих дiлювiальних часiв поволє переходить в новiйшi, коли вже перевели ся тi давнi звiри, коли стопили ся леди i стекли води, i житу в наших сторонах стало зовеєм близьке до теперiшнього. Чоловiк ще орудував головно камiнем, але виробляти з нього всякий струмент навчив ся далеко краще против давнєйшого. Вiн не вдоволявсь уже тим, щоб вiдбити собi аби як камiнюку, а ще вигострював свiй струмент дрiбонечкими ударами, шлєфував на гладко, навчив ся вертiти дєри, щоб насадити сокiрку, молоток або булаву на дерево або кiстку. Дивувати ся приходить ся не раз, як таки-так чоловiк не знаючи зелєза, камiнем або кiсткою вмiв висвердлити такi рiвнi, акуратнi дєри, так вишлiфувати пiском сокiрку, клин, або долото з .камiня, виробити таку тоненечку стрiлку, ножик, пилку, серп з кремiня. Та не тiльки в сiм видко великий поступ людського житя.Инодє покiйника, ховаючи, посипали червоним порошком (охрою). i той порошок осiдав потiм на костях, як тєло згнило; такi могили з червоними, пофарбованими кiстками йдуть через усє степи нашi, вiд Кубани до Бесарабiє. Особливо цєкаве житу зявляуть ся в нашiм краю при самiм кiнцi неолiтичноє культури, коли в нашi сторони починають заходити з полудневих краєв першi металiчнi, мiдянi вироби. Люде жили в хатках деревляних або плетених з хворосту i вимащених глиною (див. мал. 15), а дуже любували ся в глинянiй посудинi всяких дивних форм, розмальованiй пишними везерунками, червоними, бiлими, рудими, рiжно-кольо-ровими. Аж дивно й неймовiрно бачити таку гарну посудину в часах таких давнiх, коли люде, як то кажуть, ще тiльки з дикого житя виходили. Але се житу вже далеко вiдiйшло вiд дикого новiйший чоловiк не держав домашньоє худоби анє -звiрят домашних. В часах же новiйшоє камянноє культури вiн уже мав домашню худобу i мiг годувати ся мясом i молоком вiд свого стада. Ще скорiйше одомашнив собаку, свого сторожа i вiрного приятеля. Навчив ся робити посуду з глини i випалювати єє на огнi; робив єє з руки, без гончарського круга, а про те з часом став виробляти гарнi миски й горнята та мережати везерунками. Став робити кращi житла для себе, викопуючи влоговини в землi i надбудовуючи з бокiв та покриваючи зверху, i так поволi доробив ся досить можливоє хатини з дерева чи хворосту, вимащеноє глиною. Почав господарити коло землi, сiяти зерно i розтираючи на жорнах пекти хлiб або варити кашу. Ся новiйша камяна культура не тягла ся так довго як старша, але слiдами єє повна майже вся земля наша. Видно, що намножило ся вже людей, тай слiди єх життя стали замiтнєйшi, легко єх пiзнати, не то що якусь давнєйшу кремiняку, що й не змiркууш, чи єє рука людська обробила, чи вона сама так одкололась. З сих часiв майже скрiзь знаходить ся рiжний струмент, посуда глиняна, могили людськi, а мiсцями слiди великих осель: хати, робiтнє, де виробляв ся всякий струмент, або городища, де ховали ся тодiшнi люди в небезпечну хвилю; такi городища бувають досить великi-значить i людей коло них жило бо-гато. Покiйникiв своєх ховали часом в камiнних скринях зложених з плит, часом в ямах, насипаючи над ними високi могили; инодє закопували цiлий труп, инодє палили його на огнi i потiм попiл i недогарки складали в глиняний горщик i закопували; при небiжчику клали часом дещо з його рiчей i рiжну страву в горнятках. Крiм всякоє посудини в сих глиняних мазанках дуже часто трапляють ся глинянi, добре випаленi ляльки-фiгурки чоловiкiв, жiнок, рiжноє худоби. Струмент в сих оселях ще кремiнний, але зрiдка залетить часом i якийсь мiдяний, або бронзовий. Такi оселє йдуть вiд Днiпра, з пiд Києва через Києвщину на Подєлу, в Галиччину i далє на Волощину (Молдаву) i в Балканськi сторони; єх звуть в науцє передмiкенськими. Я вже згадав, що першим металем, яким стали користувати ся люде була мiдь, бо єє найлекше з руди витопити. Але чиста мiдь дуже мягка i мало здатна на роботу. Люде помiтили, що як до неє додати цини (приблизно одну частину цини на девять частей мiди), то виходить далеко твердиш штука, з якоє можна зробити всякий струмент. Така мiшанина мiди з циною зветь ся бронза. В декоторих сторонах єє уживали на всяке знаряду, зброю, струмент дуже довго, з яких тисячу лiт, доки не знали зелiза. В Европi мiдь, а потiм бронзу стали уживати бiльше меньше за двi тисячi лiт до Христа. Тисячу лєт пiзнєйше стало входити в уживанну зелєзо. Золото стало звiсне значно ранєйше вiд зелiза, серебро пiзнєйше. В нашi сторони мiдь i бронза приходили з полудня, з дунайських краєв i з чорноморського побережа; в наших краях не видно, щоб добували мiдь на мiсцi, i тому бронза поширювала ся тiльки на морськiм побережу, та по бiльших торговельних дорогах, по Днiпру, а в глухiйшi крає мало заходила, тим бiльше що була дорога. Перше нiж бронза поширила ся у нас на добре, стали приходити вже зелiзнi вироби, далеко мiцнєйшi, а головно що дешевшi. Зелєзна руда у нас усть на рiжних мiсцях, витоплювати з неє зелєзо досить легко, тому зелєзо з часом пiшло в народнєй ужиток, хоч i не скоро. В сторонах близших до Середземного моря, куди ранєйше стало заходити знанну металєв i єх обробленну з полудневих краєв, з Вавилону, в Сiрiє, з тгипту, давно вже встигли розвинути ся всякi вироби бронзовi, а потiм зелiзнi, а в наших краях все ще головно орудували деревом та камiнем. Тiльки в сусiдствi великих торгових шляхiв знали ме-талє, а далє вiдти були вони рiдкi, зiставали ся предметом роскiшним, знаним тiльки людям богатим, а нарiд дуже довго жив iще в камянiй культурi, коли в иньших сторонах камiнь уже давно вийшов з житя. Мiркуючи з стилю, себто з форм i фасонiв виробiв, i з иньших обставин, можна догадувати ся, що в тих часах ранньоє металiчноє культури, другого i першого тисячолєтя перед Христом, всякi культурнi впливи, всякi новини i вiдомости, новi вироби i новi фасони приходили в нашi сторони кiлькома дорогами. Iшли з полудня, з чорноморського побережа, куди йшли всякi новини з Азiє i з Середземного моря, також з передньоє Азiє, з Туркестану i теперiшньоє Персiє, через чорноморськi степи; й.шли з дунайських краєв-теперiшньоє Угорщини, та з альпiйських краєв, де розвинуло ся всяке мистецтво пiд впливами Середземними. Нарештi переймали нашi предки дуже богато з заходу, вiд Нiмцiв: на се добре показують рiжнi назви в старiй мовi нашiй, прейнятi з мови нємецькоє; а Нiмцi переймали то вiд Римлян i Кельтiв знов таки з впливiв Середземних. З тих сторiн, рiжними дорогами (особливо по рiках), ширили ся новi вироби i знання в наших сторонах, заходячи помалу в глухiйшi сторони. А найкраще нам вiдомо те, що йшло в нашi сторони з Чорноморя, з грецьких кольонєй. 6. Грецькi кольонєє. Починаючи з VII, а може ще й VIII вiку перед Христом на чорноморськiм побережу -стали осiдати Греки, що виходили сюди з рiжних своєх городiв, тiкаючи вiд рiжних усобиць i вiйн, шукаючи спокою та прожитку в сих сторонах. Сюди вже давнєйше приєздили торгувати єх земляки, привозячи рiжний крам з своєх краєв та вимiнюючи на всяку всячину в наших сторонах, а з часом осiдали тут i на мешканну. Так зявили ся грецькi городи- кольонєє на нашiм побережу: Тiра на лиманє Днiстра, Ольбiя на лиманє Днiпра, Херсонес коло теперiшнього Севастополя.Теодосiя- де й тепер стоєть, Пантiкапей-тепер Керч, Фанагорiя напротив Керчи, Танаiс коло теперiшнього Ростова, i богато ще иньших, меньше важних городiв. Осє-даючи на нашiм побережу, заводили вони всяке господарство, сiяли збiже, садили виногради, ловили рибу, а заразом вели й торговлю з сусєднєми народами, якi тут мешкали. Продавали єм грецьке вино i оливу, грецькi матерiє й рiжнi убори, чудовi вироби з золота i срiбла, прегарну грецьку посуду росписану рiжчими малюнками. А за се дiставали вiд них збiже i шкури, мiхи рiжнi й иньшi товари єх краю, а особливо людей, невiльникiв, i вiдвозили се на продаж в своє грецькi сторони. Вони єздили з своєми товарами далеко в глубину краю, i рiжнi грецькi вироби заходили далеко на пiвнiч: в Києвщинi, Полтавщинє, в Харкiвщинi можна побачити в старих могилах грошi сих чорноморських городiв, грецьку .глиняну посуду вiд вина й оливи, грецькi вази i рiжнi вироби з золота й срiбла роботи грецьких майстрiв. З тими товарами йшло в нашi сторони й рiжне майстерство грецьке. Народи, що жили тут, набирали ся разом з товарами i рiж-них вiдомостей та умiлостей вiд Грекiв, великих майстрiв тодєшнього свiта, а навiть переймали грецькi звичає та обичає. Геродот, грецький письменник, що побував сам в Ольбiє в половинє V вiку перед Христом. оповiдау таку iсторiю одного царя скитського Скiля на iмя. Скiлева мати була родом з грецького мiста, навчила сина грецькоє мови й письма, i ставши царем, вiн любив дуже грецьке житу, часто єздив до Ольбiє, i там лишивши своєх людей на передмiстю, сам з Греками жив як Грек, брав участь в єх усяких дiлах, а потiм вертав ся знову до Скитiв. Поставив навiть собi в Ольбiє хату i мав там жiнку, все потайки вiд своєх людей. Та вони кiнець кiнцем довiдали ся про се, пiдглянули. як вiн святкував з Греками разом, збунтовали ся, настановили собi царем Скiлевото брата, а його самого добувши, вбили за те, що вiд-цурав ся своєх звичаєв. Але иньшi племена таки цiлi переходили на грецькi обичає, мiшали ся з Греками, переймали єх вiру i звичає. Так ширили ся через Грекiв рiжнi новини, умiлости, рiжнi знання по наших сторонах, довгi столєтя, поки стояли сє грецькi городи. А коли вони, шукаючи захисту вiд рiжних диких народiв, пiддали ся пiд власть великого Риму, що тодє панував над усєм побережем Середземного моря, тодє стали через грецькi городи чорноморськi поширювати ся також впливи i вироби римськi, аж доки не впали сє чорноморськi городи вiд походiв рiжних воувничих народiв, що посунули сюди, в III-IV вiках по Христi. 7. Степовi народи. Греки нам прислужили ся ще й тим, що вiд них маумо звiстки про народи, якi жили тодє в наших чорноморських степах. Давнєйших жителєв нашого Чорноморя звали вони Кiмерiями, але в тих часах дуже мало знали i про нашi сторони, i про єх люднiсть, i Гомерова Одiсея описуу нашi сторони як краєну вiчного морозу i туману: там Кiмерiйцє живуть, i єх мiсто i цєле єх царство хмарами вкутане вiчно й туманом, бо яснеу сонце не поглядау на той край гарячим промiннум нiколи. В Гомеровiй Iлiядє у згадка про кочовникiв наших степiв- славних кобилодоєльцiв молокоєдiв убогих, найсправедливших мiж людьми. Потiм у пiзнєйших письменникiв маумо вже докладнєйшi звiстки про тих степовикiв. Були то рiжнi племена iранського роду, як теперiшнє Перси; частина єх зiстала ся в чорноморських i кавказських степах, а з Азiє прибували ще новi, бо звiдти почали тиснути ся до Туркестану турецькi народи з пiвнiчноє Азiє. Однi з тих степових племен були бiльш хазяйновитi, сєяли збiже i з того живили ся. Иньшi були чистi кочовники, що ходили з своєми стадами худоби, єли мясо, молоко кобиляче i сир; жили в кибитках, як теперешнє Калмики або Ногайцє. В VII, VI i потiм в V вiцє, саме тодє як Геродот побував в Ольбiє й описав тутешнє сторони, старшувала над сими племенами орда Скитiв, i вiд неє всi сє степовi племена звали ся теж Скитами. Потiм вона ослабла i гору взяла орда Савроматiв, або Сарматiв, i по єє iмени степовi племена звали ся Сарматами. Се було в IV i III вiках перед Христом. Ще пiзнєйше, в часах коло Рiздва Христового, взяла гору орда Алянська, i в 1 та II вiцє по Христє степовi кочовi племена звали ся Алянами. Так змiняли ся ймення через перемiну старших орд, що слабли й розбивали ся через вiчнi вiйни, якi вели мiж собою, i вiд натиску все нових орд, що сунули сюди з Азiє, з Туркестану, уступаючи ся пiд натисками турецьких орд. Пiд сим натиском степовi орди i племена все посували ся на захiд, з каспiйських степiв на Дiн, з Дону на Днiпро, з Днiпра на Дунай. Декотрi мандрували в степи теперiшньоє Угорщини, на середнiй Дунай, иньшi уступали ся далi на пiвнiч, на Поднєпрову; далеко в лiси одначе не могли заходити, бо привикли до житя степового, кочовмичого, переходячи з мiсця на мiсце з своєми стадами. Так сє степовi племена iранськi товкли ся в наших степах яких тисячу лєт, вiд приходу Скитiв до того часу як розгромили єх иньшi народи-готи з заходу, а Гуни вiд сходу, i потiм зiстали ся тiльки останки єх на Дону, на Кавказi i в Криму. На Кавказє й досi усть нарiд осетинський - се потомки тих степових народiв, загнанi в гори иньшими народами. 8. Звичає степовикiв. Тi степовi племена називали ся рiжними йменнями, але вони були одного роду i мали у себе богато подiбного. Головнi орди, котрi старшували в степах, звичайно були дикi i воувничi, тим i пiдбивали собi иньших; пiдвластнi були бiльш хазяйновитi, покiрнi, тому пiддавали ся тим дикунам. Про воуннi звичає Скитськоє орди, що панувала в степах в V вiцє перед Христом, богато оповiдау Геродот, наслухавши ся про неє оповiдань вiд чорноморських Грекiв. Скит, убивши першого ворога на вiйнi, пив кров з нього, а голови всiх убитих ворогiв вони приносили до свого царя, i хто принiс голову, мав пайку здобичи, а хто не принiс, нiчого не дiставав. Хто вбив найбiльше ворогiв, тому показували всяку честь i на всенароднєх пирах йому давали подвiйну порцiю вина. З голови убитого ворога здирали з волосем шкiру (скальпували), i вичинивши такi шкiрки, потiм чiпляли на узду коня або робили собi з них рiжнi причандали, лишаючи ся ними. В кождiм окрузi було святище бога вiйни, на нєм стояв старий зелiзний меч, як знак того бога; в честь його Скити що року справляли свято, рiзали на жертву всяку худобу, а з невiльникiв узятих на вiйнi теж з кождоє сотнi одного жертвували: рiзали його над чашею, збирали кров у чашу i виливали ту кров на меч. Такi дикi i нелюдськi Скити були не тiльки до чужих, а й до своєх. Коли посварять ся мiж собою два Скити, особливо родичi, то йдуть перед царя i перед ним роблять поудинок: хто кого г може, той того вбивау, з голови i собi робить чашу на памятку, обко вуючи золотом i срiблом, i при всякiй оказiє пишауть ся перед гостями такими чашами, оповiдаючи, як вiн тих усєх своєх своякiв повбивав. Коли бувау захоруу цар Скитiв, то скликають ворожбитiв i кажуть єм угадати, через кого стала ся та хороба. Коли вони покажуть на когось, того зараз ловлять i питають, чи не покляв ся неправедно богом царського огнища (домовиком, що стереже царське житло). Як той не при-знауть ся, то кличуть ще иньших ворожбитiв; як вони покажуть на того ж, то його вбивають; як оправдують, то вбивають тих ворожбитiв, що на нього показали. Накладають на вiз дерева, запрягають волiв, на вiз саджають тих ворожбитiв, пiдпалюють i так пускають. Силу народу свого побивали також на похоронах царських. Тiло помершого царя потрошили i начиняли рiжними пахучими травами, аби тєло не гнило, i так обвозили по всєх пiдвластних сторонах, i куди його привезуть, пiдданi на знак свого жалю мають собi утяти волосе, урiзати ухо, порiзати чи подряпати руки, чоло, нiс, i проткнути стрiли крiзь лiву руку. По тiй парадi ховали царя над Днiпром, коло порогiв. Вбивали одну з жiнок його, по одному з рiжного роду слуг i дворян, i ховали разом з царем у могилє; убивали коней його i клали з ним, а також рiжну посуду золоту i срiбну. А на поминках, що справа став ратуватя товариша; жiнка ледво вискочила, а одна дитина згорiла, та Скит тим не журив ся: дєтей, каже, ще можу мату, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як сей товариш, що стiльки разiв показував минє свою любов, не знати чи знайшов би я. 9. Словянськi селища. Отак у степах наших цiлi столєтя товкли ся рiжнi орди i племена скитсько-сарматсько-алянського роду. В горах Карпатських сидiли рiжнi дрiбнi народи, мабуть з того ж кореня, так званого тракiйського, з якого вийшли теперiшнє Волохи (Румуни): такi були Беси, Костобоки, Карпи (вiд них мабуть i назва Карпатiв). На пiдгiрю галицькiм бачимо нiмецькi народи, Бастарнiв, що посували ся сюди з своєх пiвнiчних осiдкiв. Племена ж словянськi, як можна мiркувати з усього, жили тодє далє на схiд i на пiвнiч-по Днєпру в Києвськiй околицi i вище, мабуть i на Волини, i далє на пiвнiч, в Полєсю, та й за Днєпром мабуть теж. Можна так мiркувати, що названi Геродотом племена Неврiв i Андрофагiв, як вiн єх називау, се племена словянськi на єх старих селищах, бо вiн каже, що се племена не скитськi й живуть на пiвнiч далє вiд Скитiв. У иньших письменникiв племя, що живе на середнiм Днєпрi (в теперiшнєй Києвщинє) зветь ся Амадоками. Взагалє ж з тих глухих краєв не доходило майже нєяких звiсток до письменних -народiв, Грекiв та Римлян. Вiд римських письменникiв 1 i II в. по Христє знаумо, що словянськi селища на пiвночи сягали тодє аж до Балтийського моря, в сусiдствi з Литовцями i Нємцями. Називано єх тодє Венедами, так як прозвали єх Нємиє- Нємцє Готи були єх сусєдами на заходє: займали лєвий берег Висли. На сходє сусiдили з Словянами на балтийськiм побережу племена литовськi, а далє рiжнi народи фiнськi; що займали тодє майже всє землє по Волзє (а пiзнєйше помiшали ся з словянськими, великоруськими переселенцями, прийняли єх мову i нарештє зовсiм злили ся з ними до купи, в оден народ великоруський). В києвськiй околицє i далє на захiд маумо вiд тих часiв так званi похороннi поля- цєлi поля-цвинтариша, де похованi небiжчики, однi закопанi, иньшi спаленi при небiжчиках бувау посуда i всяка всячина; трапляють ся i грошi римськi з 1-II вiку перед Христом i пiзнєйшi. На тих своєх старих осадах словянськi племена сидєли дуже довго, бо зна вiд яких часiв. Не без того, щоб при тiм як рухали ся єх суляли ся, як мине рiк, убивали 50 найкращих слуг i 50 коней, потрошили й начиняли половою, i так розставляли наоколо могили царськоє тих слуг на конях, щоб єє стерiгли. Се не видумки, бо й справдє над Днiпром знаходять ся могили царськi, де поховано царiв подiбно, як оповiдау отеу Геродот. Але поруч iз такими дикими та не людськими поведiнками тих степовикiв були у них, розумiуть ся, i гарнi звичає. Так славило ся скитське побратимство, вiрнiсть скитських приятелiв. В таких воувничих i диких часах велике дiло було мати вiрного приятеля, i кождий степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловiка вiрного i вiдважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи крови з своєх рук, окунали в то свою зброю i потiм пили з тоє чашi, взявши ся разом; по сiм вважали ся вже рiднєйшими як брати. Грецький письменник Лукiан позбирав рiжнi iсторiє про таких скитських побратимiв. Оповiдау, як оден бiдний Скит сватав доньку боспорського царя, i коли всi женихи вихваляли своє богацтва. вiн похвалив ся, що не мау стад i кибиток, але мау зате двох дуже вiрних побратимiв; тi по-смiяли ся з нього i вiддали царiвну за лiпьшого жениха, що мав золотi чашi, богато возiв i великi стада - "поставили вище, каже, худобу i непотрiбнi чашi та тяжкi вози як добрих людей". Але сє доказали, що хорошi побратими дорогшi вiд того всього, бо викрали свому побратимови царiвну, а єє жениха i батька вбили. Оповiдау ще Лукiан про одного побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволi свого приятеля, i про иньшого, що бувши разом з своую сємую i з раненим побратимом в однiй хатi, як та загорiла ся, лишив жiнку й дєтей, сєди, не посували ся на захiд або полудну i якiсь племена словянськi. Але велике словянське розселенну наступило пiзнєйше, головно з IV вiку по Христє, як на заходє рушили ся нiмецькi племена, а на полуднi в степах i на степовiм пограничу Словянам зробили мiсце Гуни. Нiмецькi племена, що мешкали над Вислою, Одрою i Лабою (Ельбою), звiдси з дввна поширювали ся на полудну. Так ото десь в III в. перед Хр. рушили вiдти в Карпатськi сторони i потiм далє над Дунай нiмецькi племена Бастарнiв. В II в. по Христє посунули з над Висли на полудну племена Готiв. Не знайшовши собi мiсця близше, вони замандрували аж над Чорне море. Розiгнали алянськi племена й осєли по побережу вiд Дунаю аж над Азовське море. Були люде воув-ничi i часто ходили звiдси грабувати римськi землi й грецькi мiста побережнi тож i наробили тим великого шуму. Але i на них прийшла бiда, коли з кiнцем IV в., коло р. 370, продерла ся в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила i знищила алянськi орди, що сидєли коло Каспiйського i Азовського моря, i вдарила на г^тiв. Старий готський король Германарiх налякав ся сеє грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справдi, Гуни нагнали великого страху; переляканi сучасники описують єх як незвичайно дику i нелюдську орду, мало навiть подiбну до людей. Готи пробували боронити ся, але по перших неудачах стратили вiдвагу й кинули ся тєкати вiд Гунiв за Дунай; иньшi пiддали ся Гунам. Але Гуни й самi сунули далє на захiд, в степи сучасноє Угорщини, а з ними й решта Готiв; мало що зiстало ся єх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькiм побережу. Так одкрили ся великi простори Словянам разом i на захiд i на полудну i вони в тiм часє починають широко розселяти ся. Захiднi племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки i тепер майже винищенi племена полабськi й поморськi (на балтийськiм поморю), посунули на давнєйшi нiмецькi Грунти, по Вислє, Одрi й Лабi. Племена полудневi, з котрих вийшли теперiшнє Болгари, Серби й Словинцi, рушили за Карпати, на Дунай i за Дунай, в землi Балканськi. Племена схiдно- полудневi, з котрих вийшов наш украєнський народ, посунули з своєх старих селищ в сусiднi простори, полишенi захiднiми й полудневими племенами, та на полудну, в степовi й пограничнi з степами крає. спустошенi по тiй гунськiй бурi. Тут у перве й. стрiчаумо тодi звiстки про нашi племена, про наш нарiд окремо, а не про все Словянство, як давнiйше. 10. Розселенну украєнське. Анти. Живучи на своєх старих селищах, в тєснєйшiм сусiдствi, Словяне говорили й мовою бiльш одностайною, i звичає та побут мали бiльш однаковi, нєж потiм, як розселили ся так широко. Про те й тодє, зовсiм певно, була вже рiжниця мiж племенами та громадами тих племен, тiльки вираз-нiйше виступила по розселенню. Письменники грецькi, що писали про Словян, коли вони ще тiльки розселяли ся, розрiжняють на полуднє, в сусiдствi Вiзантиє Словен i Антiв. Словенами звуть вони тi племена, що сидєли над Дунаум i в балканських землях, Антами тих що сидєли над Днiстром i дальше на схiд, над Днєпром i далє до Азовського побережа. Отеу й були нашi, украєнськi племена, що зайняли тодi вже побереже чорноморське вiд Днєстра до Азовського моря i вперве тут виступають в iсторичних джерелах окремо, пiд тою назвою Антiв. Найдавнєйша звiстка, яку про сих Антiв переказують нам вiзан-тийськi письменники, належить до кiнця IV в., зараз по гунськiй бурi, i се те що зветь ся початком iсторичною житя для наших племен. Iсторик Йордан, що описував iсторiю ^отiв, заховав дл-я нас цєкаву звiстку, що ?отский король Вiнiтар, оден з наступникiв Германарiха, воював з Антами (саме отеу iмя Вiнiтара мабуть призвище-переможець Вiнiтiв, себто Словян). В першiй битвi, каже Йордан, Анти побили ^отiв. але Вiнiтар не злякав ся, воював з ними далє, погромив, взяв в полон князя Антiв Божа i старшин єх у неволю i щоб налякати Антiв, казав єх страшною смертю убити-роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потiм Антiв пiд свою оборону i приборкали Вiнiтара. Мабуть отеу тодi Анти з ротами стрiли ся, рушивши в чорноморськi степи, i ся вiйна була знаком власне того антського, себто украєнського розселення в степах. Вiйна з ротами не спинила єх, як не спиняли й иньшi стрiчi та вiйни з тутешнєми народами. Живучи серед воувничих народiв в степах, сє степовi Украєнцi, Анти, й собi привикали до воувничого життя, ходили на розбоє разом з Гунами i єх земляками Болгарами (турецькою ордою, єдо потiм осiвши ся на Бал- канє мiж Словянами, змiшала ся з ними й передала єм своу iмя). Вiдзвичаювали ся вiд хозяйства, а привикали бiльш до вiйни, як потi* козаки. Закинули хлєборобство, жили в лихих хижах, бiдно i в недостатках, не мали зелєзноє бронє, як Греки, i зброую якою-небудь ли- ЗI. Золота, саджена гранатами застєжка-так званого готського стилю (часiв гунського руху): вiн визначауться отсим упояобаннум до садженого кольорового камiння. хенькою орудовали-парою списiв то що; не були звичнi виступати збитою лавою, а так десь несподєвано запопасти, ударити й знов розбiгти ся, заманюючи ворога; були проворнi, на всяку бiду терпеливi, чудесно вмiли десь засiсти ся, притаєти ся, навiть у водє, i тим дуже дивували Грекiв. Ходили за здобичею на вiзантийськi землє, а часами Вiзантия платила єм, щоб воювали з иньшими єє ворогами. Так в 530-х роках вийшла вiйна у Антiв з єх сусєдами Словенами заднiстрян-ськими, може таки з намови вiзантийського правительства, що дуже багато мало клопоту вiд нападiв Словен, i пiзнєйше оповiдають грецькi iсторики, що Вiзантия напускала Антiв на Словен (в 580 роках). З нагоди тоє вiйни Антiв з Словенами в 530 рр. вiзантийський iсторик Прокопiй оповiдау рiжнi цєкавi звiстки про житу Антiв i Словен i мiж иньшим таку пригоду росказуу. У Грекiв був воувода Хилвудiй, що дуже добре боронив вiзантийськi землє вiд нападiв словенських i антських; але в однiм походi на Словен наложив головою, i тi знову почали грабувати вiзантийськi крає. Та по якiмсь часє одек грецький невiльник, що був мiж Антами, росказав свому господареви, що той Хилвудiй не вмер, а живе мiж Словенами, як невiльник, i Словени не знають сього. Ант викупив зараз того Хилвудiя i привiв до себе, та роспитував його, чи вiн справдє той славний воувода Хилвудiй. Викуплений казав, що вiн зовсiм не Грек, а Ант зроду, тiльки зветь ся Хилвудiй, а попав до Словен у неволю пiдчас попередньоє вiйни. Але господар йому не повiрив i оповiв землякам. Анти дуже зра-Л.ЄЛИ, що мають мiж собою такого славного воуводу. Зiбрали ся на велике вiче, як мали звичай робити у всяких важних справах-бо не мали над собою одного князя, а у всiм радили ся громадою, каже Прокопiй. На вiчу наказали тому Халвудiуви, аби не смiв казати, що вiн не той славний воувода Хилвудiй, а самi оповiстили вiзантийського цєсаря. Той цєсар, Юстинєан на iмя, тодi намовляв Антiв, щоб перейшли у вiзантийськi землє й тут мешкаючи, боронили вiд ворогiв, i за Хозарська орда ослабла, i пiшли знову рiжнi турецькi завадєяки нашими степами, нашi люде не годнi були з ними вижити i кидаючи степи, стали тєкати в безпечнєйшi мiсця, в лєси на пiвнiч, в гори на захiд, хоч i не так там було дозвiльне, як у тих роскiшних, родючих степах. Звiсток з сих часiв маумо дуже мало. Перед тим що знали ми. знали вiд грецьких письменникiв; але з початком VII в. Греки махнули рукою на свою пiвнiчну границю, не можучи далє боронити єє вiд Слосе обiцяв єм платити грошi. Анти годили ся тiльки з тим, щоб з ними мешкав i той Хилвудiй; Хилвудiй в тiй справi поєхав до Царгроду, але на дорозi вхопив його вiзантийський воувода Нарзес i казав забити в кайдани, як обманця.iнатiм розбили ся тi переговори цiсаря з Антами. Отак припадком щось довiдаумо ся про наших предкiв тодєшнєх- якась отака пригода кине промiньчик свiтла й освiтить перед нами те давну житу, як жили, з ким воювали, який устрiй мали тi нашi козаки з VI вiку по Христє. У иньшого грецького письменника з того часу, Менандра, заховала ся звiстка про боротьбу Антiв з ордою Аварiв, що посунула нашими степами в серединi VI в. Битви з ними випали нещасливо для. Антiв, чимало єх попало в неволю, i Авари стали пустошити землє Антiв. Виручати невiльникiв i мирити ся з Аварами Анти пiслали одного визначного чоловiка на iмя Мезамира. Але той був чоловiк гордий i смiлий, не стерпiв каганови (старшому) аварському, вiдповiв на його хвалькуватi слова смiло й рiзко. Тодє оден Болгарин, що був у кагана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо вiн серед Антiв мау велику вагу i може єх пiдняти на Аварiв. I каган послухав. убив Мезамира, а Авари почали пустошити землє Антiв ще гiрше. Про сю бiду Аварiв память держала ся довго мiж украєнським народом. Києвський лiтописець записав оповiданну про те, як Обри (Авари) мучили Дулєбiв, украєнське племя, що жило на Волини; каже. що Обри запрягали в вози дулєбських жiнок i ними єздили. "Були сi Обри тєлом великi, а умом гордi, i погубив єх Бог: померли всi, i не зiсталось нє одного, так що стало ся приспiве: "погинули як Обри". каже той лiтописець. Але Обри не погинули так скоро, а тiльки перейшли далє, на Угорщину. 10. Украєнськi племена. Отакi степовi бурi, як отсей аварський погром, не могли налякати привичних до всякоє бiди степових Украєнцiв, i вони далє держали ся в степах i посували ся все далє: на схiд до Азовського моря, на захiд до Дунаю, єх розселенню багато помогло се, що в каспiйських степах з кiнцем VII вiку запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як иньшi: побираючи рiжнi доходи з торговельних городiв на каспiйськiм та азовськiм побережу, вона навпаки дбала про спокiй та безпечнiсть в тих краях, не перепускала зза Кас. пiйського моря нових турецьких орд, що тиснули ся в чорноморськi степи, i так стало тут спокiйнєйше та безпечнєйше. Украєнцє на своєх нових оселях почали господарити, кохали ся в хлiборобствi, в торговлє. а вiдзвичаювали ся вiд вiйни. Було се добре, та не зовеєм. Бо вiдзвичаєли ся вiд того воунного, трiвожного житя, яким давнєйше жили, i як не мають великого значiння, великi вони тiльки в його очах, як i тепер часто можна бачити, що люде з одноє околицi дражнять ся другим, бо вони якесь вiдмiнне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбирають ся, а воно тим часом дрiбниця. В сєм часє, як бачимо, люде нашi скрiзь кохалисявхлєборобствi i найбiльше з нього живили ся. Се видно i в мовi: слово жито, котрим звали збiже, означау те, чим живуть люде: ще як люде не знали нєякоє металiчноє снасти, орудували камiнем, почало ся на Украєнi хлiборобство; тепер же навiть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих києвський лiтописець оповiдав, що вони живуть "по звiрячому, як худоба",-! там люде орали i сєяли, i з того жили. В могилах Деревлян i Сiверян знайшли ся серпи i зерна рiжного збiжа (жита, овса, ячменю або пшеницi). В рiжних писаннях згадують ся майже всi тепе-рiшнi роди збiжа (тiльки гречки нема), з знаряду хлiборобського- рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), цiп; говорить ся, як люде орали, сєяли, жали, молотили, вiяли. Господарство значить було подiбне до теперiшнього; тiльки що млинiв не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птицi ще мало; за те богато займали ся бжiльництвом: самi богато меду споживали, i продавали мед та вiск, i податки князям теж медом та воском платили. По лiсових сторонах держали пчiл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дiстати з землє, i в тi дупла пускали роє; де не було лiсiв, держали роє в улiях. Звiроловство, з котрого колись головно жили, тепер стратило давну значiнну, як розвинуло ся хлiборобство: ловили звiря бiльше для шкури нiж на поживу собi, або забавляли ся ловами богатi люде, бояри та князє. Звiря всякого по наших сторонах тодi ще богато водило ся. Князь києвський Володимир Мономах в своєй науцi синам оповiдау про своє лови: в Черниговi, каже, взяв я на узду 120 диких коней в тамошнiх пущах. Цєлих три столiтя майже нєчого не чувати у них. Про Антiв остання згадка з 602 р., i за той час, за VII-VIII вв. iмя се заникло. Звiстки зiбранi цєсарем Константином Порфирородним в серединє Х вiку (коло р. 950) про степове жите, вже згадують на полуднє окремi племена украєнськi: Ульцiв, Деревлян, Лучан i Русь києвську. А докладнєйшi вiдомости про сє племена подають києвськi лєтописцє, єдо писали сто лєт пiзнєйше, в XI вiцi. Вiд них знаумо, що за Днiпром, на лєвiм березi, по Деснi, Сейму й Сулє, в теперiшнiй Чернигiвськiй та Полтавськiй губернiє жило велике племя Сєвера або Сiверяне, мало значнєйшi городи Чернигiв, Новгород-Сєверський, Любеч i Переяслав. На правiм боцє Днєпра коло Києва сидiли Поляне, инакше званi Русю. За Полянами далi над схiд, в густих лєсах тодєшнєх по Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лєсовi люде себто, а за Припетю Дреговичi, нєби болотянi (бо дрегва значить болото). На Волини, за Случею жили Дулєби. На побережу чорноморськiм коло Днєпра мешкали Уличi, а далє на захiд, над Днє-пром Тиверцє. Яке племя мешкало над Доном та на азовськiм побережу, а яке знов на пiдгiрю карпатськiм, в Галиччинє, лєтописцє не кажуть. Але i там i тут мешкали також украєнськi племена, або краще казати-схiдно-полудневi племена словянськi, з котрих вийшов нинiш-нєй украєнський нарiд; тiльки не знаумо єх племiнних iмен. 12. Побут украєнських племен. Про нашi племена лiтописець каже, що вони рiжнили ся мiж собою своєми звичаями i побутом- "мали кожде своє обичає, закони i науку батькiв своєх i своє норови кожде". Але сє рiжницє не були великi, i далеко бiльше в житю i по-бутє всiх сих племен було одинакового або подiбного. З оповiдань .iєтописцєв та иньших києвських писань,, з переказiв чужосторонцєв, якi описували нашi сторони, з находок у старих могилах i. скарбах, нарештi i з самоє мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тодi, по єх розселенню на нових грунтах, в теперiшнiй землi украєнськiй. Розумiуть ся, не однаково жили по великих, богатих, торговельних мiстах i по глухих хуторах в глубоких лєсах, далеко вiд свiту-як i тепер у велика рiжниця - палiятка хлiборобства (меньшим, закругленим камiнем розтирали зерно на великiм, рiвнiм каменє). Тi рiжницє, якi лєтописець показуу, ловив я коней власними руками; рiжнi мав пригоди: два тури (дикi бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан вiдiрвав у мене меч вiд пояса, ведмiдь вiддер менє кусник сєдла з-пiд самого колiна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем... Тому що дикого звiря й птицє водило ся ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастiвнєв та сГножатей було бiльше, єли люде мабуть бiльше мяса нiж тепер. Про те й тодi єли найбiльше вже ростинну єжу-хлєб, кашу, варену городину. Хлiб замiшували на дрiжжах i пекли в печи, подiбно як i тепер; мясо по найбiльше єли варене Пили найбiльше мед, i дуже богато, всi, вiд бiдних людей до князєв. Про князя Володимира оповiдау лiтописець, що вiн казав розвозити бiдним людям хлєб. мясо, рiжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як єли богатшi люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, якi єздили збирати податки: для княжо го вирника i його слуги що дня хлєб, по мiрi пшона й гороху на кашу, двоу курей, грудку соли, вiдро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в пiст замiсть мяса рибу. Убирали ся просто. Носили сорочки полотнянi i штани, поверху свити, а часом ще й кереє ("корзно" звало ся), на ногах якiсь плетенi панчохи i чоботи або постоли, на головi шапку з якоєсь шкури, або плетену. В старих могилах з тих часiв можна бачити останки вовняних i полотняних матерiй, полотна льняного i конопляного, грубшогоiтонь-шого ткання, ремiннi пояси i коло пояса ножик, гребiнець, шкуряна торбинка з рiжним припасом- огнивом, маленьким бруском до го-стрення; на ногах невисокi гостроносi чобiтки зшитi на подошвi з тонкоє вичиненоє шкури (як сафян). У жiнок намисто, нашийники (гривни) зплетенi з дроту, на головi шапочки або наголовники ушитi рiжними прикрасами (див. рис. 38). На висках висiли кiльця, нашитi на ремiнець; в коси вплiтали ся також кiльця-вони так i лежать рядом на кiстках, вiд вискiв на чоло, або вiд вискiв на груди, як лежали коси (рис. 39). Богатi лишали ся шовковими убраннями, з грецькоє або арабськоє матерiє, золототканою парчею та дорогими мiхами (футрами), золотими уборами, ланцюхами. дукачами (медальонами), золотими ?удзиками, кованими поясами. Коли князє нашi починають заходити в близшi зносини з вiзантийським двором, переймають вiдти й рiжнi убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богатi люде. 13. Вдача, звичає й вiра. Чужоземцi хвалять тодiшнiх людей наших за щирiсть i привiтнiсть. Особливо цiкаво описуу вiзантийський письменник Прокопiй Антiв i Словен, себто Украєнцiв i єх сусiдiв кiнця VI вiку, часiв розселення. Каже, що вони ласкавi до чужоземцєв, гостинно приймають єх i проводять далi, щоб не стало ся єм якоєсь шкоди. Жiнки єх незвичайно вiрнi своєм чоловiкам i часто убивають себе, коли вмирау чоловiк. Дуже люблять свободу, не хочуть нiкому служити анi бути пiд чиуюсь властю. Але не згiдливi, не вмiють слухати ся чужоє гадки, кождий тягне на своу, i через те бувають мiж ними суперечки й кривавi бiйки. Подiбно кажуть пiзнiйшi письменники про Украєнцiв та й иньших тодєшнєх Словян. Кажуть, що се люде вiдважнi й воувничi i нiхто б не мiг єм противити ся, як би вони тримали ся одностайно. Любили повеселити ся i забавити ся, поспiвати й попирувати. Без пiснi, танцiв, гри не обходила ся нєяка оказiя. Лiтописець сердито оповiдау про тодiшнi iгрища мiж селами, а на ннх"плясання i всякi бiсовськi пiснi"-тому що вони були звязачi з старою, поганською (язичеською) вiрою. "З плясаннум, гудiннум (музикою) i плесканнум" справляли ся весiлля. Про києвське вiйсько оповiдау вiзантийський iсторик, що воно цiлими ночами забавляло ся музикою й танцями, та пiячило. "Руси в тiм веселiу щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь Володимир в оповiданню про його хрещенну: києвський лiтописець вложив тут йому в уста сучасне приспiве. I всякi свята поганськi, а потiм i християнськi, уродини чи похорони-все звичайно справляло ся великою випивкою.Ся вдача привiтна й ясна вiдбила ся i в звичаях та постановах. В старiм правi нашiм не було смертноє кари на провинникiв, анi калiчили за провину, вiдрубаючи руки, рiжучи уха, носи, як то робили по законам вiзантийським або старинтним нiмецьким. Духовнi потiм,перейнявши разом з церковними книгами також i книги законiв вiзантийських, пробували на грецький взiрець i у нас завести такi кари на смерть та калiченну, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницє, в найгiршiм разi оддавали в неволю, щоб вiдробив працею свою провину, але крови проливати, на жите чоловiка наставати не любили. Що иньшого на вiйнi, там уже як прийшло ся-то вже, казали, суд божий. Але калiчити чоловiка й життя позбавляти- не любили того. Ясними i веселими очима дивили ся на свiт божий. Не знали темних, суворих богiв, що напосiдають ся на щасте чоловiка. Вище всього славили й шанували свiтло i тепло свiтове, що дау себе знати в сонцє, в теплє, в буйнiй ростинности, в усiм житю природи. ПрокопiЙ оповiдау про Антiв i Словен своєх часiв, що вони шанують удиного бога, себто бога неба, що посилау свiтло i блискавицю. Здасть ся. його називали Сварогом. Пiзнєйшими часами рiжнi прояви сили того свого свiтлого бога називали рiжними йменнями. Iменем Хорса i Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Iменем Перуна грiзну силу громовинну, що гремить i бушуу в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином великого Сварога, небесного свiтла й огня соняшного або блискавичного. До старших богiв належав також Велес або Волос, "скотєй бог", оборонець худоби. Всi вони звали ся богами-се слово означау добро, благо (звiдти такi слова як богатий, збоже, i убогий- такий що не мау добра), а далє значило подателя всього доброго. Тi боги й по заведенню християнства зiстали ся в вiруваннях нашого люду, тiльки покрили ся йменнями святих християнських: так рiжнi вiрування з Перуна перейшли на Iллю, з Велеса на св. Власiя, i таке иньше. Але окрiм таких головних богiв давнєй Украєнець бачив наоколо себе силу всяких живих iстот; мабуть єх звали бiсами, i се iмя тодє не значило чогось доконче злого, i тiльки потiм християнськi духовнi зробили з тих бiсiв пекельних злих духiв. Предки нашi думали, що сє сотворiння живуть в болотах, лiсах, полях, джерелах, i єх шанували, давали єм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовнi в перших вiках християнства, що люде дають жертви бiсам, болотам i криницям, молять ся в лiсах i коло води. Богато з того заховало ся i до наших часiв-перекази про водяникiв, русалок, лєсовикiв (або по-лiсунiв); i тепер в деяких мiсцях ставлять рiжну єжу на криницях. Але в теперiшнiм помiшали ся вже вiрування про тих старих бiсiв з духами померших, дiдькiв (себто духами дєдiв), що живуть по хатах i дворах; топельницє мавки змiшали ся з давнiми русалками, i таке инше. Осiбних храмiв, осiбних жерцєв, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сiмю. Арабський письменник IX вiку переказуу нам молитву предкiв наших пiд час жнив: беруть, каже просо в кiрцi, пiдiймають до неба й молять ся: "Господи, ти давав нам страву, дай нам єє й тепер подостатку". Молили ся десь в тихiм мiсцє, над водою, де чоловiк найживiйше вiдчувау подих тоє таумничоє сили, що оживляу природу. Iдоли богiв були рiдкi, мабуть по бiльших тiльки мiстах. Про житу людське вiрили, що воно не кiнчить ся з смертю: по-мершi живуть далє, можуть зявляти ся мiж людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собi ласку покiйника, щоб не докучав i не шкодив по смерти. Ховаючи покiйника, разом з ним клали рiжнi рiчи домашнi, убивали худобу домашню, а часто тряпляло ся дав-нiйшими часами, що й жiнка-вдова убивала себе на могилє. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приєзжого купця з наших краєв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убранну, посадили в його човнє, розiпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, рiжну єжу й пите. Спитали його невiльниць (мабуть єх привiз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом i з душами родичiв у гарнiм зеленiм садi, себто раю. Одна згодила ся i єє вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоу коней, двi корови, собаку, пiвня й курку, порубавши то все на части. I потiм все те спалили, а на тiм мiсцє насипали могилу. Се оповiданну пiдходить до того, що справдє знаходять в старих украєнських могилах ЄХ-Х вв. В одних сторонах у нас ховали небiж- 41. Чорна могила (в Черниговi), що близько пiдходить до оповiдання Араба ). чика, закопуючи в могилє, в иньших палили i засипали землю, або спаливши на иньшiм мiсцє, складали потiм недогарки в горнець i насипали над ним могилу. Разом з небiжчиком засипали чи палили рiжне добро його. На могилє справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) рiжнi гри справляли (се звалося "тризна"), при тiм досипали могилу. Небiжчикам ставили єжу на могилє, або й при щоденнiм обiдi кидали страву (як се ще й досє ведеть ся на Полєсю). Житу чоловiка за гробом представляло ся як точнiсеньке продовженну його житя на землi. 14. Сємя, рiд i громада. Києвський лiтописець, описуючи старi украєнськi племена, хвалить ся, що тiльки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо i соромливо, i шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили єє посаг. Иньшi ж племена каже вiн, жили, як звiрi: у Деревлян, у Сєверян i иньших не було "браченья", правильного шлюбу, а хапали собi жiнок коло води, або на iгрищах, що справляли ся мiж селами: хапали собi жiнку, хто з котрою умовив ся, i мали по двi й по три жiнки. Але по правдє кажучи у всiм тiм не було великоє рiжницє мiж Полянами й иньшими племенами. Не тiльки тодi, а й довго потiм як заведено вже християнство, вело ся так, що богатшi й значнєйшi люде мали по двi жiнки й бiльше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жiнка, вiнчана, вважала ся головною). Сво-бiдно й легко розводили ся, вiдправлючи жiнку, а натомiсть брали иньшу. Жiнкам же годило ся бути вiрними своєм чоловiкам, i вiрнiсть украєнських та й взагалi словянських жiнок славила ся по свiту. -3. Похорон в трунє: могила в розрiзє кiстяк у могилє i). Жiнку брали або в формi купна, нєби чоловiк купував собi жiнку, або викрадав, хапав єє. Колись дiйсно тим способом собi добували жiнку, але в сiм часє се був обряд тiльки-так от i лєтописець каже, що хапали собi жiнку на iгрищу, хто з котрою змовляв ся наперед, Се так як i досє ще в весєльнiм обрядi нашiм рiд молодоє стереже дєвчини, а бояре молодого єє силомiць добувають i з нею тiкають: Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кiньми грають, двiр рубають, Шабельками витинають, Марисунє шукають. В старих грищах ся форма хапання, "умички" була виразнєйша. А купно жiнки i в теперiшнєм весiллю ще дуже добре памятауть ся: Татарин, братик, Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за пятак бiле личко пiшло й так... Куплена або вхоплена жiнка була колись власнiстю чоловiка, як кожда штука його господарства; память того зiстала ся в тiм ото звичає, що жiнку колись вбивали на могилє чоловiка, як коня або собаку. Потiм як погляди стали людянєйшi, жiнцє полишали до волi, коли сама схоче, убити себе, на доказ своує вiрности чоловiкови; але й сей звичай, видно, вивiв ся в X-XI вв" бо вже нашi лєтописцє тодiшнi не згадують про се. Значiнну i вага жiнки в сємє теж виросли високо; за голову жiнки чоловiк, коли вбив єє без вини, платив таку ж кару, як за кождого чоловiка. З смертю чоловiка жiнка займала перше мiсце в сємє i сама вела хозяйство; тiльки як вдова виходила вдруге замуж. додавали дiтям опiкуна. Сємє бували тодi бiльшi як тепер. Ще сто лiт тому (а в деяких мiсцях i до недавнього часу) бували такi сємє у нас, що в них було двадцять-тридцять душ; сини не вiддiляли ся, брати не дiлили ся по смерти батька, а далi вели господарство спiльно, пiд проводом або старшого, або найздатнєйшого "завiдцє". Така сємя та мабуть i всяка сємя взагалi звала.ся в X-XI в. "родом". "Жили кожде своєм родом на своєх мiсцях, заправляючи кождий своєм родом", повiдау києвський лiтописець про давну украєнське житту. Давнєйше тi роди були ще бiльшi, до роду рахували ся родини собi рiднi, хоч би й далекi, як то спiвауть ся в весiльних пiснях, де взагалє заховало ся багато памяти про старовину: Ой роде, роде богатий-подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, волики, а ви мамонько, корову, А ви дайте, братчики, баранцi, а ви дайте, сестрички, ягнички, Ви, далекий родочку, червонi.... Але тi широкi роди розбили ся, ослабли старi звязки, i на мiсце кровного спорiднення все бiльше значiння стало здобувати сусiдство, близькiсть не походжончя, а мешкання. Сємє, якi мешкали разом, хоч би були й не одного род не одного походження, порiшували i вели всякi справи, шо займали всю околицю, за спiльною радою "вiча" "старцєв", себ то старших з усiх сємей. Старi села не сидiли так купою як теперiшнi: "роди" жили окремо, "о собi", як каже лiтописець-як нашi хутори заднiпрянськi або гiрськi карпатськi села. Люде сходили ся на певнi мiсця- на тi iгрища святочнi межи села, на суднi "коповища", де правили суд над провинниками, вишукували злодiєв. Спiльними силами для охорони вiд ворогiв, щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собi "город", себ то мiсце огорожене, обведене ровами i валами, куди можна було звезти своєх старих i малих, жiнок i дiтей i всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами - старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом, часiв камяноє культури, i новiйшими, що будували ся за часiв розселення i потiм, за княжих часiв. А мiж ними й малi, що могли придати ся хиба для одного роду-сємi, й великi, такi де могли сховати ся люде з цiлоє бiльшоє околицi. Бiльшiсть єх стояли пустi, тiльки про небезпеку. Але декотрi притягали до себе людей, що осiдали ся тут, виростав около "города" так званий "острог"-оселi обгородженi укрiпленнями вiд ворога; оселяли ся тут купцi, заводили торги, осєдала ся рiжна старшина, богатшi й замож-нiйшi люде; город ставав головою бiльшоє околии" як вiн рiшав, так робили сусєднє села, й iмя його приймала сусiдня люднiсть. Так на мiсцi старих Дулєбiв виступають пiзнєйше Бужане i Волиняне, званi так вiд городiв Бужська i Волиня; Чернигiвцi й Переяславцє на старiй землi Сiверськiй; Турiвцє й Пиняне в землє Дреговичiв. 45. Гривна києвська (злитки пiвфунта ваги, ш,о ходили як грошi). 15. Торговля. Мiж тими причинами, що пiдiймали декотр мiста над иньшi, над цiлi великi округи, велико важила торговля i торговельнi дороги. На украєнськiй землє, як то ми вже знаумо, здавна йшла торговля з чорноморськими побережними мiстами, i з каспiйськими та туркестанськими сторонами. I коли Украєнцi розселили ся на своєх нових займанщинах, перейшла ся торговля в єх руки. Торгували з городами грецькими, якi зiстали ся в Криму i понад Дунаум, а далє, не вдоволяючи ся тим, завели торговлю з самою столицею Вiзантиє, з Царгородом. З наших сторiн везли туди мiхи (шкiрки), вiск, мед i невiльникiв на продаж, у Грекiв купували рiжнi дорогi матерiє та всякi вироби з золота i срiбла, вино, бакалєю всяку. Коли степи залягли орди турецькi-Печенєги, що пробили ся в нашi степи з кiнцем ЄХ вiку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, i в Царгород ходили купцi великою валкою, щоб вiдбити ся вiд ворогiв, як нападуть. Грецький цєсар Константин Порфирородний росповiдау дуже докладно про те, як ходили сє ватаги купецькi до Царгороду. Зимою, каже вiн, в великих лiсах поднiпрянських люде рубають дерево i з нього роблять човни; на весну з водою пускають єх до рiжних торговельних мiст, а найбiльше до Києва; там до сих човнiв приладжують керми i всяку снасть з давнєйших човнiв i так ладять єх в дорогу. Тим часом зєздять ся купцє з своєми товарами. В мiсяцє червнi рушають човни з Києва. Ще три днє стоять пiд Витичевом, дожидаючи вiдсталих, i потiм пливуть Днiпром у низ, тiлько стережуть ся Печенiгiв, що по рiжних мiсцях робили засєдки на купцiв i нападали. Особливо небезпечно було на порогах Днiпрових; човнами тут плисти було небезпечно, бо розбили ся б; приходило ся брати на плечi товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невiльникiв, котрих везли на продаж, вели берегом скованих, щоб не втєкли; вони ж несли на собi всяку поклажу з човнiв. Купцям треба було стерiгти невiльникiв, щоб не втєкли, i пильнувати ся Печенiгiв, що б не погромили. Так от висiдали перед кождiiм порогом, проминувши пороги одпочивали на островi, де була потiм Сiч- Константин зве його островом св. Юрiя, а за козацьких часiв звав ся сей острiв Хортицею; тут пiд великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хлєби, мясо, жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге ночували на островi, що тепер зветь ся Березань, на морi коло Днiпрового лиману. Вiдси повз берег Чорного моря єхали до Царгороду. Там для наших купцiв було призначене передмiсту над морем, на пристани, коло церкви св. Маманта, а збирало ся єх там не одна сотня. Правительство вiзантийське дуже бояло ся сих купцiв. В тi часи торгувати приходило ся так, щоб при оказiє i зброую себе та свiй товар вмiти оборонити. Купцє були воуннi люде, що продавали зiбрану здобич, а при кождiй нагодє самi були готовi пустити ся на здобич, ударити i пограбити. наловити невiльника на продаж, або иньшого добра добути. Боячи ся києвських князiв, цiсарi грецькi не важили ся боронити у себе торгу єх купцям, вони навiть мусiли єм давати всякого припасу на прожиток, але вiд усiх, хто приходив пiд Царгород, домагали ся посвiдчення княжого, що вiн справдi купець, а не вояка який, i стерiгли ся єх яко мога: позволяли єм ходити до мiста тiлько одною брамою, без зброє, не великими ватагами, не бiльше як 50 чоловiка на раз, i то пiд доглядом урядникiв вiзантийських. В другий бiк, по товари арабськi й персидськi єздили в стару столицю хозарську Iтиль над устем Волги, там де тепер Астрахань. Хозарськi володарi кагани здавна дбали про те, щоб розвинути у себе торговлю, i єх столиця стала великим торговельним мiстом: тут жило богато купцєв з арабських i персидських краєв, богато Жидiв, що займали ся перевозом та перепродуваннум товарiв, богато Грекiв i Словян. Тут можна було подостатком купити того, чого найбiльше питали богатi, заможнi люде в иньших сторонах: знов таки гарних, роскiшних матерiй, уборiв, всяких виробiв шкляних, металiчних, рiжного корiння; єх привозили сюди караванами на верблюдах з далеких сторiн i кораблями Каспiйським морем. Не вдоволяючи ся торгом в Iтилє i в другiм такiм великiм торговельнiм мiстє вище по Волзi, Болгарi (коло теперiшньоє Казани), нашi купцє пускали ся Каспiйським морем в персидськi городи, а з них далє, в славнi торговища Арабського калєфату (держави). Продавали бiльше меньше те саме що й Грекам, взамiн добували арабськi товари i розвозили єх по своєх городах, i далє, в городи захiдньоє Словянщини i в нiмецькi. Богато приходило й арабських грошей в нашi крає. 16. Князi й дружина. Коли пригадаумо, як тодi вела ся торговля, i якi були купцє тодє- що то були воуннi люде, якi мусєли своую зброую обороняти свою торговлю, то зрозумiумо, чому тi городи у нас, де особливо розвивала ся торговля й осєдали торговi люде, разом з тим ставали центрами воунними i полiтичними. Для охорони торговлє в тих трiвожних, небезпечних часах доконче треба було воунноє сили, i там де розвивала ся торговля, мусєла розвивати ся й воунна сила. Без неє не можна було пускати ся в дорогу i дома без єє охорони не можна було бути безпечним. На найбiльший торговельний центр у нас на Украєнi в часах по розселенню пiдiймауть ся Києв. Вiн стояв так добре, що в цiм збирали ся всi товари, якi йшли по Днiпру i головним притокам його Прилети i Деснi, що впадають до Днєпра вище Києва. Тодє ж рiки були найважнiйшими торговельними дорогами. З оповiдань Константина бачимо, як у Києвi збирав ся весь годєшнєй торговельний рух Схiдньоє Европи. Отже разом з тим вiн стау столицею воунних сил i княжоє власти, яка на тих силах опирала ся. Як се стало ся, про се не дiйшло до нас вiдомостей. До Грекiв не доходило вiстей про те, що дiяло ся в глубинi Схiдньоє Европи, що наростало десь там у серединi украєнського житя; в наших же сторонах письменство стало розвивати ся геть пiзнєйше, коли зникла вже память про тi давнє перемiни. Грецькi письменники VI вiку кажуть про наших Антiв, що вони не правлять ся одним чоловiком, а загальною радою народньою, вiчем. Тi старшини, якi виступають мiж Антами, не мали вiйска i не мали трiвкоє й сильноє власти. Воунна наука вiзантийська, що надпи-суеть ся iменем цiсаря Маврикiя (писана в другiй половинi VI в.) каже, що Словени i Анти мають богато начальникiв (вона єх називау рiксами, словом що в старiй мовi значило начальника, пана, одного кореня з латинським словом рекс-король). Сє начальники, каже вона- не живуть в згодi мiж собою i тiльки пильна небезпечнiсть, спiльна вiйна може звести єх до купи та дати вдасть котромусь з них, бодай на якийсь час. В старих оповiданнях, зiбраних києвським лiтописцем, ми бачимо память про дрiбних князiв, якi були у рiжних племен, але не мали великоє ваги, бо не мали вiйська i оглядали ся у всєм на громаду, на "старцiв" -старшин визначнєйших родiв (таке каже оповiданну про Мала князя деревського, як вiн воював ся з києвськими князями). Тим не могли вони й противстати києвським князям, коли тi завели своу вiйсько, дружину. Чи завели ся у нас ще де в котрiмсь племени такi сильнєйшi князi, як у Києвi, того не знаумо. Арабський письменник Масудi, що писав за кн. Iгоря, в першiй половинi Х в., згадуу про якусь велику й сильну мiж Словянами державу, що звала ся Валiнана; думають, що то мова про Волинян: що у них були сильнi князє перед тим, але побороли є^ києвськi; але того не можна сказати напевне, бо й сама ся назва Валiнана в рiжних копiях рiжно називауть ся. Знаумо в наших сторонах напевно таких сильних, воунних князiв тiльки в Києвi, та й тут можемо тiльки здогадувати ся, як i коли вони там завели ся. Ьо найдавнiиша києвська лєтопись писалася тодi, як добре забула ся вже память про тих перших києвських князiв, i самi найстаршi києвськi лiтописцi оповiдали наздогад про те, як настали князi в Києвi. ЧАСТИНА ДРУГА. Житу державне. 17. Києвськi перекази про старовину. Про .те як почало ся нове житу у Києвi-як зявило ся тут вiйсько (дружина) i києвськi князє взяли велику силу та стали пiдбивати собi сусiднi округи i землi, про се рiжно говорили в старiй києвськiй громадi, як лєтописцє почали списувати початки Києвськоє, або Руськоє держави, як єє називали. Однi казали, що там де стоєть Києв був колись перевiз через Днiпро i перевозив на нєм чоловiк на iмя Кий, через те звав ся Києв перевiз, а з того потiм став город Києв. Князiв у Полян тодє не було, анє дружини i вони богато терпiли вiд своєх сусiдiв, Деревлян i иньших; Хозари, що обложили даниною заднiпрянськi племена, казали й Полянам, щоб платили єм данину. Кияне дали по мечу вiд кождого "диму" (вiд хати). Але хозарська старшина була не рада такiй дани, бо вiщувала з того, що Поляне вiзьмуть гору над иньшими племенами, i над самими Хозарами, бо Хозари, мовляв, воюють шаблею гострою з одного боку, а полянський меч гострий на обидвi сторони. Иньшi iсторiю про Кия, осадника Києва, оповiдали инакше. Вони казали, що Кий з братами Щеком i Хоривом поставили перший городок, перше укрiпленну на мiсцi Києва i назвали його iменем старшого брата: Кий жив на Старiм городє (де Десятинна церква), а Щек над Кирилiвською улицею (де були найстаршi оселi людськi) i ся гора звала ся IДекавиця (тепер гора Скавика); третєй брат жив на третiй горi що звала ся Хоревицею (не знати саме де), а рiчка Либедь пiд Києвом мовляв прозвала ся вiд сестри єх Либеди. Для охорони брати поставили собi спiльними силами городок на горi де сидiв Кий i назвали його Києвом. I вiд них пiшли полянськi князi-,,рiд Ух держав кня-женну у Полян". З того оповiдання видко, що про початок києвських князiв нiчого не знали, бо ймення Кия i його роду взято з iмен києвських осель; так звичайно оповiдають про початок якоєсь осади, як не знають єє початку: Харкiв-ну то осадив його. Харько, Чернигiв-осадив його якийсь Чернига, i т. й. Се не тiльки у нас, а й скрiзь. З старих києвських князiв чи ватажкiв памятали в Києвi Аскольда, Дира, Олега-бо i були єх могили; тiльки про Iгоря знали, що вiн був батьком Святослава, а дєдом Володимира, а жiнка його була Ольга; знали пiзнєйших князiв, а про старших не вмiли нєчого певного сказати, коли вони жили i чи належали до пiзнiйшого княжого роду, чи нi. Про деяких були якiсь перекази, про иньших i того не було- нєчого крiм iмени, чи могили. Росказували отже так. що першим князем був Кий, пiзнєйше були Аскольд i Дир, потiм Iгор, а Олег був його воувода. З тих оповiдань потiм лiтописцi по- 49. Києв i його околиця в часах Києвськоє держави. складати iсторiю києвських князiв, Києвськоє держави. Але й та найдавнєйша києвська лiтопись не заховала ся так як була написана, а вже перероблена, особливо там. де оповiдало ся про перших князiв-де найбiльше було невiдомого i неясного. Кождий наново переробляв се оповiданну i з тих перерiбок бачимо, як наздогад злєпляли ся до купи києвськi перекази та доповняли ся власними здогадами лiтописця. Здасть ся, києвськi перекази виводили пiзнєйший княжий рiд таки вiд того Кия, що Києв осадив. Але в X. вiцi києвський княжий двiр був так густо осаджений рiжними вояками з скандинавських сторiн- Варягами, як єх у нас звали, що се навело на гадку про варязький початок i самого княжого роду. Власне так оден з лiтописцiв переробив ту найстаршу києвську лiтопись. Вiн вивiв вiд Варягiв i княжий рiд києвський, i назву Руси, або Руськоє землi, як називано землю По- лянську i околицю києвську. Написав, що Русю звали ся тi Варяги, якi понаходили до Києва з князями, i вiд них iмя Руси перейшло на Києв i на Полянську землю. 18. Оповiданну києвського лiтописця. В києвськiй лєтописи, як тепер єє маумо, початок Руси i князєв руських оповiдауть ся так: Рiд Кия княжив над Полянами, але потiм вимер. Києв зiстав ся без князєв, i його захопили два брати, варязькi ватажки Аскольд i Дир, прийшовши з Новгорода, з пiвнiчних краєв. В Новгородi тодє запанували Варяги, вони брали дань з пiвнiчних словянських i фiнських племен: новгородських Словян, Кривичiв, Мерi; сi племена забунтували ся й прогнали Варягiв, та через те не стало у них бiльше порядку i нарештi вони постановили взяти собi князя вiд Варягiв: самi з своує волє покликали до себе Варягiв з-за моря, щоб над ними княжили. Три брати варязькi Рюрик, Синеус i Трувор, послухавши єх, прийшли з своую дружиною i стали княжити в городах новгородських i декотрих сусєднєх, а по иньших посадили своєх людей. Мiж сими були Аскольд i Дир; вони пiшли по Днєпру далє вниз i надибавши Києв без князєв, засiли тут. Та не довго панували, бо син Рюрика Iгор з своєм воуводою Олегом став пiдбивати пiд свою руку городи по Днєпру i так пiдiйшов пiд Києв. Довiдавши ся, що тут княжать Аскольд i Дир, Iгор з Олегом поховали своу вiйсько в засєдцє над пристанею Днiпровою, а до Аскольда i Дира пiслали сказати, що се прийшли купцi варязькi й хочуть з ними побачити ся. Коли Аскольд i Дир приєхали, вискочили Iгоревi вояки з засiдки, а Iгор каже Аскольдови й Дирови: "ви не князi, анє княжого роду; я князь i менє належить княжити". I тут його вояки кинули ся на Аскольда i Дира i вбили. Аскольда поховали там же над Днiпром, на Угорськiм, i на його дворi поставлена була церква св. Миколи, а Дира занесли на старий город i поховали там. А Iгор став княжити в Києвi. I вiд тих варязьких князєв i Єх дружини пiшло руське iмя з початку в Новгородi, а потiм i в Киiвi. Так оповiдау оден з лiтописцiв, що переробляв найстаршу києвську лєтопись, i се оповiданну пiшло в iсторiю. Але не можна на нього так дуже покладатись. Лєтописець оповiдав наздогад, богато чого не знаючи: не знав навiть, що Олег був князь києвський, а не воувода Iгорiв. Як же можна вiрити йому на слово, коли вiн оповiдау, що Аскольд i Дир були варязькi ватажки, або що Iгор був син якогось новгородського князя з варязького роду, покликаного Новгородцями? Трудно вiрити i тому, що iмя руське до Києва було принесене варязькими дружинами з Новгороду: дивно, чому не пристало се iмя до Новгороду, а тiльки до Києва, саме до києвськоє околицi, По-лянськоє землi. Не легко повiрити також i тому, що києвськi князє прийшли з Новгорода, i то аж два рази, оден по другiм: оден раз прийшли Аскольд i Дир, а кiлька лiт потiм Iгор з Олегом i засiли мiсце Аскольда i Дира. Не беручи на вiру всього того, що оповiдау києвський лiтописець, як давнєйше вiрили, ми де чого не можемо i з иньших джерел довiдати ся, i воно зiстауть ся для нас неясним. Та краще признати ся собi, що не знаумо чогось напевно.як воно було, анiж оповiдати за правду чужi вигадки. 50. Києвський князь i дружина (кн. Святополк- з житя Бориса i Глєба). Тим бiльше, що початкiв держави i у иньших народiв звичайно не знаумо докладно. Аж тодi, як розвинеть ся вона добре, та заведеть ся своу письменство на мiсцi та пiчнуть ся лiтописи, -тодi вони про своє часи i недавно минулi починають росказувати докладно, по правдi. Так у нас зНаумо з наших лiтописей досить добре, що дiяло ся за часiв Володимира, по части за його батька, а про попередну-от так дещо тiльки, що з чужих джерел знаумо, або з пiзнiйших переказiв можемо вимiркувати. 19. Русь. В звiстках чужоземцiв, якi маумо з IХ i Х вiку, нашi князi й iх вiйско, все зветь ся Русю, руськими. У нас же Русю звала ся Києвщина. Здогад нашого старого лiтописця, що iмя Руси було принесене з Швецiє, варяжською дружиною, не справджууть ся: в Швецiє такого народа не знати, i Шведiв нiколи у нас сим iменем не звали. Звiдки се iмя взяло ся в Києвщинi, ми не знаумо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се iмя так тiсно звязане з Києвом, i з того мiркуумо, що звiстки про Русь i руську дружину, якi маумо у чужоземних джерелах ЄХ i Х вв., належать до Києвськоє держави: до тих князiв i. дружин, котрих столицею був Києв. Арабський письменник IХ вiку так описуу сi руськi друживи: Русь не мау нi земель, нi сел, нi поля, вона промишляу тiльки продажею соболиних i иньших шкурок. Вона нападау на землi Словян i забирау там людей в неволю, а потiм продау єх в Iтилi або в Болгарi. Коли у Русина родить ся син, батько дитини кладе перед нею голий меч i каже: "я не лишу тобi нiякого маутку, матимеш тiльки те, що здобудеш сим мечем". Сусiди знали сю Русь-києвську дружину, як воякiв i купцiв: вона нападала на сусiднi землє, забираючи здобич i людей, i торгувала сим товаром. Ми бачили вище, як нерозривно звязанi були в тiм часi вiйна i торговля; купець мусiв бути воякою, вояка був заразом купцем i своє здобутки пускав на сусiднiй торг, щоб обмiняти на грошi, зброю i всякi окраски, якими лишали ся тодiшнi люде. I Києв, столиця руського купецтва, був заразом столицею сеє воунноє Руси. Константин Порфирородний сто лiт пiзнiйше вiд того арабського письменника так описуу єє житу: "Як настау мiсяць ноемврiй (падолист) зараз князє руськi з усею Русю виходять iз Києва i йдуть на "полюдьу" (збиранну дани), в волости Словян, Деревлян, Дреговичiв, Кривичiв, Сiверян й иньших Словян, пiдвластних Руси. Там перегодовують ся вони цiлу зиму, а в мiсяцi апрiлє, як ростау лєд на Днiпрi рiцi, вертають ся до Києва. Тут вони споряжають своє човни i єдуть до Вiзантиє, як уже було росказано". Сє києвськi дружини в ЄХ i Хв. складали ся з мiсцевих людей i з захожих Варягiв. В першiй половинє Х вiку сере?, висшого києвського боярства: намiстникiв києвського князя i начальникiв дружини бачимо таку масу Варягiв, що за ними зовеєм на другий плян вiдiйшли мiсцевi люде. Маумо iмена послiв києвського князя i його намiсникiв в трактатах з Вiзантиую 907, 911 i 944 рр., i серед них бiльше скандинавських iмен, як словянських. I серед дружинного вiйська було богато Варягiв. Се був час усобиць в скандинавських землях: в Швецiє й Норвегiє, i чимало ватажкiв "конунгiв" (те саме слово, що наше князь), рiжних значних людей, а з ними- богато рядових воякiв пускало ся в свiт, здобувати собi новi оселє або вступати в службу рiжних володарiв. До першоє половини XI в. (до смерти Ярослава) раз у раз стрiчаумо у наших князiв в службi варязькi дружини. Було се дуже добре для них вiйсько: добрi вояки, смiливi, охочi, а при тiм не звязанi нiчим з краум, з люднiстю-хоч на чужих єх посилати, хоч на своєх людей. Тому що так богато було тих скандинавских воякiв мiж києвською "руською" дружиною, часто i саму Русь називано скандинавським, або инакше "норманським" народом (Норманами, або пiвнiчними людьми звали тодi скандинавських воякiв в захiднiх сторонах, куди вони теж з часта навiдували ся по здобич, -так як у нас звали Варягами). А києвський лiтописець вимiркував собi, як ми бачили, що й саме iмя руське прийшло мабуть з Варягами з Швецiє. 20. Походи руських дружин. В IХ.столєтю починаумо вже з часта чути про походи руських дружин на сусiднi землє. Так з початком IX вiку "погибельний iменем своєм i дiлами народ Русь" (так називау його житиу св. Георгiя Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Малоє Азiє вiд Константинополя до Синопа; припадком довiдуумо ся про се з приводу того, єдо ся руська дружина зайшла в город Амастру, i в житиє св. Георгiя Амастридського записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиє иньшого святого Стефана Сурожського оповiдарть ся про те як "руська рать" з своєм князем Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима. Таких нападiв на вiзантийськi городи на Чорноморю було мабуть в тiм часi богато, i щоб забезпечити ся вiд них, правительство вiзантийське в 830-х роках завело переговори з 52. Ручка тотож варязького князями руськими. Припадком довiдуумо ся про се з того, що в 839 роцє iмператор вiзантийський з своєми послами пiслав до iмператора нiмецького послiв руського князя, щоб нiмецький iмператор єх вiд себе переслав до дому, бо з Вiзантиє заступили єм дорогу якiсь вороги (мабудь орда угорська). Одначе незадовго почали ся знову походи Руси на вiзантийськi землi. Найбiльший похiд став ся в 860 роцє. Русь великим вiйськом напала на сам Царгород. Було єх 200 великих човнiв, на них могло бути коло 10 тисяч вiйська. Вiзантийський iмператор саме вибрав ся з вiйськом своєм на вiйну в Малу Азiю i столиця його зiстала ся без вiйська. Русь обпала єє й нищила околицю: люде поховали ся за мури головного мiста i в великiм переляку чекали нападу, питаючи ся оден одного: чи вже вороги перелiзли через мур? чи не опанували мiста? Тодє патрiарх, щоб прогнати той страх, звелєв обнести по мурах ризу Бого-родицє, що переховувала ся в однiй з церков; духовенство з святощами i з цiлим мiстом ходило по мурах i правило молебнє, i се вважало ся чудом божим, що пiсля сього руське вiйсько кинуло мiсто i поплило геть. Потiм оповiдали, що велика буря пiдняла ся, як у море умочили ту ризу Богородицi: вона розбила човни Руси та змусила єх тєкати; але се вже пiзнєйше додано: сучаснi нiчого про се не кажуть, а Русь покинула Царгород мабуть прочувши, що iмператор вертаеть ся з вiйськом. Сей смiливий напад на саму столицю примусив вiзантийське правительство знову заходити ся коло Руси. Були висланi посли до руських князiв з богатими дарунками, дорогоцiнними грецькими матерiями i убраннями, шовковими, золотими i срiбнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а упископ, висланий з посольством, намовив богатьох охрестити ся. Греки оповiдають, єдо й тут не обiйшло ся без чуда. Русь, слухаючи упископа, захотiла, аби й Єм якесь чудо показав, як стiльки єх оповiдау: сказали йому, аби положив в огонь увангелєу, що держав у руках, i коли воно зiстансть ся цiле, як тi отроки в паши огненiй, про яких оповiдав,-тодє вони охрестять ся. Епископ вложив увангелiу в огонь, i воно справдi зiстало ся цєле, i тодi богато Руси охрестило ся. Але такi чуда з увангелiум оповiдають ся при рiжних оказiях. Окрiм походiв на грецькi городи Русь ходила i на каспiйське побереже. Припадком згадуу оден пiзнєйший арабський письменник, що описував iсторiю Табарiстана, себто полудневого побережа Каспiйського моря (див. рис. 58), про похiд Руси на сє береги десь коло р. 870. Потiм такий похiд став ся в 910, i пiзнєйше вони нам звiстнi. Яка то була Русь, звiдки, i як звали ся єє ватажки чи князi, тi грецькi та арабськi письменники не кажуть. Арабьске джерело IX в., що оповiдау про руське житу, i нiмецький лiтописець, що згадуу про послiв руських у iмператора (839), називають того князя руського "каганом"; так справдi й пiзнєйше називано києвських i иньших украєнських князiв (Володимира й иньших): так титулував себе хозарський володар, i вiд Хозар се могло пiти й мiж украєнськими князями. Лєтописець києвський, надибавши у грецьких джерелах похiд на Царгород 860 року, притулив його до тих києвських ватажкiв Аскольда i Дира: мiркував, що то мусiли бути києвськi князi. I справдi так мусiло бути, чорноморськi городи, єх заходи в Криму, i руське князiвство в Тмуторокани на Керченськiй протоцє, показують, що i полудневий кiнець сеє дороги Русь тримала в своєх руках, поки турецькi орди не знищили чорноморськоє степовоє людности. Сухопутнi i рiчнi дороги на схiд через землє Сєверян i Вятичiв були також в руках києвських князiв уже в IX в. З початком Х в. в головних мiстах Сєверщичи сидять уже пiдручники києвського князя, i Русь заберау в своє руки потрохи й саме Подону, щоб вiдкрити собi дорогу на каспiйське побереже. Схiдно-словянськi племена вже всi- i украєнськi i пiвнiчнi на початках Х в. стояли пiд властю києвського князя, в бiльшiй або меньшiй покорi йому, а також i деякi сусєднi фiнськi землє на Поводжу, та мабуть i литовськi на заходi Вся та територiя, що пiзнєйiле належала до Києвськоє держави, була вже пiд властю києвських князєв на початках Х в., за часiв кн. Олега, тiльки що ся власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашну житу тих рiжних племен так як пiзнєйще. 21. Найдавнєйшi князє i князь Олег. З перших часiв Києвськоє держави долетiли до нас тiльки голi ймення якогось Бравлина, потiм Аскольда i Дира. Про сих двох чули й нашi лiтописцi, але не вмiли нєчого розвiдати, i те що вони оповiдають - що се були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород i згинули з руки Олега чи Iгоря-все мабуть єх власнi здогади. Певне Аскольд i Дир не були братами, анi княжили разом. Тому що на Асколь-довiй могилi поставлено церкву, можна справдi думати, що то вiн був києвським князем тодi, як грецький владика єздив з послами на Русь i "хрестив богатьох". Дира згадуу пiзнєйший арабський письменник Масудi, а жив вiн мабуть по Аскольдє, та про нього нєчого не гiамятали за часiв Ярослава, як писала ся лєтопись. Тiльки князь Олег, що княжив у Києвi на печатках Х вiку, запав глибоко в память на-родню. Вона оповила iмя його дивними оповiданнями, казками й пiснями, перенiсши на нього всяку всячину, що памятала з давнєйших часiв. Кiнець кiнцем зробила з нього не тiльки великого i вдатного войов-ника, а й "вiщого" чудодєя, що вмiв творити дiла надлюдськi, мiг обернути ся звiрем i птахом i малою комахою, i так за тим казковим чудотворцем нарештi майже зовсiм зник дєйсний, правдивий князь Олег, що княжив у Києвi. В лiтописних звiстках про Олега зiстали ся також слiди рiжних оповiдань та вигадок про нього як про вiщого князя, знавця всяких хитрих мудрощiв. На щасту маумо одначе й документ з його князювання, зовеєм певний, дорою- цєнний,який посвiдчуу нам, що маумо дєло не з казками, а з справжнiм таки, дiйсним києвським князем, що княжив на початку Х вiку. Се умова Олега з Вiзантиую, списана в р. 911. Маумо в лєтописи ще иньшу його умову, надписану 907 роком, але та тiльки в уривках, а умова 911 року записана в лєтописи цєла, i з неє можено знати напевно, що Олег тодє справдi був князем у Києвi. Лiтописець каже, що сє умови були списанi пiсля вдатного походу Олега на Царгород: що вiн 907 р. ходив з усєм вiйском, з полками всєх пiдвластних племен на Константинополь; Греки, щоб не допустити його до мiста, ланцюхами замкнули Босфорську протоку, але Олег єх перехитрив: сказав своєм воякам поставити човни, в котрих приєхали, на колеса, i коли подув вiтер у вiтрила, човни поєхали на колесах пiд сам город. Греки так налякали ся, що стали просити ся у Олега, аби взяв яку схоче дань, аби тiльки мiста не чiпав, i Олег сказав єм дати по 12 гривен, себто по 6 фунтiв срiбла на чоловiка, на дружину i князєв що по городах лишили ся: в Києвi, Черниговi, Переяславi й по иньших городах. Велєв пошити вiтрила на своє човни з тих славних на цiлий свiт грецьких паволок, а на знак побiди над Греками повiсив з своєми боярами своє щити на брамi царгородськiй. Се все, розумiуть ся, такi оповiдання, в яких нема чого шукати великоє правди. Але судячи з того, що в тих трактатах 907 i 911 рр. Вiзантия поробила великi пiльги нашим князям та єх торговлє, треба гадати, що справдi були перед тим якiсь удатнi, а для Грекiв дошкульнi походи Руси на грецькi крає. 57. Греки несуть дарунки Олегови (звiдти ж). Вiд арабського письменника Масудi знаумо, що замиривши ся з Вiзантиую, Русь пустила ся натомiсть шукати здобичи на схiд. При кiнцє 913 р. став ся великий похiд єє на Каспiйське море. На 500 човнах, по сто чоловiка на кождiм, пiшли вони Доном, перетягли ся з Дону на Волгу, i вийшовши на море Каспiйське, почали грабувати полудневе побереже моря, так званий Табарiстан, де було чимало торговельних, богатих мiст (див. карту 58). Вiйська на мiсцi не було, не було кому боронити, i кiлька мiсяцiв руськi напастники господарили тут i грабували, якхотєли; тiльки на поворотi стрiла єх бiда, бо зробило на них засiЛку хозарське вiйсько i погромило. Лєтопись не згадуу про се, але память про сей i иньшi такi походи на схiд зiстали ся в пiснях про похiд Вольги на Iндийське царство. 22. Iгор i Ольга. По Олегу став княжити Iгор. I знов як за часiв Олега маумо його трактат з Вiзантиую та рiжнi звiстки чужоземнi з останнiх рокiв його панування про похiд на Царгород i похiд на каспiйськi крає. Видко, що так було звичайно: першi роки князювання йшли на те, iдиб скрiпити своу становище, приборкати непокiрних князiв i намiсникiв, неслухнянi волости i племена, а приборкавши i маючи в руках великi воуннi сили, києвськi князi робили походи в далекi, богатi крає, шукаючи добичи i слави. З Вiзантиую по Олегових трактатах довго стояла згода. Києвське вiйско ходило нераз в помiч вiзантийському цєсаревн, як тому трапляли ся вiйни або повстання. В записках вiзантийського цiсаря Константина Порфирородного заховали ся рахунки з грошей, якi були заплаченi руському полкови з 700 воякiв, єдо був в морськiм походi вiзантийськiм на Арабiв 910 р.: заплачено йому за сей похiд золота 100 лєтр (фунтiв). Се тi походи руських воякiв у Вiзантию, що памятау наша колядка. Гей по Дунаю пiд Царегород. Ой чуумо там доброго пана: Ми йому будем вiрно служити, А вiй нам буде добре платити: По воронiм коню, по золотiм сєдл, По калиновiй стрiлцi, по хорошiй дiвцi. Ой пiд вербою пiд зеленою Стояла рада-хлопцiв громада; Радили ж вони добрую раду: Не купуймо, браття, золотi перстнє- Купуймо, браття, шовковi шнури, Шовковi шнури, мiдянi човна: Спустимо ся вниз по Дунаю, Але пiд сороковi роки згода з Вiзантиую розбила ся i 941 р. Iгор вибрав ся великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тоє Руси 10 тис. човнiв, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо грецькi кораблє тодi вислано на Арабiв, i так Iгор з своєм вiйськом без перешкоди зблизив ся пiд Царгород. Але протоку тутешню Греки заставили кораблями, якi встигли зiбрати, i напавши на Iгоревi човни, почали кидати на єх бомби з так званим "блискучим", або "грецьким огнем": як з рецепту видко, був се теперiшнiй порох. Тодi руськi човни завернулись i пустили ся грабувати малоазiйськi береги. Тут пустошили мiста, мучили людей, забирали здобичу. Але кiнець кiнцем не пощастило єм i тут: надтягнуло грецьке вiйсько i кораблє, обступили Русь i погромили. Похiд був значить нещасливий, але в Києвi потiм оповiдали про нього навпаки: що Греки перелякали ся Руси й вiдкупили ся дорогою цiною. Новий трактат з Вiзантиую уложено в 944 р. i сим разом Вiзантия, користаючи з своує побiди, покоротила права руських купцiв, заборонила єм купо-вати найдорогшi паволоки, а Iгор обiцяв, що не буде нападати на грецькi володiння в Криму. Щасливiйший був похiд Руси на каспiйське побереже в 944 р. Про нього богато оповiдають тамошнi пись менники, а славний перський поет Нiзамi пiзнiйше (в XII вiцi") написав фантастичну (казкову) поему про се: по однiй сторонi виступау руський король з 900 тисячним вiйськом, що єде на слонах, -против нього iде сам Олександр Великий, щоб покарати за поробленi спустошення, i по семи битвах нарештi проганяу. На правду руське вiйсько не було таке велике, але йому удало ся обловити ся здобичею i пiти зовсiм безкарно. Сим разом, памятаючи попередню засiдку, воно перейшло суходолом пiд Дербент, через пiвнiчний Кавказ, вiдти пустило ся морем на усту Кури i потiм Курою пiшло в гору в край, що звав ся Агованiую (тепер Карабаг). Тодi вiн належав до Арабiв. Русь опанувала сей край, засiла в його столицi Бердає нар. Курi i грабувала сусiднi крає довго, кiлька мiсяцiв, поки в руськiм вiйську не почали ся хороби з непривички, тому що єли богато тутешнiх овочiв; тодi пiшло собi назад. Цiкавiйше, нiж сє заморськi походи, було б нам знати, що дiяло ся тодi дома, на самiй Украєнi, та про се не маумо докладнєйших звiсток. З трактату Iгоря i з звiсток Константина Порфирородного бачили ми, що києвськi князi в тiм часi панували над великими просторами аж до Новгороду, до городiв над Волгою, мали пiд собою бо-гато князiв i намiсникiв. В нашiй лiтописи заховали ся деякi перекази з тих часiв про вiйни києвських князiв з племенами, що вони пiдбивали собi, "примучували", аби слухали ся єх i давали дань, про пiдвластних князiв i намiстникiв, що при нагодi пiдiймали й собi голову против києвського князя. Дещо заховало ся i в старих пiснях, наших i чужих, про тодiшну житу дружинне.Нашi колядки па-мятаюєь про такi дружиннi походи на городи украєнськi та збиранну з них окупу: iде вiйсько на Чернигiв, бу до го-рода, аж нарештi винесли йому вiдти "мису червiнцiв" на поклiн, потiм так само на Переяслав, на Києв. Дружина дiлиться здобичю. Котрi лєпшиє то собi бере, А котрi гiршиє служенькам дау. Пан Хомуненько переберниченько Перебирау чоботоньками- Котрi лєшиє то собi бере, А котрi гiршиi служенькам дау. Пан Хомуненько переберниченько Перебирау мiж дiвоньками- Котрi ладнєйшi то собi бере, А що поганi-служенькам дау. Бувай же здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кiнь вороненький... В однiй з пiсень про Вольгу вiн єде по дань з своєх городiв, як оден з меньших князiв, племенник києвського князя: Став Вольга рости - виростать Дарував йому три городи найкрашиє- i збирав собi дружиноньку хоробрую Молодий Вольга от Всеславувич Тридцять молодцiв було без одного, Вибрав ся до них за получкою Сам Вольга за тридцятого. Iз своую дружиною хороброю. Рiдний дядько Володимир стольно-києвський По дорозi встрiчау вiн Микулу Селяниновича i той його остерiгау що "получку"-дань не так легко буде зiбрати: Ой гей же Вольга ти Всеславувич! Попiдрубують мости калиновиє, Там живуть мужики все розбiйники: Потоплять тебе у рiцє у Смородинi! I Вольга просить єхати з ним "в товаришах" за тою данею "получкою". 60. Вiзантийска паволока, з витканим написом: "за Василя i Константина христолюбних володарiв". Се неяснi, глухi спомини, що долетiли до наших часiв уже зли-нялi, покрученi. В старiй києвськiй лiтописи, записанi яких сто лiт по подiях, вони далеко свi-жiйшi, хоч i тут треба єх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичнi образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похiд Iгоря на Вiзантию стау добичним i щасливим, так само i пiзнiй-шiй похiд його сина Святослава; так само, без сумнєву, змiняли ся в сих оповiданнях i подiє внутрiшього житя Києвськоє держави. Перед нами не факти, а поетичнi образи минувшини, але вони дають добре розумiти сю минувшину. Лiтопись оповiдау, що Iгор воював з. Уличами i Деревлянами. Уличi довго боронили ся; єх город Пересєчен тримав ся три роки i не пiддавав ся Iгорю, але той таки вистояв пiд ним тi три роки i здобув його: "примучив" Уличiв i дав своуму воуводi Свенельду дань з них. Потiм йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорнiй кунє з диму (з господарства). Дружина Iгорева почала нарiкати, що вiн занадто богато дав доходiв одному Свенельдови: "тепер, казали, Свенельдовi рояки посправляли собi зброю й одежу гарну, а ми ходимо голi". Тай почали намовляти Iгоря, щоб вiн пiшов з ними у Деревлянську землю-ще й собi дань з неє взяти: "ходєм, кажуть, княже, добудеш i ти i ми". Iгор послухав, пiшов з ними i вимучив вiд них дань ще й для себе, крiм того що взяв Свенельд для себе. Потiм розохотив ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружинi: "ви собi з даню iдєть до дому, а я верну ся i єде похожу". \ пiшов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не дiлити ся з усею дружиною i бiльше на свiй пай дiстати. (Так оповiдали потiм Свенель-довi дружинники про Iгореву жаднiсть). Деревляне, почувши, що Iгор знов iде з них дань брати, стратили терпець i порiшили йому кiнець зробити. Зiбрали раду з своєм князем Малом i кажуть: "як вовк вна-дить ея мiж вiвцє, то i все стадо виносить, як його не вбити,-так i з сим Iгорем, як не вбемо його, знищить нас до решти". Пiслали до його, щоб спамятав ся i дав єм спокiй: "чого знов iдеш до нас? адже взяв уже всю дань!" Та вiн не послухав i почав збирати дань. Тодi Деревляне з мiста Iскоростеня напали на його дружину i побили єє- бо було єє мало, а самого Iгоря вхопили i замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Iгоря, i потiм пустили-так тi дерева й роздерли Iгоря. Зiстала ся в Києвi по Iгорi його вдова Ольга з малим сином Святославом, i першим дiлом вважала за свiй обовязок пiмстити ся за чоловiка та приборкати непокiрних Деревлян. Пiмста була святим дiлом в тих часах-хто не вiдомстить, за того Бог не вiдомстить, каже старе словянське приспiве, i чим тяжша була пiмста, тим бiльше чести було местникови. В народi ходило богато оповiдань про те, якими хитрими способами i як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловiка. Ольга в наших переказах стала типом, взiрцем хитроє княгинi, як Олег- взiрцем хитрого князя; Олег i Ольга-се пара: хитрий чудодiй князь i хитромудра княгиня; навiть через подiбнiсть iмен всякi оповiдання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповiдали, як вiн ходив походом на Царгород i хитрощами своєми на смерть перелякав Грекiв, про Ольгу -як вона єздила до грецького цiсаря в гостину, як вiн єє сватав, побачивши єє красу i премудрiсть, а вона хитро-мудро вiд того сватання викрутила ся, попросивши цiсаря щоб був єє хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не мiг уже оженити ся з хрещенницею-виходить, що Ольга краще знала християнськi порядки, як сам цiсар вiзантийський. З оповiдань про єє пiмсту над Деревлянами маумо в лiтописи кiлька: в однiм вона закопуу в землю деревських послiв, що прийшли єє сватати за деревського князя, в другiм каже єх спалити, пiславши вимити ся до лазнi. В третiм Ольга справляу тризну-поминки на могилi свого чоловiка, i коли Деревляне поупивали ся медом, сказала своєм воякам єх побити. В иньшiм вона просто йде походом на Деревську землю й пустошить та нищить єє, людей каже бити, иньших бере в неволю, i так примучивши, накладау данину ще тяжiду, нєж було за Iгоря: двi части каже платити до києвського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповiданну знову роска-зуу, як хитро Ольга здобула деревське мiсто Iскоростєнь (тел. Iскорость): нєяк воно не пiддавало ся Єй, i Ольга сказала, що не хоче вже вiд них нiчого, тiльки аби дали з двору по три голуби та по три горобцi, i як тi повiривши дали, вона тих птахiв роздала своєм воякам i казала попривязувати єм запалений трут до нiжок: птахи з трутом полетiли пiд своє стрiхи й запалили мiсто, люде почали тєкати, а Ольга казала своєм воякам єх бити. Але такi оповiдання про пiдпалюванну мiста звiрятами або птахами у у рiжних народiв. Так, по тодєшнєм понятам, Ольга свято сповнила свiй святий вдовин обовязок, i в памяти народнiй зiстала ся, як взiрець шановноє жiнки, що свято сповняу що до неє належить: шануу память свого чоловiка, виховуу дєтей, пильнуу єх спадщини, мудро править державою, обiздячи єє, роблячи порядки, хочби й за самого цiсаря грецького. Лiтопись згадуу, що по рiжних мiсцях зiстали ся єє становища i ловища, погости i мiста, звачi єє йменнум. Але то могли бути так само й "знаменiя" Олеговi. В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собi священика i казала поховати себе по християнському звичаю, без тризни. За се єє потiм признано святою. 23. Святослав i його сини. Син Iгоря i Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пiзнiйших переказах народнiх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодiй, що все робить штукою, а смiлий i чесний лицар- войовник, що у всєм поступау одкрито i смiло, не шукау здобичи нє богацтва, цiнить тiльки славу воунну i для неє одноє живе. Се герой княжоє дружини, єє найвищий iдеал. "Коли князь Святослав вирiс i став чоловiком"-каже оповiданну записане в лiтописи,-"вiн почав збирати богато хоробрих воякiв, бо й сам був хоробрий i легкий, ходив як пард (леопард) i богато воював. Не возив з собою возiв, нє казана, анє варив мяса, тiльки порiзавши тоненько чи конину, чи звiрину, чи воловину, пiк на углях i так єв; не мав i шатра, а пiдстелював на спанну пiдклад (що пiд сiдлом був), а в голови сiдло,- такi ж були i вояки його. А як iшов на котрий край, сповiщав на перед: "iду на вас!" I так описуу лiтопись насамперед його похiд на схiд: на Хозар, на Касогiв-Черкесiв i на Ясiв-теперiшнiх Осетин, що жили тодi не тiльки на Кавказi, а й далi на пiвнiч, аж у Полоне; також вiйну з Вя-тичами, котрi перед тим давали дань Хозарам, а тепер мусєли давати дань до Києва. Вiд арабських письменникiв знаумо, що тодi Русь понищила крає й торговельнi городи болгарськi й хозарськi, Iтиль, Болгар i иньшi, порозгоняла людей, попустошила єх оселi. Тодi стала вона ще сильнєйшою ногою на устю Дону i на Азовськiм морю, заразом вiдкрила дорогу своєм походам на Каспiйське море. Можна було сподєвати ся нових походiв Руси туди, на персько-арабськi городи. Але натомiсть доля перекинула Святослава в балканськi крає, в Болгарiю: вiзантийський Цiсар Никифор задумав знищити Болгарiю i для того замислив напустити на неє Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокiра: той пiдбив Святослава поставивши дiло так, що Святослав для себе мау здобути Болгарiю, а Калокiр буде собi старати корону вiзантийську. Святославу ся думка дуже сподобала ся: захопивши в своє руки Болгарiю, та маючи в руках Києвську державу, вiн мiг опанувати цiлий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний цар болгарський Симеон пiвстолєтя перед тим (в початках Х вiку). Але й без того Болгарiя була смачним куском. "Не хочеть ся менi в Києвi жити", каже Святослав в лiтописи потiм, засєвши в Болгарiє, як його києвськi бояре намовляли, щоб лишив далекi крає та пильнував батькiвщини,-"хочу, каже, жить в Переяславцє на Дунаю (столицi болгарськiй)-то середина земл.є моує, там всяке добро сходить ся: вiд Грекiв паволоки, золото, вино, овочi рiжнi, вiд Чехiв i Угрiв серебро i конi, з Руси шкiра (мiхи), вiск, мед i челядь". Мусєв Святослав наперед знати про те болгарське добро i тому з утiхою прийняв заклик Калокiра, не здогадуючи ся грецьких хитрощiв. Зiбравши велике вiйсько, кинув ся вiн 968 р. на Болгарiю, побив болгарське вiйсько пiд Доростолом на Дунаю (тепер Силiстрiя) i зайнявши захiдню Болгарiю, осiв ся в Переяславцє (тепер село Преслав коло Тульчi). Та слiдом прийшли з Києва вiсти, щоб Святослав на ?валт прибував, бо Печенєги обступили Києв i не дають дихати. Києвськi бояре 62. Камiнна труна викопана на цвинтарi Десятинноє церквi (дехто вважау єє труною Ольги). докоряли Святославу, що не пильнуу своує держави: "ти, княже, чужоє землi шукауш та пильнууш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печенєги,-i матiр твою, i дєтей твоєх". Намовляли його, аби лишився в Києвi, але Святослав не схотiв. Прогнав Печенєгiв в степи i знов почав збирати ся до Болгарiє. Але стара Ольга, що досi правила за сина в Києвi, чула, що недовго єй ходити по свiту, й затримала Святослава, щоб був при єє смерти. Дєйсно вмерла скоро, i тепер Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Києвi, другого сина Олега в Деревлянськiй землi, в Овручу; Новгородцi, у котрих сидєв за батькових часiв сам Святослав, теж добивали ся, щоб i у них вiн посадив котрогось з своєх синiв. Але нє Ярополк, нє Олег не хотiли йти у Новгород; тодi оден з києвських бояр, Добриня, брат Святославовоє улюбленицi Малушi, що мала вiд Святослава сина Володимира, намовив Новгородцєв, аби просили дати єм Володимира, i так стало ся: поєхав у Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його iменем, так само як иньшi бояре мали правити в Києвi i Овручi iменем малого Ярополка та Олега. Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарiю. Лiтопись оповiдау про сей другий похiд так як оповiдано в Києвi: Болгари без Святослава засiли в Переяславцє й не хотiли його приймати. В битвi вони почали перемогати, але Святослав пiдбодрив свою дружину: "Мабуть прийдеть ся нам тут полягти, потягнiм же вiдважно, браття i дружино!" Вояки схаменули ся, били ся вiдважно, прогнали Болгар i здобули мiсто. Потiм Святослав пiслав до Грекiв сказати: хочу iти на вас i взати город ваш, як сей узяв". Греки схотiли його перехитрувати: "ми", кажуть, "не годнi против вас стати, вiзьмiть з нас дань на себе i на дружину свою, скажiть тiльки, скiльки вас усть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловiка". Се ж Греки робили по лукавству свому, каже лiтописець, а Святослав не догадав ся, сказав, що мау вiйська двадцять тисяч - i то ще причинив, аби бiльше дани взяти, бо мав тiльки десять. Греки ж зiбрали сто тисяч вiйська i пiшли на Святослава. Побачивши таку .силу, вiйсько Святославове злякало ся, але вiн опамятав єх: "Уже, каже, нема куди дєти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробiм сорому землi Руськiй, а ляжмо тут кiстьми своєми! мертвому нема сорому, а як побiжимо, то буде нам сором! не тiкаймо ж, а станьмо крiпко! я пiду перед вами- як поляже моя голова, тодi промишляйте самi про себе!" Тодi вояки крикнули; "де, княже, твоя голова поляже, там i своє зложимо!" I вдарили ся вiйська, i обступили Греки Русь, i стала ся битва велика. Подолєв Святослав i побiгли Греки, а Святослав пiшов пiд Царгород, розбиваючи по дорозi городи, що й досє стоять пустi. Тодi цєсар вiзантий-ський дуже злякав ся, зiбрав своєх бояр-радить ся з ними, що робити. Радять бояре пiслати Святославови дарунки, спробувати, на що вiн охочий. Посилають золото i паволоки з чоловiком розумним, аби приглядав ся, як то Святослав прийме. Прийшли Греки, положили перед Святославом золото i паволоки-той анє подивив ся, каже слугам: "возьмiть то собi", i забрали. Приходять Греки до царя, кажуть: "анє подивив ся на нас, казав тiльки слугам забрати". Радить оден: "царю, спробуй iще, пiшли йому зброє!" Понєс то посол Святославу-як же той не втiшить ся, бере до рук, любууть ся, каже цєсареви дякувати. Оповiли то цєсареви-"е, кажуть бояре, лютий се чоловiк мусить бути- про богацтва не дбау, а за зброю хапауть ся, нема що робити, давай йому дань". I пiслав цєсар до Святослава: "не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш". Дали йому дань-а вiн ще й на убитих сказав давати: "се вiзьме його рiд" каже. Так забравши дань i дари великi, пiшов до Переяславця з славою великою. Се оповiдау лєтопись, так як оповiдали в Києвi. Але в дєйсности ся друга вiйна болгарська не так щасливо випала для Святослава. Болгарiє може йому й не треба було здобувати на ново, бо там полишив своєх людей i вiйсько. Вернувши ся, почав собi пiдбивати землi полудневi, забалканськi, а щоб держати Болгарiв в покорi, страшенно лютував, побивав людей без милосердя. Та принаймнi Греки оповiдають, бо тепер, задумуючи висадити Святослава з Болгарiє та захопити єє в своє руки, вони удавали себе приятелями та опiкунами Болгарiв. Новий цєсар вiзантийський Iван Цимiсхiй пiслав до Святослава, аби взяв собi те, що обiцяв йому за помiч Никифор, та забирав ся з Болгарiє. Святослав був дуже тим ображений, загрозив походом на сам Царгород i справдi рушив до Тракiє, в близшi околицє Цар-городу. Греки боронили ся, поки Цимiсхiй, упоравши ся з иньшими справами, мiг рушити з усiма силами на Святослава. На усту Дунаю вислав кораблi з "грецьким огнем", щоб не пускати помочи з Руси, а сам через балканськi проходи, необережно покиненi Святославом без оборони, пройшов в Болгарiю. Заставши наприготованим Святославове вiйсько, обступив Преслав i взяв по недовгiй облозi, а захопивши в неволю болгарського царевича Бориса, проголосив його царем болгарським, i пiсля сього болгарськi мiста стали пiддавати ся йому, як оборонцеви й опiкунови Болгар. Тодє не гаючи часу Цимiсхiй рушив на самого Святослава, що стояв в Доростолє. В крiпкiм бою, що тут став ся, гору взяли Греки. Святослав замкнув ся в мiстi i так почала ся облога Доростола, що потягла ся три мiсяцi й докладно описана грецькими iсториками. Русь боронила ся сильно; неразвиходила з мiста i пробувала знищити машини i рiжний припас грецький. Греки мали великi страти в своєм вiйську, але й Руси ставало все тяжше в облозє бо не могла дiставати нових запасiв. Нарештi Святослав рiшив зробити 63. Святослав жене Волгар (з грецькоє хронiки Манасiє). ще одну пробу, дав велику битву, i як вона не вдала ся-постановив мирити ся з Греками. Обiцяв вiддати невiльникiв i уступити ся з Болгарiє, аби тiльки свобiдно пустили. На тiм стала згода, списано трактат, захований в лєтописи. Святослав зрiкав ся Болгарiє, обiцяв не чiпати грецьких городiв в Криму, обiцяв бути союзником Грекiв. За те Греки пустили його свобiдно i видали всякий припас на дорогу; грецький iсторик каже, що видано було Святославовому вiйську збiже ще на 22 тисяч чоловiка, а що згинуло в вiйнi, те рахуу вiн на 38 тисяч. По сєй умовi Святослав захотєв побачити ся з цєсарем. Той приєхав на Дунай з великим полком кiнним, в богатiй, золоченiй зброє; Святослав же приплив з другого берегу на човнє, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсiм просто i нєчим не визначав ся з помiж иньших, тiльки чистiйша була на нєм полотняна одежа, а удиною окрасою був золотий ковток в усє. Вигляд його описуу очевидець так: був вiн середнього зросту, кремезний i сильний, нiс мав короткий, синi очi, густi брови; бороду мав голену, довгi вуса i на головi чуб; виглядав суворо. Поговорив трохи зцєсарем, сидячи в човнi, й поєхав. Зрiкши ся Болгарiє Святослав мiг потєшати себе богатою здоби-чею, що йому лишила ся, а може думав на Руси зiбрати нове вiйсько та вернути ся ще раз. Але на дорозi з Болгарiє чекала його бiда: в порогах Днiпрових, де робили ся засiдки на руських купцiв, засiли ся на Святослава Печенiги, прочувши про богату здобич, що вiн везе з собою (може то й Греки таки дали єм знати, щоб небезпечного ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тяi-арами своєми пiд печенiзькою грозою, Святослав вернув ся назад на Днєпрове усту i там лишив ся зимувати, щоб вичекати якоєсь змiни на -краще. Але тут не стало припасу.настав голод i раннею весною пiшов Святослав знову-пан або пропав, шукати дороги через пороги. Не пощастило - наложив головою в битвi з Печенє-гами; вiдрубали йому голову i з черепа зробили чашу на памятку побiди над славним войовником, що "чужоє землi шукав, а свою втеряв. 64. Святослав здобувау болгарське мiсто (звiдти ж). 24. Володимир. Подєленi Святославом землi Києвськоє держави не раз уже певно й перед тим дiлили ся й знову збирали ся в руках найбiльш проворного чи щасливого княжича, i тепер як не стало Святослава, скоро почала ся вiйна мiж його синами, чи тими боярами-правителями, що правили єх iменем. Кождий хотєв собi загорнути усю спадщину. Ярополк києвський пiшов вiйною на Олега деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенельда, бо Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своєх лiсах. Стала ся битва пiд Овручом, Олегове вiйсько побито, i тiкаючи до мiста, зробило воно такий стиск на мостi, що сила людей попадала в рiв. Мiж ними зкинуто й князя Олега, i вiн задушив ся там пiд кiньми й людьми, що попадали на нього. Могилу його пiд Овручем i тепер ще показують. Так Деревлянська земля дiстала ся Ярополкови. ^^-65. Києвське вiйсько (кн. Борис-з житя Бориса i Глєба). Почувши про се, Володимир утiк з Новгорода за море, збирати Варягiв, бо побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк i до нього вiзь-меть ся. Ярополк тодє взяв собi i Новгород, посадив там своєх бояр, та й иньшi землi став пiд свою руку збирати, тих князєв i намiсникiв, що по них сидiли пiд свою власть нагинати. Але незадовго Володимир вернув ся ззаморя з варязькими полками, вигнав Ярополкових воувод з Новгорода й став готовити ся до боротьби з братом. Насамперед звiв вiн вiйну з сусєднєм князем полоцьким, що держав руку Ярополка. Се була сумна iсторiя, оспiвана потiм в пiснях про те, звiдки пiшла ворожнеча мiж князями полоцькими i князями києвськими. В сих пiснях i повiстях оповiдало ся, що у того полоцького князя, Рогволода на iмя, була донька Рогнiдь. єє сватав i Ярополк i Володимир, i Рогнiдь не схотєла йти за Володимира: "не хочу, каже, розувати робичича" (сина невiльницi)-бо такий був звичай, що жiнка на весiллю розувала чоловiка. Сi слова переказали Добринi й вiн дуже загнiвав ся та завзяв ся пiмстити ся за таку образу свого роду. Пiдбив Володимира до походу- Прийшли i город обступили Убив старого Рогволода, Кругом, 1 город запалили, "Потя" народ, княжну "поя", Владимир князь перед народом "Отiде в волости своя". як переказував Шевченко сю сумну iсторiю. Рогнєдь мусiла стати жiнкою Володимира. За всi нещастя, що так рясно впали на єє бiдну голову, прозвано єє Гориславою. Вiд Володимира мала вона сина Iзя-слава; але маючи иньших жiнок, почав вiн нею нехтувати: прискучила йому. Тодє ще й зависть прилучила ся до всяких гiрких почувань, якi Рогнiдь мала на Володимира, i бажанну пiмсти стало опановувати єє. Якось в ночи Володимир спав у неє i вона порiшила його вбити-пiдняла вже нiж на нього, але в ту мить Володимир прокинувсь i вхопив єє за руку. Признала ся Рогнєдь, що хотєла пiмстити ся за батька, коли Володимир перестав єє любити з єє дитиною, i Володимир порiшив смертю покарати єє за сей замисел. Звелiв єй прибратися "у всi убори цiсарськi", як була вбрана при шлюбi, сiсти на лiжку й чекати його. Але Рогнєдь дала голий меч свому малому синови, i як Володимир вiй-шов до покою, малий виступив i сказав так як мати його навчила: "батьку, чи думауш, що ти сам тут?" Побачивши сього малого свiдка, що мав би бути оборонцем i местникомза матiр-Володимир кинув меч, наготований на Рогнєдь, i вiдказав: "А хтож би тебе тут сподiвав ся?" Спитав поради у своєх бояр, i тi порадили йому задля сина помилувати матєр та дати єм єх батькiвщину Полоцьку землю. Володимир так зробив, i вiд того Iзяслава пiшов рiд полоцьких князiв, 66. Похiд водою (звiдти ж). що нераз потiм завзято воювали ся з києвськими князями, що пiшли вiд иньшого Володимирового сина Ярослава.-"З того часу здiймають меч Рогволожi внуки наЯрославо-вих внукiв", кiнчить ся повiсть про Рогнєдь. Се вже одначе ппнєйша iсторiя, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й iще декого з сусiднiх князiв, єдо держали руку Ярополка, рушау походом на Києв. Ярополк не був готов до вiйни й замкнув ся в Києвi. Але Володимир знайшов зрадника мiж Ярополко-вими боярами. Блуда на iмя. Обiцяв йому всяку честь-буду, каже, мати тебе за батька, аби помiг менє кiнець братови зробити, i Блуд здав ся на те. Щоб лекше вiддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утєкти з Києва до маленького городка Роднє, що стояв коло теперiшнього Канева- мовляв там буде йому безпечнiйше. Ярополк послухав, але через се впав iще в гiршу бiду, бо в Роднє скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислiву таке зложило ся: "бiда як в Роднє". Блуд почав тепер намовляти Ярополка пiддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти-бачиш, скiльки мау вiйска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вiрний йому, радив утєкти до Печенiгiв та вiд них взяти помiч -Ярополк постановив iти до Володимира й покорити ся, та просити якоєсь волости з його руки. Блуд же зараз пiслав повiдомити Володимира: "чиню твою йолю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити". Володимир приготовив: як Ярополк iшов до нього, при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибiгти на помiч, а тi Варяги взяли Ярополка на мечi й закололи його. Так Володимир опанував волости братнє, а потiм заходив ся зiбрати пiд своую властю й иньшi землi. Кiлька лєт пiшло на се зби-ранну Руськоє держави; в лiтописях зiстали ся звiстки тiльки про деякi походи його: на Вятичiв, на Радимичiв, в теперiшню Галичину, котру вiн тєснєйше звязав з Києвською державою, i на рiжнi сусєднє племена. Тiльки з звiсток про волости, розданi Володимиром його синам, бачимо, яке велике дiло в тiм часi довершив Володимир. Еiн позбирав землє й волости, що були залежнi вiд Києва, поскидав тих "свiтлих i великих князiв", що сидiли тут i не конче хотєли слухати ся молодих кня-зєв києвських, та на мiсце єх посадив своєх синiв. Примучив непослушнi племена, повiдбирав землє, що за останнi часи захопили були сусiди, i тих сусєдiв присмирив. А щоб землє Руськоє держави тєснєйше звяза-ти, власне ото розсадив по них своєх синiв. Мав єх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синiв, пiд опiкою довiрених боярiв, як сам за молодого вiку правив в Новгородi. Посадив, кажуть нашi джерела, в Новгородi Ярослава, потiм Вишеслава, у Псковi Судислава, у Полоцьку Iзяслава, у Смоленску Станислава, у Туровi Святополка, у Володимирi на Волини (мабуть разом з Галичиною i пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканє (над землями подонськими, кримськими i кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростовi (в землях горiшньоє Волги) Ярослава, а потiм Бориса, у Муромi (в землех по рiцє Оцi) Глiба. В управi самого Володимира зiстав ся центр украєнських земель, середну Поднiпрове, та може ще деякi новоприборканi землє. Мусєла ся робота коло "збирання Руськоє землє" коштувати богато вiйни, богато крови: бачили ми, яким суворим, навiть лютим малюють Володимира оповiдання про молодi його роки i першi лєта його полє-тичноє дiяльности; роблять вони се погроху й умисно, аби тим вираз-нєйше виступила ?мiна, коли Володимир перейшов на християнську вiру, став лагiдний i ласкавий. Але безперечно таки перша половина князювання Володимира була дуже крiвава. Та скрiпивши державну будову силою i страхом, убийствами i вiйнами, вiн не вдоволив ся тим, а подбав звязати землє своує держави звязками внутрiшнiми, добровiльними, а не насильними. Вже отеу саме, що вiн на мiсце чужих на-мiстникiв i князiв, або далеких своякiв, котрих звязь з києвським княжилi родом ослабла i призабула ся, розсадив своєх рiдних синiв, мало велику вагу в дальших вiдносинах. З сього часу починауть ся династична iдея в землях Києвськоє держави: князє потомки Володимира з свого боку (в своєм iнтересi), а дружина й громадянство-з свого (також з певних своєх iнтересiв) ширять, розвивають i скрiпляють гадку, що землi Руськоє держави-се спiльне добро роду Володимирового, вiн його мусить пильнувати, але тiльки Володимировi потомки мають ним володiти: не мау тут бути нiяких иньших князiв, тiльки Володимирове потомство, i кождий з князiв його потемкiв мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся "династична iдея" мала велике значiнну i справдi звязувала певним внутрiшнiм звязком, почутем одности i спiльности (солiдарности) сi землi протягом цiлих вiкiв. Але сар вiзантийський був єй за хрещеного батька; одначе в записках константинопольського цiсарського двору описуеть ся докладно, як приймали єє, але про хрестини нема згадки, i видно з того, що хрестила ся вона таки в Киiвi. Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не пiдходило. За те сини його, що виростали в Киiвi при старiй бабцi, з дитячих лiт могли вже набрати ся дещо християнства, мiж ними й Володимир. Але минуло богато лiт, поки вiн, упорядку вавши справи своує держави, взяв ся до поширення християнства. Лiтописна повiсть представляу справу так, що до Володимира приходили з рiжних краєв мiсiонери й намовляли його на свою вiру: Волгари на магометанську, Хозари на жидiвську, Нiмцi на католицьку, Греки на православну. Володимир порiшив сам випробувати, котра крiм неє увiв Володимир в житу своує держави ще иньшi могутнi внутрiшнi звязки-релiгiйнi й культурнi, а то через розповсюдненну новоє вiри-християнства, що стало релiгiую державною, правительственною в землях Києвськоє держави. 25. Християнство. В чорноморських грецьких мiстах, так само на Подунавю християнство почало поширювати ся вже в перших вiках, i звiдти заносило ся в нашi сторони, через купцiв i всякий мандрiвний люд. Нема сумнiву, що вже в ЄХ вiцє християнська вiра стала ширити ся в головнєиших мiстах Украєни, де було багато такого мандрiвного люду, й захоплювала вищi верстви громадянства. Знаумо, що в 860-х роках висланi на Русь грецькi духовнi охрестили богато людей, так що на Русь вислано потiм осiбного владику для сих руських християн. В першiй половинi Х в. згадууть ся церква святого Iлi в Києвi на Подолi-в трактатє Iгоря з Греками, i серед Iгоревоє дружини в тiм же трактатє згадууть ся Русь християнська i Русь поганська. На княжiм дворi i в кругах боярських було чимало християн, i не дивниця була, що й жiнка Iгорева, княгиня Ольга охрестила ся теж. В Києвi оповiдали потiм, що вона єздила хрестити ся до Царгороду. I послав своєх послiв в рiжнi крає-оглянути тi рiжнi Вiри-Посли вертають ся i оповiдають, що найбiльше єм сподобала ся грецька вiра; бояре теж кажуть, що мабуть таки грецька вiра найкраща, коли на сю вiру перейшла Ольга- "що була наймудрiйша з усiх людей". Володимир постановляу охрестити ся, але не хоче просити Грекiв, щоб прислали йому для сього духовнах, а зачiпау єх иньшим способом: iде на Корсунь, здобувау i посилау до вiзантийського цiсаря Василя й його брата Константина, що правили в двох, аби видали за нього сестру, бо инакше пiде й на Царгород. Цiсарi вiдповiдають, що не можуть видати сестри за поганина- хиба як вихрестить ся. Володимир вiдписуу єм, що радо охрестить ся, бо знау вже християнську вiру й сподобав Єє собi. Тодi цiсарi посилають сестру свою Ганну до Володимира в Корсунь. Володимир одначе ще не похочуу хреститись; але захорував на очi, i цiсарiвна Ганна намовила його, аби скорше хрестив ся, щоб подужати. Охрестивши ся. виздоровiв справдi, повiнчав ся з цiсарiвною i забравши грецьких духовних з Корсуня, поєхав до Києва-хрестити Киян i всю землю. В сєм оповiданню задержало ся тiльки дещо з дiйсних подiй. Пiд той час, коли розпочали ся переговори про шлюб Володимира з цiсарiвною, вiн саме кiнчив роботу свою коло вiдбудовання держави. Задумуючи ся над тим, як би скрiпити сю державну будову i свою вдасть над нею, та й взагалi вдасть києвського великого князя, вiн рiшив пошукати на се способу у Вiзантиi. Вiзантия й єє столиця Константинополь, або Новий Рим, як його називали, в очах тодЄшнього свiту були вiнцем блеску, культури, слави, могутности, так само як перед тим Старий Рим цiсарiв римських. Рiжнi творцi нових держав, якi повставали в тодєшнєх часах, шукали способу приодягнути себе i свою вдасть блеском i славою сього свiтового огнища, i для того заходились порiднити ся з вiзантийським цiсарським двором, дiстати вiдти клейноди-знаки своує власти, якусь корону, убрання цiсарськi. Записки цєсаря Константина, сучасника Iгоревого, згадують, що володарi хозарськi, угорськi та русьМ й иньших народiв часто звертають ся до вiзантийських цiсарiв, випрошуючи собi за яку-небудь прислугу вiзан-тийськоє корони, чи уборiв цiсарських, або просять видати за них царiвну вiзантийську, або оженити якогось царевича у них. Так було i з Володимиром. Притоку дали до того самi цєсарi. Притисла єх бiда, збунтував ся Єх воувода, Варда Склєр, i приступив з вiйськом до самого Константинополя. Цєсарi, не маючи помочи, звернули ся до Володимира, просячи помiчного вiйська вiд нього. Володимир згодив ся, але захотiв, щоб цєсарi видали за нього свою сестру, та й ще мабуть прислали йому корону i убрання цiсарськi. т пiзнєйший переказ про цiсарський вiнець присланий з Царгорода до князя Володимира, котрим його короновано; сей переказ звязуеть ся з короною московських царiв, званою Мономаховою шапкою, i розумiють тут Володимирового правнука Моно-маха, також Володимира на йменну. Сама та Мономахова шапка мабуть пiзнєйша, про те переказ про присланну грецькоє корони з Царгорода iде мабуть вiд того Великого Володимира i тiльки потiм перейшов на його одноiменного правнука, як близшого предка московських князiв. Володомир пiслав цiсарям шiсть тисяч вiйська i воно помогло погромити бунтiвникiв, та й потiм зiстало ся там на службi. Але як минула ся бiда, цєсарi почали вiдтягати ся вiд того, що пообiцяли Во-лодимирови. Для вiзантийського цєсаря вважало ся дуже великою ганьбою видати свою сестру за варварського володаря, за якого Греки вважали києвського князя дарма, що вiн хрестив ся. Тодi Володимир ударив в болюче мiсце Вiзантиi-на єє кримськi володiння. Туди з давна вже руськi князє простягали руки, i в попереднiх трактатах Греки раз-у-раз убезпечали ся, щоб Русь не воювала єх кримських городiв. Тепер Володимир пiшов i обложив столицю кримських володiнь Вi- зантиє-Херсонес, або як у нас його звали-Корсунь. Мiсто було крiпке, обгорожене сильними мурами i трудно було його взяти. Але зрадив оден Корсунянин, сказавши Володимирови, як перейняти воду- без води Корсуняне мусiли пiддати ся. Цiсар не мiг єм дати помочи, бо в Вiзантиє знову пiдняло ся повстанну й иньшi вiйни. Володимир опанував Корсунь i з ним цiлий Крим. Щоб вернути собi сє крає, цєсарi мусєли сповнити данi Володимирови обiцянки: вислали царiвну Ганну до Корсуня, там вiдбуло ся весєллу єi з Володимиром, i той вiддав по сiм Корсунь Грекам "за вiно, за царiвну". Серед сих подєй непомiтно проминуло саме охрещенну Володимира; не знати, де се стало ся, в Корсунi, чи в Киiвi, а иньшi казали, що в Василевi, теперiшнєм Васильковi коло Києва. Одна звiстка каже, що похiд Володимира на Корсунь став ся на третєй рiк по його охре-щенню, i се дуже правдоподiбно, що вiн охрестив ся ще перед походом. При хрестє прийняв iмя Василя-по iмени свого швагра цєсаря Василя. 26. Нова культура. Охрестивши ся сам, Володимир приложив усєх старань, щоб поширити християнство яко мога в своєх землях. Задумавши зблизити свою державу з Вiзантиую, приодягнути єє блеском вiзантийськой культури i слави, вiн натурально мусiв бажати приподобити яко мога своє землє до вiзантийського житя. З другого ж боку, як добрий полєтик мiг вiн розумiти, як звяже його землє по- ширенну в них новоє вiри з єє блискучим обрядом, виробленими формами, мiцно органiзованим духовенством, i звязана тєсно з церквою книжнiсть, освiта i артистична творчiсть. Мiг мiркувати, як скрiпить полiтичнi звязки таке розширенну сеє новоє церкви й духовенства з княжоє руки, пiд єє охороною i опiкою. Така державна церква як по иньших землях так i тут мусiла стати союзником i помiчником полє-тичноє власти, княжоє держави, скрiпляти своєми впливами єi вагу i значiнну-так як то й стало ся. Лiтопись оповiдау, що Володимир, вернувши ся з кримського походу до Києва, казав понищити iдоли-статує богiв поганських, що стояли на горi, коло княжого двору: однi порубати, иньшi спалити, а iдол Перуна казав привязати коневи до хвоста й так тягнути з гори на рiку, а люде мали йти й бити його палицями "на поруганну", потiм вкинути в Днєпро й не давати йому нєде пристати до берега. Понищивши iдолiв, казав.усiм людям прийти другого дня на рiку, аби нiхто у не важив ся не послухати ся. i Люде посходили ся, сказали єм розiбрати ся, вiйти до води, а попи стояли на березi й читали хрещальнi молитви, i так охрещено цєле мiсто гуртом. Так оповiдау лiтописець, i подiбно справдi мусiло стати ся в Києвi та по иньших бiльших мiстах; мабуть тiльки не так нагло i несподiвано: певно, наперед толковано все таки людям дещо про нову вiру, тим бiльше що й перед тим були вже по бiльших мiстах свяще "ики й могли поучувати людей. 72. Так звана Мономахова шапка. Рiжнi письменники, що самi мусєли ще памятати тi часи, оповiдають, що тодi за Володимира охрещено "всю землю", i де не ставало доброє волi, помогав страх: "як не з любови, то з страху хрестили ся". За тим пiшло будо-ванну церков, наставлювано священикiв i вiддавано єм дiтей в науку- "почав Володимир брати дiтей у значнiйших Людей i вiддавати на науку книжню", каже лiтопись. Для будови й прикрашування церков закликувано з грецьких краєв всяких майстрiв i мистцiв: архiтектiв, малярiв, золотникiв-вiд них переймали єх штуки мiсцевi люде, i так поширювала ся вiзантийська штука, особливо церковна. Розумiуть ся, все се дiяло ся тiльки по значнiйших мiстах: далi, по-за ними, а особливо на села нова вiра йшла тiльки згодом i поволє. Але "земля" стала християнською, i так поруч iз звязками полiтичними зявили ся звязки культурнi Рiжнi землє й племена звязала разом не тiльки династична звязь-спiльний рiд княжий, i спiльна дружинна верства, що розтiкала ся з Києва по всiх тих землях, а з нею спiльне києвське право й порядок, що розносили й заводили по всєх землях княжi намiсники, урядники й судi. Звязала єх також i спiльна вiра i церков, i спiльна урархiя (духовенство), пiдвластна києвському митро-политови, книжнiсть i освiта, сильно закрашенi церковною закраскою i також штука (мистецство). Перед тим були сильнi впливи штуки схiдньоє, персько-арабськоє, тепер над ними бере гору культура i штука вiзантийська, звязана з новою державною вiрою. Нова "русько- вiзантийська" культура опановуу на довгi вiки нашi i всi взагалi схiдноувропейськi землє, що належали до нашоє Києвськоє держави. Взагалi отоє всє новi звязки, принесенi Києвською державою i особливо добою Володимира, звязали тєснєйше мiж собою не тiльки самi украєнськi землє й племена, але поширювали ся також i в землях теперiшнєх бiлоруських та великоруських i затирали, ослабляли племiнну, народню рiжницю, що не вiдчувала ся довго й потiм за спiльною вiрою, урархiую, книжнiстю, правом i спiльним iменем руським. Духовенство i княжа династiя навiть умисно старали ся приглушувати все, що дєлило сє народности, а пiдогрiвали в них почуте одности. З тих причин, як отеу вияснив я вище, Володимирову пановянну стало незвичаино важною добою в житю нашого народу, епохою як то кажуть, тим бiльше що розпочате ним дєло було продовжене й скрiплене потiм його сином Ярославом, що пiшов вiрно слiдами батька, далє ведучи розпочате ним дєло. Лєтописцє й иньшi письменники пiдносять перемiну, яка стала ся в Володимирi з охрещеннум: зовеєм його вдача змiнила ся, не той чоловiк став. Та змiна його вдачi нам меньше важна-але важно, що закладаючи новi пiдвалини пiд свою державну будову, бiльш культурнi, духовнi, добровiльнi, Володимир заразом пильнуу зробити вiдносини власти i громадянства бiльш лагiдними, дбау про зближенну з громадянством, про кращi порядки. Лiтописець оповiдау, що в другiй по-ловинє свого князювання Володимир мало воював, жив в згодє з сусiдами, бiльше дбав про внутрiщнєй порядок, часто роздумував з дружиною, з духовенством i з "старцями"-поважнiйшими громадянами про кращi закони i установи, "про устрiй земський i устав земський". Що дня в його дворi княжiм, чи при князю чи без нього, був пир i на тi пири приходили бояри i люде з дружини, урядники всякi i "нарочитi мужi" (поважнi громадяне),.на свята ж робили ся великi всенароднi пири, варили ся сотнє казанiв меду, йшла забава по кiлька день, убогим роздавали ся грошi, а для хорих i калiк по домах розвозили всяку страву. Взагалi показував велику ласку людям, особливо убогим: казав єм приходити на княжi двори, а для немощних i калєк, що не можуть приходити, велєв по городах возити на возах всяку страву-хлєб, мясо, рибу, всякi овочi, мед в бочках i квас, i питати, де у такi убогi калєки, що не можуть ходити, й єм роздавати. Лiтописець то все кладе на впливи християнськоє науки на Володимира по його охре-щенню. Але в сiм лежала також глубока полiтична думка, новий напрям державного житя, i найкращий доказ впливу й ваги його дау та память, яка заховала ся в народi про сє Володимировi пири, про його ласку до людей. Забули ся його вiйни й крiвавi дiла, i в пiснях 74. Рiжок до роблений орнаменту на поливi про Володимировi часи, якi за- двома фарбами (з руєн Десятинноє церкви). ночи московськiй, памятають про нього як про "ласкового князя, красне сонечко", що пируу цiлими днями в києвськiй столицє серед свох людей, а всякi справи поручау "могуТним богатирям". 27. Боротьба з ордою. Часи Володимира Великого, або Святого, як його проголосила церква за охрещенну Руси,-в народнiй памяти зiстали ся як ясна, радiсна доба житю народнiм. Але в дєйсности вони були охмаренi тяжко-не вважаючи на всi щасливi походи i вiйни, на перевагу над сусiдами, на посвояченну з вiзантийським двором, на заснованну руськоє церкви i пощиренну вiзантийськоє культури. Тяжкий ворог налiг на Украєну i не вважаючи на всю свою силу й удатнiсть Володимир не дав собi з ним ради, не захистив своєх земель вiд його руєнноє сили. Була се орда Печенiзька. Через нашi чорноморськi степи, по короткiм затишу, з IX вiку почавши почали знову сунути дикi орди турецького племени i з всякого иньшого роду. В IX вiцє посунула сюдою дика i хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на украєнськi осади, забираючи людей в полон та продаючи єх потiм в неволю грецьким купцям. Потiм, десь в роках 860-880 прорвали ся Печенєги зза Волги, через державу Хозарську, що далє не здужала єх стримати. Се була орда ще бiльш хижа i воувнича вiд Угрiв. Вона витиснула Угрiв з наших степiв, змусила перейти на рiвнини середнього Дунаю, теперiшньоє Угорщини, а зайнявши чорноморськi степи вiд Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гiрше нєж Угри. В наших лiтописях не заховало ся докладнiйших звiсток про се печенєзьке спустошенну, але слЄдно, що вже в початках Х вiку, за часи Олега та Iгоря, нашi люде уступали ся з чорноморського степового дозвiлля на захiд та на пiвнiч, шукаючи захисту та спокiйнi йшо-го житя. Києвськi князє не знати, чи замало вважали на сей печенiзький натиск (тому що вiн потиснув зпочатку землi дальшi, вiд Києва меньше залежнi), а може не давали собi ради. Але за часiв Святослава Печенєги, порозганявши чорноморську Русь, починають уже забирати ся лалє на пiвнiч, в околицi самого Києва. Пiдчас першого болгарського походу Святослава, як жалували ся бояре києвськi-трохи єх Печенєги не забрали в самiм Києвi. Днiпрову дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навiть i оруж-ною рукою не можна було пробити ся, як бачимо з Святославом. Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенiгiв, а. й за Володимирових часiв не краще бачимо. "Була вiйна з ними безустанку", згадуу лiтописець, та оповiдау рiжнi перекази народнi, якi заховали ся з часiв тоє печенiзькоє бiди: як Печенєги були приступили пiд Києв, i Володимир стрiв єх на Трубежi, де тепер Переяслав, i замiсть битви зробили поудинок: випустили борця печенiзького, а з нашоє сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, i поборов Печенєжина, i назвав через те Володимир те мiсце Переяславом, що наш хлопець "переяв славу" у Печенєгiв. Або що Печенєги раз були обступили Бiлгород (коло Києва) i тiльки здуривши бiлго-родськi люде єх спекали ся: показали Печенєгам, що вони собi в Бiл-городi з землi кисєль беруть i тому не боять ся голоду: нехай Печенєги хоч i десять лєт стоять, нiчого не буде, бо люде беруть єжу з землi й голоднi не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною против Печенiгiв, де тепер Василькiв, не устояв i мусiв тiкати, сам сховав ся вiд них пiд мостом, i потiм поставив церкву в Васильковi, за се що тодi Бог Печенєгiв пронiс: не вхопили його. Сє оповiдання показують, як тодi вже й коло самого Києва ставало небезпечно вiд сього тяжкого ворога. Люде розходили ся звiдси в безпечнєйшi мiсця, в лiси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високi вали наоколо Києва, на оборону вiд Печенєгiв (такi вали зiстали ся i по сей день понад Стугною, аж у три ряди, i коло Переяслава). Сучасний чешський мiсiонер, що єхав через Києв до Пе- 75. Печенєги на грецькiм малюнку (iiеченєзьке вiйсько з правого боку). ченєгiв, оповiдау про вали, що єх насипав Володимир: в валах сих були проробленi ворота й застави стояли. Ставлено також мiцнi крiпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою i сюди зводили людей з пiвнiчних краєв, аби стерегли тих крiпостей. Видно, вже малєло людей тут, пустiло украєнське Поднiпрове i се дуже мало доброго вiщувало Руськiй державi, що саме опирала ся на се Поднiпрове. I вмер Володимир серед сеi грози печенiзькоє: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печенiги з-за Сули, пiслав на них вiйсько з сином Борисом, i вмер не дiждавши вiсти з вiйська. 28. Володимировичi. Роздавши землi своєм синам, Володимир хотiв єх тєснєйше звязати з Кнiвом, i се до певноє мiри йому вдало ся. Але так само як свого часу мiж Святославовими, так i помiж Володимировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдало ся зробити самому Володимирови: землi вiд братiв повiдбирати i мiцнiише в своєх руках єх зуднати. Вже за батькового житя декотрi Володимировi сини не хотiли його слухати ся, пiдiймали ся на нього-знаумо се про Святополка, що сидiв в Туровi, в землi Дреговичiв, i Ярослава, що сидiв у Новгородi. Вони ж i по смерти батька звели зараз вiйну: кождий хотiв собi його мiсце зайняти, стати паном над усею Руською державою. Святополк, що пiд час смерти батька був у Вишгородє, почав побивати своєх братiв, посилаючи на них убiйникiв. Так вбили його люде Бориса, котрого Володимир держав при собi i думали, що то йому вiн хотєв передати по собi києвський стiл: захопивши Києв, Святополк вислав своєх людей у вiйсько, що з Борисом пiшло на Печенєгiв, i вiйсько вiдступило вiд Бориса, а його самого Святополковi люде вбили. Потiм убили вони брата Борисового вiд одноє матери- Глiба, i Святослава князя деревлянського, що кинув ся тєкати на Угорщину, але догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер пiд Гребеновим, на верхiвях р. Опора. Та против Святополка пiдняв ся Яро- 76-7. Монети Святополка з йото портретом i гербовим знаком. слав, проголосивши себе местником за побитих братiв, i пiшов на Києв, на Святополка, з варязькими полками, як його батько. Святополк шукав помочи в Польщi, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привiв його був i до Києва-вигоняти звiдти Ярослава; приводив i Печенєгiв в помiч. Вiйна потягла ся пiвчетверта року; Києв переходив з рук в руки i богато терпiв вiд сеє колотнечi: i горiв, i грабували його нераз. Нарештi в рiшучiй битвi пiд Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останну погромив Ярослав Святополкове вiйсько i його Печенєгiв, Святополк утєк кудись на захiд "мiж Чяхи i Ляхи", i вже не вертав ся на Русь, а паном у Києвi зiстав ся Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубiй-ником (певно як би виграв був, то з часом забули б те все i йому, як його батькови). Борис i Глєб були признанi святими мучениками, списано жития про Єх смерть. Про побiду Ярослава над Святополком побожнi люде оповiдали, що бачили ангелiв, як вони помагали Ярославу, а на Святополка напав страх як на Каєна: вiн тряс ся i нєде не знаходив собi мiсця. Було, видко, зложено богато пiсень про сє подiє. На далекiй пiвночи, на Iсляндських островах заховала ся скандинавська пiсня про сю вiйну Ярослава з братами. Вона оповiдау про Варяга Еймунда, що пустив ся на Русь, заробляти собi долю мечем, як то робило тодi богато його землякiв, i росказуу, як вiн служив то одному то другому князеви-хто бiльше дасть. т деякi слЄди пiсень i в наших лiтописях, напр. в оповiданню про битву над Альтою: Пiшли против себе i вкрили поле Летське множестиом воєн. Був пяток, сходило сонце, i в ту хвилю наспiв Святополк. I вступити ся оба, i була сєча зла, якоє не було на Руси. За руки взявши ся рубали ся, долинками кров текла Три рази зiступа.iи ся i смерком iше били ся... Але з битвою на Альтi ще не був кiнець боротьби за панованну над Руською державою. Против Ярослава пiдняв ся иньший супротивник, иньший Володимирiв син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь вiдважний, воув- ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дєда Святослава. В лiтописи заховало ся оповiданну про нього, може з якоєсь пiснi дружинноє -може й самого Бояна, єдо складав пiснi про сього Мстислава: "Був вiн крiпкий тiлом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, i дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нiкому єсти й пити". Лiтопись оповiдау про нього-може з пiсень Боянових-як вiн, воювавши з Касогами, поудинкував ся з князем касожським, Реде-з старих взiрцiв, велетнем i силачем-вдарив ним о землю i зарiзав його ножем перед полками касожськими. Не стерпiв вiн, бачучи, що Ярослав загортау батькiвщину, i скориставши з нагоди, що Ярослав поєхав з Києва в своє новгородськi волости, прийшов пiд Києв з полками своєми i помiчними ватагами Хозарiв та Ясiв. Але Києв зiстав ся вiрним Ярославу, i Мстислав не став його здобувати, а загорнув заднiпрянськi землi й осєв ся в Черниговi. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками i пiшов на Мстислава. Пiд Листвином коло Чернигова стала ся сильна битва, оспiвана в стариннєй пiснi i за нею описана в лєтописи: З вечера Мстислав урядив своу вiйсько; по серединє поставив сiверянськi, чернигiвськi полки, а дружину свою приховав у безпеч-нiйших мiсцях, з бокiв. Настала нiч грозова, гром, блискавиця i дощ, i сказав Мстислав дружинi: рушаймо, се нам на користь. I стала ся сєча лиха i страшна. Як блискала блискавиця, свiтила ся зброя, i тiльки як освiтлювала блискавиця, бачили мечi i рубали при тiм свiтлi однi одних. Вся сила варязька впала на Сiверян, i потомили ся Варяги, рубаючи єх. Тодi Мстислав ударив на них з своую дружиною i почав рубати Варягiв. I побачив Ярослав, що програв, i побiг з Якуиом i Га коном), князем варязьким (котрого привiв з собою), i вiдбiг Якун своує золототканоє луди (шати). Вдосвiта оглянув поле Мстислав i побачивши побитих Сiверян i Варягiв, сказав: хто б не радiв такому-от лежить Сєверянин, а от Варяг, а дружина моя цiла! Оповiдалось отеу певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильнiсть до дружини-i добре тут малюють ся тi давнi князi-дружинники, що нє трохи не жалували вiрних своєх пiддачих, тiльки дружину берегли як власного ока. По сiй битвi Мстислав пiслав до Ярослава, заохочучи подiлити ся батькiвщиною: Києв i землє на захiд вiд Днiпра нехай вiзьме Ярослав, а Мстислав заднiпрянськi. Ярослав пристав на се, i так подiлили ся, i потiм жили в згодi i разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Черниговi, де зачав будувати собор св. Спаса- найстаршу церкву, яка лишила ся на Украєнє. Та вмер несподiвано, а ще перед ним його син-одинак. I так несподiвано зiбрали ся батькiвськi землi, майже всi, в руках Ярослава. Тiльки в Полоцьку зiсталося потомство Iзяслава i княжило в пiвнiчно-захiднєх частях Володимирових земель Всєми иньшими землями заволодiв Ярослав i передав потiм гвому потомству. 29. Ярослав. Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цєлу половину його батькiвщини, стали ся ще иньшi подiє, якi дуже скрiпили його державу. На полуднє зломила ся сила печенiзька, на заходi польська. На Печенiгiв натисли зi сходу орди турецькi: Торки.а за ними Половцi, i пiд єх натиском Печенiги не могли удержати ся. 1036 року, в рiк смерти Мстислава, напали вони на Києв, великою силою. Мабуть була се цiла орда Печенiзька, що сунула на захiд. Велика битва пiд Києвом скiнчила ся погромом Печенiгiв, на тiм мiсцє де потiм Ярослав заложив новий Києв (де тепер Золотi ворота, св. Софiя й ин.). Потiм Печенiги рушили на Дунай i за Дунай i зникли з наших степiв, а на iх мiсце розложили ся Торки, а потiм Половцi. Маючи бiльше спокою з полудня, Ярослав мiг подбати про захiднi границi. Там в другiй половинi Х вiку зложила ся була сильна держава Польська i не вдоволяючи ся зiбраннум самих польських земель, силкувала ся захопити пограничнi украєнськi й мiшанi польсько-украєнськi землi. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тоє усобицi, що пiдняла ся по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив захiдне украєнське пограниче ("Червенськi городи", як се називау лiтопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собi сє землi, але тiльки аж помиривши ся з Мстиславом мiг до сього взяти ся з бiльшими силами Обставини тим часом перемiнили ся: Болеслав умер (1025), i в Польщi пiдняла ся усобиця, як на Руси по Володимирi, тiльки ще бiльш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом мали змогу не тiльки вернути собi те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловили ся здобичю й невiльниками. В Польщi в 1030-х роках зчинило ся велике замiшанну, народ вигоняв князiв i духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернув ся до Польщi й почав поволi заводити лад. Вiн притiм звернув ся до помочи Нiмеччини й Ярослава. Ярослав справдi взяв його в свою опiку, видав за нього доньку, кiлька разiв помагав йому вiйськом на рiжних ватажкiв польських, що не хотiли корити ся Казимирови. Польща тодi здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, що се вiн сам ставить на ноги небезпечного ворога. Ярослав чув тодi себе надто сильним i могутним i мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зiбравши майже всi землi батькiвськi (крiм Полоцькоє землi), а може дещо й причинивши до них по пограничах, вiн став одним з найсильцiйших володарiв тодiшньоє Европи i стояв в близьких i союзних зносинах з рiжними сучасними володарями. Насамперед тiснi звязки вязали його з скандинавським свiтом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся вiн по помiч в трудних хвилях i приводив на Русь варязькi полки. Сам вiн був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Iнгiгердою на iмя (а по християнському вона звала ся Iриною). Норвезький королевич Гаральд Смiливий, звiсний вояка, що потiм був королем норвезьким, довго пробував на Руси i оженив ся з донькою Ярослава тлиса-ветою. Скандинавська повiсть (сага) про нього повiдау, нiбито Ярослав на сватанну Гаральдове сказав, що такий королевич як вiн, без земель i без скарбiв, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерiвним. Гаральд пустив ся в свiт, шукаючи слави, i в сих подорожах зложив пiсню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождiй Гаральд описував своє подвиги, славу, всякi прикмети i на закiнченну повторяв: а про те руська дiвчина в золотому намистє мене не хоче. Таких варязьких вояк богато було тодi на Руси, се був останнiй єх приплив, i пiд впливом його та памяти про давнiйшi приходи Варягiв зложило ся те оповiданну про варязький початок Руси i руських князiв, що маумо в лiтописи. Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францiю, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловiка (се була друга його жiнка), жила потiм при синi своєм, королi Филипi, брала участь в державних справах, i на однiм документє зiстала ся єє пiдпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаумо-Ана ргина, себто Аппа регiна. Спорiднений був києвський княжий рiд також з богатьма нiмецькими княжими домами, з угорським i з вiзантийським. З Вiзантиую були весь час дуже живi зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородє. Мабуть Ярослав задумав з тоє нагоди пострашити Грекiв i добути для руськоє торговлє рiжнi пiльги, як за давнiх часiв. Пiслав сина свого Володимира з великим вiйськом варязьким i домашнєм, морем на Царгород. Але похiд не вдав ся. Греки своєм огнем попалили богато Володимирових кораблiв, i вiн завернув ся, а згодом вiдновлено знову приязнi зносини з Царгородом. Се був останнiй похiд Руси на Царгород. Важнєйше одначе значiнну нiж в тих заграничних вiдносинах мало пануванну Ярослава у внутрiшнiм житю Украєни. Я вже згадав, що тут його пануванну було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другiй половинi своує дiяльности, i те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвiтом i дало йому славу i память у пiзнєйших поколiнь. Вiн дбав далi про поширенну християнськоє вiри, про органiзацiю церкви, росповсюдненну освiти i культури вiзантийськоє, будував богатi церкви й иньшi будови. Зараз по смерти Мстислава, зiставши ся "самодержцем" Руськоє держави, вiн на мiсцє славноє побiди над Печенiгами заложив нове мiсто києвське (див. плян 49); обгородив його валами й укрiпленнями i поставив тут муровану браму, з церквою Благовiщення зверху, побитою золоченою бляхою-тому й звали ся "Золотi ворота" В сiм новiм городi поставив вiн, по тодiшньому звичаю, монастирi в iмя св. Георгiя i Iрини (хрещене iмя Георгiя мав Ярослав, а його жiнка Iрина). Розпочав величну будову новоє катедральноє церкви св. Софiє, що лишила ся величавою памяткою його часiв. Будували єє й прикрашали грецькi майстри. Олтар i головна баня були прикрашенi мозаєчними образами, "мусiую", як єє називали; иньшi части церкви росписанi фарбами; богато того зiстало ся й до наших часiв, хоч i невдало поправлено при останнєм одновленню собору в серединє XIX в. Сей собор служить найбiльшою памяткою чистовiзантийськоє штуки на Украєнi. Пiзнєйшi церкви, якi маумо в Києвi й по иньших мiстах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими мiсцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навiть цєкавiйшi, бо се робота наших майстрiв; тiльки, на жаль, сє церкви не заховали ся так добре як Софiйський собор, що зiстав ся цiлий i зверху i здебiльшого в серединє. Про заходи Ярослава коло поширення вiри києвський лiтописець так пише: "При нєм вiра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцє й монастирi стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попiв, а особливо чернцєв, i до книг прикладав ся, часто читав в день i в ночи: зiбрав богато писарiв i перекладав книги з грецькоє на словянську мову i так списано богато книг i зiбрано вiрним на науку. Отак як оден чоловiк землю пооре, а другий посєу, а иньшi жнуть i споживають 83. Софiйський собор-як вiн мусiв виглядати тепер богато добудов достатку- так було i з Ярославом: батько його Володимир зорав землю i зробив єє мягкою-хрещеннум просвiтив; Ярослав засєяв книжними словами серця вiрних людей, а ми пожинаумо, користаючи з книжноє науки". Иньша лiтопись оповiдау, що Ярослав, приєхавши до Новгорода, зiбрав зпомiж дєтей старост i священикiв триста душ i звелєв єх "учити книгам". Подiбне дiяло ся мабуть по всєх бiльших тодєшнєх мiстах. В житю громадянськiм з Ярославом звязувано память про поряд-кованну управи i суду, законiв i права. З iменем Ярослава заховала ся дуже цiкава такса: що саме мають право жадати для себе вiд людно-сти княжi урядники, виiзжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на метi оборонити люднiсть вiд здирств княжих урядникiв; у ще й иньшi подiбнi розпорядження його. Iменем же Ярослава надписууть ся й цiла так звана "Руська Правда", збiрка наших давнєх законiв. Одначе до його часiв може належати на правду тiльки перша частина сеє збiрки, де обмежууть ся право пiмсти i уставляють ся грошевi карикнязя. Так принаймнє оповiдау се лєтописець, i незнати чого в тих оповiданнях бiльше: чи дiйсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князi жили в згодє, як годить ся близькiй рiднє, помагали оден одному i спiльно боронили свою батькiвщину вiд ворогiв, не хапали оден у одного земель самовiльно, а переймали столи оден по однiм, законною дорогою, вiд старшого до молодшого, а не силомiць. В житю пiшло як раз навпаки. Нєхто не вдоволяв ся своую часткою, а кождий хоч трохи здiбнєйший, проворнiйший князь думав 85-б. Домовина з бiлого мрамору в Софiйськiм соборi (з переду i з боку): п вважають звичайно домовиною Ярослава. проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дєдови: зiбрати наново до купи землє Руськоє держави, загорнувши в своє руки. Нєхто не хотєв чекати своує черги на києвський стiл-тим бiльше, що й не встигло виробити ся певного, трiвкого порядку, як мау переходити В вiд князя до князя києвський, найстарший престiл княжий-чи мау вiн iти вiд батька до сина, чи вiд старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничiв. Раз у раз пiдiймали ся за се вiйни, крiвавi, руєннi, що дуже смутили громадянство, i воно нарiкало на князiв, що вони не пильнують Руськоє землє, самi наводять на неє ворогiв в своєх усобицях-особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князiв опамятати, та вони не слухали, бороли ся далє завзято. Але те що удавало ся єх дiдам: "зiбрати землю Руську", де далє то слабше удавало ся навiть найбiльш рухливим i здатним спомiж них. Ярославу не вдало ся вже зiбрати цєлоє батькiвщини, бо в Полоцьку остояла ся династiя Iзяслава. Вiд Ярослава пiшло вже цiлих пять родiв. 30. Ярославичi. Так як i його батько, Ярослав, позбиравши землi Руськоє держави, потiм роздав єх своєм синам. Смерть не застала його неспiдiвано, мав змогу розпоря-дити все перед смертю, але нiчого бiльше не умiв зробити, як вiддати Києв вiд разу старшому синови, Iзяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути києвським князем, але законною дорогою, а не насильством. Подiлив землє мiж синами i наказував єм жити згiдливе, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата. Де далi тим бiльше ставало князiв: число єх зростало на десятки й сотнi, i все бiльше дробили ся княжi волости. Теперiшнi князi вже стидали ся так рiзати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннум християнських понять се здавало ся вже не гарним i безбожним, дозволеною вважала ся тiльки вiйна, смерть в бою. Труднєйше ставало викорiнювати князiв також тому, що вони знаходили собi захист i помiч в своєй землi, у своує громади. Проминули тi часи, як громада жила зовсiм своєм житум, сама собi правила ся i судила ся, вiдкупаючи ся вiд князiв тiльки даниною. Княжа вдасть, суд i управа єх мужiв i намiсникiв входила все глубше в житу громадянства, i не було вiд того спасення; отже й громадянство все бiльше мусiло цiкавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих вiйн та перемiн князiв на своєм княжiм престолi, хотiло взагалi як найменьше мати таких перемiн, бажало мати свою окрему княжу сiмю, яка б пильнувала землi, дбала про громаду i про єє бажання. Через се уступало ся за князєв з такоє сiмє, яку вже вважало за свою освоуну, боронило єх скiльки сил ставало, не давало иньшим князям єх вигонити, щоб не було нових усобиць i змiни порядкiв. А слiдом за тим давня держава Руська рiшучо i безповоротно мусiла дiлити ся на окремi землє, пiд управою своєх княжих родiв, династiй, що тiльки по iмени своєм старшим признавали києвського князя, а властиво жили й правили зовсiм самостiйно i незалежно вiд нього. Ярославовi сини i внуки ще не розумiли ясно. куди воно йде, i з цєлоє сили силкували ся позабирати землє вiд братiв i иньшоє рiднi та зуднати у одно. Старший Ярославович Iзяслав, що дiстав Києв по батьку, не був на стiльки проворний та вмiлий, щоб взяти се дєло на себе; тому спочатку три старшi брати: києвський Iзяслав, як найстарший, чернигiвський Святослав, .мабуть найбiльш енергiчний i здiбний мiж ннди.та переяславський Всеволод, хитрий i витрiвалий,-спiльними силами заходили ся загарбувати волости, вiдбираючи вiд молодших та слабших братiв та братаничiв. Та як позабирали вiд иньших, тодi i мiж ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Iзяслав у власнiй своєй волости, i розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та подiлити ся собi його землями. Пригода вийшла з степу. На мiсце Печенєгiв, як я вже сказав, в нашi степи прийшла орда Торкiв. Але се була орда слабка i на неє натискала ззаду iiньша, Половецька, що скоро розгромила Торкiв i в 1060-х соках присунула ся до украєнських осель. Вже 1062 р вона напала на Переяславщину i погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкодi мудрий, сим разом закликав братiв в помiч; пiшли всє разом на Половцiв, але тi таки єх побили i почали грабити украєнськi землє по обох боках Днєпра. Києвськi люде, що ходили Всеволодови в помiч, прибiгши з нещасливоє битви, скликали на торговищi вiче i постановили йти знову на Половцiв, що почали грабувати єх землю. Пiслали до князя свого Iзяслава, аби дав єм коней i зброє пiдуть на Половцiв. Але Iзяслав не згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердитi i чимало єх сидiло тодi поарештованих у княжiм "порубi" (вязницє). Коли на вiчу сказали, що князь зброє не дау, пiдняло ся велике невдоволенну на нього i на його помiчника, тисяцького Коснячка (тисяцькии був начальниковi мiста, найстаршим по князеви). Однi пiшли сварити ся з Косiiячком. иньшi побiгли розбивати княжi вязницє та виручати своєх громадян, иньшi знов на княжий двiр та тут почали переговорювати ся з князем i боярами. В Києвi сидiв тодi в неволє полоцький князь Всеслав. внук Iзяслава, сина Рогнєди. звiсний як харак. терник i чудодiй. Розгнєванi на свого князя, Кияне почали вже пого-ворiовати, що краще б єм поставити собi князем Всеслава. Почувши се бояре Iзяславовi почали йоли радити, аби пiслав кого забити Всеслава, щоб справдi не поставили його князем. Та Iзяслав побояв ся грiха. А люде, не добивши ся нiчого вiд князя, справдi кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Iзяслав кинув ся тєкати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали своєм князем. Всеслав став князем у Києвi- але не на довго. Iзяслав пошукав помочи у свого швагра князя польського Болеслава i з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пiшли єм на зустрiч оружно. Та несподєвано Всеслав в ночи втiк з києвського табору в своє полоцькi крає-не схотiв рискувати за для києвського стола, i так зiставив Киян. В нашiм славнiм Словi о гiо.iку Iгоревiм зiстала ся пiсня про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в ночи вовком ходив, З Києва до пiвнiв до Тмутороканя забiгав, Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебiгав. В Полоцьку йому заутреню у святоє Софiє звони.пi Вiн у Києвi зачув тi дзвони. К.iюками спер ся вiн о конє, скочив вiн iк Києву I дiткнув ся ратищем золотого стола-Києва; Скочив звiдти лютим звiрем з пiд Бi.iгорода I повiяв ся у синєй млє... Кияне, зiставши ся без князя, кликали до себе Святослава i Всеволода, але тi теж не насмiлили ся наставити своє голови. Кияне му-сЄли назад прийняти Iзяслава, i той крiваво пiмстив ся на участниках повстання. Але змiркувавши з сих подєй, як слабо сидить Iзяслав на своєм києвськiм столє, Святослав потiм змовив ся з Всеволодом i пiшов на Iзяслава з вiйськом, вигнав його з Києва i подiлив ся його землями з Всеволодом (1073). Недовго й Святослав панував у Києвi та володєв братнєми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слiдами пiшов Всеволод, силкуючи ся загор- 90-1. Для порiвняння: теперiшнi "чiльця" гуцульських молодицi,, .iмосяжу (жовтоє мiди). нути як найбiльше земель собi, а як найменьше зiставити иньшим князям- потемкам братiв, котрих вiн усєх пережив. Тi не давали ся, при всякий нагодi старали ся доєхати Всеволодови, наводили Половцєв. силкували ся видерти назад свою батькiвщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотiла мати князями своєх "отчичiв", синiв свого князя, нiж далє перекидати ся з рук в руки, вiд одного князя до другого. Пятнадцятилєтну князюванну Всеволода в Києвi пройшло в неустаннiй боротьбi з отими обдiленими князями "iзгоями", як iх звуть. Вони сочили його з усєх бокiв, а перед мiж ними вiв Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпiли люде вiд нього i вiд його Половецьких орд, що вiн наводив на Украєну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся вiд нього батькiвщини, що вiн йому i всьому потомству Святославовому вiдiбрав-Були вiки Трояновi, минули лєта Ярославовi, Були полки (вiйни) Олеговi -Олега Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сєяв стрiли по зе.м.iє. Вступав в золоте стремено в Тмутороканi- А вже як дзвiн чув великий Ярославiв син Всеволод. 31. Половецька бiда. Всеволод держав ся до смерти. хотiв з загарбаного добра як найбiльше утримати в своєх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах i києвський князь Свято-полк. Iзяславiв син, що на мiсце Всеволода прийшов до Києва, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити iзгоєв, треба вiддати єм батькiвщини i утихомирити Украєну, поки вона не пропала зовсiм. Бо користаючи з усобиць княжих. Половцє то як союзники iзгоєв, то на власну руку набiгали раз у раз на iiоднєiiрянськi землi, грабили, пустошили i в нєвець обертали. Дiйшло до того, що полуднева Києвщина i Переяславщина та полуднева Чернигiвщина не мали анє хвилi спокiйноє, не можна було господарити, а навiть далє вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцi обступали мiста й тримали в облозi, поки не пiддавали ся. Стара бiда, яку терпiла Украєна вiд Печенєгiв, по недовгiм спокою верпiла ся тепер з новою силою вiл сих половецьких нападiв. Плачеiь ся мати Ростиславопа По юному князє Ростиславi. Засмутили ся квiтки жалем. Дерева з тугою к землi похили; В сам рiк смерти Всеволода поздоровили Половцє нового києвського князя своєм приходом, погромили коло Трипiлля вiйська приведенi Святополком, Володимиром i його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодi в Стугнє, тiкаючи вiд Половцєв (В Києвi оповiдали, що то Бог Ростислава покарав, бо велiв воякам своєм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий). Половцє спустошили всю околицю Києвську, обступили город Торчеськ i не уступали ся кiлька мiсяцiв, поки люде торчеськi не пiддали ся єм. З великою здобичею пiшли Половцє в своє кочовища, Олег, не маючи де iiодєти ся, пересиджував у Iдiуторокаiг, iпо стан тодi пристановищем для тих неприкаянних князєв. Поет каже, що Олег тiльки в стремено вступав, походом iти на Всеволодовi землi, а вже Всеволодовii зi страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидєп в Ольговiй батькiвiлинє, в Черниговi, то той зi заткненимн ухами i сидiв-щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невiльникiв. "Змученi холодом, стомленi голодом i згагою, схудлi з бiди на лицє, почорнiлi на тєлє, йшли вони незнайомими краями, серед диких народiв, голi i босi, з ногами поколеними на тернах i з слєзми говорили мiж собою: "я з того мiста", "я з того села"-так розпитувались i з слєзми оповiдали про свою родину"-жалiсно оповiдау лiтописець про сю бiду. Осмiлений сим, Олег потiм з Половцями прийшов пiд Чернигiв i став добувати. Мономах вийшов i перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; вiн i Святополк просто замучились вiд половецьких нападiв, що падали то на сей то на другий бiк Днiпра. Край пустiв. Люде цiлими мiстами, вибравши хвилю, тєкалн далє на пiвнiч, в оезпечпєйшi мiсця. Нарештi Мономах i СВЯIОIIОЛК ПОРIШИЛИ помирити ся з iзгоями. Скликали всiх князiв на зєзд пiд Києв на Любче озеро (1097) i постановили, щоб кождий княжий рiд держав свою батькiвщину, аби кождий спокiйно володєв своую волостю i не було вiйн мiж князями. Правда, ся постанова не завела згоди мiж князями, бо зараз по тiм зєздє Святополк i Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорiв, нєби вiн з Мономахом змовляуть си на них; немилосердно ослєпили його, витяли очi й так пустили до дому. З того пiдняла ся нова вiйна, що потягнула ся кiлька лєт. Але нарештi князє утихомирили ся й порiшили спiльними силами зайняти ся приборканнум Половцiв. Почавши вiд р. 1103, протягом кiлькох рокiв (1103-1111) майже що року висилали вiйська й ходили самi князє в похiд в степи, на половецькi кочовища, i тим справдє прискромили Половецьку орду, вiдiгнали єє далє в степи i вiдстрашили вiд походiв на Украєну. Люде на Украєнi дуже тiшили ся з того, що князє нарештi взяли ся боронити землi спiльними силами. Особливо славили Мономаха, що найбiльше клопотав ся тими походами на Половцiв й иньших князiв до них заохочував, i по смерти Святополка закликали його на києвський стiл, против княжоє постанови, щоб кождий держав свою батькiвщину. В лiтописях заховала ся гарна пiсня про тодєшнєй погром Половцiв, як вони мусiли тiкати куди видко вiд Мономаха. 03 Печатка "Тсофанєi з ЛiупалонIв, княгинi руськоє" як думають-жiнки О.iсга Святославовича). Та про те той тяжкий час половецький не проминув без слiду. Вже й перед тим печенєзька бiда пiдорвала сильно середну Поднєпрову, се головне огнище тодiшнього украєнського полiтичного й культурного житя, тепер половецька доправила. Богато народу розбiгло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се вiдбило ся тяжко на селянствi, на котрiм стояло все житу-на так званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тодi з позики лихва брала ся дуже висока, i хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусiв вiдробляти за лихву, або за позику, праця ж цiнила ся дешево, а з кождоє притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсiм на вiчного свого раба обернути такого довжника. На мiсце давнєйшого свобiдного народу стали множити ся люде невiльнi, "холопи", раби, так званi "закупи"-такi що довг вiдробляли. На мiсце дрiбного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопiв i закупiв, в великiм числє. Напр. оповiдауть ся, як князє розграбили двiр княжий в Путивлi й забрали, там сiмсот душ "челяди" (невiльникiв)! "Руська Правда" новiйшоє редакцiє, зiбрана десь коло Л20 р., дуже добре вiдбивау у собi такi тодєшнє господарськi i громадськi порядки: на кождiм мiсцi в нiй стрiчаумо постанови про невiльникiв, про законнi i незаконнi способи поневолення, про законну i незаконну лихву, про закупiв i вiдробiтку довгу, про утечу невiльникiв i способи єх вiдшукування. Видко, що довг i поневоленну стали прикметою сього часу. Се викликало велике незадоволеннi.: мiж людьми. По смерти Святополка в Києвi счинило ся повстанну: люди кинули ся бити Жидiв, з котрими вiв рiжнi дєла покiйний Святополк, громили також урядникiв i взагалi богатих людей. Настрашенi бояре покликали на києвський престiл Мономаха, як найбiльш любленого в народi князя, щоб завiв спокiй. Мономах прийшов до Києва i першим дiлом зробив постанову про меньший процент вiд позичок. Се показуу, звiдки йшло те невдо- воленну народа на оогатих. Правда, що i по сiм Мономаховiм змень-шенню процент зiставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентiв по теперiшньому, але се не певно, бо монетна система тодєшня не зовсiм для нас ясна). Все се дуже пiдiрвало економiчну силу Поднєпровя й приготовило культурний i полiтичний упадок тодiшнiх украєнських центрiв. 32. Вiдокремленне земель i земський устрiй. Любецькi постанови 1097 р., хоч, не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком полiтичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руськоє землi. Признаючи, що кождий князь повинен мати i тримати свою батькiвщину, старшi князє тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князiв з єх волостей та зiбрати всє до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнiйшi князi не залишали i далi нагоди, причепившись до якоє небудь приключки, вiдiбрати волость у слабшого свояка i зовсiм полишити його з нiчим. Та проте все таки входить все глубше в житу правило, що кождий князь повинен мати якийсь удiл в спiльнiй дiдизнi княжого роду, а перед усiм мау право на свою батькiвщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого вiдокремлення пiд управою мiсцевого княжого роду. Земля, держачи ся- якогось княжого роду i пильнуючи щоб не дати нiкому вигнати його з батькiвщини, здобувала тим собi окремiшнiсть. Вона в такiм разi могла бути певна, що иньшi князi не будуть мiшати ся в єє справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, мiсцевi князi й бояре, вважаючи на бажання людности й землi, будуть приладжувати ся, примiняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собi иньшого князя,-бо се в тодiшнiх обставинах було зовсiм не трудно. Власне разом iз розмноженнум князiв i осєданнум єх в певних землях, розвивауть ся отся важна змiна в вiдносинах князя i землi, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воунну силу, на орану з рiжiнiхчужеииць Барягiв i всяких зайд. готових виробляти злюдьми ЩО ХОЧ, i як бувало давчiйше. Дружини тепер були малi, I НI З ЧОГО було утримати великоє, i дружина ся з осєданнум князєв осiдау теж в землi. З заволок воякiв-купцєв зона перетворяуть ся в господарiв-помiщикiв, бо торговля взагалi упадау в сiм часi, через утрату степових, полудневих дорiг, а економiчна руєна давала богато невiльних або напiв невiльних, крiпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемiшууть ся з мiсцевим боярством, разом з ним стау вищою верствою мiсцевого громадянства. Князь чуу силу сеє верстви i пильнуу потрапляти єй. Громада забирау велику вдасть над князем i коли не вдоволена його управою, без церемонiй жадау вiд нього, аби перемiнив те чи се бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирау ширше громадянство--то значить боярство i мiщанство бiльших мiст, в иньших-всiм порядкуу саме боярство, вiдтиснувши рядове мiщанство на заднєй плян. Органом громадськоє контролi над князем i його управою стау вiче, то значить збiр народнiй: в нєм можуть бути всє свободнi люде, з мiста i з цєлоє землi, хто прийде; одначе тон задавало звичайно мiсцеве ооярство. Таке вiче, зiбравши ся з якоє неоудь нагоди, обсуджувало всякi справи, ставило своє жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князiв, що завидущими очами тiльки й дивили ся на всє боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своєй волости. щоб його звiдти висадити й самому сєсти. Я оповiв вище про таке києвське повстанну против Iзяслава- перший такий бурхливий виступ народнього вiча. Вони стали потiм явищем досить звичайним. В деяких землях громадянство умисно мiняу як найчастєйше князiв. не лаючи єм закорiнити ся, i всє дiла переймау на вiче та його виборних урядникiв, а князя зiставляу при самiм начальствi над вiйськом так було в Новгородi. У нас на Украєнi до того не приходило: суд. управа, всє справи лишали ся за князем та його урядниками, але вiче держало єх пiд своєм наглядом, ставило князеви своє жадання, i князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо частi звiстки маумо про вiча києвськi, але без сумнiву i по иньших землях вiче давало себе знати,-хiба де занадто розвинуло ся .боярство та взявши князя в своє руки, вiдсадило назад иньшу громаду: так було в Галичинi. Взагалi з вiдокремленнум земель кожда жила, своєм вiдмiнним житум i инакше воно розвивало ся по рiжних землях, хоч заразом розвивались i все глубше закорiнювались i спiльнi прикмети устрою та житя. Право києвське було рознесене князями й дружиною по всєх землях i приложене до мiсцевих судiв i управи. Коли порiвнюумо києвське право, таке як ми його бачимо в Руськiй Правдi старшоє редакцiє (зробленоє в доугiй половинi XI в.) i молодшоє (з часiв Мономаха), з пiзнiйшим правом рiжних земель, як воно вiдбивауть ся в тутешнiх записях права, ми бачимо велику подiбнiстi), а се показуу, що основи києвського права були прийнятi скрiзь (особливо вражають подiбности мiж Руською Правдою й пiзнiйшим Литовським Статутом. що вирiс на правi найбiльш вiдокремленоє частини Києвськоє держави- земель Полоцьких). Устрiй i управа були теж в головнiм досить одностайнi. Одна була книжнiсть, культура i штука вiзантийсько- руська, що розпливали ся з Києва протягом двох столiть, аж до його упадку. Одна була вiра i церква i своую однiстю церковною, урархiчною, вона скрiпляла внутрiшнi звязки земель, бо всє вони пiдвластнi були києв- 96. Хрнстос коронуу Яропо.iка, князя волинського i галiiцькоги, з ного жiнкою (д люлii-[Овнпка [iого матерiє). 95. Оправа упанiсля, справленого Мстиславом, князем києвським (сином Мономаха). ському митрополитови, i владики та вище духовенство в значнiй части виходили з Києва. З одного Печерського монастиря (заснованого в другiй половинi XI в. i розвиненого особливо при iгуменi Феодосiє, що зробив з нього найбiльше огнище чернецтва на цiлу Руську державу), рахували кiлька-десять упископiв, що вийшли вiдси на рiжнi упархiє. Все се, невважаючи на вiдокрем-ленну земель i рiж- нi вiдмiни в єх житю, далi звязу-вало певною внутрiшньою звязею та одностайнiстю землi Руськоє держави,особливо украєнськi, зближенi племiнними звяз-ками, географiчною близькiстю i всякими иньшими звязями За сє два столiтя- вiд другоє половини XI i до середини XIII вiку власне росте й виростау ся внутрiшня звязь, не вважаючи на розклад полiтичний, на вiдокремленну земель та ослабленнс тоє властн, що мав над ними давнiйше києвський князь. Ярославовi сини i внуки, якi засiдали на києвськiм столє в другiй половинi XI i в першiй половинi XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад Києвськоє держави, запобiгти отому вiдокремленню земель. Сє єх силкування трохи припиняли, трохи запiзняли те вiдокремленну, та кiнець кiнцем воно все таки поступало все бiльше наперед. 33. Землє-князєвства. Першою вiддєлила ся, i то найбiльш рiзко- Галичина, пiд властю Ростиславичiв, внукiв Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнiм походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потiм його висадали вiдти дядьки i вiн умер у далекiм Тмутороканє. Галичина i Волинь разом дiстали ся Яро-полкови, сину Iзяслава києвського. Але сини Ростислава Рю-рик, Володар i Василько, ви-росши стали доходити батькiвщини i кiнець кiнцем докучили так Всеволодови, що вiн вiдобрав єх батькiвськi волости вiд Ярополка Iзяславича i вiддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сiм Ростиславичi <лiцно осiли ся на батькiвщинi, подiливши єє мiж собою: за-хiдню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звеннгородi) Володар, полудневу (столиця в Теребов-лє)-Василько. Ярополк пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростяславичiв наслав на нього убiнника. Бувши енергiчними, вiдважними, здатними полiтиками Ростиславичi потрапили оборонити сю украєнську закраєну вiд усiх ласих сусiдських рук-вiд Полякiв i Угрiв, i вiд своєх же своякiв, волинських та києвських князiв, що хотiли Галичину прилучити назад до Волипи та до Києвщини. Син Володаря Володнмирко, князь проворний i хитрий, ще бiльше скрiпив сю землю, повигонявши братаничiв i всю зiбравши в своєх руках. Галичина i без того була велика, добре загосподарена краєна, бо сюди не сягали половецькi напади анє княжi усобицi, i через те богато людей переходило туди з iiпьшiiх украєнських земель. Тепер же зiбрана в одних руках, стала найсильнєйшою з украєнських земель. Князi єє держалн ся осторонь, пильнували, щоб иньшi князє до них не встрявали i сами в иньшi землi не лишали ся. Але за те забрали в Галичинi велику силу бояре, даючи ся в знаки i людям i князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений i поважаний мiж усєми украєнськили князями: йому присвятив спiвець Слова о полку Iгоревiм похвальнi слова, представивши, як вiн .сидить. високо на своєм золотокованiм престолi, пiдперши гори Угорськi своєми зелiзними полками-заступив дорогу королеви, зачинив Дунауви ворота". Але у себе дома мусєв Ярослав корити ся i^е^ед боярами, iао мiшали ся навiть в йог:) домашнi, родиннi справи. 97. Оловяна печатка з -Звенигормла Га-.iицького,з образо.^ св. Васнлия i паписо.^ "Господи, полози рабу споуну iЧаси.iн.." (.^оже Засилька кн. тереоов?- iьського:. За Галицькою землею вiдокремила ся Чернигiвська: уже за Мстислава, i потiм за Святослава Ярославовича вона вiддiлила ся була вiд Києва, як ьелике i сильне князєство; але Всеволод захопив єє в своє руки i не хотiв дати Святославичам. Вони одначе вiдбили собi уною батькiвщину i вiд любецького зєзду засiли тут сильно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича- Гопиславича. Були се князє здiбнi, енергiчнi, i земля єх тримала ся чiрно. Тiльки шкодила єх велика амбiцiя: вони не вдоволяли ся своєми чернигiзськими землями, хотiли панувати i в Киiвi, i з Переяславi, пiзиише i i. Галичинi, i з того виходили вiйни, вiд яких герпiла часами Чернигiв-щина дуже сильно. Тiсно Олеговичам було в Чернигiншннє. бо рiд єх множив ся, земля дiлила ся на все меньшi удiли, i через те че мала такоє сили i значiння,-хоч мiж собою, у себе дома жили Олеговичi досить згiдливе, передаючи волости вiд старшого до меньшого. Лекше було глухiй, в полiських лiсах та болотах заходнiй Турово-iн- iнськiй землi; край хоч бiдний i неродючий. був затишний вiд ворогiв своєх i чужих, i лекше мiг вiд них оборонити ся. Наскучивши, що києвськi князє ними перекидають ся, посилаючи то того то сього єм у князє, Турiвцє в 1150-х роках винайшли свого "отчича", потомка Святополкового: бо Святополк був турiвським князем колись. Сей "отчич" засєв в Туровi, i хоч як києвськi князє його заходили ся вiдти вибити (двiчи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: Турiвцє мiцно тримали ся, i так себе оборонили, що вже потiм мали спокiй вiд постороннiх князiв. Тiльки Литва згодом стала єм докучати своєми нападами. 99. Собор св. Спаса в Черниговi, наiiстарiиа а нiiнiцiнєх украєнських церков (бзiiiтii з бокiв пiзнйиii) Коло тогож часу вiдокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний i досить захищений сей край тримав ся старших Мономахови-чiв. Та вони хотiли держати i Києв, i сидючи на Волини, все силкували ся захопити Києвщину, а переходячи на києвський стiл, передавали котромусь молодшому бра-тови волинськi землi. Але з другою половиною XII в., як Києв починау упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все бiльше держаться своує волинськоє землє та боронять єє вiд ворогiв (вiд Полякiв особливо, а далi почала нападати на Волинь i Литва). Земля подiлила ся на двi головнi части: Во-лодимирське ii Луцьке князiвство, а далi на дрiбнiйшi iце (Белзьке, Пересопницьке, Бзерестейське, Дорогичинське й ин.). Але з кiнцем столiтя князь володидирський Роман звязав Володимирське князiвство з Галичиною, а його потомки обуднали Волинську землю цiлу єє тiсно звязали єє з Галичиною в одну сильну державу. 34. Боротьба за Києв i його упадок. Києв i Києвщина також хотiли вiдокремити ся пiд управою старшоє лєнєє Мономаха, котрого покликали на києвський стiл в ЛIЗ роцi Мономах був князь сильний i полiтик добрий, у.мiв держати Києв мiцно в своєх руках, i тдк само його син Мстислав. Але по сме:iти Мстислава вийшло замiшанну серед саiiих Лiономаховичiв, тому що не було виробленого порядку в переходi княжих столiв: лєнєя Мстислава хотiла задержати Києв у своєх руках, з молодшi Мономаховичi на с^ не приставали, пiшла мiж ними вiйна i користаючи з того .чахоиив Києв чернигiвський князь Всеволод Ольгович. Де далi тим бiльш заплуганою ставала ся боротьба, все бiльше було охочих до Києва, тому що з ним звязувала ся стара слава головного княжого стола, i києвський князь вважав ся старшим мiж князями. Так тепер боком виходила Києву його слава! Кияне з початку пiдтримували Мстиславичiв цєлою силою, поголовне в похiд ходили, сподєваючи ся, що поможуть його синам Iзяславу, а потiм Ростиславу укрiпити ся i зробити Києвщину своую волостю. Але побачивши, що нєчого з того не виходить, стали вiдтягати ся, як найменьше мiшати ся до княжих вiйн i сварок- нехай сварять ся мiж собою i не мiшають в то землю. Та се теж мало помагало. Часами бодай на кiлька лєт наставав спокiй, як на києвський стiл попадав князь досить сильний i впливовий, так що супроти нього притихали иньшi й вiдкладали своє претенсiє до кращоє нагоди. Але часами пiдiймало ся таке замiшанну, що князi мiняли ся не то що року, а й по кiлька мiсяцiв i тижнiв. I все се находило з вiйськом, товкло ся по землє, нищило хо-зяйство, грабувало мешканцiв, купцiв, робило розстрiй в торговлє. Ще гiрше як князє наводили в помiч Половцєв: тi вже нєкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тiльки сили. А осмiленi княжими усобицями далi почали й самi набiгати на украєнськi землє, особливо на Києвщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових походах, а тепер знов почали, з початку не смiливо, а де далє то гiрше. В 1170- 1180 рр. просто житя вiд них не стало. Приходило ся цiлим вiйськом виходити в степи, щоб охороняти вiд половецьких нападiв купецькi каравани та стерегти границь вiд нападiв. Молодшi, смiливiйшi князi пробували так як за Мономахових часiв приборкати Половцєв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцєв Iгор князь новгородеєверський на Половцєв з братами: се той нещасливий похiд, оспiваний у Словi о полку Iгоревiм, що скiнчив ся погромом Iгоревого вiйська i неволею для нього самого. Кiлька разiв ходили походом києвськi князє Святослав i Рюрик; часто пускав ся в наєзди на Половцєв Рюрикiв син Ростислав. Але не тi були князє, як за часiв Мономаха, коли вiн з Святополком києвським трясли цєлою Украєною; тепер князє подiлились, порiжнились, ослабли, та й Украєна ослабла: упала торговля, промисел, люде, особливо богатшi, кидали неспокiйнi крає, мандрували в пiвнiчнi сторони, або на захiд, на Волинь та в Галичину. Не удало ся приборкати Половцiв i сумнi слова Слова о полку Iгоревiм лунали як похоронний спiв над полiтичним житум тодiшньоє Украєни: На рiцє на Каялє пiтьма свiт покрила. Розбiгли ся Половцє по Руськiй землi як хиже гнєздо. Вже пiдняла ся хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю... 35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальськi князє пiдкопували силу i значiнну києвських князiв i Києва самого, одначе єх пляни сповнили ся тiльки по части, бо саме тодi як задавали вони останнi болючi удари Києву. в украєнських землях зложила ся нова iiолєтична сила на заходi. Вона хоч не обеднала цiлоє Украєни, як Києв, але все таки бодай для захiдньоi Украєни, тодi сильнєйшоє й богатше залюдненоє, продовжила самостiйне державне житу ще бiльш як на столiту. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звiсного вже нам Iзаслава Мстиславича, києвського улюбленця, князь володимирський (на Волини). Вiн виступив на полiтичну сцену в тiм часє, коли Києв уже сильно пiдупав, тому не старав ся здобути собi києвського стола, як його батько Мстислав i дєд Iзяслав, а звернув очi своє на сусiдню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чiпаючи ся єх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, i вони пiдняли повстанну, вигнали свого князя Володимира, а на його мiсце покликали Романа (1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрiбуу володимирського князiвства, i вiддач брату. Одначе сим разом справа не пiшла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, i тепе-рiшнею оказiую задумала покористувати ся для себе: угорський король пiшов з Володимиром, нєби ведучи його на князiвство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичi посадив свого До тогож суздальськi князi, потомки молодшого Мономаховича Юрия (<редки пiзнiйшоє московськоє династиє), осєвши ся на Поводжу, умисно старали ся ще бiльше пiдiрвати Києв, щоб його князє не мали значiння, а єм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрiй, кори-стаючи з того, що князє на Украєнi пересварили ся, вмiшав ся в єх сварки i в 1169 р. пiслав умисно своу вiйсько на Києв, щоб його при тiй нагодi яко мога знищити, i вiйсько се, здобувши Києв, справдi немилосердно знищило його: кiлька день грабували мiсто, церкви, монастирi, не жалуючи нiчого: забирали з церков iкони, книги, ризи, дзвони навiть здiймали, везли до себе, в пiвнiчнi крає; людей убивали й забирали в неволю, i потiм в Києвi Андрiй умисно садовив князiв незначних, аби його тим понизити. Пiзнєйше, як на Украєнi трохи було утишило ся (в 1180-х роках) i головнi претенденти на Києв-Святослав чернигiвський i Рюрик Ростиславич (з Мстиславичiв), подiливши мiж собою Києвщину, стали жити в згодi, тодi знов брат Андрiєв Всеволод умисно розсварив украєнських князiв, напустив на Рюрика його зятя Романа i чернигiвських князiв i збив таку бучу, що знов Києв пограблено i знищено немилосердно (1203 р.), i коло нього звела ся така борня, що справдi трудно було всидiти кому небудь в Києвщинi. Пiсля сього Києв упадау вже зовсiм i пiзнєйший татарський погром не богато доправив по тих домашнєх погромах. Упадало украєнське житу на Поднєпровю: Гей застогнав, братя, Києв тугою, а Чернигiв напастьiни, Розлила ся туга по Руськiй землi, Печаль сильна тече через землi Руськi- А князє самi мiж собою коромолу конали, А поганi з побiдою набiгали на Руську землю- спiвав спiвець Слова о полку Iгоревiм, бачучи той упадок. Володимиру потiм одначе удало ся втiкти з вежi: нарiзав собi з полотна полос та скрутив з них шнури; за помiчю Нємцєв i Полякiв вернув ся вiн до в Галичини i тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Вiн княжив спокiйно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своує гадки- заволодiти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правлiння попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотiв єм iти в лад Але Роман узяв помiчне вiйсько вiд своєх своякiв польських князєв, i з ними року 1199 вiйшов у Галичину. Сим разом вiн був уже обережнєйший, не пускав з рук Володимира, i з часом, 102-3. Поливянi плитки звiдти ж (мабуть з будiвель кн. Рюрика). як иньшi князє повимирали то що, цєла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зуднала ся в руках Романових синiв в одну велику, сильну, богату, обеднану державу, яка могла б притягнути й дальшi украєнськi землє, як би не рiжнi перешкоди. Для самого Романа була добра нагода взяти Києв в своє руки- пiд час тих усобиць, якi заварили ся на Украєнi з Всеволодовоє iнтриги. На Украєнi тодє. пiсля того як Роман засєв у Галичi, покладали на нього великi надiє, як на князя смiлого, енергiчного, удатного. Вiн прославив ся своєми побiдними походами на Литву, що дуже докучала тодє пiвнiчним украєнським землям, i на Половцiв. Про приборканну Литви довго потiм ходили рiжнi оповiдання; пiзнiйший литовський iсторик Стрийковський оповiдау переказ, як то Роман, мстячи ся Литвi, уживав литовських полонян.никiв до тяжких робiт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашоє мови, сказав приказку. яка потiм задержала ся на довго: "Ой, Романе, Романе, лихим живеш, 104. Грецька печатка Кузьми в.iа-дики галицького (другоє пол.ХII в). Литвою ореш! Про походи Романа на Половцєв ходили пiснi, але єх тiльки вiдгомони дiйшли до нас. в тiм родє як уривок в Галицькiй лiтописи: Кинувсь вiн на поганих як .iев. Переходив єх землю-як орел. Сердитий був вiн як рись А хоробрий був вiн як тур... I губив єх-як крокодил. В Галицькiй землє, засiвши вдруге, Роман звiв велику боротьбу з боярством; сучасний польський лiтописець Кадлубек дуже сильними словами описуу, як Роман забирав маутки боярськi, самих бояр убивав, мучив, i таку приказку мав: "не побивши пчiл, не єсти меду". Мабуть в тих оповiданнях Кадлубка про немилосерднi вчинки Романа таки багато видуманого. Та мiж народом ся його сувора росправа з боярами в кождiм разє збiльшила тiльки с.iаву Романа i любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в ^ землє i користаючи з своує власти, тєснило й крiпостило простий нарiд, i не було на нього нє суда нє управи. Вiдка-зувано на пиху i жаднiсть боярських верховодiв, що держали великi дружини своє, заорали в своє руки всi уряди i не було на Єх нє якого страху. Князями вони умисно хотєли перекидати, аби в своєх руках держати всю управу. В Галицькiй лiтописи, писанiй з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарiкань на боярськi iнтриги, самолюбство, пиху. Цєкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав єде через Галич до князя в однiй со-рочцє, залишений такий, що й на землю не дивить ся, "Галичане ж огли коло стремени його". Тому вся прихильнiсть i спочуте народу було по сторонi Романа в його боротьбi з боярством. Слава княiя сильного, грiзного, могутнього, який нiкому не позволить його легковажити, пiшла про Романа не тiльки по всєй Украєнi, а й по сусєднєх державах: так вiдзивають ся про нього сучаснi письменники грецькi, польськi. I ся слава будила на Украєнi надєю, остатню надiю, що от може таки в особi Романа виступау нарештi чоловiк, який заведе лад на Украєнi, вiзьме о руки князєв й зробить кiнець єх сваркам, положить кiнець мiшанням в украєнськi справи постороннєм iнтриганам, в тiм родi як суздальський Всеволод, приборкау Половцєв i иньших ворогiв, поладнау i направить розхитане до решти украєнське житу. Коли Роман пiшов походом на свого тестя києвського князя Рюрика на Києв, Кияне вiдступили вiд свого звичайного правила-не мiшати ся в княжi усобицi; вони вiдчинили перед Романом ворота Києва. Данилiови було тiльки три. Василькови оден рiк: управу поийня молода княгиня Розданова, оддала ся пiд опiку iє обопону угорського короля Андрiя, приятеля ii союзника Романового. Угори, як ми знаiумо, вже здавна бажала пройти за Карпати та прилучити до себе украєнськi землi закарпатськi, галицькi, як держала вже пiдкаопатську, -Орську Украєну. Тепер з проiгепня Романовоє родини й єє прихильникiв угорський королi- скористаз, щоб взяти на себе ролiо ;верхника Галичини Вiн увiв до Галича угорську залогу i прийняв титул .короля Галичини i Володимирiє. Пiд його опiкою мала правити в Галичинi Романова княгиня iменем малих Романовичiв. Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ пiдiймати голову, як не стало грiзного князя. Бояри розпочали зносини з рiжними князями, що мали охоту "а галицький стiл, та стали накликати єх до Галича. Мiж ними визначали ся особливо сини Iгоря Святославича, героя славного "Слова о полку Iгоревiм" За помiчю бояр вони засiли в Романових землях, але також не помирили ся з боярськиМ самовiльством. Вояое почали iнтригувати проти них. а Iгоровичi те побачивши, задумали єх порiзати: при якiйсь пагодi удало ся Єм богато бояр побити- кiлька сот, як каже лiтописець. Тодi недобитки боярськi стравили на Iгоревичiв Угрiвi захогiявши в сеоє руки, повiсили єх (12П п.) -подєя не бувала доти на Украєiп. бо зпичайно навiть пiд час повстань "шановано особу княжу. По єє. боярство завзяло ся не дати нiякому :;нязеви закорiнитii ся в Галичинi й умисно почало перекидати ч кня-:чми- кликало одного 1 помагало йому засiсти на столi княжiм, а потiм кликало иньшого. переходило на його сторону й змушувало попередньцго забирати ся. Серед тих неустанних вiйн, змов i iнтриг, в вiчнiй трiвозi й небез-пецє виростали тим часом Романовичi. Нераз приходило ся єм потайки тєкати вiд ворогiв з батькiвщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гiрким хлiбом вигнання. Але скрiзь за молодими княжичами йшли вiрнi бояре єх батька, повнi вiри в велику будучнiсть Романових дiтей, i виховували єхв високiм поважанню до свого iмени й прав. I виростаючи Романовичi з незвичайною упертiстю й витривалiстю починають збирати свою "батькiвщину, не падаючи духом нi перед. якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шiсть разiв падав з стелi, не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив,-i вiд нього навчили ся того завзятя. 106. Оден з волинських князi>- зда.iюнок поч. Х\11 в. з портрета, то був тодi в Володимир. Вiд польсько-угорськоє угоди володiли Романовичi Володимиром i насамперед тут стали мiцною ногою: тутешну боярство було єм прихильне, воно, як i люднiсть, свято шанувало память Романа i мiцно тримало ся його синiв. Иньшi князi волинськi то повмирали, то замiшали ся в галицьку завiрюху i в боротьбi з Романовичами потратили своє волости. Перед 1230-м роком Романовi сини вже володiли майже цiлою Волинею i се давало єм велику силу. Опираючи ся на неє, вони вiд смерти Мстислава Удатного розпочинають серiозну боротьбу за Галичину з угорським королем i з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу i тут було по сторонi Данила: боярських верховодiв не любили за кривди народнi, за самоволю, за непорядки в управi. Народ, .пiщане тут не мали тоє сили, як по декотрих иньших землях- вiче було придавлене боярством; але при кождiй нагодє люде, мiста приставали до Данила i не раз перехиляли на його бiк воунне щасту. Незадовго i в Галичинi стала вага перехиляти ся в сторону Романовичiв. Заразом, iдучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть i на схiд в сторону Києвщини. В 1240 роцi, пiд час татарського нападу в Києвi бачимо налисника Данилового. Вибирауть ся Данило на Києв i схiдню Украєну i пiзнєйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподєвати ся, що зiбравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати i схiдню Украєну, тим бiльше що були вони тепер значно сильнєйшi вiд батька, бо володiли всєми волинськими землями, а князi в Схiднiй Украєнє за чверть столєтя ще бiльше подєлили ся й ослабли. На перешкодi одначе стали Татари. 37. Татарський погром. Середно-азiйськi степи, що стiльки вже нашкодили нашому житю й культурi, викидаючи в нашi степи раз у раз все новi хижi орди кочовi, на мiсце тих що вже ослабли в боротьбi з нашим народом i стратили свою дикiсть в пожитю з ним,- викинули ще раз хижу й дику орду на шкоду i погибiль украєнського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Украєну. Се новий рух звiсний нам досить докладно в своєх початках, не так як попереднiх, що єх початки звичайно зiставали ся незвiсними. Знаумо, що причина до сього нового руху вийшла вiд монгольських орд полудневого басейну Амура. Племена сє довго не грали нiякоє знач-нєйшоi ролi, стоячи пiд властю своєх захiднiх сусiдiв Туркiв. При кiнци XII в. єх обеднав оден з племiнних вождiв Темуджiн i з ними зачав пiдбивати собi сусєднє племена турецькi й татарськi (Татарами як загальним iменем, звали ся у сусiдiв племена монгольськi й сумежнi, i пiд сим iменем виступають Монголи з своєми пiдвластними ордами в наших i взагалi в увропейських джерелах). Темуджiна проголошено "чiнГiзханом", самодержавним володарем. Еiн пiдбив дальшi крає: Тангути, пiвнiчний Китай, потiм зачепив ся з ханом Туркестану, або Ховарезму, як його тодi називали, погромив його, а за сим виникла справа походу в каспiйсько-чорноморськi степи, що служили продов- женнум степiв туркестанських; крiм того у звiстка, що Половцє брали участь в боротьбi Туркестанцiв з вiйськами Темуджiна i тилi накликали його на себе. Темуджiн визначив в похiд свого сина Джучi; сей одначе ухи-лив ся, i в похiд пiслано воуводу Субутая. В 1220 р. Субутай знищив Закав-казу, потiм через Дербент пройшов на пiвнiчний Кавказ; Половцi стрiли його з рiжними сусiднiми племенами-Ясами, Черкесами й ин , але Суботам намовив Половцiв, аби вiдступили вiд них, погромив тих, а потiм звернув ся на Половцiв i страшенно знищив єх на Подоню (1222 р.). Половцi тодi звернули ся до наших князiв, просячи у них помочи. Останнiми часами князi жили з Половцями в бiльшiй згодi; Мстислав Удатний був жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князiв помогти Половцям: як єм не помогти, казав, то вони пiддадуть ся Татарам i тi ще з бiльшими силами упадуть потiм на Русь. Се було по трохи правда, тiльки та була бiда, що князi, р-шивши помагати Половцям, занадто далеко пiшли в своєй услужности. Вони зiбрали вiйсько з цiлоє Украєни й пiшли з ним в глибину степiв, шукати Татар (1224). Битва стала ся на р. Калцє (тече в Азовське море пiд Марiуполем). Украєнськi полки били ся добре, але Половцi не додержали полку, кинули ся тiкати й наробили замiшання в нашiм вiйську. Нашi кинули ся теж тiкати i настав страшенний погром. Сила людей згинула. Тiльки Мстислав києвський з своєм табором не втєк, а боронив ся; але вiн пiддав ся на слово бродникам (степовiй Руси), що були в татарськiм вiйську, а тi не додержали слова: видали його з иньши- ми князями Татарам, i єх задушено, положивши пiд дошки, на котрi посiдали потiм Татари обiдати! По сiм татарське вiйсько вернуло ся назад i попустошивши По-волже пройшло степами до Туркестану. На Украєнi забули про Татар i думати, а тим часом завойованну Чорноморя по сiм походє у Татар стало рiшеною справою i єє тiльки вiдкладали до слушного часу. В 1227 р. Тездуджiн вмер, державу його роздiлено мiж синами-вони мали нею володiти пiд зверхнею властю великого хана, котрого з помiж себе мали вибирати. Захiднi крає вiддано Бату, Джучiувому сину, тому що так призначив батько. Бату (або Батий, як його звуть нашi лєтописцє) мав зайняти ся завойованнум Чорноморя. 1236 р. вiн рушив сюди з старим Субутаум. Самих Монголiв в його вiйську не могло бути богато, головно були там Турки; в наших джерелах вони звуть ся Татарами. Похiд почав ся вiд каспiйсько-уральських степiв. Татари спустошили волзьку Болгарiю, землi московсько-суздальськi й рязанськi i пройшли аж на верхiвя Волги, все нищачи й побиваючи. Вiдси подали ся в чорноморськi степи- кiнчати з Половцями. Тут пробули коло двох лiт i розгромили Половцiв, що подали ся тiкати на захiд, головно на Угорщину. Потiм Татари звоювали пiвнiчний Кавказ, а з осени 1239 р. взяли ся до украєнських земель. Взяли приступом Переяслав, пограби-ли, людей побили, кого лиш запопали; навiть владику вбили, хоч взагалi мали звичай не зачiпати духовенства. Друге вiйсько татарське приступило пiд Чернигiв; князь тутешнiй став до бою з усiма силами, але не устояв i з великими стратами мусiв уступити ся. По сiм мiсто здобуто i спалено. Стiльки говорить наше одиноке джерело-Галицька лiтопись. Додау, що пiд час сього походу хан Менке приступив i пiд Києв: ставши над Днiпром оглядав його, дивував ся великости й красi й пiслав намовляти Киян. Тi не пiддали ся, але князь тутешнiй по попереднiх подiях стратив вiдвагу й покинув Києв. Взагалi пiд час сього другого татарського походу князє йдуть в ростiч, як горобцi, кождий сам про себе,-хоч при першiм приходi (1223) вмiли стати одностайно. 107. Галицько-волинська держава XIII-XIV в. Потiм минув рiк. З кiнцем 1240 р. Татари, перепочивши в степах, рушили на захiд, i першим дiлом приступили пiд Києв та обложили його своєм величезним табором. Страшенне вражiнну робила ся хижа i дика орда. Вiд рипу возiв, вiд реву верблюдiв та iржання кiнських стад не чути було голосу в мiстi, оповiдау лєтопи- сець.Алене вважаючи на се страшенне при-гнобленну, Кия-не, побачивши по Переяслав-цях i Чернигiв-иях, що чекау єх, смiло взяли ся до оборони пiд проводом воуводи Дмитра, присланого сюди Данилом. Бату приступив вiд Днiпра i поставив тут своє тарани до розбивання мурiв. Татари взагалє були досить зручнi в облозi городiв. День i нiч неустанно били вони в стєни; стiни почали валити ся, люде пiд проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, i страшно було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити i свiт затьмив ся вiд стрiл,- каже сучасник. Оборону вiдбито, Татари здобули мури. Втомленi тяжкою битвою, вiдпочивали вони потiм цiлу добу. Користаючи з сеє перерви, Кияне напружили всi своє сили, поставили укрiплення наоколо перкви Богородицi Десятинноє, староє Володимировоє катедри, i сюди зiбрали ся боронити ся далi. Укрiплення були слабкi, Татари взяли єх другого дня вiдразу. Тодє люде з вiдчаю кинули ся ховати ся на хори Десятинноє церкви, Величня будова, не витримавши тягару такоє маси людей, впала i покрила єх своую руєною. Було се 6 грудня 1240 р. Скiнчила ся iсторiя старого, княжого Києва. Що стало ся з недобитками києвськими, джерела не кажуть; згадують тiльки, що Дмитра Бату помилував "задля хоробрости його" В пiзнєйших часах звичайно всяку руєну в Києвi прикладано до сього татарського погрому. Але в дєйстности вже перед тим, за остатну столєте, Києв пережив два лютi спустошення i чимало меньших, а не одно таке, шо пережило татарський погром, згинуло пiзнiише. Стративши чимало часу пiд Кнєвом, Бату спiшним мар-шом пройшов через Києвщину, Волинь, Галичину, спiшачи ся на Угорщину, по слiдам Половцiв. Нiхто не ставив ся про-тив нього: вiсть, що Києв упав i Татари йдуть далє на захiд, навела тут такого страху, що всє тєкали куди видко: князє, бояре i простi люде Бату здобував городи, якi легко здобували ся, або намовляв людей пiддати ся, i як послухали, то побивав; котрi ж городи держали ся мiцно, минав iх i йшов далє. Взято приступом Володимир, столицю Волини, й побито людей; лєтопись каже, що в Володимирi не зiстало ся живоє людини, церкви були повнi трупу. Галич взято теж, i иньших городiв богато. Осiбнi полки татарськi спустошили Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи вiйська, якi пробували єм противстати Бату з головним вiйськом пройшов на Угорщину через "Руськi ворота", з верхiвя Стрия на верхiвя Ляторицє. Над рiчкою Солоною погромив вiн угорське вiйсько, опанував Угорщину й показував охоту осiсти ся тут. Але прийшла вiсть про смерть головного хана, i Бату, що сам хотiв стати головним ханом на його мiсце, пустив ся назад, щоб взяти участь в виборi. Весною 1242 р. вiн спiшно перейшов назад через Украєну, небавлячись нiде, й подав ся далє на схiд. Головним ханом Бату не удало ся стати й вiн зiстав ся з своую ордою кочувати в каспiйсько-азовських степах. Ханський двiр отаборив ся на нижнiй Волзi, де потiм заявило ся цєле мiсто Сарай (коло теперiшнього мiста Царева). Орди пiдвластнi розложили ся в степах до самого Днiпра. Бату вислав до князiв, аби приєздили до нього з поклоном, на знак своує покори, й розiслав своєх людей збирати дань з "улусiв"-тих краєв, якi вважав собi пiдвластними. Для схiдньоє Украєни, як i земель великоруських почала ся темна i гiрка татарська.доба. 38. Татарщина. Тим часом як на чутку про прихiд Татар замикали ся мiста, а князє, бояре i всякi иньшi значнi й богатi люде розтєкали ся куди видко, в тойже час знаходили ся люде, оселє й цєлi крає, якi думали скористати з сього перелому, сього пополоху, з сеє руєни старого житя. Користаючи з того страху, якого нагнали Татари, хотєли вирвати ся вони з старого князiвсько-дружинного устрою, пережитого, важкого, незносного, щоб не знати тяготи княжих урядникiв, не знати боярства з його правами на землю, крiпацтва, невиплатних довгiвi й тяжких одробiткiв, не терпiти вiд безконечних княжих усобиць, насильств i поборiв княжих вiйськ... Сi люде цiлими громадами пiддавали ся Татарам, мабуть iще пiд час першого переходу Бату через Украєну (зимою 12401 р.). Вони обiцяли давати Татарам данину збiжем, бути пiд єх безпосереднею властю в покорi i послуху, i не хотєли бiльше знати нiяких князєв: хотєли правити боярами, особливо на печатках, поки хани мали бiльшу власть в Ордi, держали в порядку своєх людей i не позволяли єм кривдити "татарських людей". На податки, на хозяйство пеьно таки навiть лекше єм було пiд Татарами як пiд своєми князями та боярами. Але бобрам, вищим духовним i всяким богатим людям, що привикли жити пiд особливою опiкою й захистом князєв i дружин, пiд татарською зверхнiстю ставало дуже непривiтно, як упав князiвсько-дружинний устрiй. I вони переходили звiдси тули, де далє держав ся княжий устрiй-на пiвнiч, або в захiднi украєнськi землє. Виходили й несли з собою книги, святощi, образи, твори штуки, памятки й здобутки тутешнього культур- 110. Печатка галицького князя, мабуть Льва Даниловича, уживана його пнуком. ного житя. I Поднєпрову хоч не пустєло зовсiм, хоч простий, робучий нарiд тут лишав ся, але не ставало тут культурного житя: воно ледви маячило далє, знайшовши собi захист хiба в деяких монастирях. Люднiсть же не пiдiймала ся в своєх iнтересах вище справ щоденного прожитку; не було кому замовляти книг, iкон, риз i всяких дорогих окрас. Нiкого не iнтересувала iсторiя тутешнього житя, i тому ми так мало про нього знаумо. 39. Король Данило. Старе житу полiтичне, громадське й культурне пiсля упадку Поднєпровя мало у нас захист i прибiжище тiльки в Украєнє захiднєй, в державi Галицько-волинськiй. Саме тепер вийшла вона з внутрiшнiх замiшань, стала мiцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиувiм походi, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стiл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри пiдтримували против Романовичiв, i по сєм настав спокiй. Данило взяв собi Галичину, Василько Волинь, але як перед тим так i потiм брати жили в незвичайнiй згодi i тiснiм порозумiнню, так що того подiлу мiж ними не було слєдно й обидвi землi були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетєв над нею, починив руєну по дорозє, але не захитав тутешнього устрою й тутешнiх вiдносин. Навiть питанну про татарську зверхнiсть-чи мау хан i орда Татарська вдасть також над захiдньою Украєною, якийсь час зiставала ся невиясненою. Але не довго. Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби вiддав Галич якомусь иньшому князеви, що випросив собi вiд Татар грамоту на галицьке княженну. Данило побачив, що як вiн не поклонить ся ха-нови, не признау зверхньоє власти його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента i не дасть йому спокою. З стидом i жалем мусєв єхати в Орду й поклонити ся ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. З гiрким чутем оповiдау вiрний Данилови лiтописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому: Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дiстав вiд хана подвержденну своєх прав на своє землi, але за те мусєв признати себе татарським - холопом, пiдручником. "I прийшов вiн у свою землю, i стрiв його брат i сини, плакали ся з його обиди, але ще й бiльше тiшили ся, що вернув ся цiлий". Хоч гiрко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся подорож дуже змiцнила його становище. НЄхто з сусiдiв не важив ся тепер зачiпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тодi трясла ся цiла Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захiд. Данило одначе не мирив ся з пiдданством Татарам i ждав тiльки хвилє, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Києвщину. Рух тамошнiх громад против князiвсько-дружинного устрою вважав вiн дуже небезпечним для себе, тим бiльше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських землях i знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрiбним зломити сей рух i татарську зверхнiсть, що на тiм руху опиралась. Пiд час своує подорожи до Татар Данило стрiв ся з послами вiд папи, що єхали до хана, i тi богато йому наговорили, як то папа збирау для боротьби з Татарами всє християнськi держави Европи. Вони радили удати ся пiд опiку папи i Данило в братом справдi почали переговори з папою, щоб дiстати вiд нього помiч. Але папа помочи не мiг дати, натомiсть заохочував прийняти вiру католицьку, себто змiнити те в чiм рiжнила ся вiд неє вiра православна, а для заохоти обiцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, але родина намовила його, i 1253 р. папський легат (посол), що приєхав з короною, коронував Данила в Дорогичинє. Але побачивши, що помочи вiд папи не дiстане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим бiльше що тi переговори про прилученну Украєнцєв до католицькоє церкви будили невдоволенну серед громадянства. В докiр Данилови i його зносинам з папою оповiдали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обiцював помiч "меча святого Петра", але Роман на те не звабив ся: вiн показав свiй меч папському послови й сказав, що поки мау власний, чужого меча не потрiбуу^. Вiдносини з Татарами у Данила тим часом на стiльки вже попсували ся, що й стративши надiю на своєх сусiдiв, Угрiв i Полякiв, Данило власними силами рiшив ся почати вiйну з Татарами. 1254 р. вислав вiн своє полки на "людей татарських" на Побоже i Погорину, другого року воював пiдвластнi Татарам громади над Случею i Тетеревом. Громади не пiддавали ся, а й пiддавши ся на ново вiдпадали Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то вiн може зовсiм зруйнувати полєтичне житу Украєни, завзяв ся знищити його. За Даниловi походи пограничний воувода татарський Куремса роспочав був похiд на Волинь; але його сили були для сього за слабкi. Се оповiданну дбаумо в пiзнєйших записях; про зносини папи з Романом не маумо сучасних звiсток. Можливо, i такi зносини були, але чи папа справдє обiцяв Романови корону, не можемо знати. 113. Печатка громадп .^iста Володи-;чi.м[iра, па листi єє 1324 р. Тодi з Орди прийшов иньший воувода Бурундай, з великим вiйськом. Але не покладаючи ся на силу, вiн задумав зломити сили Романовичiв хитрим пiдступом: поводив ся з ними по гiриятельськи, називав "мир-никами", ординськими союзниками, не пiдданими. Так заспокоєвши єх увагу, розголосив скрiзь, що йде походом на Польщу через Волинь, i приступивши до волинськоє границi, пiслав до князiв, щоб стрiли його як свого старшого, инакше буде вважати єх за ворогiв. Аж тепер зрозумiли Романовичi ту татарську хитрiсть. Були зовсєм не приготованi, гуляли на весєллє, Васильковоє доньки. Мусєли єхати до Вурундая з поклоном. А той маючи єх в своєх руках, зажадав, щоб вони знищили укрiплення своєх городiм, зробили свою землю безборонною вiд Татар. Не осмiлили ся противити ся, бувшiє й руках Вурундая; мусєли пiс.iати своєх людей розкидати укрiплення. Тiльки Холм, улюблене мiсто Данила, котре вiн вибрав i прикрасив гарними будовами i сильними укрiпленнями, зiстало ся не зруйноване князє натякнули тутешньому намiсникови, аби не послухав єх людей-i той догадавсь i не пiддавсь Татарам, Сей удар добив Данила. Впали його смiливi пляни боротьби з Татарами. Даремно шукав помочи у сусєдiв, даремно силкував ся змiц-няти своє сили прилученнум сусєднєх земела польських i литовських; хоч i захопив деякi важнi городи (напр. Лiоблин, деякi волости литовськi для своєх синiв), але широкi його пляни й тут не здiйснили ся, пiдрiзанi татарською напастю. Не мiг освоєти ся з гадкою про татарську вдасть над собою, як московськi князє, що пiд татарською зверхнiстю скрiпляли свою силу i вдасть. Розхорував ся й умер скоро пiсля Вурундаувого погрому 1264 р.). 40. Галиицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдало ся здiйснити Данилу, не дало ся також i його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значноє сили й значiння. Але не вдавало ся єй захопити також схiдню Украєну, а тим меньше-розширити ся скiльки небудь трiвко коштом своєх захiднєх сусєдiв, хоч до сього брали ся декотрi князє дуже енергiчно. На сходi далє мабуть стояла на перешкодє Татарщина, а захiднi землє були занадто чужi, щоб єх привязати скiльки небудь трiвко. Свiтла зiрниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дiстав навiть великокняжий стiл на Литвi, але вмер скоро, i ся комбiнацiя пропала; згодом галицькi князє тратять всякi впливи в землях литовських, а далє Литовське князiвство стау небезпечним сусiдом i починау простягати руки й по галицько- волинськi землi. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в Ордi-як бороли ся рiжнi татарськi верховоди. Але загалом зверхнiсть татарська не була тут така тяжка як у землях московських i схiднєх украєнських. Татари не мiшали ся у внутрiшнi справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, якi побирали вiд часу до часу. По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але вiн не довго пережив брата i по смерти Василька не стало давнiйшоє згоди серед братаничiв. З помiж Данилових синiв визначав ся особливо князь Лев, енергiчний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодєти сусiднiми польськими землями, навiть на кракiвськiм столє засiсти, але се не вдавало ся. Пробував заволодiти також закарпатською угорською Украєною, користаючи з замiшань на Угорщинi; здасть ся якийсь час володiв нею, бо в однiм документi Григорий наджупан бережськоє столицi називау себе його урядником. На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности i штуки-"книжник великий i фiлософ, якого не було перед ним у цiлiй землi i по нєм не буде", так вiдзивауть ся про нього лiтописець. Але вiн був тихоє вдачi, до того зломаний хо-робою, що не давала йому можности виявити енергiчну дiяльнiсть. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичi волинськi, i всє землi галицько-волинськi зiбрали ся знову в одних руках-князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се кiязь могутний, правитель добрий, i земля тiшила ся пiд його панованнум спокоум i достатком; так говорить звiстка польського лiтописця, i те саме кажуть деякi пiзнєйшi спомини (галицькоє або волинськоє лiтописи для сього часу вже не маумо i дуже мало що знаумо про житу сих краєв). Для пiзнiйших часiв панованну Юрия зiстало ся золотою добою свiтлости, богацтва i слави Галицько- волинськоє держави. Цiкава рiч, що на печати своєй Юрий титулууть ся "королев Руси", як i його дiд. Самого його ся печать представляу поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на тронi, в коронi, з скиптром в руках. На його часи (а може й ще ранiйшi-часи Львовi) припадау важ- 114. Другий бiк тоє ж печатки (напись: 5. (Iоiнiпi еогi (Iисi^ Iаiiiгпегiе, "печатка володаря iеоргiя князя володи-мирськото" на подєя: церковний роздєл Украєни. Пiсля того як Києв пiдупав, києвськi митрополити стали все частєйше перебувати в пiвнiчних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит пiсля одного татарського пополоху таки й зовсiм туди перебрав ся. Тодi галицькi князi вистарали ся собi у патрiарха i цiсаря вiзантийського, щоб у них була осiбна митрополiя (1303), i так ослабла ще одна звязь захiдноє Украєни з схiдною (бо Поднєпровьу далi зiстало ся при давнєй митрополєє). По Юрию зiстало ся два сини, Андрiй i Лев, що правили до 1320-х рокiв; з початком 1320-х рокiв не стало єх обох i вони не зiставили мужеськогопотом-ства. Се було дуже небезпечно для Галицьке - волинськоє держави, з усєх сторiн окру- женоє завистними, завидющими сусє-дами, що чекали тiльки якогось замiшання, аби нею на Угорщинє, в Польщi, в Литвi, що манили галицько-волинських князiв надєями щось урвати у тих земель, в сєм часє утихли: сє держави упорядкували ся i тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати вiд них напасти при першiй нагодє. Але сим разом, видко, нєяких значнєйших замiшань нє в Галичинi нi на Волини не стало ся, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриєвичiв, сина Юриєвни Марiє i Тройдена князя мазовецького (в Польщi), Болеслава на iмя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну вiру й друге iмя Юрия, на честь свого дiда, i в 1325 р. засєв на галицько-волинськiм престолi. Становище його було одначе не легке. Вiн все таки був чужаницею, всє дивили ся на нього пiдозрiливо, а бояре вважали, що вiн з єх ласки дiстав ся на стiл i хотiли всiм правити його iменем. Се йому не подобало ся, вiн обсаджував себе повiрниками своєми, рiжними зайдами, Чехами й Нємцями, а се давало привiд до незадоволення: говорили про нього, що вiн спрiяу католикам тiльки. хоче завести католицьку вiру, ви-корiнити православну. Бояре, не вдоволенi Юриум- Болеславом, що вiн не слухау єх так, як хотiли вони, самi ширили такi поголоски на нього й викликали не вдоволенну в народi, що вiн наводить Нємцєв, дау єм усякi права, а Украєнцiв собi легковажить. Помiтивши се невдоволенну, Польща й Угорщина задумали скористати з сього, щоб захопити собi галицько-волинськi землє. В 1339 р., при нагодє трактату, уложеного мiж польським королем Казимиром i угорським королем Каролем, вони мабуть умовили ся i що до Галичини i потiм на пiдставi тоє умови заходили ся спiльно коло єє завойовання. Було се повторенну спiшськоє умови 1214 року. Угорський король вважав, що Галичина мау до нього належати, на тiй пiдставi, що за Данила угорський король нєбито володiв нею. Але з Казимиром вiн уложив ся в справi обопiльного наслєдування- як що у одного не буде синiв, скажiм у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, i навпаки. Тож угорський король обiцяв Казимирови помогти здобути галицько- волинськi землi, вiдступав єх йому в державу, тiльки задержував для Угорщини право викупу. Така умова стояла мiж угорським i польським королем пiзнiйше- мабуть на тiм же стало мiж ними вже в 1339 роцє. 115. Юрии король руський, на його печати. Бояре тим часом, незадоволенi Юриум-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною- змовляли ся посадити його у себе князем. Уложивши з ним угоду, зробили змову на Юрия Болеслава i дня 7 квiтня 1340 р. отруєли його в Володимирi. По краю скрiзь пiшло зараз повстанну, повбивали тих нелюбих католикiв чужинцiв, наведених Юриум-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столє в Володимирi; Галичиною стало правити боярське правлєнну, що своєм князем признавало Любарта, а стояло пiд началом Дмитра Дедька, "наставника або начальника Руськоє землi" (ргоуiаог аеи сарiiапеиа iегге Кихаiе)-так зве вiн себе в однiй свойє грамотє (див. мал. 126;. Тодє зараз же, на першу вiсть про смерть Юрия-Болеслава, на основi попередньоє угоди рушило в Галичину угорське вiйсько пiд началом палятина Вiлурма i польське пiд проводом самого короля. Дедько, зачувши про польський i угорський похiд, покликав на помiч Татар. Угри, здауть ся, вернули ся з дороги. Казимир, довiдавши ся про Татар, теж злякав ся, i покинувши тi пограничнi замки, якi встиг узяти, пiшов чим скорше назад, з добичею.яку встиг захопити. Слєдом прийшли вiсти, що Татари готовлять великий похiд на Польшу за сей польський набiг на Галичину. Се дуже затрiвожило Казимира i вiн зачав переговори з Дедьком, щоб той не насилав Татар. Так стала ся умова-Казимир присяг не зачiпати Галичини, а Дудько-не зачiпати Польщi. Здавало ся, що Галицько- волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на Галичину, не вязав ся своую присягою. Як тiльки проминула татарська гроза, вiн зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрiшенну вiд присяги, став тiльки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кiлька лiт, доки йому удало ся захопити єє. Десь коло р. 1345 вiн почав вiйну, але вiдiрвав здауть ся тiльки Сянiцьке пограни-че i мусєв помирити ся з Любартом, що панував над Галичиною до р. 1349. Аж тодє Казимир, намовивши Татар, щоб не мiшали ся в галицькi справи, несподєваним нападом захопив Галичину i частину Во-лини. I так розпочала ся боротьба мiж ним i Любартом, що зробила кiнець Галицько- волинськiй державi i почала нову добу в житю украєнського народу-литовсько- польську. 41. Погляд ня украєнське жите києвськоє i галицькоє доби. Таким чином в серединi XIV вiку скiнчила ся самостiйнiсть украєнських земель: Галичину захопили Поляки, Волинь згодом стала провiнцiую литовською, а иньшi князiвства, якi лишили ся в Києвщинi i Черни-гiвщинє, теж перейшли пiд власть литовських князiв. Державне житу украєнське урвало ся. Про те який був устрiй полiтичний i громадський за часiв державного украєнського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Украєна складала ся з бiльших i меньших князiвств, старших i мень-ших, i вони з розмноженнем княжого роду все дiлили ся й меньшали переважно. Києвський князь вважав ся найстаршим мiж князями, "замiсть батька", i його иньшi князi мали слухати ся. Якийсь час так i було- особливо коли на києвськiм столє трапляв ся князь енергiчний, сильний; але з другоє половини XII в. старшими хочуть бути суздальськi князi i умисно пiдривають києвських, а далє з кiнцем XII в. для всеє захiдньоє Украєни стають старшими галицькi князi. Києв ще якийсь час зiставав ся центром для Поднєпровя, а далє тратить i тут своу значiнну. В своєм внутрiшнiм правлєнню всє князє вважали ся вповнє самостiйними, оден князь другому не мав мiшати ся в правлєнну. Князь правив, опираючи ся на свою дружину, яку тримав з своєх грошей, з тих доходiв i даней, якi на нього йшли. З початку ся дружина була дуже рухома: вона, як i князє, переходила з землi до землi, з князями i без них; далє осєдауть ся, сказати б-вростау в землю й зливауть ся з земським боярством. Вся управа, законодавство, полiтика, суд, на-кладанну i збиранну податкiв, лежали в руках князя i його дружини, що правила його iменем. Громадянство мiшало ся часами, коли бачило непорядки, i в деяких землях такi "вiча" громадськi, де розбирали ся й обговорювали ся всякi справи, були досить частим явищем, князє признавали се право за вiчем-ставити жадання, а навiть змiняти князєв. Але як князь себе чув досить сильним, то вiн не дуже прислухав ся до сього всього й старав ся придавити таку дiяльнiсть вiча. Вiче одначе теж було виразом не так всього громадянства, як його вищих верств, особливо мiського боярства. Простий нарiд взагалє не мав впливу; княжа управа стояла пiд впливами боярства, а селянство i просте мiщанство через тi недогоди, якi переживала Украєна, попадало все в бiльшу вдасть боярськоє верстви. На мiсце свобiдноє людности зростало все бiльше число несвобiдних (холопiв, челяди) i пiвсвобiдних-наймитiв i закупiв, що вiдробляли своую працею своє довги i дуже часто кiнець кiнцем також попадали в вiчну неволю. Княжа управа i право-як бачимо з усього, бiльще дбали про iнтереси й вигоди маючих властителєв, бояр, нєж про простий нарiд, i коли заступали ся за нього, то хiба пiд страхом повстання або иньших незвичайних прояв. Не пiдiймала рiзко свого голосу в оборонє народу й церква, що виросла в невiльницьких вiдносинах Вiзантиє i бiльше радила слабшим i залежним, аби слухали ся й корили ся, анєж сильним i могутним, аби не зловживали своує сили. Придавленi такою економiчною неволею, а не вмiючи добити ся собi голосу в полiтичнiм житю й змiнити неприхильнi громадськi й полiтичнi обставини, народнє маси не цєнили свого державного житя. Тим пояснюють ся пiддавання громад пiд безпосередню власть Татар, аби спекати ся князєв i боярства, i єх зовеєм спокiйнi, без протесту, переходи пiд власть литовських князєв. Терплячи вiд суспiльних i економiчних недогод, вони не оцiнювали тоє нацiональноє ваги, яку мало самостiйне державне жите. Тим часом з нацiонального становища багато значило, що ся державна самостiйнiсть боронила наш нарiд вiд поневолення його иньшими народами i вiд використування наших сил економiчних i культурних для розвою i змiцнення культури якоєсь иньшоє державноє, пануючоє народности. Поки державний устрiй був свiй, князє, боярство i церква, стоячи на тiй самiй народнiй пiдставi, що й маси народнє, засобами й силами держави й народу приготовляли й розвивали нацiональну культуру. Ся культура i тепер до певноє мiри служила iнтересам народнiх мас, а ще бiльше мала послужити йому з дальнiйшим роз- боум народнiм i сильнєйшим розбоум своєм. В сю добу, як ми вже знаумо, культурне житу -освiта, школа, письменство, артистична гвор-чiсть, пiдпали дуже сильному впливу церковному, вiзантийському, i се в значнiй мiрi вiдiрвало єх вiд народнього житя, вiдчужило вiд народу. Але пiд чужою, церковною покривкою проривали ся й тепер сильнi своународнi течiє, а з дальшим розвоум народ-нього житя сє народнє течiє повиннi були брати гору над чужими елементами культури все бiльше i бiльше-колиб се народне житу не зазнало таких переворотiв i потрясень, якi принiс йому упадок державного житя. 42. Культурне житу Украєни i вага його. Вище було згадано, що християнство на Украєнi i вiзантийськi впливи зачали ся певно ще геть перед Володимиром, але потiм як властю його i його наступникiв (особливо Ярослава) воно було поширене по всiх землях Руськоє держави, вiзантийськi впливи i вiзантийська культура взяли рiшучу перевагу над иньшими-особливо схiднєми, персько-арабськими, i культурне житу на довго набрало сильноє церковноє закраски, що налягла i на освiту, на письменство i на артистичну творчiсть (мистецтво). Освiта й книжнiсть вважали ся помiчним засобом для християнськоє побожности-аби через читанну побожних книг люде набирали ся християнського духу; письменство головно було в руках духовенства; артистична творчiсть в значнiй мiрi обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не тiльки у нас, а i в захiднiй Европi в тих часах; свiтський, мирський елемент з часом скинув з себе церковну шкарлупу там-так само скинув би i у нас. Освiта довго обмежала ся тєсними, переважно духовними кругами. Поширенню єє в ширших масах перешкоджала слабка органiзацiя шкiльноє науки. Наше духовенство переймало тi форми науки, якi практикували ся в Вiзантиє. Там же зрiдка тiльки, при бiльших монастирях та катедральних церквах вела ся наука бiльш на шкiльний спосiб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменнiй, най-частєйше духовнiй людинє, i та вчила єє один- 117-118. Срiбнi окраси для ух, звiдти ж. цем, абошонайбiльше-в товариствi кiлькох таких учнєв. I у нас переважала така одинична наука над шкiльною, а через се освiта i книжнiсть поширювала ся досить пиняво. Найчастєйше наука кiнчила ся читаннум, рiдше писаннум та рахунками; всякi иньшi вiдомости добували ся читаннум книг; але тих книг було мало, i то найбiльше книги богослужебнi. Тiльки в бiльших центрах освiти можна було доступити вищоє науки, навчити ся писати лiтературно, по тодєшнєм понятям, i вивчити ся грецькоє мови, щоб читати грецькi книги без перекладу. Таких людей, що стали на верхах сучасноє грецькоє освiти, ми стрiчаумо вже вiд першого поколєння по охрещенню-такий наприклад був митрополит Iларiон, пiзнєйше напр. Кирило упископ турiвський (в XII в.) й автори деяких анонiмних (безiменних) творiв. Було єх одначе все таки не богато i бiльшiсть тодєш-нєх письменникiв були самоуки, що писали як умiли. Як у грецькiй лiтературi та в тих перекладах, якi робили ся у нас i приходили готовi з краєв болгарських i сербських, найбiльше було творiв церковних i релєгiйних, призначенних для зрозумiння християнства та направлення на побожне християнське житу,-так i те письменство, що розвивало ся у нас, найбiльше йшло сею ж дорогою. Писали ся проповiди, побожнi получення, жития святих мiсцевих. Таке писав в XI вiцє митрополит Iларiон, автор похвали Володимиру Вел., св. Феодосiй печорський-автор поучень, мнiх Яков i св. Нестор-автори житий Володимира Вел, Бориса та Глєба, i св. Феодосiя, iгумен Данило-що описав свою подорож до Святоє землi. В XII в. звiснi: митрополит Клим. Кирило упископ турiвський, автор молитв i проповiдей, ?еор?Iй Зарубський; в XIII в. Симон i Поликарп, автори печорських житий, Серапiон проповiдник. Сих знаумо поiменно; далеко бiльше письменникiв зiстало ся по iменам нам не звiстними, i самi писання єх пропали: заховало ся головно те, що перейшло в пiвнiчнi, великоруськi землє й там зацiлiло; тим часом в XII в., особливо з другоє половини зносини Києва з тими землями слабнуть все бiльше; на Украє-нє ж через пiзнєйшi лихолєтя мало що зацiлiло. Тому й не маумо справжнього понятя про наше старе письменство. Поза релiгiйним письменством найбiльш розвинуло ся лiтописанну. Хоч воно вийшло в переважнiй части з рук людей духовних i богато займауть ся церковними справами, але дау дуже богато для зрозумiння тодєшнього житя. Що знаумо < житя культурного, економiчного, громадського-головно знаумо з лiтописей. Там зацєлєли уривки народ-нiх оповiдань, пiсень, писання лiтературнi, документи. Се справжнiй архив нашого культурного житя. Деякi части лєтописей визначають ся незвичайною свiжiстю, безпосереднiстю, сильним вiдданнум духа часу. Мало котрий нарiд може похвалити ся таким iнтересним лєтописаннум. А те ж що маумо-се тiльки уломки, вiдривки того старого лiтописання, що попали в лiтописнi збiрники, якi дiйшли наших часiв. Оден такий збiрник був уложений в Києвi в першiй четвертинi XII в. i сюди вiйшли памятки києвського лiтописання XI в.-се так звана Старша або Начальна лiтопись. В кiнцi XIII в. десь в пiвнiчнiй Волини була уложена друга збiрка, де до Начальноє лiтописи доданi києвськi записки XII в., потiм галицька лiтопись часiв Данила i волинськi записки другоє половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеє дорогоцiнноє збiрки ми знали б дуже мало що з украєнськоє iсторiє. З иньших нецерковних писань дуже цiкава наука Мономаха своєм дiтям, де вiн оповiдау про своу житу. З творiв поетичних зацiлiв оден-дорогоцiнне Слово о полку Iгоревiм 1185 року. Воно визначауть ся високими поетичними прикметами i заразом важне як проречисте свiдоцтво про довгий i широкий розвiй свiтськоє дружинноє поезiє, що уднала до купи елементи народньоє пiсенноє творчости з книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твiр, се Слово з другого боку мау богато спiльного з иньшими творами кiнця XII i поч. XIII в, що представляють нам сучасну учену поезiю i артистичну прозу, як слова Кирила турiвського, слово на збудованну стiни в Видубицькiм монастирє 1200 р., Моленну Данила, Галицька лєтопись. Сє твори вказують на вишколенну, виробленну стилю, довгу лiтературну традицiю. В области плястичноє штуки богато маумо памяток будiвництва церковного, трохи малярства, чимало мiнятюр (кольорових рисункiв в рукописях), богато виробiв золотничих, прикрашених рисунками й емалсю. На всєх сих полях з грецькими майстрами працювали нашi мiсцевi мистцє, бiльш або меньш зручно, а не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу технiку Вiзантиє i вносячи свою власну оригiнальнiсть в мотиви i манеру творчости. Розмiрне може найменьше помiтно грецькоє сеi своурiдности в будiвництвi києвськоє доби, хоч i тут мiсцевi майстри вiдбiгали вiд грецьких взiрцiв; далеко бiльше оригiнальности виявляу будiвництво галицьке, аленажаль-воно заховало ся в дуже мiзерних останках. Високим артиз-мом визначають ся декотрi києвськi памятки малярства книжного (мiнятюрово-го). Але найбiльше свободи й оригiнальности все таки виявляють памятки мiсцевого золотництва. Тут мiсцевий майстер вiд початку задержав за собою найбiльш свободи вiд вiзантийського впливу i далє свобiдно сполучав мотиви схiд-нє з вiзантийськими, старi традицiє з новими модами. Хоч i тут в найбiльш тонких роботах-як наприклад в емальових образках, мiсцевi майстри не могли зрiвняти ся з вiзантийськими, але мiсцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли порiвняти його з сучасним майстерством захiдно-увропейським. Взагалє Украєна XI-XIII в. стояла на рiвнi з Захiдньою Европою в культурнiм житю- воно було тут вiдмiнне, бо стояло пiд иньшими впливами, але не було низше вiд захiд нєх земель. З часом, через ослабленну зносин, впливи вiзантийськi почали слабнути, а перенесенну центрiв полiтичного украєнського житя на захiд, до Володимира i Галича, зближало його все бiльше з житем за-хiднєм. Вiд галицького житя XII- XIV в. взагалє дуже мало зацєлєло, але з того що маумо бачимо виразно сполуку украєнсько-вiзантийських основ житя з захiднєми впливами. Тутешну громадянство украєнське не цурало ся єх, живучи в тєсних зносинах з захiднєми своєми сусєда-ми. Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом i католицькою вiрою, який грецьке духовенство силкувало ся прищiпити в схiднiй Украєнi. Князє заводять собi латинськi канцелярiє для зносин з захiднєми землями, латинськi печатки. По бiльших мiстах осєдають кольонєє нiмецькi на нiмецькiм правi, пересаджуючи захiднi впливи на Украєну. В описах тутешнiх церков раз у раз стрiчаумо предмети за-хiднього виробу або фасону. Але мистецтво стоєть на основi русько- вiзантийськiй, люднiсть мiцно держить ся свого i в своєх латинських грамотах князє зазначують свою нацiональну свiдомiсть титулуючи ся "князями всеє Малоє Руси". Взагалє нацiональне культурне житу Украєни XI XIV вв. пред-ставляуть ся дуже iнтересно; воно повне житя, руху, енергiє, обiцюва-ло богато своєй народности, а навiть i культурному людському житю взагалє. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинути ся й пiдрубав його в самiм коренi. Правда, простому народови не солодко жило ся пiд своєми князями та боярами, i мало його тєшили тi культурнi задатки. Але не стало лекше йому, як на мiсце своєх прийшли чужi пани. Обставини суспiльнi й економiчнi через те не покращали, а погiршали, становище народу-також. А нацiональному i культурному житю нанесено удар, вiд котрого воно не могло поправити ся-i до нинiшнього дня. ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Доба литовсько-польська. 43. Перехiд украєнських земель пiд литовських князiв. Друга половина XIII i потiм XIV вiк були свiдками незвичайно скорого i видатного роспросторення власти литовських князiв над сусiднiми землями бiлоруськими, а потiм i дальшими, украєнськими. Найбiльш запiзнене в своєм розвою в своєх глухих лєсах, найбiльш вiдстале зпомiж усiх народiв сеє сємє племя литовське було загрожене пiд той час в самiм своєм iстнованню нiмецьким рухом в литовськi крає. Напружуючи всє сили в боротьбi з ним, воно розвивау незвичайно живу органiзацiйну дiяльнiсть i немов щоб скрiпити себе силами культурними, починау поширювати свою зверхнiсть над сусiднiми словянськими, бiльш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединє XIII в., за князя литовського Мендовга, i затрiвожило короля Данила, що сам думав про як найбiльше поширенну своує власти над сусiднiми землями. На спiлку з польськими князями i Нiмцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним вiйну. Мендовг, щоб вiдвести Данила, вiдступив його синови Романови деякi з своєх земель вдержаву; потiм Мендовгiв син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князiвство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Даниловi сини не вмiли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньшi литовськi князє та знову начали поширювати свою власть над сусiднiми землями. В першiй четвертинi XIV в. бiльша половина бiлоруських земель стояла вже пiд властю литовських князiв i вони почали простягати руки також до земель украєнських. При останнiх Даниловичах галицьких, або зараз по єх смерти литовськi князє захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землi при-петськi, Турово-пинськi. Про якогось князя литовського Вида опо- 123-4. Монети Володимира Ольгердовича.князя києвського. вiдауть ся, що вiн в тих часах захопив великий шмат Деревлянськоє землє, себто києвського Полєся. При князi Гедиминє в 1320-х рр. уже й Києв стояв пiд литовськими впливами, хоч тутешнi князi були нєби пiд зверхнiстю татарською (згадуеть ся тут якийсь маленький князець Федiр на iмя). Таким чином вибiр Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на мiсце Юрия- Болеслава тiльки йшов на зустрiч сьому походови литовських князiв на украєнськi землє. I вибiр сей найкраще показуу, на скiльки сей похiд був мало противний мiсцевому громадянству, коли воно само з своує волє закликало до себе литовських княжат. Се поясняуть ся тим, що литовськi княжата, засєдаючи по украєнських та бiлоруських землях, старались у всєм приноровити ся до мiсцевого житя, його порядкiв i культури. Вони старали ся як найменьше вносити змiн в мiсцевi обставини: "ми старини не рушаумо, а новини не уводимо", було єх правилом. Вони приймали православну вiру, мiсцеву культуру, мову, одним словом-ставали украєнськими або бiлоруськими князями, тiльки з новоє литовськоє династиє, й по змозє старали ся далє продовжувати давнєйше заведенi порядки мiсцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приумно було, приймаючи литовського князя, покiнчити з пережитими, докучливими княжими вiдносинами староє династиє, а навiть у громадах, що свого часу виривали ся з-пiд княжоє власти й пiддавали ся пiд татарську зверхнiсть, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарськiй Ордє, з кiнцем XIII вiку. Литовське ж князiвство було в повнiй силє; приймаючи литовського князя, люде могли сподєвати ся, що у князєв литовських знайдуть захист i оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тiльки князям зрiкати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що й сє князє зiставали ся на своєх волостях, тiльки мусєли признати над собою власть литовського князя, що засiдав у столицє єх землє. Через те й бачимо, що украєнськi землє одна по другiй, без вiйн i боротьби, тихо i непомiтно, переходять пiд власть литовських князєв, i навiть в джерелах наших не завеєди про се згадууть. ся (правда, що мiсцевих лiтописей з сього часу не маумо, а в чужi рiдко звiстки про се залєтали, саме тому що землє прилучали ся литовськими князями "без ?валту i крику"). I так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засiв на столi галицько-волинськiм i вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу Казимира, а Волинею правив довго, до самоє смер-ти своує, бiльш як сорок лiт. Ольгерд Гедиминович. великий князь литовський, в 1350-х роках, вмiшавши ся в смоленськi справи, захопив сусєдну Брянське князiвство в пiвнiчнiй Чернигiвщинє, а далє позабирав i князiвства полудневi. В головних городах-в Черниговi, Новгородi Сiверськiм, Стародубi позасiдали князi з литовськоє династиi, на меньших волостях зiстали ся князє з давньоє династиє, пiд властю князєв литовських. Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд пiд свою власть землю Києвську, скинувши останнього києйвського князя, Федора на iмя, та посадив на його мiсце свого сина Володимира. Земля була пiдупала, сильно спустєла пiд татарською зверхнiстю, але величезна, бо до Києва рахувало ся й цєле Задчiпрову, що дав-иєйше належало до Переяслава. Татари, що вважали Поднєпрову своєми улусами, пiдвластною землею, схотiли мабуть уступити ся за князем Федором, як своєм пiдвласником, але Орда тодє була зовсiм розбита i безсильна. Ольгерд пiшов з вiйськом в полудневу Києвщину, погромив татарське вiйсько й забрав пiд свою власть не тiльки Києвщину, але Подiле, що теж стояло досi пiд. властю Орди. Братаничi Ольгер- довi, сини Корiята Гедиминовича, позасiдали в подiльских городах, почали будувати крiпости вiд Татар й збирати людей. Ось як оповiдау про се записка, писана в другiй чверти XV в.: "Коли господарем Литовськоє землє був великий князь Ольгерд, вiн пiшов з литовським вiйском в поле (степ) i побив на Синiй водi Татар, трох братiв: князя Качибея, Кутлубугу i Дмитра. А сє три брати, татарськi князє, були отчичi й дєчичi Подiльскоє землє *), а вiд них завiдували отамани, а баскаки збiрщики доходiв приєзжаючи вiд тих отаманiв брали дань з Подiльскоє землє. А був брат у Ольгерда князь Корiят, що держав Новгород Литовський, i було у нього три сини: князь Юрий, князь Олександре, князь Костентин, князь Федор. I от тi княжата Корiятовичi, три брати: князь К^рий, князь Олександр i князь Костентин за призволеннум великого князя Ольгерда i з помiчю Литовськоє землє пiшли в Подiльску землю. А в Подiльскiй землє тодє не було нє одного города (крiпости) нi з дерева рубленого нє з каменя будованого). Тiж тодє княжата Корiятовичi, прийшовши в Подiльську землю, вiйшли в приязнь з отаманами, почали подiльску землю вiд Татар боронити i баскакам "вихiд" (данину) перестали давати. I найперше знайшли собi твердиню на рiцє Смотричi i тут собi поставили город Смотрич.А на иньшiм мiсцє жили черцє в горi, i в тiм мiсцє поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах нагодило ся єм загнати багато оленiв на той острiв де тепер Камiнецьке мiсто стоєть, i вирубавши лєс, вимуровали город Камiнець. I так усє городи подiльськi помурували i всю землю Подiльску посiли". Татарам часом давали дань, щоб вiдчепити ся вiд них, i ще якийсь час тутешнi землє вважали ся пiдвластними Татарам, тому от на монетах Володимира Ольгердовича, князя києвського, бачимо татарськi знаки i написи. Але в тутешнi справи Татари вже не мiшали ся, й правили всєм новi князi з литовськоє династiє, пiд зверхнею властю великого князя литовського. 44. Боротьба за галицько-волинськi землє й розiрванну єх. Се було щастем литовських князiв, що в .своєх заходах коло прилучення схiднєх украєнських земель вони не стрiчали сильнєйших перепон. Бо вони могли забирати тiльки те, що легко давало ся: вести сильнєйшу боротьбу за своє новi здобутки було єм не пiд силу. Князiвство Литовське, невважаючи на своє величезнi розмiри, було дуже слабко органiзоване, а крiм того тяжiла на нєм люто боротьба з нiмецькими рицарями балтийськими, пруськими i ливонськими хрестоносцями, що пiдбивши й поневоливши собi литовськi племена Прусiв i Лотишiв, хотiли пiдбивати й дальшi литовськi племена, та хижо нищили набiгами литовськi землє. На схiднiй границi мусiли крiм того литовськi князi витримувати боротьбу з московськими князями, що хотiли собi загорнути пограничнi землє й не дати єх князям литовським. Через те литовськi князi не могли удiлити бiльших сил на оборону украєнських земель, i коли за захiдню Украєну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною, иньшi литовськi князi тiльки коли не коли могли помогати йому. Галичина, полишена мiж двома огнями-Польщею i Угорщиною, а не маючи сильнiйшоє оборони вiд Любарта, по перших пробах оборони скоро вже зложила руки, однаково не сподiваючи ся оборони ся вiд напастникiв, i невважаючи на проби Любарта вирвати єє з польських рук таки зiстала ся в польських руках. Ми вже бачили, що першi напади Казимира на Галичину були вiдбитi мiсцевим боярством пiд проводом славного Дедька, "начальника Руськоє землє", i тiльки захiдне пограниче, Сянiччину удало ся Казимирови здобути. До 1349 р. Галичина зiставала ся пiд властю Любарта. Аж 1349 р. Казимир, вiдвернувши Татар, несподiваним нападом захопив цєлу Галичину i сусєдну волинське пограниче. Та побачивши таку бiду, литовськi князi взяли ся ратувати Любарта, i єм удало ся звернути назад захопленi Казимиром волинськi городи; з галицькими пiшло труднiйше: не удавало ся вибити залог, розставлених Казимиром по галицьких городах, i литовськi князi тiльки докучали Казимирови пустошеннум Польщi. Казимир, щоб вiдборонити ся, вiдновив свою умову з угорським королем, випросив грошей вiд папи, i силкував ся разом з угорським королем Людовиком пiдбити собi хоч би Белзько-холмськi землє. Кiлька походiв робив вiн для сього, та мало звiсток маумо про них Найбiльш визначила ся облога Белза 1352 р. героєчною обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим вiйськом, i ще прибув до нього в помiч король угорський. Разом приступили пiд Белз i пiслали до тутешнього воуводи, щоб пiддав ся єм; той не вiдмовив ся,- щоб тим часом змiцнити укрiплення та дiждати ся помОчи вiд литовських князiв. Цiлий тиждень тягнув переговори, тим часом на очах королiв крпив свiй замок, мiж иньшим- напустив в рови наоколо замку води, так що вона облила його на-около. Нарештi заявив, що таки не пiддасть ся. Королi пiшли здобувати замок, але се було неможливе: з рана i до полудня польське i угорське вiйсько силкувало ся добути замок, по горло стоячи в холоднiй текучiй водi, що наповняла рови; богато стратили своєх людей-убито племiнника кор.Людовика, i сам Людовик дiстав по головi такий удар, що спав з коня i трохи не згинув. Мусєли вiдступити. Людовик, стративши охоту до дальшоє вiйни, покинув Казимира; той мусєв також вертати ся з нєчим. По тих невдалих походах, коли ще й Татар литовськi князє назад на свiй бiк перетягли. Казимир уложив з ними перемиру: Галичичу полишено за Польщею. Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук, i не вдавало ся вже й потiм. Казимир знову перетягнув Татар на свiй бiк, а за те, що литовськi князє стали займати украєнськi землi, котрi давнєйше стояли пiд зверхнiстю татарською, Орда й зовеєм розсварила ся з Любартом. Тим часом Казимир умовив ся з пруськими та ливонськими рицарями й узяв Литву в два огнє: пiшов 1366 р. на Волинь, тим часом як Нiмцi вдарили на Литву. Йому вдало ся знову захопити Белз, Холм i Володимир; Белз i Холм, правда, знову вiдiрвали ся вiд Польщi, але Воло- 127. Перемирна грамота Любарта з Казимиром 1366 р. димир сим разом Казимир держав до смерти своує (в 1370 р.). Аж як умер вiн, Любарт знову захопив Володимир i став знову пустошити пограничнi землi. Через се Людовик, що став королем у Польщi по Казимирi, вибрав ся походом на Любарта i скiнчилось на тiм, що землю Белзьку i Холмську прилучено до Галичини, а всi иньшi волинськi землi зiстали ся за Любартом. Людовик, ставши польським королем, не сподєвав ся передати польську корону свому потомству, тому хотєв Галичину затримати при Угорщинi. Для того передав вiд себе Галичину як угорську провiнцiю вiрному чоловiкови, Володиславу князю опольському (з княжат шлезьких). Сей Володислав правив Галичиною шiсть лiт, як останнiй галицький князь пiд зверхнiстю угорського короля (1372-8). Потiм Людовик перевiв його на иньше мiсце, а Галичину обсадив угорськими намiсниками й угорським вiйськом. Але замисел його не удав ся. По смерти Людовика (1382) польськi пани вибрали собi королевою його меньшу доньку Ядвiгу, вiддiлили ся тим способом вiд Угорщини i скориставши, що в Угорщинi почали ся усобицi, вислали свою молоду королеву з вiйськом вiдбирати назад Галичину вiд угорського вiйська. Се справдi й удало ся, Галичину назад прилучено до Польщi (в 1387 р.) i хоч угорське правительство протестувало против сього, але воювати ся за Галичину не осмiлило ся, й зiстала ся вона таки за Польщею. 45. Унєя Польш,i з Литвою. Хто придивляв ся до тоє крiвавоє, завзятоє боротьби, що йшла мiж литовськими князами й Польщею за галицько-волинськi землє, аж до 1380-х рокiв, мабуть i в снє не бачив, чим ся боротьба мала скiнчити ся. Такий несподєваний був той кiнець: унєя, себто зудначну Польщi й Литви пiд властю великого князя литовського, що засiдаючи на польськiм тронi, мав на вiки прилучити всє землє литовськi до Польщi, "iнкорпорувати", себто влучити єх до Польщi так, що вони переставали бути осiбною державою, а переходили на простi провiнцiє Польщi. Видумали се польськi пани. Вони вибрали собi королевою меньшу доньку Людовика, аби вiддiлити ся вiд Угорщини i спекати ся впливiв угорських панiв, а потiм стали розглядати ся для своує королеви за женихом, щоб був єм на руку-мiг би своєми силами i засобами стати в пригодє, а в справи Польськоє держави не мiшав ся та не пе-решкаджав панам польським тут правити. Правда, Ядвiга була вже висватана за австрийського княжича Вiльгельма, але сей .єм не пiдходив, бо не мав нiякоє сили. i накинули оком молодого великого князя литовського, Ольгердового сина Ягайла, Сподєвали ся, що за честь стати королем польським вiн єм буде несказанно вдячний, на всє умови єх пристане, а силами своєми може єм в кождiй хвилi стати в пригодє. I не помилили ся, Ягайло пристав на все що пани польськi хотєли: обiцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву i самому 129-130. Монети битi Казимиром i Людовиком для Галичини. перейти на латинство (а перед тим був православний), обiцяв своєми коштами здобувати утраченi Польщею землє, а саме найважнєйше: обiцяв "на вiчнi часи прилучити своє землє, литовськi i руськi до корони Польськоє".Таку умову списано мiж ними в Кревi, на Литвi, 15 серпня 1385 р. Се так звана "Кревська унєя", умова незвичайно важна, що рiшучо змiнила напрям iсторiє не тiльки наших краєв, а й усеє, можна сказати, СхiдньоЄ Европи. Добивши згоди з Ягайлом, польськi пани заходили ся оженити його з своую королевою. Трудности в тiм були не малi, бо тим часом мати Ядвii-и дала остатню згоду Вiльгельмови, вiн приєхав до Кракова, обвiнчав ся з Ядвiгою й мешкав з нею як з жiнкою на замку кракiвськiм. Пропустили якось се пани польськi, але тепер, похопивши ся, порiшили розiрвати шлюб Ядвiги з Вiльгельмом, нє перед чим не спиняючи ся. Силомiць вхопили Вiльгельма й вигнали з Кракова, Ядвiга хотєла догоняти й вертати його-єє приборкали силомiць; шлюб єє з Вiльгельмом признано неважним, а єє саму духовнi взяли ся переконувати, що для добра Польщi й вiри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили кiнець кiнцем i видали за Ягайла. А довершивши сього дєла, насамперед, не боячи ся вже тепер Угорщини, за помiчю литовських князєв вернули собi назад Галичину, вигнавши звiдти угорське вiйсько, а далє почали чекати сповнення Ягайловоє обiцянки-що вiн єм на вiчнi часи прилучить до Польщi всє своє землє литовськi i руськi, себто бiлоруськi й украєнськi. 131-2. Галицькi монети Володислава опольського. Значило се, що велике князiвство Литовське як осiбна держава не мало на далi iстнувати, а всє землi, якi були пiд литовськими князями, украєнськi, бiлоруськi й литовськi, мали стати вiд сього часу землями королiвства Польського. Так розумiли се i хотiли сього Поляки. Ягайло, сповняючи єх волю, звелiв усiм князям литовським, якi сидєли в землях украєнських i бiлоруських, аби видали записи, що вони будуть вiрнi Ягайлу, його королевiй i дєтям та належатимуть до Польського Королiвства. Тому що князi однаково признавали Ягайла своєм старшим як великого князя литовського, сє обiцянки нєби й не мали для них особливого значiння i вони такi грамоти видали. Та далє князi та бояре змiркували, до чого воно йде-до того, що ними будуть правити й роспоряжати ся кракiвськi пани польськi, i се вже єм не подобало ся зовсiм. Тодє задумав скористати з такого єх невдоволення Витовт, син Кейстута, дядька Ягайлового, котрого Ягайло, ставши великим князем, казав звести з сього свiту. Двiчи вже Витовт пiдiймав вiйну на Ягайла, доходячи своує батькiвщини, i нарештi добив ся того, що Ягайло вiддав йому в управу i власть все велике князiвство Литовське, як свому намiсникови. Тепер, користаючи з невдоволення князiв i бояр на претенсiє кракiвських панiв, Витовт казав окликати себе королем литовським i став ладити ся до новоє боротьби з Ягайлом. Так прийшов би мабудь i кiнець унєi, тiльки стала ся несподiвана пригода: Витовт був вибрав ся тодє великим походом в степи, щоб посадити на ханськiм престолє свого присяжника, але необережно зарвавши ся, наскочив на сильне татарське вiйсько й страшенно погромило воно його в битвi на р. Ворсклє (1399). Ся катастрофа пiдрiзала сили i пляни Витовта i замiсть повного розiрвання з Польщею й Ягайлом стала ся угода (1400 р.): Витовт i Ягайло згодили ся на тiм, щоб вел. кн. Литовське зiставало ся осiбною державою, пiд управою свого великого князя, котрим тепер мав бути Витовт, але щоб був вiн пiд зверхнiстю Ягайла i його наступникiв на престолє польськiм. Унiя, значить, не зникала зовсiм, хоч i зовеєм инакше виглядала тепер, нєж тодє як польськi пани з Ягайлом укладали собi кревську умову 1385 р. В кн. Литовське все таки зiставало ся в звязку з Польщею i се богато важило на внутрiшну жите в. кн. Литовського i на украєнське житу з окрема. 46. Нова полiтика в великiм князiвствi Литовськiм. Перед усiм, маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Витовтом заходили ся касувати бiльшi князєвства, якi були в землях в. кн. Литовського. Украєна майже цiла складала ся з таких бiльших князiвств, i тут ся перемiна особливо сильно дала себе вiДчути. При кiнцi 1380-х рокiв, як завела ся унiя,-волинськi землє Володимирська i Луцька по смерти Любарта зiставали ся в руках його сина Федора, на котрого Волинь дивила ся як на свого прирожденного князя. На Подiлю княжив останнiй з Корiятовичiв Федiр. Києвщина з Заднєпровум належала Володимиру Ольгердовичу. На Полєсю припетськiм було кiлька меньших князєвств, як Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича, Ягайлового братанича. В Чернигiвщинє були просторi князiвства: Чернигiвське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, Ольгер- дового братанича. Такi просторi князiвства жили своєм окремiшним житем, не дуже навiть вiдчуваючи, що вони належать до великого князiвства Литовського. Знали свого князя, а сей князь хоч був з литовськоє династiє, за тих кiлькадесять лєт, що сидiв в сiй землє, а часом навiть i родив ся й вирiс у нiй, встиг зжити ся з своую землею, приладити ся до Єє житя, до єє громадянства. Землею правили пiд його рукою тутешнi бояри по старим порядкам i правам, так що як людям не ставало дуже краще пiд новим правлєннум, то в усякiм разi i змiни великоє не вiдчували, i житу нацiональне не чуло нiякого гнету над собою-нiхто не тiснив на заднєй плян мiсцевих людей, не стiсняв єх мови i книжности. Новi князi що могли i вмiли робили для украєнськоє культури i церкви. Тепер же в сєм заходить велика вiдмiна: Витовт з Ягайлом скидають головнiйших князiв з єх столiв, переводять на меньшi князiвства, де вони не могли вже мати такоє сили, а єх давнi волости або беруть вiд разу пiд свою безпосередню власть i управу, або пускають через кiлька рук, не даючи новим князям закорiнювати ся. Кiнець кiнцем роблять з сих земель звичайнi своє провiнцiє, роздаючи єх в управу своєм намiсникам i урядникам. Так насамперед, в осени 1393 р. забрано Чернигiвське князiвство вiд Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим утеряв своу Брянське князiвство, приставши до московського вiйська). Вiд Федора Любартовича вiдiбрано зпочатку Луцьку землю, а далє й цiлу Волинь; в замiну давали йому чернигiвськi волости. 133. Захiдня Украєна в XV-XVI вв. границє держав (Польiцi, Литви, Угорщини, Молдави, -границє воуводств; -- границi земель;    границє повiтiв. А ся полiтика пiсля унєє змiнила ся рiзко. Правительство, правда, й далi повторяло по давньому, що воно старини не рухау, а новин не заводить, але в дєйсности почало перебудовувати свою державу на польський взiрець. "Нiби не рухало старого, але заводило нове, яке тому старому зiставляло все меньше спромоги жити й дихати, не то що розвивати ся. Вихрестивши нехрещену Литву на католицтво, Ягайло видав грамоту, заявляючи, що на будуче всякi права матимуть тiльки бояре католицькоє вiри. Заходив ся сотворити привiлу?Iовану верству панську, з рiжними правами, але сi права признавав тiльки католикам. Тiльки католики могли засiдати в радє княжiй, займати вищi уряди в державi i бути допущенi до важнєйших справ державних (так постановляв го-родельский привилей 1413 р.). Значить князє й бояре православнi, навiть князi з литовськоє династiє, що пообживали ся в бiлоруських i украєнських- землях i злили ся з тутешную суспiльнiстю, не могли тепер брати участи в полiтичнiм житю-коли не хотiли кидати православноє вiри. По городах заводжувано самоуправу на нiмецький взiрець, як було в Польщi, по так званому нiмецькому або магдебурському праву, i се право теж призначало ся тiльки для католикiв, так що православнi Украєнцє або Бiлорусини не могли бути вибиранi до мiськоє унрави, а часом навiть не могли бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самi тiльки католики. По головнєйших мiстах не тiльки на Литвi, але й на Бiлоруси та на Украєнє засновувано епископiє католицькi; обдаровувано єх маутностями, а при тiм уривано не одно i вiд православних, тай взагалi православна церква, що привикла жити пiд опiкою i ласкою правительства, тепер чула себе покиненою, що найбiльше тiльки терпимою. Особливо богато прикрого переживати приходило ся православному духовенству в тих украєнських землях, якi були прилученi безпосердно до Польщi (в Галичинi, Холм-щинє, Волзькiй землє), але той же дух зачинав вiяти тепер i в вел. кн Литовськiм. В Галичинi Ягайло, переiзжаючи в 1412 роцє через Перемишль, щоб похвалити ся перед католицькими духовними своєм католицьким завзятем, велiв вiдiбрати вiд православих катедральну церкву, викинути з гробiв похованих тут давнєх князєв перемишльських, i посвятити церкву на костел; православнi духовнi й нарiд гiрко плакали з такоє наруги, але так зроблено, як сказав король. Дєтей з мiшаних шлюбiв (православного з католиком) хрестити на православну вiру Ягайло заборонив, а охрещених велєв силомiць перехрещувати на католикiв. Потiм Витовт пiшов походом на Федора КОрiя-товича, вiдбирати Подiле; але насамперед звернув на Києвщину i вигнав з Києва Володимира, а потiм уже пiшов на Федора. Той пробував боронити ся за по-мочю Волохiв i Угрiв; але Витовт напав на Подiле, коли його самого тут не було, позабирав городи й посадив своєх намiсникiв (1394). Таким чином протягом яких небудь двох рокiв зiгнано з волостей усєх значнєйших князiв. Правда Києвську землю вiддано иньшому князеви, Скиргайлу Ольгердовичу, але вiн слiдом помер; чернигiвськi землє дано Свитригайлови, але й той тут довго не посидiв. На початках XV в. на Украєнi зiстали ся тiльки меньшi князiвства як от Ратенське, Пинське. Чорторийське. Стародубiвське, Острозьке. Се були вже не тi майже самостiйнi князiвства-держави, а тiльки великi маутки. Як на маутки, були вони незвичайно великi, на великi десятки верств, але не мали полiтичного значiння. I Украєна стала провiнцiую великого князiвства Литовського. 134. Свитригайло (з гравюри XVI в.). 47. Боротьба за рiвноправнiсть (Свитригайловi вiйни). Украєнцє й Бiлорусини, невдоволенi такою змiною полiтики, покладали своє надєi на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся украєнських та бiлоруських князiв та панiв. А був вiн дуже невдоволений, що управу вел. кн. Литовського вiддано Витовтови: хотiв, щоб йому вiддано велике князiвство, та раз-у-раз через се пiдiймав повстання на Витовта. Бiлоруське та украєнське панство-князi та бояре з усiх сил помогали йому, сподiваючи ся, що Сви-тригайло, ставши великим князем литовським, приверне рiвнi права православним з католиками. Та Свитригайло при великiй рухливости й енергiє анє трохи не мав щастя на воуннiм полє анє в полє-тиiiє взагалi. Одначе князi й бояре украєнськi й бiлоруськi, невважаючи на се, всюди йшли за ним, накладаючи головами за нього в битвах, складаючи голови пiд катiвський меч, коли викривали ся рiжнi потаумнi пляни Свитригайловi. В 1409 р. Свитригайло, сидячи на дворi Витовта, зачав потайнi зносини з його ворогами, нiмецькими рицарями, але сє зносини викрито i Свитригайла всаджено до вязницє, а двох князiв, через котрих вiн вiв зносини з Нiмцями, стято. Князi зараз же заходили ся, щоб визволити Свитригайла з неволi; тяжко се було, бо Свитригайла тримано потайно й перевожено з мiсця на мiсце, щоб не довiдали ся й не визволили. Але коли його тримали в Кремiнцi, украєнським князям Дашкови Острозькому i Олександру Носови удало ся про се розвiдати ся, i вони через своєх людей, що пiшли в службу до кремiнецькоє залоги, вiйшли в зносини з Сви-тригайлом, напали в умовлену голину на замок, побили залогу i вихопили Свитригайла. Потiм, зiбравши з ним людей, напали на Луцьк i захопили мiсто, але як Витовт двигнув на них своє сили, мусєли уступити ся й подали ся на Волощину, а вiдти до короля угорського Жи-?имонта. Той одначе не мiг пiд ту хвилю помогти Свитрийгалови, тiльки постарав ся помирити його з Ягайлом, а далє i з Витовтом; дали йому чернигiвськi землє, й тут вiн сидєв кiлька лєг, чекаючи нагоди, а з ним чекала i вся "Русь"-украєнськi й бiлоруськi князє i бояре. 125. Руєни Любартового замку в Луцьку. I справдi здавало ся, що прийшов єх час, як 1430 року вмер єх гнобитель Витовт. Ягайло з Поляками, правда, сподєвали ся, що при тiй оказiє можна буде зробити кiнець вел. кн. Литовському i ще мiцнiйше взяти Литву та Русь в своє руки. Вони пустили таку чутку, що Витовт, умераючи, вiддав своє землє Ягайлови. Але в Литвi нiхто не хотiв про се чути й там оголосили великим князем Свитригайла: були за ним не тiльки Украєнцi та Бiлорусини, але й Литва, бо знали, що вiн мiцно стоятиме за самостiйнiсть вел. кн. Литовського. Ягайло мусєв згодити ся на вибiр Свитригайла. Але слiдом вiдносини мiж ними так загострили ся, що здавало ся, унiє прийде зовсiм кiнець. Поляки хоч думали про те, щоб по смерти Витозта прилучити землє вел. кн. Литовського до Польщi, але не бувши певнi, що то єм удасть ся, хотiли забрати вiд Литви тi землє Галицько-волинськоє держави, якi не вдало ся єм здобути за часiв Казимира. На першiм мiсцi стояло Подiле, що Ягайло був уже навiть i забрав та прилучив до Галичини, але потiм мусєв вiддати Витовтови. Було умовлено, що пани з Полякiв, котрi там дiстали маутки, як тiльки довiдають ся про смерть Витовта, зараз захоплять камiнецький замок та иньшi городи подiльськi й передадуть єх Ягайловим людям. Так справдi й зробили: польськi пани, що були з Ягайлом при Витовтовiй смерти, дали зараз знати тим панам на Подiле, сє виманили начальника камiнецькоi литовськоє залоги, що ще не знав про смерть Витовта, вхопили його, засiли ка-мiнецький замок i иньшi городи подiльськi. Коли про се довiдавсь Свитригайло, вiн страшенно розгнiвав ся, докоряв Ягайлови й польським панам, що так .пiдiйшли його, i нарештi сказав Ягайлови, що не випустить його, поки йому Подiля не звернуть. Ягайло сказав, що дасть наказ, аби Подiле вернули, i з тим поєхав, але польськi пани не послухали й подiльських городiв не вiддали Тодi Свитригайловi прихильники обложили Смотрич, напали й забрали пограничнi городи, вiдiрванi Поляками вiд Волини: Збараж, Кремiнець, Олесько. I так почала ся вiйна мiж Литвою й Польщею. Поляки, посiвши Подiле, задумали скористати з сеє вiйни, щоб забрати й Волинь. Лiтом 1431 р. Ягайло з великим вiйськом польським перейшов Буг, взяв Володимир, потiм приступив пiд Луцьк i вiдiгнавши Свитригайла, обложив замок луцький. В замку одначе сидiла сильна залога, пiд началом Юршi, одного з визначнiйших Свитригайлових воувод. Попробували Поляки здобути замок приступом-не повело ся, а Юрша попросив перемиря, поправив укрiплення i далi вiдбивав ся потiм; се вiн робив i не раз, i так собi помогав. Облога потягнула ся без кiнця, а Свитригайло тим часом просив до помочи своєх союзникiв. Полякам нарештi наскучила облога й вони уложили перемиру з Свитригайлом на два роки й пiшли назад нi з чим. Але Свитригайло зробив велику помилку, що замирив тодi, бо саме його союзники Нiмцє напали на Польщу i вiн мiг тодi добре докучити Полякам. Бiльше такоє доброє нагоди вже йому не трапило ся. Перемиру стало на тiм, що захоплене Поляками захiдне Подiле (Камiнець, Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) зiстало ся за Польщею, а схiдне-по рiцє Богу, де Браслав i Винниця, зiстало ся при Свитригайлє (се так звана потiм Браславщина). Так воно й потiм зiстало ся-захiдне Подiле, так i зване Подiлем, лишило ся при Польщi, а Браславщина при в. кн. Литовськiм. I Волинь зiстала ся далi при Литвi, бiльше як на сто лiт. Але Свитригайлу Поляки не дали спокою. Побачивши, що з ним не дойдуть до порозумiння, задумали позбути ся його иньшим способом. Знали що литовськi пани, привикши за Витовта держати Русь в чорнiм тєлє, невдоволенi тепер на Свитригайла, бо приходить ся єм дiлити ся урядами i впливами з украєнськими та бiлоруськими князями й панами. От i вислали своєх людей на Литву та зложили з литовських панiв змову на Свитригайла, обiцюючи єм всяку помiч з Польщi. Рiшено було проголосити на мiсце Свитригайла великим князем Витовтового брата Жигимонта. Так i зроблено. Жигимонт напав в ночи на Свитригайла i мало не зловив. Свитригайло ледве з душею утєк до Полоцька. Вся Литва пристала до Жигимонта, а бiлоруськi й украєнськi землє зiстали ся з Свитригайлом. Так розкололо ся вел. князiвство Литовське. 136. Волинь i Подiле в XV-XVI вв. Маючи за собою землi украєнськi й бiлоруськi, Свитригайло пробував не дати сяЖиги-монтови. Украєнськi й бiлоруськi князє та пани вiрно помагали йому. Даремно Жигимонт обiцював, що бояре руськi (украєнськi й бiлоруськi) будуть i у нього мати рiвнi права з католиками: се не було справжную рiвноправнiстю, бо все таки державнi уряди займати могли тiльки католики, i православнi покладали надiє на Свитригайла. Але в вiйнi з Жигимонтом Свитригайлови не щастило. Стягнув ся вiн нарештi з усiх сил i разом з Нiмцями напав на Литву (1435), але ся битва, на р. Святiй коло Вилькомира, скiнчила ся повним погромом Свитригайлового вiйська: майже цєле нiмецьке вiйсько пропало, самих князiв в неволю попало 42 душi, а богато наложило головою; Свитригайло ледви втєк. Жигимонт зараз пiслав своу вiйсько на Бiлорусь, i бiлоруськi городи пiддавали ся йому оден за другим. За Свитригайла стояла ще тiльки Украєна. Вiн осєв на Волини i завiв переговори з панами галицькими, що точили зуби тепер на Волинь, захопивши Подiле. Мiж ними стала умова, що як вони вiдтягнуть Ягай-ла вiд Жи?имонта, так що вiн вiзьме сторону Свитригайла, то Свитригайло вiддасть Полякам Волинь. Але Ягайловi дорадники не хотiли розривати з Жи?имонтом i помагати Свитригайлу. Галицькi пани на свою руку помогали Свитригайлови, прислали своу вiйсько й своєх намiсникiв у волинськi городи, щоб вiдборонити єх вiд Жигимонта. Але тут волинськi бояре, побачивши, що так Поляки й справдi ще прилучать Волинь до Польщi, не схотiли йти далє сею дорогою: за краще вже вважали пiддати ся Жигимонтови й зiстати ся при вел. кн. Литовськiм. Пiслали до Жигимонта, щоб прийняв Волинь пiд свою вдасть (в осени 1438 р.), i Свитригайло зiстав ся без усього. Але не надовго. Прихильники Свитригайла зробили скоро кiнець Жигимонтови: змовили ся на нього й убили в вербну недiлю 1440 р. Про се богато оповiдало ся в Литвi, i пiснє були зложенi про те як "Хоробрi князi руськi вбили Жигимонта князя литовського".. . На жаль, знаумо тiльки сей оден рядок з пiснє. В лєтописях зiстали ся рiжнi оповiдання Справою керували Iван i Олександр Чорторийськi, украєнськi князє з литовськоє династиє, але робили то, як каже лiтописець-"за волею всєх панiв i князєв". В вину Жигимонтови ставили, що вiн "сильнi окрутенства" (нелюдськi вчинки) чинив над пiдданими своєми, а особливо над панами: невинно єх карав i мордував, князєв i панiв i шляхту, як тiльки вимислити мiг, i хоч вони терпеливо то зносили, але вiн не вдоволяючи ся тим, хотєв князєв i панiв винищити зовсiм, а пiднести людей простих. Чимало тримав у вязницє, а ще умисно збирав на сойм всєх князєв i панiв, намiряючи ся єх порiзати до ноги. Мовляв щоб тому запобiгти, князє зробили змову на нього. Змовили ся з воуводою замку троцького, де мешкав Жигимонт, i провезли туди своєх воякiв схованих у вози з сєном, що везли нєби то до княжоє стайнi. Пiдкупили довiренного слугу його Киянина Скобейка, i той пустив єх в замок, а прийшовши пiд дверi княжоє спальнє почали дряпати до дверей, бо Жигимонт держав при собi домашню, освоуну медведицю: вона просила ся до нього, дряпаючи двери кiгтьми, i вiн пускав єє. Так пустив i тих князєв до себе, думаючи, що то скребеться медведиця. Вони кинули ся до нього i почав йому кн. Чорторий-ський вичисляти його вини: що иньшим наготовив, нехай сам пу; а Скобейко вхопив вила зелєзнє, котрими огонь перегортали в коминi, i вдарив тими вилами Жигимонта по головi, так що кров бухнула й заляла стєну. Вмер Жигимонт на мiсцi, i довго потiм показували сю кров на стєнє. Так оповiдають лiтописцi, переказуючи тi всякi оповiдання, котрими оправдувано убите Жигимонта. Рiч очевидна, що зганяючи Жигимонта з свiту, князє й пани хотiли на його мiсце висадитисво го Свитригайла. Зараз же на вiсть про смерть Жигимонта вiн знову приєхав на Волинь, до Луцька, i там його прийняли з великою честю, як свого князя й володаря. В своєх грамотах вiн знову приймау титул великого князя i робить заходи в польських кругах, щоб там його признали. Але пани литовськi не хотєли Свитригайла, щоб не дєлити ся з украєнською та бiлоруською Русю своєми урядами i впливами: хотєли тримати все в своєх. руках. Через те на мiсце Жигимонта вибрали своєм великим князем молодшого сина Ягайлового Казимира, а старого Свитригайла зiставили доживати вiку на Волини, князем волинським. 48. Проби повстань за помiчю московською. Полишивши Волинь пiд властю Свитригайла i його прихильникiв, украєнських князєв i панiв, литовськi пани, що пiд iменем малого Казимира взяли в своє руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку украєнським людям: найбiльша, найгильнєйша, i найбiльш панська, вся засаджена княжими i панськими маутками, замками й резиденцiями Волинь могла жити своєм житем пiд управою "свого" князя. Але зробили ще й другу, вiддали Києвську землю єє "отчичови", синови прогнаного Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на iмя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покiрний, тримав ся литовських панiв, i його син Семен, що наступив по батьку на києвськiм столi (десь коло р. 1454) був оженений з донькою голови литовського правительства, воуводи Гаштовта, був своєм мiж литовськими панами, i коли заходила мова щоб поставити собi осiбного великого князя по тiм, як Казимир став королем польським, то Семен Олель-кович уважав ся до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рiвноправности, що бiльша частина украєнських земель стояла пiд управою своєх князiв, рiдних єм по нацiональности. i навiть одень з них вважав ся кандидатом на великокняжий стiл. 138. Рисунок на плитi (барелеф) в Печерськiй лаврi з написом про одновленну єє "на старом основанiй" князем Семеном Олельковичом, "отчичом києвським". Литовським правителям треба було Руси, бо вiдчосини з Польщею були напруженi, з початку за землю Дорогичинську, котру хотiли присвоєти польськi мазовецькi князi, а литовськi правителi не дали,-а потiм вийшла сварка за Волинь. Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як вiн собi бажав, проте важили на Волинь i сподєвали ся, що по смерти його вона напевно до них перейде. Тим часом Свитригайло, бувши завеєди противником Польщi, нєяк не хотiв передавати Волини Полякам, i перед смертю пiслав до литовського правительства, щоб перейняло вiд нього Волинь Тодє кн. Юрий пинський, Юрша й иньшi пани з вiйськом гтiшли на Волинь, ще за житя Свитригайла засiли єє й перейняли на вел. кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й вiдказували на Казимира, що того допустив; збирали ся навiть з Литвою воювати, та Казимир якось єх утишив. З часом справа призабула ся, i взагалi вiдносини Литви з Польщею вирiвняли ся. Казимир осiбного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зiставив литовським панам, часом тiльки наєзжав з Польщi до вел. князiвства. Литовськi пани були вдоволенi такими вiдносинами, що самi правлять землею по всєй своєй волє, а заразом про чорну годину мають помiч в Польщi. Не маючи над собою нiякоє грози, вони тепер уже не вважали потрiбним рахувати ся з украєнськими та бiлоруськими панами, хотiли всiм правити самi, не полишаючи єм нiчого. На Волинь давали намiсниками часом Украєнцєв часом Литвинiв, а як умер Семен Олелькович києвський (1470 р.), не схотiли вiддати Києвського князiвства йвго родинi. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вiрну службу Казимирови пiслав йому в дарунок свiй лук i свого коня, на котрiм єздив на вiйну, га просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали єм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодє був литовським намiсником в Новгородi. Литовськi пани завзяли ся не давати Киiва Олельковичам, а повернути його на звичайну провiнцiю й пiслати туди воуводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив єх волю, дав Семенозiй сiмi князiвство Слуцьке на Бiлоруси, а Києв дав Гаштовтови. Кияне, довiдавши ся, пiслали сказати, що Гаштовта не приймуть нiяк, бо вiн не княжого роду, та ще й католик. Зарiкали ся хоч всiм головами наложити, хоч иньшого князя добути, i двiчi не пускали Гаштовта до себе, як вiн приєхав до них на воуводство. Благали Казимира, аби дав єм князя православноє вiри, а як не хоче-то хоч католика, але княжого роду,-найкраще в такiм разi котрогось з своєх синiв, шануючи давню славу Киiва. Але литовськi пани завзяли ся, пiслали з Гаштовтом вiйсько, i Кияне кiнець кiнцем пiддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином. Ся подiя зробила сильне вражiнну на Украiнє й на Бiлiй Руси. З жалем згадували, як колись Литва києвським князям давала дань ликом та вiниками в своєй бiдности, бо нiчого путящого не мала, а тепер приходить ся єй корити ся у всiм. Михайло Олелькович, позбавлений києвського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород i полетiв у Києв на першу вiсть про смерть брата,-почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воуводою молдавським Стефаном, своєм швагром, i з великим князем московським Iваном, своєм тєточним братом. Князi хотiли, очевидно, провести на великокняжий стiл свого чоловiка, може того ж таки Михайла Олельковича,-адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надiю мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання, не знаумо. Змову викрито перед часом, в 1481 роцi. Одному з головних участникiв. князь) Бiльськсму (Михайловому братови в перших) удало ся утєкти в Московщину: втiк верхи з самою душею, в однiй сорочцi, навiть молоду жiнку не мiг узяти з собою, лишив зараз по шлюбi, i так єє й не випустили до нього з Литви. Олельковича i його свояка кн. Iвана Гольшанського судили й стяли єм голови. Обвинувачували єх, що вони хогЄли вхопити вел. кн. Казимира i вбити. Чи богато в тiй змовi брало участь иньших людей, сього не знаумо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила украєнських i бiлоруських князiв та панiв, не вигасау в сих кругах. Коли Дитвини опирали ся на католицькiй Польщi й тiснили православних, православнi хотєли оперти ся на православнiй Волощинi й особливо-на Москвi, що здавна вела конкуренцiю з Литвою в збиранню земель староє Києвськоє держави. Великi князє литовськi хотiли зiбрати "всю Русь" собi, вел. князє московськi-собi. I поки князi литовськi хилили ся до культури староруськоє, до мiсцевого житя бiлоруського i украєнського, приноровлялн ся до нього,-доти землє бiлоруськi й украєнськi самi горнули ся до них, i справдi можна єм було думати про те, щоб зiбрати "всю Русь", як говорив Ольгерд. Доти в. князє литовськi чули себе сильнєйшими вiд Москви. Коли ж Литва почала гнобити украiнсько-бiлоруськi крає, i сє почали тягнути до Москви, се зараз же пiдняло дух московського правительства, i по чули се литовськi пани-хоч i не хотiли змiняти своує полiтики з своєх особистих iнтересiв. Особливо се показало ся на пограничнiР мiж Литвою i Москвою Чернигiвщинє. Як м вже знаумо, пiвнiчна Чернигiвщина була повна маленьких князiвств, в тiм родi як звичайнi панськi маутки. Там сидiли князє з староє чер- нигiвськоє династiє. Вони свого часу добровiльно пiддали ся Литвi, задержавши за собою право свобiдного "вiдiзду"- переходу в пiдданство иньшiй державi. Коли зазначила ся змiна внутрiшньоє полiтики вел. князiвства Литовського, в 1470, ще бiльше в 1480-х ророках, сє князiвства почали переходити пiд московську зверхнiсть. Литовське правительство, затрi-воживши ся тим, против умови почало єм тих переходiв боронити. Москва почала за се вiйну, вислала вiйсько Пограничнi землє йому пiддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе "государем всеє Руси". Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закiнчити посватав доньку вел. князя московського i завiв з ним згоду, вiдступивши йому тих князєв, що перейшли, з тим щоб на далi єх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишауть ся за попередную державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною дiла не поправила, навпаки ще бiльшi сварки вийшли, з причини рiжницє вiри: саме тодє в. кн. Олаксандр, вивiвши на митрополєю податливого чоловiка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своєх православних до католицькоє церкви, i за сю справу чiпали ся тепер рiжнi питання про Олександрову княгиню-як єй бути з єє православною вiрою. I от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають в Литвi неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничнi князi пiд Москву. Причиною виставляють, що iх вiрi приходить тiснота, неволять єх силомiць на латинство, i московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всєх з землями. В Литвi жалували ся, що московське правительство само до того тих князєв призвело, i в кождiм раpє дуже правдоподiбно, що се воно єм казало покликати ся на тiсноту в вiрi, як на таку причину, супроти якоє мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тiльки Москва стала приймати князiв з землями, повалило єх з Чернигiвщини знову валом, i то не тiльки дрiбнi, а й бiльшi: князь Семен Можайський пiддав Чернигiв i Старо-дуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сiверський i Рильськ з волостями. Цiла Чернигiвшина переходила пiд Москву! Великий князь московський тодi порiшив кувати зелiзо по горячому, заявив Литвi, що вестиме з нею вiйну воборонi вiри-буде,, за християнство стояти, скiльки Бог поможе". Вислав вiйсько своу, i воно докiнчило прилученну Сiверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньшi пруськi землє", що були пiд Литвою. Литовське правительство залишило своє заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемиру; зiставило за Москвою Сiверщину: сподiвало ся собi потiм єє вернути,-але не туди йшло! За кiлька лєт вийшло нове повстанну серед украєнських княжат та панiв. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рiд його мав маутности в тодєшнєй Києвщинi, а теперiшнiй Полтавщинi-вiд м. Глинська на Ворсклi пiшло єх iмя; не був вiн нiчим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значiння. Був то чоловiк великих здiбностей, смiлий, вiдважний, що мiг впливати на людей. За молоду виєхав в Европу, довго жив при дворi цiсаря Максимiлiана, потiм служив у саксонського князя Альбрехта i з його вiйськом ходив в рiжнi крає, бував в Фризiє (теперiшнiй Голяндiє), в Iталiє й Iспанiє, i так придбавши собi славу знавця воунноє штуки i взагалi освiченого твропейця, приєхав в останнiх девятьдесятих роках на двiр в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловiком, а з своєх впливiв користав, щоб своєм братам i своякам, украєнським княжатам та панам дiставати визначнi посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нiчого не могли вдiяти, i тiльки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дiстав києвське воуводство, другий став намiсником i старостою) Берестейщини, й иньшi свояки дiставали уряди i маутки все те вiд чого вже давно Украєнцi та Бiлорусини поодвика-ли в в. кн. Литовськiм. Та Олександр несподiвано захорував i вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовськi пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта i першим дiлом настроєли против Глинського наговорювали на нього, що то вiн укоротив вiку Олександрови, що вiн сам хоче бути великим князем i таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вiрить, почав вiдберати уряди Глинському i його своякам. Даремно Глинський хотiв дiйти справедливости- переконав ся, що з Жигимонтом не дiйде до правди i рiшив пiдняти повстанну. Виєхавши в своє турiвськi маутности почав змовляти ся з боярами й князями, пiдiймати людей, лякаючи, що будуть єх силомiць хрестити на католикiв, а як не схочуть будуть карати на смерть. Вiйшов у переговори з в. кн. московським i з його союзником ханом Кримськоє орди, намовляючи єх, аби вдарили на Литву, а вiн пiдiйме повстанну в серединi. Ш,о вiн задумував, не знаумо докладно-не маумо його власних пояснень, а тiльки поголоски, якi ходили мiж його ворогами. Найправдо-подiбнiйше, що вiн хотєв за помiчю Москви й Кримськоє орди вiдiрвати украєнськi землє, принаймнi схiднi, i утворити з них для себе князєвство пiя московською зверхнiстю. I справдє, як би Москва i Крим пiдтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожi Литвi, не оцiнили сього моменту Хан анi рушив ся. Вел. кн. московський вислав вiйсько в осени 1507 р.. i Глинський покладаючи ся на се розпочав повстанну; але московське вiйсько скоро забрало ся назад, i потiм прийшов в помiч тiльки малий московський полк, а головнi сили своє Москва вислала не на Украєну, де пiдiймав повстанну Глинський, а на далеку Бiлорусь. Побачивши се, мiсцеве боярство присiло й не вiдважило ся пристати до Глин-ського; нарiд же i не ворохнув ся: так як i за часи Свитригайлових повстань вiн дивив ся на се все як на панське дiло,- до його душi па-ни не вмiли знайти дороги. Тiльки сусiднiй Мозир пiддав ся Глинсько-му: люде стрiли його з духовенством i святощами як свого володаря; але иньшi городи-Слуцьк, Овруч, Житомир не пiддавали ся, Глинський мiг тiльки робити набiги, нищити маутки своєх ворогiв, пустошити землi в кн. Литовського. А як з Польщi рушив в. князь i король Жи?имонт з польським вiйськом, i литовське вiйсько пiд начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього,-тодє Глинський не рiшив ся стати против, вiдступив за границю до вiйська московського, разом з своєми прихильниками, i пiшов з ними у Московщину. Повстанну тим i скiнчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потiм вiдвдячив ся в новiй вiйнi-тодє Москва здобула Смоленськ вiд Литви. Але становища Украєнцiв се не поправило. 49. Проби повстань в Галичинi й початки нацiональноє роботи. Тим часом як схiдне украєнське панство шукало опори в Московщинi, захiдня Украєна-Галичина особливо, шукау поправи своує гiркоє долi у сусiдньоє Молдави, близькоє вiрою й словянською культурою. Молдавське князiвство, органєзоване в серединi XIV в., в тiм часi доходить великоє сили й значiння пiд властю господаря свого Стефана Великого (1457-1504). що потрапив не тiльки розширити своє землє, але й поставив себе сильно i самостiйно, вiдбивши напади турецькi, самого грiзного султана Магомета. Румуни молдавськi стояли пiд впливами болгарськоє культури, близькоє Украєнцям; книжнiсть, освiта, штука були спiльнi, i через те Подiле й Галичина, особливо схiдно-полуднева (земля Галицька), стояли в тiсних звязках з Молдавою i в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кiнцем XV в i в початках XVI бачимо тут i полєтичнi рухи. обрахованi на помiч молдавську. Молдавськi господарi, володiючи украєнськими землями по рiцi Пруту (теперiшня Буковина), мали око на сусiдну галицьке Покуту, пробували його вiдiрвати вiд Польщi, i в звязку з сим бачимо в полудневiй Галичинi серед украєнськоє людности нахил в молдавський бiк, подiбно як в схiднiй Украєнi в бiк московський. Не дурно спiвали потiм довго у нас в Галичинi i в сусiднiх сторонах пiснi про воуводу Стефана-як от у старiй пiснi (записанiй i надрукованiй одним Чехом 1571 р., так що вона зiстала ся найстаршою друкованою украєнською пiснею). 142. Руєни замку в Галичу. Найбiльш голосний рух став ся в 1490 р., пiд проводом Мухи. Видко, що рух справдє був великий, тiльки на жаль дуже мало звiс ний нам в подробицях Сучасники оповiдають, що "якийсь Муха з Волощини" збунтував Покуту, пiдняв тутешчiх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного вiйська з тутешнього селянства, i з ними громив маутности польськоє шляхти Не тiльки селяне поприставали до нього, але й мiсцева украєнська шляхта, як бачимо з одного документу. де згадують ся маутки, поконфiскованi правительством вiд украєнських шляхтичiв за участь в повстанню Мухи. Пiдбив вiн собi землє аж пiд Галич, i пiшов за Днiстер на Рогатин. Польська шляхта була в великiм переляку, король скликав всю шляхту в загальний похiд, просив помочи вiд Прусакiв. Але зовсiм несподiвано "бiльше божою помiчю як людською", як пише оден сучасний бiскуп, мiсцевiй шляхтi польськiй удало ся несподєвано ударити на вiйсько Мухи, коли вiн переходив Дчєстер; в вiйську його настав великий пополох, почало тiкати, топили однi одних в Днiстрi, i так росполошились, що й Муха мусiв тiкати. Оден письменник пiзнiйший каже, що Муха потiм збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жiнку, до котроє вiн приходив, пiдкупили, щоб єм видала його, i та так зробила. т також глуха звiства про якогось претендента на Украєну, що вислав був воувода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси (Украєни) i пiдiймав повстанну в Галичинi, щоб за помiчю султана визволяти єє вiд Польщi, але вхопили його Поляки. Пiзнєйше, з перших рокiв XVI в. припадком довiдуумо ся, що пiд час походу молдавського воуводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато украєнськоє шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; вони пiшли потiм з волоським вiйськом на Молдаву, як похiд не вдав ся, а маутки єх гiоконфiсковано. Сi припадкове вiднайденi звiстки показують виразно, що тут також була, по теперiшньому кажучи- 143. Руєни Теребовлє. украєнська iредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за помiчю близькоє єй вiрою i духом Молдави. Але проби сє не удали ся, бо Молдавiя була за слабка для сього, а украєнський елемент у Галичинi був придавлений ще далеко гiрше, нiж в вел. князiвствi Литовськiм Се мусєли побачити тут дуже скоро, i тому слєдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помiчю помiчаумо ми в Галичинi першi виразнєйшi прояви народньоє органiзацiє для оборони своєх прав i для сотворення пiдстав для нацiонального житя. Обставини украєнського житя були тут справдi незвичайно сумнi. Не було навiть таких можних украєнських панiв як на Волини або в Києвщинi, у котрих украєнське культурне житу могло знайти якийсь захист i помiч. Все можнiйше боярство украєнське в Галичинi пропало в XIV-XV в., або потративши своє маутки серед польських конфiскат, або помiшавши ся з польською шляхтою i перейшовши на католицтво, а за тим i спольщивши ся (особливо мiшанi шлюби з католичками часто служили притокою до того -не раз трапляло ся, що жених мусiв перейти на католицтво до шлюбу). Православному не було нєде ходу, навiть православноє присяги в судах не хотiли приймати, тому й не диво, що не оден кiнець кiнцем махнув рукою тай покатоличив ся "для роскоши панськоє, для лакомства нещасного". Зiстала ся тiльки дрiбна шляхта, бiдна i темна, яка не мала нi впливу нi голосу, при тiм не була органiзована. Церква православна, ся одинока представителька украєнського нацiонального житя в тiм часi, одинока форма нацiональноє органiзацiє в тих обставинах, була зовсiм придавлена. З половини XV в. галицька митрополiя зiставала ся порожною, i король вiддав єє в завiдуванну галицькому старостi, а за-вiдуванну духовними православними справами присвоєв собi львiвський католицький арцибiскуп i вiд себе визначав для єх порядкуваня своєх намiсникiв. Супротивленну православних духовних зломано силомiць; десятки лєт пiзнєйше памятали в Галичинi, як крилошан православних "на поворозах" водили з Клироса (митрополичоє резиденцiє) та казали єм в брiд iти через Днiстер-грозили ся єх потопити, як будуть далi противити ся. I саме вiд заходiв коло вiдновлення православноє урархiє зачинають ся змагання галицького громадянства до нацiонального вiдродження, по тiм як надiє на заграничну помiч розвiяли ся. Вони стають слiднi з початком 1520-х рокiв, почали ся мабуть значно ранiйше, зайняли кiльканадцять лiт, поки удало ся добити ся вiд правительства позволення. щоб митрополит києвський поставив владику для галицькоє упархiє. Неймовiрно читати навiть про те, якими дорогами мусiли ходити за сим позволеннумГаличане-шукати протекцiє у рiжних панiв, що мали впливи на королiвськiм дворi, оплачувати все щедрими дарунками, платити навiть самому королеви i королевiй. За привилей на владицтво мусiли Галичане обiцяти королевiй Бонi дати 200 волiв, потiм за те щоб скасовано права львiвського арцибiскупа" роздали 110 волiв королеви, королевiй i рiжним панам; потiм iще 140 волiв, поки король дав владицi грамоту... Головно заходили ся коло сього львiвськi мiщане-Украєнцє. Вони ж в тiм часi добивають ся, аби скасовано рiжнi несправедливi заборони, що тяжiли на них: єх не тiльки не допускали до мiських урядiв, але й не приймали до ремiсничих цехiв, не позволяли шинкувати, торгувати матерiями; не можна було єм мати домiв в мiстi, окрiм як тiльки в малiм руськiм кварталi (де теперiшня улиця Руська з сусiднєми переулками), не дозволяли iм по за тим же кварталом ходити з церковними процесiями, провожати мертвих з церковною церемонєую... Навiть православноє присяги не приймано в судових справах. Львiвськi Украєнцi добивали ся скасовання сих заборон через рiж-них впливових панiв-мiж иньшим i через звiсного волинського магната Константина Iвановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворi королiвськiм за його воуннi заслуги, i навiть "як виємок" дали йому воуводство троцьке, оден з важнiйших урядiв). Не жалували й дарункiв та хабарiв. Але таки мало що виграли i в старiй столицi Галичини зiстали ся далi "инородцями", що тiльки в своєм кварталi мали сякi такi права. Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собi, не вважаючи на всi перепони, православного владику i осадили його у Львовi (1539). Була се нова опорнаточкадля тодiшнього нацiонального житя. Заразом реформують церковнi брацтва за для нацiональноє органiзацiє. Такi брацтва були при церквах здавна-початки єх iшли ще вiд старих поганських часiв, вiд поганських святош i iгрищ, куди збирали ся сусiди з доохрестних сiл. Пiзнєйше сє села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднє пири, так званi братчини: варили на те мед i пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою i збирали тi доходи на церкву. Память про се маумо в новгородських билинах. Потiм, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроум мiст по нiмецькому праву, також цеховi ремiсничi брацтва на нiмецький взiрець, починають мiшане украєнськi i бiлоруськi реформувати своє старi брацтва на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своує органiзацiє. Найстаршi статути таких реформованих брацтв маумо з Бiлоруси з Бильна, а з Украєни з Львова. Львiвське брацтво при головнiй церквi Успенiя, в руськiм кварталi, було зреформоване мабуть разом з заведеннум владицтва. З 1540-х рокiв маумо устави кiлькох иньших брацтв, при иньших церквах львiвських, списачi на взiрець брацтва успенського. В них постановляуть ся, що до брацтв можуть приступати стороннi люде, шляхтичi, а нєхто своувiльно не може з брацтва виступати. Брацтва служили таким чином для органiзацiє людей украєнськоє народности. Львiвськi мiшане, найбiльш освiченi i сильнi, призвичаунi до громадськоє органiзацiє, а заразом найбiльш враженi своую безправнiстю, дають початок нацiональнiй органiзацiє, розрухують останки православноє шляхти, украєнське духовенство (селяне були зовсiм безправнi i майже не могли?брати участи в якiмсь навiть культурнiм руху). Львiвськi брацтва, а особливо брацтво ус- пенське-стау центром такого нового руху. Ним iнтересують ся й покровителi галицькоє Украєни-воуводи молдавськi: вони присилають рiжнi дарунки до церкви i на братськi пири рiжнi припаси братчикам "своєм приятелям", як єх називають: грошi на пиво i мед, баранiв в натурi. Зi Львова такi брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою нацiональноє одности i гуртовання. Змiсту для сих гуртiв ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пiзнiйшi часи принесли й змiст. 50. Початки козаччини. Тим часом як ото князi та магнати схiдньоє Украєни, програвши повстання, тихо сидiли, запобiгаючи ласки литовського правительства, вдоволенi тим, що єм ще лишало. а в захiднiй Украєнi, по невдатних виступах молдавських, громадянство взяло ся до органiзацiйноє нацiональноє роботи,-на крайнєм пограничу тодiшнього украєнського житя пiдiймала ся нова сила. Значiнну єi не можна було ще змiркувати по тих початках i певно нєхто не вгадував, що се наростау нацiональна сила, яка перейме на себе те чого не вмiли досягти украєнськi князi та пани, не здолавши потягнути за собою народнєх, анє могло мiщанство захiдньоє Украєни, що своєми слабими силами не подужало проломити собi путь серед польського шляхетського панування. Не можна було того збагнути з тодiшнього несерiозного пограничного добичництва - козакування, або "козацтва", як його тодє називали, котрим проявляла себе з початку та нова сила. Дали грунт i обставини сьому новому нiби, а в дєйсности старому, тiльки в нових обставинах вiдродженому явищу украєнського житя подiє дуже сумнi, а саме-нове татарське спустошенну схiдньоє Украєни, що впало на неє з кiнцем XV вiку, вiд кримськоє Орди. Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся мiцно- вже з кiнцем XIII в., а потiм ще бiльше в XIV вона розлазить ся, i члени ханського роду та рiжнi начальники, беки, починають усобицє, пiдтримуючи сього чи того. I кiнець кiнцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що кочувала над Волгою, ослабла в XV вiцє зовсiм i захiднi орди, що кочували в Криму i на низах Днiпра та Днєстра, вiдiрвали ся вiд неє й утворили осiбну орду, котроє хани мешкали в Криму. Перший хто так рiшучо вiдокремив сю орду, був хан Хаджi-герай i довершив вiн сього почавши вiд 1430-х рокiв. При тiм, вiдриваючи ся вiд Золотоє орди, шукав вiн опори та помочи сусiднього вел. кн. Литовського, тiльки литовське правитель-ство, зайняте своєми справами, не вмiло сеє справи вiдповiдно оцiнити i не пiдтримувало Кримськоє орди скiльки небудь енергiчно, а навiть не залишало союзу з ворогами єє, ханами Золотоє орди. Тому син Хаджi- ?ерая Мен?лє-герай пошукав собi иньших союзникiв-пiддав ся пiд зверхнiсть султана турецького i вiйшов у приязнь i союз з Москвою. Москва ж все пiдбивала його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, i слухаючи єє Мен?лє- ?ерай починау пустошити украєнськi землє, що належали до вел. кн. Литовського i Польщi. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте вiйною з Москвою, та й через своу внутрiшну порiжненну i упадок, не могло i не умiло досить енергiчно поставити ся против сих татарських нападiв. Боронили ся, як могли, мiсцевi украєнськi князє та пани, але не маючи вiд правитель-ства майже нiякоє помочи, великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. Мен?лєтерай, заохочений дарунками i надокучаннями московського вел. князя Iвана, аби йшов на Подiле, або на Києв, вчинив похiд на Києвщину, здобув Києв, спалив києвський замок, понищив києвську околицю i з трiумфом пiслав Iванови золоту чашу i дiскос з св. Софiє києвськоє. Пiсля того кiлька лiт пустошив Подiле, а польський король невдалим походом "на Буковину роздрочив ще й Турок: Татари, Турки, Волохи разом пустошили Подiле i Галичину. Татари ходили також на Заднєпрову, але Москва, маючи на метi забрати Сєверщину, просила єх туди не ходити. Менглi-герай отже, спустошивши Києвщину, береть ся до Волини, пустошить також землi Бiлоруськi. Часом Татар при тiм громили-так славили ся побiди над ними Мих. Глинського i єде бiльше Константина Острозького; але ча- стєйше орда пустошила землi й виводила здобич зовсiм безборонне. Вся Украєна, саме повiтру єє наповнило ся невiльницьким плачем, який нинi ще бренить i плаче в наших пiснях, на протятi стiлькох вiкiв. Люде почули себе безборонними. Литовське правительство, замiсть боронити ся, хотiло вiдкупити ся дарунками, згоджувало ся навiть вiд кождого чоловiка дань щорiчну давати-чого й за татарськоє неволi не бувало; намовляло Татар пустошити Московщину i кiнець кiнцем осягнуло тiльки те, що орда однаково стала пустошити i московськi i литовськi землi. Києвщина по обох боках Днiпра вiд сих нападiв спустiла майже зовсiм. На Полiсю, коло Овруча, Чорнобиля, сидiли ще села; але вiд Києва почавши далє на полудну тiльки де котрi замки тримали ся i люде, котрi не повтiкали вiдси далє на пiвнiч та захiд, в безпечнiйшi сторони, мешкали тiльки при тих замках i вiдси ходили на лови та господарили. Спустошенну було гiрше вiд часiв Бату. далеко гiрше. Зажурилась Украєна, що нєде прожити- Витоптала Орда кiньми маленькiє дiти. Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, пiд хана пiгнала. Подпєпрову стало просто пусткою. Здичiло i вибуяло за кiлькадесять лєт, як якийсь дикий край. Але власне сє роскiшнi дикi пустинi, сей край хрещеного свiта, що й прозваний був через те украєнок), манив до себе люднiсть, тому що не було тут нє господаря нЄ пана. В записках з XVI в. повно пишних, часто дуже перебiльшених оповiдань про тутешну дозвiллу й богацтво дикоє запушеноє природи. Земля, кажуть, дау там неймовiрнi урожає, вертау посiв до сто раз; сєяти що року не треба-од ного року посiяти, уродить i на другий, а дасть одного року i другий i третiй урожай; лишити плуг на полє, то вiн за два-три днє так обросте. що тяжко його знайти. Трава на пастiвнях така висока, що волiв ледви видко в нiй, як пасуться: часом навiть i рогiв з трави не видко. Бжоли така сила, що не тiльки в дуплах дерев, а навiть в ями наносить меду, i не раз доведеть ся провалити ся в таку медову криницю. Рiки повнi рибою, нечувана сила осетрiв i иньшоє риби йде з моря в рiки, так що пiд час того єє руху списа можна встромити в воду-буде стер-чати як у землi у тiй масє риби. Звiря в лiсах i степах така сила, що диких бикiв, коней та оленей бють тiльки задля шкiри, а мясо кидають. Диких кiз стiльки набiгау з степiв в лiси на зиму, що бити можна єх-тисячами. Птахiв сила неймовiрна, так що весняною порою хлопцє цєлi човни набирають яуць диких качок, гусей, журавлєв, лебедєв. I таке иньше... В сих оповiданнях богато переборщено. Але вони дають нам по-няту про се києвське дозвiллу. I воно притягало до себе людей смiлих i вiдважних, котрi не бояли ся йти в дикi степи, на зустрiч Тата-ринови-готовi були бити ся з ним, аби тiльки користати з богацтва й свободи тоє безпанськоє землi. З Києвського Полєся i з дальших земель-з Волини, з Бiлоруси, кождоє весни сунула силалюДейдо Києвщини i росходила ся по тутешнiх просторах, займаючи ся ловлею риби, звiра, пасiчництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собi отамана, запасали зброє й усякого припасу i з ранньоє весни рушали в степовi "уходи", щоб там господарити до пiзньоє осени, а потiм з запасами мс,iу, риби, шкiр, коней чи иньшоє худоби вертали "на волость". Але на волости чекали єх урядники старостинськi i за право користання л ..ухилiв" вiдбирали добру паiiку на замок, i то найкращоє здобичи. Тому смiливiйшi не вертали ся на зиму до замкiв, а зимували в степу. Иньшi зiставали ся зимувати при поднiпровських замках, иньшi вертали ся до дому. Для одних сс був спосiб поправити своу господарство, вибравши ся раз -другий в степи на здобич; иньшi втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним джерелом прожитку, ii вони лишали ся поблизу, при котрiмсь замку, або i в степах. Звало ся се козацтвом, а тi що ним промишляли козаками. Офi-цiально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво i бжiльництво. Але з такоє офiцiальноє стежки воно звичайно переходило на неофiцiальну, що ^вала ся "лупленнем чабанiв татарських" або турецьких. Вистерiгаючи ся Татар в степах, в кождiй хвилi приготованi вiдборонити ся вiд єх нападу, нашi промисловцi не минали також нагоди поживити ся i собi вiд Татар, коли по своєй сторонi чули силу й перевагу: погромити невеличку ватагу татарську, застукавши єє де небудь в пригiднiм мiсцi, вiдогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити караван купцiв турецьких чи вiрменських, якогось пiсланця московського або й литовського, пiсланого "з подарунками", або й городок турецький чи татарський погромити. Вiдси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народiв турецького кореня; воно було уживане у Половцєв i досi вживауть ся у турецько- татарських народiв, а значить волоцюгу, що промишляу вiйною й роз оокм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших украєнських. Назва була новою в приложенню до украєнських степовикiв: вони звуть ся козаками в наших джерелах тiльки з кiнцем XV вiку; але саме явище-те степове добичництво у нашого народу на степовiм пограничу давну-давене. Се тi колишнє Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землi вiзантийськi. Се тi бродники, що волочили ся по степах подонських та поднєпрянськик в часах половецьких. Се берладники та "вигонцi галицькi", що товкли ся над Днiстром та Дунаум в XII XIII в., займаючи ся рибальством, 150. Киiнськi руєни: Десятинна церква. а при оказiє-i вiйною. Се тi "хоробрi кметє" пограничники, прославленi Словом о полку Iгоревiм, де Всеволод князь курський хвалить своєх воякiв. Явище старе, дiстау тiльки нову назву, i в нових обставинах- через те що такий величезний простiр вийшов з звичайних порядкiв житя, громадських i полiтичних, з пiд нагляду правительства, з володiння боярського i панського,- могло воно тепер розвинути ся ширше й буйнєйше нiж коли небудь давнєйше. 51. Козаччина i козацькi походи в першiй половинi XVI в. Про козакiв в чорноморських степах чуумо в XIV i XV вв., але се козаки татарськi, або неяснi що до своує народности. Такi звiстки, де говорить ся безсумнiвно про наших украєнських козакiв, маумо тiльки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалууть ся, що Кияне й Черкасцi погромили татарський корабель пiд Тягинею, i в кн. литовський Олександр обiцяу пошукати того межи козаками на Украєнi. На другий рiк кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку крiпость Очакiв, i хан сих людей називау козаками. В уставнiй грамотє Києву, виданiй 1499 р., згадують ся козаки, що з верхових городiв iдуть в степи по рибу i потiм вiдти вертають ся через Черкаси й Києв з рибою .свiжою, вяленою й солоною. Бачимо отже козакiв в рiжних дiлах: як степових промисловиєв, як самовiльних добичникiв i як дружину погра-ничного старости, що з ним iде громити турецький город. В подiбних обставинах виступають вони i в иньших звiстках з початку XVI вiку. Але загалом згадують ся козаки з початку рiдко. Се тому що козацтво тодє-тiльки зайняте, а не якась осiбна верства людей. Хо- I51. Києвськi "золотi ворота", з малюнка 1651 року. тять в козацтво мiщане, селяне, старостинськi служебники, бояре i паничi. Але дуже мало ще людей, якi о спецiально козацтву вiддавали ся, якi б були козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалi людности на Днiпровiй дорозє вiд Києва на полудну, де осiдала козаччина, в тiм часi дуже мало. В пiзнєйших переказах з козаччиною звязують ся спецiально iмена деяких старост i намiсникiв пограничних, особливо Остапа Дашко-вича, що був намiсником канiвським i черкаським десь вiд року 1510 i до смерти своує 0535), i Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Подiлю в тих же часах. Вони попали потiм в 152. Князь Константин Iванович Осiрозький, гетьман в. кн. Литовського. реустр козацьких гетьманiв, як найпершi гетьмани, але на правду були тiльки пограничними старостами, що мiсцевих козакiв, то значить людей охочих до козакування, уживали в своєх походах в степи, на Татар, на турецькi городи: такi походи називали ся "козацтвом". Займали ся тим майже всє пограничнi старости, почавши вiд згаданого вище Богдана Глинського, а також рiжнi пани пограничнi з Украєнцiв i навiть з Полякiв (з Подiля), пiд головним проводом найбiльшого майстра сеє пограничноє боротьби кн. Конст. Острозького. Дєйсними ватажками козацькими вони не були, i навiть давали ся козаччинє не раз луже в знаки, обкладаючи єє великими поборами за право ходити в степовi уходи, забираючи вiд неє здобич то що. Але про них в наших тодєшнєх джерелах бiльше чувати як про дiйсних козацьких ватажкiв, що лиш де не де припадком згадують ся, як провiдники смiливих козацьких походiв на татарськi улуси, на городи турецькi- напр. Карпо Масло з Черкас, Яцко Бiлоус з Переяслава, Андрушко з Браслава i Лесун, що виступають в звiстках 1540 рокiв, єх дiлами не цiкавили ся сучаснi лiтописцi, i погром Очакова Карпом з товаришами навiть не згаданий в них. Тим часом похiдЛянцкороньского на Очакiв. походи на Татар Дашковича гучно прославляли ся i тому пiзнєйшi iсторики козаччини взяли iх за першi виступи козацькi^хоч сучасники навiть не згадують при тiм iмени козацького (його прикладено вже пiзнєйше). Але козаччина правдива- се не були тi богатi паничi, що для слави та гонору вважали потрiбним теж забавити ся "козацьким" походом в степи, на татарськi улуси (як тепер єздять стрiляти звiря куди небудь в Африку абоАзiю)-був той бiдний, неоселий, вiдважний люд пограничний украєнський, що промишляв козацтвом. Вiн старав ся яко мога вирвати ся з пiд тяжкоє руки пограничних старост та єх урядникiв, то всевластно правили в поднєпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобiдно i тiсно; повстання, якi люднiсть пiдiймала нераз против сих старостiв, кiнчили ся переважно без успiху, тому що сеє воунноє козацькоє людности було ще мало. Немо жучи свобiдно ор?анєзувати ся в пограничних городах, або як тодi називали-"на волости", козаки де далi все мiцнiйше осєдали ся в степах, освою пали його, творили собi там своє гнiзда козацькi. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшенну доходiв з уходiв, тому що козаки осєдають в степах-живуть там завсєди, на мясє, на рибi, на меду з пасiк, i ситять там собi мiд як дома (не платячи старостам нiчого). Правда гiрке й трудне було те степове житу; приходило ся не раз терпiти голод i з холоду примирати, або з степiв прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слєду пропадали сє козаки в степах, захопленi несподiвано татарським нападом, забранi в неволю, або побитi. 52. Початок Сiчи. В таких суворих обставинах не моiла ширити ся козаччина панська, тiльки простонародня- з того народу, котрого панська неволя та старостинськарука на волости так притискала, що був готов терпiти навiть ту бiду степову-аби на свободє.Вона держала ся в степах i ставала в них все твердшою ногою. Козаки ставили собi для безпеки вiд Татар "городцi й засєки чи ..сiчи" в придатних мiсцях, звязували ся у все бiльшi звязки мiж собою, перетворяли ся в великий козацький союз, шо панував над цiлим так .званим "Низом Днiпровим", а центром ного стау Запороже, днiпровськi околицi понизше порогiв, добрi тому що за вiддаленнум були зовсiм неприступнi старостам литовським i польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням i лiсам очеретiв неприступнi й з моря, для галур турецьких. В 1550-х роках оден з княжат украєнських Дмитро Вишневенький пробуваючи мiж козаками, дау почин до постiйного укрiплення на За-порожу, яке б служило мiцною точкою опертя для всеi козаччини, та хоче з неє зробити силу полiтичну, з якою б рахували ся сусiднi держави i правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуванням, як иньшi пограничнi паничi, вiн не закинув козацтва й далi, як то робили вони-щоб зайняти ся звичайними панськими дiлами. Навпаки, серiознiйше розглядаючи ся в украєнських обставинах, рiшив вiн звязати свою долю з Низом i Ного козаччиною. Перед усiм задумав поставити за порогом крiпость, котра б дала опору проти Тагар є помогла б опанувати мiцно Днiпровий Низ, вибивши вiдти Татар i Туркiв. Гадка про побудованну такоє крiпости на Низу Днiпровiм пiдiймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. украєнськi старости й намiсники проектували, щоб правительство взяло в свою службу козакiв i поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей i так справа пропала. Потiм, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення Украєни побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нiчого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся правительство, взяв на себе i сповнив дiйсно украєнський пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справдi поставив замок на Хортицє й обсадив його козацькою залогою. Вел. князя i короля тодiшнього Жигимонта-Августа просив, щоб запомiг його припасом i всякими иньшими засобами. Заразом шукав порозумiння з Туреччиною: сам єздив туди, мабуть шукаючи способу, щоб Туреччина прийняла його пiд свою зверхнiсть та не уступала ся за Татарами i не мiшала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тодi Вишневецький. Чи договорив ся вiн до чогось з Турками, не знаумо, але вiд польсько-литовського правительства таки не мiг добити ся помочи: на такi справи там нiколи не було грошей, та й з Татарами зачiпати ся боялись, i навiть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та пiслати його з козаками на -iивонську вiйну. Тодi Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москвi з Литвою та спiльними силами знищити Кримську орду, що нищила i литовськi i московськi володiння, ще й брала вiд обох держав рiчну данину! За його радою московське пра-вительство рiшило ся спiльно з козацьким вiйськом ударити на Крим i 1556 р. вислало своу вiйсько, що зiйшовши ся на Днiпрi з козаками ударило на кримськi городи Аслам-Кермен i Очакiв (див карту 158). Замкiв одначе не взяло, тiльки побило та в неволю забрало багато Татар та Туркiв. Се розгнiвало хана i вiн напосiв ся знищити нове козацьке гнiздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею силою пiшов здобувати Хор-тицький замок. Три тижнє облягав його з усею ордою, але ж не змiг узяти й пiшов назад нє з чим. Вишневецький, сповiщаючи про се короля, просив прислати йому людей i стрiльби всякоє, але король боявсь устрявати в се дiло. Тим часом хан на лiто прийшов знов, i вже не сам: прийшло на човнах вiйсько турецьке, прийшла помiч волоська, обложили Хортицю, i Вишневецький не мiг утримати ся: не стало провiанту, козаки стали розбiгати ся; мусiв уступити ся до Черкас. Побачивши, що нема помочи вiд Литви, Вишневецький поєхав сам на Московщину, призводити єє до згоди з Литвою i до боротьби з Кримом. Час був для того справдi дуже добрий. 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своєм вiйском на Крим; хан не вiдважив ся стати против i забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зiстав ся лєтувати в Аслам-Керменє й збирав ся вiдси йти з козаками i Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотiли далi його тримати на Днiпрi: пiслали в Крим своєх московських воувод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а далi й зовсєм вiдложили гадку про вiйну з Кримом. До згоди мiж Литвою i Москвою не прийшло-навпаки, вони розсварили ся за Ливонiю i мiж ними скоро зачала ся за се вiйна, i знов кождий почав запобiгати кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що i в Москвi нiчого не дiбеть ся i вернув ся назад на Украєну (1561). Замiшався потiм в усобицю молдавську i вибрав ся туди з козацьким вiйськом; покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попав ся в неволю; вiдiслали його до Царгорода i там убили. На Украєнi i в сусiднiх краях ходило богато оповiдань про сю несподiвану смерть. Оповiдали, що Вишневецького повiсили за ребро на гак, i вiн висєв так три днi, але не жалєв ся й не просив ся, а ще насмiвав ся з Туркiв та лаяв Магомета єм на злiсть, так що вони, не витримавши, застрiлили його й тим скоротили йому сих i иньших ще переказiв, оспiвавши Вишневецького пiд iменем Байди i зробивши з нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода. Так Вишневецький згинув марно, не здiйснивши своєх плянiв.Але дiяльнiсть його не пройшла дурно. Не тiльки його гадка про сотво-ренну мiцноє опорноє точки за порогами здєйсняуть ся в пiзнєйшiй запорозькiй Сєчи, котроє вiн був немов духовним батьком, але i в пiзнєйшiй козацькiй полiтицi чують ся вiдгомони смiлих гадок Вайди про можливiсть для козаччини, опираючи ся на Литву. Москву, Волощину i навiть саму Туреччину, грати ширшу полiтичну ролю й розвивати своє сили, користаючи з спiльности iнтересiв то одноє то другоє держави. Друга половина XVI в. стау часом, коли козаччина незвичайно скоро зростау в силах, органєзууть ся, поширюу незвичайно свiй полiтичний виднокруг, сферу своує дєяльности. I в сiм були впливи не тiльки пригожих зверхнiх обставин, що надавали козаччинi незвичайного значiння, пiдiймали єє високо в очах громадянства свого й чужого та змiцняли єє небувалим притоком свiжих сил. Була велика змiна в самiм власнiм почутю козаччини, в єє самосвiдомости, в тiм що вiд старого "луплення чабанiв татарських" брала ся вона до широких полiтичних плянiв, до незвичайно смiливих дiл. 53. Органiзацiя козацькоє верстви. Мусимо собi представити. яке незвичайне вражiнну робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи нi крiпостями, нi запасами зброє, нi грошевими засобами, так смiло хапала ся пащi хижого бiсурменського звiря, що дер сучасну Украєну, смоктав кров з неє i сусiднiх земель i в страху держав сусiднє держави, якi перед тим вважали себе такими сильними, побiдними, могутними. Не тiльки Украєна, а вся схiдня Европа, всє сусiднi землi жили пiд тяжкими вражiннями турецьких завойовань, котрим нiщо не могло противстати, i татарських спустошень, якi зробили цiлу схiдню Европу одною невiльницькою кошарою, з котроє татарськi загони свобiдно i незборонно гнали табуни невiльникiв на кримськi торги, наповняючи звiдти невiльником Туреччину, Iталiю, Францiю, Iспанєю, африканське побереже, трохи не весь свiт тодiшнiй. "Торгують невiльником у всiх мiстах Криму, але найбiльше в Кафi", пише литовський письменник з половини XVI в. "Трапляуть ся там, що цiлi юрби нещасливцiв, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблi, бо мiсто лежить коло дуже доброє морськоє пристани, i тому Кафу можна назвати не мiстом, а ненаситною, поганою безоднею, що пожирау нашу кров". Думки про полоненникiв, невiльникiв, єх нечуванi, безвихiднi страждання, єх тугу за рiдним краум опанували сучасну творчiсть, вiдтиснувши на далекий плян иньшi теми. Чоловiк став iграшкою долi, яка в одну мить робить з вельможного пана нужденного невiльника, з побожних християн недовiркiв бiсурменських, кидау сестру в обiйми по-турнака брата, стару мати в неволю єє сина, що потурчив ся й забув уже рiдний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сє теми, що такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто через десятки поколiнь до наших часiв, так щ") вони даюi-ь i нам поняту 155. Кафа (теперiшня Феодосiя). про страшеннi гнiтючi образи, пiд вражiннум котрих жив, котрими був опанований тодiшнiй Украєнець. Се невiльницькi псальми, як єх називали нашi кобзарi. Сей голяка в лихiй семирязi (сермязi) i вязових постолах-се та козаччина гола i боса, яка нє з чим кидауть ся на бiсурмена, що вже встиг зробити з ловiв на укоаєнського невiльника зовсiм звичайний про мисел: богатi Татари й Турки з чорноморських мiст позичають голотi татарськiй грошi на коней 156. Переправа Татарина через воду (рисунок Вопляна). грають єх собi невiльником. Козаччина зганяу з степу сих татарських промисловцєв, розганяу єх табуни й стада, котрими посiли степи, громить чорноморськi городи-осiдки бiсурменства, оселє тих торговцiв турецьких, ринки невiльничi, та визволяу ватаги невольника На тихi води, на яснi зорi, у край веселий, в городи християнськиє. Страшенне се робило вражiнну взагалi, а особливо в народi украєнськiм, так-здавало ся-вже безповоротно забитiм i задавленiм. I не так тi першi походи, де козаки йшли, завербованi старостами чи богатими пограничними панами, а пiзнєйшi самовiльнi походи козацькi, що починають ся в серединi XVI в., власними засобами, не тiльки вже без панськоє помочи, але навiть i против гострих заборон правительственних. Правда, Турки, та й саме правительство литовське довiдувало ся, що невважаючи на заборони, пограничнi старости й пани таки помагають далi козакам i покривають єх, дiлячи ся з ними добичею так як турецькi купцi з Татарами. Але ся помiч чи покриванну мало було звiсне i не грало особливоє ролє в козацьких походах-не вiд того вони залежали. 157. Козак побiдник (малюнок XVIII в.). Нарiд увiрив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспiвували ся в пiснях i виростали в надлюдськi образи в переказах. I разом з тим, як люде переймали ся вiрою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все бiльше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житу. Росла й вiдокремляла ся цiла осiбна верства козацька. I не хотячи зовсiм-приложило до сього своєх рук саме правительсто отими самими своєми заборонами походiв козацьких та рiжними заходам коло того, аби єх перепинити. В почдтках правительство пiддало ся гадкам мiсцевих урядникiв, що за помiчю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, i думало про те, якби розложити козацькi залоги на Низу й спинити ними напади татарськi. Але потiм злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькi напади й своє наєзди оправдувала тим, що се вона вiдвдячууть ся за козацькi погроми. Починаючи вiд р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказуу своєм старостам та намiсникам i панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козакiв переписати на реустр i вiддати єх пiд пильний нагляд; забороняу пускати єх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степiв вертау, i коли б у кого показала ся здобич татарська-тих суворо карати. Одначе пограничнi урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тiльки на козакiв складають, а коли чим можна приборкати Орду-то тiльки козаччиною. Через те дивили ся крiзь пальцi на козацькi походи-правда, що за те вiдбирали у козакiв єх найкращу здобич. А як брали ся справдi козакiв гамувати, то з того виходило тiльки те, що козаки ще меньше замкiв держали ся, а все бiльше осєдали ся в степах. Списати єх та пiд погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справдi були козаками й бiльше нiчим; таких пiд час переписей 1552 р. не нарахували i пятисот душ, а козакувати ходив рiжний люд- з мiщан, з селян, з дрiбноє й бiльшоє шляхти. Про те правительство своує гадки не покидало i кiнець кiнцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осiбне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькi напади та грозити ся Литвi й Польщi, король закликав козакiв, аби вони вийшли з Низу до замкiв пограничних: там єм буде служба i за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме пiд той час Києвщину прилучено вже до Польщi). Гетьман настановив над козаччиною осiбного начальника i судю, щоб той пильнував порядку у всiй козаччинi i в тiй-котру взято було на платню i службу королєвську, i в тiй яка собi далi лишала ся без платнi. Порядку одначе з того не побiльшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще бiльше козакiв лишило ся поза тим королiвським козачим полком i промишляло собi далi як умiло. Далi йшла жвава вiйна на пограничу: Татари набiгали, козаки єм вiдвдячу-вали ся, нападали на кочовища татарськi й городи турецькi, мiшали ся в волоськi усобицi-стежкою вказаною єм Вишневецьким. На його мiсце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вiв зносини з Москвою, дiстаючи вiдти засоби для боротьби з Ордою, i вславив ся сек) боротьбою на Украєнi поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен. Його то, як думають, оспiвуу пiсня. Мiж ватажками, що водили козакiв на Молдаву, вславив ся особливо Iван Пiдкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потiм його вхопити i стято його у Львовi, на заспокоунну Туркiв, але се не вiдстрашило козаччину вiд дальших таких походiв. 158. Чорноморське побереже. Польське правительство писало листи до козакiв, забороняючи тих походiв, грозило карами та наставляло все нових начальникiв i поручало єм набирати козакiв в королєвську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та вiд наєздiв на землi турецькi й татарськi стримували. Особливоє слави по мiж тими розпорядженнями набрала потiм реформа вчинена королем Стефаном Баториум: з неє виводили всякi пiзнєйшi порядки козацькi, якi Баториуви i не снило ся заводити. НадєлєБаториувi розпорядження мало рiжнили ся вiд попереднєх i пi-знєйших, якi робили королє, щоб завести порядок мiж козаками. Порядку одначе, з них не виходило нiякого, а виходило що иньше: Настановляючи над козаками осiбних начальникiв, правительство виймало єх заразом з-пiд власти звичайних властей: старост i мiських урядiв. Козаки на тiй пiдставi виводили, що коли хто козак, то над ним нема нєякоє власти, тiльки козача. Але при тiм своую властю признавали не тих начальникiв, що єм правительство наставляло, а своєх виборних. Правительство брало собi в службу козакiв i обiцяло єм платню платити (хоч звичайно не платило). Козаки всє покликали ся на те, що вони служать королеви, становлять вiйсько королєвське, i на тiй пiдставi домагали ся тих самих прав, якi мало вiйсько польське, або якi воно собi присвоювало. Посилаючи ся на королiвськi постанови, та по своуму єх толкуючи, на свою користь обертаючи, козаки на тих королiвських розпорядженнях, що видавали ся для приборкання козаччини, опирають претенсiє своє на рiжнi свободи i привилеi козацькi. Далi-далi виростають понятя такi, що козак мау бути чоловiк вольний, нiкому не пiдвлас гний, до нiчого не обо-вязаний крiм боротьби з ворогами погра- ничними. Хто пристав до козакiв, той стау чоловiком вiльним, не пiдлеглим нiкому окрiм виборноє власти козацькоє. 159. Iван Пiдкова, малюнок сучасника. Сих своєх прав i претенсiй боронять козаки всiлiй способами, а що стау єх все бiльше i всє єх боять ся на Украєнi i до оборони вiд Татар потрiбують, то по трохи таки права козацькi починають признавати ся i мiсцевими панами i начальством. Так творить ся з кiнцем XVI в. верства козацька, званну козацьке, i сила народу починау приставати до козакiв на те, щоб Iiористати з прав i свобiд Козацьких. А козаччина з тим стау силою суспiльною, соцiальною. 54. Прилученну схiднєх украєнських земель до Польщi. Саме пiд ту хвилю як козаччина починау набирати сили i пiдiймати голову, претендуючи на рiжнi права i свободи, i пiд покров "присуду козацького" починау удавати ся мiщанська й сiльська люднiсть, щоб вибити ся тим способом з важкоє кормиги панськоє,-стали ся важнi подiє, якi погнали широкою хвилею народ украєнський з Захiдньоє Украєни в козацькi сторони i в ряди козацькi i пiднесли незмiрно силу i значiнну козацтва. На сих подiях мусимо спинити ся, щоб порозумiти сю змiну в житю Украєни: як раптом оживають схiдно-украєнськi пустинi, як на них зростау поволє необорна сила козацька, i пiд єє покров переносить ся те нацiональне житу, що почало розвивати ся в захiднiй Украєнi. але стрiло ся з тяжкими перешкодами шляхетського пановання. Перша важна подєя-що Украєну схiдню, поднєпрянську звязано тєенєйшим звязком з захiдньою, через прилученну земель волинських i києвських i заднiпрянських до Польщi, 1569 роцi. Подєя ся спала не-сподєвано не тiльки на украєнську суспiльнiсть, але й на саме правительство, i тому тiльки згодом дала почути своє наслiдки. Пiсля того як стара суперечка за Волинь вiдшумiла, нiщо, як здавало ся, не вiщувало великих змiн у вiдносинах Литви i Польщi (див. гл. 47). Литовськi пани радi були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремiшнiсть вел. кн. Литовського була задержана.аби в нiм правити собi по своуму. За вел. кн. Олександра, користаючи з того що Польща тодi потрiбувала литовськоє помочи на Туркiв, пани литовськi добили ся навiть, що списано нову грамоту унiє з пропущеннум тих слiв про прилученну i iнкорпорованну Литви, що були в старих грамотах. I великi князє литовськi, бувши заразом королями польськими. змiркували, що для єх роду се вигiднєйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся осiбною державою, бо так великокняжий стiл переходив дiдично.з батька на сина, а в Польщi шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, i не дуже можна було покладати ся на єє вибiр. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се потомкам Ягай-ловим давало заручку i на польську корону, i се було єм на користь. I так стояли дiла до 1560-х рокiв. Аж тодi виходить у тiм змiна. Тодєшнєй король i великий князь Жигимонт-Август синiв не мав i вже не сподєвавсь, так що про наступникiв йому було байдуже А Литву пiд той час вiйна з Москвою дуже притисла, i король думав, що краще єє звязати в одну державу з Польщею-буде єй лекше. Також i шляхта литовська, що незадовго перед тим дiстала голос в соймi (парляментє) литовськiм, стала добивати ся тєснiйшого зуднання з Польщею, щоб дiстати вiд неє помiч в вiйнi й собi тягарi воуннi полекшитп. Та й бiльших прав собi з того надєяла ся. як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщi шляхта вже визволила ся майже вiд всяких тягарiв i обовязкiв. I от король i шляхта зверху i знизу починають натискати на литовських панiв, щоб не противили ся тєснєйшому зуднанню Литви й Польщi. Король, починаючи вiд р. 1562, раз-у-раз скликау спiльнi сойми Польщi й Литви у сiй справi та настау на литовських панiв. Але тi держали ся дуже уперто, користаючи з своєх впливiв на шляхетських депутатiв, не допускали єх до безпосередньоє участи в справi, а навiть дещо попустивши на соймi 1564 р..потiм своє уступки взяли назад. Коли ж на соймi, що почав ся з кiнцем 1568 р. в Люблинє, вони помiтили, що король, пiд намовою польських своєх дорадникiв, хоче на них натиснути, щоб засiли разом з Поляками всi 160. Церква п Люблинє, iiамятка украєнськоє громади XV- Х\1 вв. в спiльнiм соймi, то литовськi пани в ночи пiд 1 марта 1569 р. тихенько виєхали з Люблина, сподєваючи ся тим способом "зiрвати сойм" i перервати справу. Та вийшло з того таке, що вони зовсєм не спо-дiвали ся. Поляки, помiтивши з тих переговорiв, яке трудне становище литовських панiв, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрiй литовських панiв,-порiшили тепер не упускати такоє користноє хвилi. Вони представили королеви, що литовськi пани незаконно покинули сойм, образивши тим короля, i треба справи рiшати без них далє заочно. Одначе рiшили почати єх з иньшого кiнця. Побачивши, як литовськi пани стоять за окремiшнiстю своує держави, змiркували, що до повного скасовання Литовськоє держави i прилучення всєх литовських земель до Польщi мабуть таки не прийде. Отже порiшили вернути ся до староє справи, яку вже раз пiдiймали в подiбних же обставинах, по смерти Витовта: задумали прилучити до Польщi решту галицько-волинських земель, яких не удало ся забрати тодє, так що зiстали ся вони при Литвi. По утечi литовських панiв пiшли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщi Волинь i землю Пiдляшську, бо вони мовляв належали до Польщi i тiльки через поблажливiсть короля Казимира Ягайловича, як вiк був заразом великим князем Литви, литовськi пани присвоєли тi землє собi. Се була неправда. Волинь Поляки кiлька разiв пробували забрати, але се єм досє не вдавало ся нiяк. На Пiдляше гострили зуби сусєднє польськi князє Мазовецькоє землє i два рази дєйсно дiставали собi в державу вiд князєв литовських, але всього на кiлька рокiв. Та Поляки привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрiбноє шляхти з Мазовiє (в МазовiЄ сила силенна була тоє дрiбноє шляхти, такоє ж убогоє як селяне). Король на те заявив польським сенаторам i депутатам, що вiн зовсєм з ними згоджууть ся: Волинь i Пiдляше справдi повиннi належати до Польщi, i вiн зараз накаже сенаторам i депутатам з сих земель (що були вибранi на той спiльний сойм), аби засiли в соймi польськiм. Справдi зараз вислано такi накази; волинськi й пiдляськi сенатори i посли одначе довго не приєзжали. Аж як король заявив, що буде карати, хто не приєде на останнiй час, буде маутки й уряди вiдберати-тодє приєхали. Не хотєли одначе присягати на вiрнiсть Польщi, вимовляючи ся всякими способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними поступати, як знау, тодє таки присягли i в соймi з Поляками позасiдали. При кiнцi мая справа була скiнчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими вiйнами i всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами королiвськими-тому що й Литва ослабла через внутрiшну роздвоунну своу й прийшла за сей час до повного занепаду, i украєнськi пани кiнець кiнцем не тримали ся Литви так сильно, через те що єх литовськi пани позбавили всяких впливiв i значiння. Коли Поляки побачили, що то єм так легко йде i Литва, прибита вiйною, маючи против себе i короля i шляхту, не важить ся оружно боронити своєх земель-забрала єх ще бiльша охота до нових зривкiв. Стали думати про иньшi украєнськi землє, а в тiм пiдтримували єх i волинськi посли, бо коли вони вже попали до Польщi, то не хотєли, щоб границя лягла мiж ними й иньШими украєнськими землями. Першим дiлом порiшили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по вiдiрванню вiд неє захiдньоГо Подiля взагалi жила одним житем з Волинею, i там волинськi пани займали уряди й мали маутки. На се зараз пристали й сенатори польськi й король: рiшили включити Браславщину в гралюту про прилученну Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам i послам, щоб зложили присягу Польщi й засiли в соймi польськiм, i се вже по попе- реднєй iсторiє з Волинею пiшло легко: за яких небудь два тижнi справа з прилученнум Браславщини була скiнчена. Не так легко пiшло, коли посли польськi заговорили про прилученну Києвщини: i король i богато сенаторiв тому спротивили ся. Не тому що не почували за собою на те права: тим не журили ся й при иньших землях i чим небудь прикривали справу. Лякали єх величезнi простори Києвщини, вiдкритоє вiд Москви i Криму: оборона таких величезних i в тiм часi ще майже зовсєм порожнєх земель мусєла принести великi тягарi, великi видатки, непосильнi для Польщi з єє дуже лихою ор?анєзацiую фiнансовою, з вiчно порожнiм скарбом державним i зовсєм незначним вiйськом. Тому король i сенатори противили ся довго-та на рештє уступили пiд натиском польських послiв, котрих пiдтримували депутати волинськi й браславськi. Дня 3 червня король подав ся i заявив, що надумав прилучити Києвську землю до Польщi i накаже києвському воуводє кн. Василю Константину Острозькому, аби присяг Польщi, як воувода києвський. Тим днем 3 червня пiдписано й грамоту про прилученну Києвщини,-мовляв вона також здавна належала до Польщi. Литовськi пани, побоявши ся, що так далi й цiлу Литву розберуть без них, приєхали незадовго перед тим назад на сойм, але не вiдважили ся рiшучо протестувати против вiдiрвання вiд Литви єє старих провiнцiй. Просили не вiдривати бiльше нiчого i не касувати єх держави, бодай щось зiставити з єх окремiшности. Де в чiм єх гюслухано; на решту, не вимоливши, Литва мусєла згодити ся. Постановлено, що на будуче Литва не буде виберати собi осiбного вел. князя, не буде мати осiбних сеймiв, тiльки разом з Поляками; але матиме своєх осiбних мiнiстрiв, свiй скарб i своу вiйсько. 161. Василь-Константин Острозький, воувода києвський. Пiсля сього Литва стратила всяке значiнну як осiбна держава, стала частиною держави Польсько-литовськоє. Повiдiрванню Києвщини з украєнських земель зiстала ся в вел. кн. Литовськiм тiльки Берестейщина i Пинщина (з них зроблено воуводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали до Польщi, бо пiсля 1569 р. в устрою Польщi й Литви було дуже мало рiжниць. Поза тим зiстали ся: Сєверщина, забрана Москвою, теперiшня Буковина, що належала тодє до Молдави, i закарпатськi украєнськi землє, що були пiд Угорщиною (Угорська Русь). Сєверщину одначе Польща собi здобула вiд Москви, сорок лєт пiзнєйше, i так хоч не надовго (бо тiльки до Хмельнищини) можна сказати, що цєла Украєна спинила ся пiд Польщею й польським правом-бо з виємком тiльки маленькоє Буковини й чималоє, але слабко залюдненоє Угорськоє Руси всє иньшi украєнськi землє перед Хмельнищиною були пiд польським правом. 55. Перемiни в житю i устрою громадськiм. Прилученну до Польщi украєнських земель в 1569 роцє мало важне значiнну, бо завершило перестрiй єх громадського устрою на польський взiр/В за-хiднєх украєнських землях, що були прилученi до Польщi ранєйше: в Галичинi, в Холмщинє i на Подiлю, се стало ся скорше. Формально там заведено польське право i польський устрiй в 1434 р., але ще перед тим польське панство, наплинувши сюди, перемiнило все на польський лад. В украєнських землях, що належали до вел. кн. Литовського, теж право, устрiй i всє обставини житя вiд самоє вже унєє 1385 р. правительство литовське наближало i раз-у-раз нагинало до польських взiрцєв. Литовський Статут-збiрник законiв вел. кн. Литовського, виданий вперше в 1529 р., в тiй першiй редакцiє задержав в собi богато з старого права украєнських i бiлоруських земель, що в них зiстало ся з часiв iще Києвськоє держави. Але вже в другiй редакцiє Литовського Статута, 1566 р., все се значно змiнено на польський взiр, i в устрою держави та в управi земель заведено важнi змiни на взiрець Польщi. Зiставало ся одначе чимало й рiжниць, а єх знесло i покрило отеу при-лученну решти украєнських земель до Польщi. Правда, грамоти 1569 р., прилучаючи єх до Польщi, полишили дещо з старого: зiставили украєнську мову в урядованню i в зносинах правительства з сими землями, зiставили дотеперiшну право-власне той Литовський Статут 1566 р.; заведено тому й осiбний апеляцiйний суд для сих земель. Але сє вiдмiни довго не продержали ся, по части тому, що загальне житу держави втягало в себе все сильнiйше нашi землi, а також i тому ще, що з прилученнум до Польщi сюди посунула велика сила Полякiв, якi позаймали уряди, рiжними способами подiставали маутки i-ополячили тутешну житу. До 1569 р. в землях сих Полякам не можна було нє дiставати посад, нє володiти маутками, а тепер стало можна, i се була друга велика змiна, яку принiс 1569 рiк. Украєнське житу наломано на польськi взiрцє i ополячено. Був се повний, перестрiй зверху i донизу, який не зiставив каменя на каменi в украєнськiм житю. Вiн перемiнив його на польськi взiрцi, i на самий спiд його зiпхнув украєнську люднiсть, яка тримала ся своує украєнськоє народности. Зазначимо тепер головнєйшi прикмети нових порядкiв, принесенi ними змiни i єх значiнну для украєнського житя. Князi й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу i держали в своєх руках всю управу, тепер були зрiвнянi в правах з рядовою шляхтою,-хоч на дiлi, завдяки свому богацтву, вони й далє високо пiдiймали ся над нею, держачи в своєй службi не раз цiлi юрби бiднєйшоє шляхти. Податки i вiйськову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже нiяких обовязкiв, а дiстала величезнi права До неє належало законодавство на соймах i вона кермувала ним на свою користь; шляхта вибирала зпомiж себе судiв i иньших урядникiв; короннi землє роздавали ся шляхтичам в доживотнi держави i вони правили ними як помiщики; нiхто крiм шляхтичiв не мiг дiстати нiякого уряду свiтського, а навiть i духовного. Шляхта правила всєм, всiм кермувала собi на користь, i король мусiв робити, чого вона хотiла Вдасть королiвська, взагалi всяка публична власть була дуже слабка: все було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стiснено нє в чiм. Не було на шляхту нiякого суду нє управи, так що шляхтич мiг собi робити що хотiв, не боячи ся нiякоє кари навiть за найтяжшi вчинки-навiть заподiянi шляхтичеви, а не казати вже коли покривджено не шляхтичiв: тим на шляхтича не було нiякоє управи. При такiй безправности i безсудности шляхтичi привикли доходити всього силою, тримали оружнi ватаги на своєх дворах, зводили нераз чистi битви мiж собою, i се знов особливо давало ся в знаки не-шляхтє, яка була вiддана, можна сказати, вповнi на ласку шляхетську. Мiста (городи), якi в давнєйших часах були центрами полiтичного житя, стратили тепер в нєм всяке значiнну. З наданнум самоуправи по нiмецькому праву вони виключали ся з загального складу землi, а знов самi мiж собою не були звязанi нiякою ор?анєзаиiую. Кожде мiсто було само для себе маленькою осiбною республiкою. Так мало бути, а на практицi таке вiдокремлене становище вiддавало майже всiх мiщан без виємку в повну залежнiсть вiд шляхетськоє управи, чи вiд помiщикiв. На напрям законодавства мiщане не могли мати нєякого впливу, бо не мали участи в соймах; законодавство лежало в руках помiщикiв. шляхти, а та систематично кривдила мiщанство на користь свого помiщицького господарства. Все се кiнець кiнцем зруйновало мiста i культурно i економiчно, позбавило край того добра, яке в нормальних обставинах могли б йому давати мiста, i наповнило єх нарештi зайшлим народом, особливо жидiвським, бо Жиди краще нєж иньшi вмiли приноровити ся до тих неможливих обставин, в якi поставило мiщан шляхетське хозяйство Польщi. А особливо украєнська люднiсть в мiстах була поставлена в тяжкi умови, бо навiть звичайними .мiщанськими правами Украєнцi не могли користувати ся. Ще бiльше одначе потерпiло селянство, народня маса украєнська. Давну невiльництво, що так було широко розвинуло ся в останнiх вiках державного житя, тепер поволє вигинуло (в XV- XVI вв. до решти); але зате властиво все селянство спинило ся в обставинах дуже близьких до давнього невiльництва. Все селянство стратило права на землю: вважало ся, що селяне сидять на землi панськiй або королiвськiй (властиво се було те саме, бо всє землi королєвськi були розданi в доживотнi держави панам, якi правили ними так як i помiщики). Селянина приковано до того панського маутку, де вiн уродив ся, i позбавлено права свобiдного переходу: не тiльки селянин-господар. але й дєти його не могли вiдiйти вiд свого помiщика без його дозволу, хiба крадькома - але за ним гонили i розшукували тодє як дикого 164. Лист Василя-Константина Острозького, воуводи києвського, 1571 р. звiря, як раба-утєкача давнiх часiв. Пан мав повне право над житем i маутком свого пiдданого: мiг його вбити, забрати грунт, мауток, як хоч укарати i за се нє перед ким не вiдповiдав, i навiть не можна було на нього скаржити ся: сам король не мав права мiшати ся в вiдносини мiж паном i його пiдданим (на сєм пунктє була до кiнця значна рiжниця мiж правом литовським i польським, i значна перемiна зробила ся з прилученнум украєнських земель до Польщi). Тiльки селяне королiвських земель мали право скаржити ся до королiвського суду, але суд сей був дуже тяжкий, треба було удавати ся до нього аж до столицi, судили в нєм такiж пани-помiщики, а як рiшенну й випадало на користь селян, то пан-державець звичайно не слухав ся його, i тому селяне дуже мало користали з сього суду навiть в Галичинi, а з дальших земель i зовсiм до нього не звертали ся. Так селянина кiнець кiнцем позбавлено всяких прав не тiльки полiтичних, а й горожанських, людських, i для виходу з сього невимовне тажкого становища йому не зiставало ся нєякоє законноє дороги: не було йому нє якого виходу з сього життя крiм повстання i втєкачки- i з сеє останньоє дороги вiн головно й мусiв користати. 56. Змiни в господарствi i заселенне схiдньоє Украєни. Крiм безправности i поневолення селянина, до якого довело його польське право уже в першiй половинє XVI вiку, друга половина сього столИтя принесла з собою ще незвичайне обтяженну його, нечуваний визиск його робучоє сили. Розвинув ся попит на збiже й иньшi хлiборобськi продукти й принiс з собою запотрiбованну селянськоє працє до роботи на панських дворах та фiльварках. Перед тим з Украєни на захiд вивозили головно тiльки шкiри, мед, вiск, рибу, худобу; волiв почавши вiд XV вiку виганяли на Шлезк великi гурти, i в]Л в захiднiй Украєнi) став був одиницею мiновою: рахували волами якби червоними золотими. Пiзнiйше прийшов попит на дерево, в районi сплавних балтийських рiк; коли ж тут лiси понищили, з другоє половини XVI в. почавши стали рубати лiси на дерево, на матерiал, а ще бiльше палити на поташ i в дальших околицях; селянам казали возити за панщину дерево й поташ до найблизших сплавних мiсць, нераз за десятки миль Далi, в серединi, а потiм ще бiльше в другiй половинє XVI вiку починау все бiльше захоплювати украєнськi землi вивiз з^жа: знов таки насамперед в краях близших до сплавних рiк балтийських- Висли, Сяну, Буга, Нiмана-бо збiже, як i лiсовi товари, йшло тiльки в балтийськi порти i вiдти вивозили ся далє на захiд, в Англiю, Нєдерлянди, Францiю, Iспанiю. Але в мiру того як попит збiльшав ся i цєни на збiже зростали, починають його возити i з дальших околиць до пристаней рiчних. Отсей вивiз збiжа робить великi перемiни в господарськiм житю. Перед тим на збiже не було попиту, сiяли стiльки, щоб тiльки прогодувати ся; через те пани не вели великого рiльного господарства, не забирали пiд своє поля великих просторiв i вiд селян не жадали багато роботи, а хотiли чиншiв i данин-медом, шкiрами, худобою, вiвсом для коней, також рiжним збiжем. З певного грунту, т. зв. лану або волоки (ЗО моргiв, коло 20 десятин) давав ся певний чинш, певнi данини, i звичайно вони держали ся досить трiвко, зростали дуже поволє; коли участок селянський дєлив ся, дєлили ся й данини мiж новими господарями, через те помiщику не було причини навмисно дробити господарств: вони були великi, многолюднi. Колиж прийшов попит на збiже i стало користно сiяти його на продаж, на вивiз, все се зовеєм змiнило ся. Помiщики збiльшають своу господарство орне, розробляють i засєвають все бiльшi й бiльшi поля. Для збiльшення своєх фiльваркiв забирають вiд селян грунти, переводять єх з бiльших грунтiв на меньшi, дроблять селянськi господарства. Не дбають про чиншi й данини, замiняють єх панщинною роботою селян на панських грунтах, а що селянин звичайно меньше цєнить свою працю нєж єє продукти -грошi чи збiже, то пани користаючи з сього маленькi уступки в данинах чи грошах замiняли величезним побiльшеннум панщини. Тому що панщина вiдбувала ся з господарства, вони старали ся намножити тих господарств як найбiльше: вiдбирали вiд селян грунти й присаджували "загородникiв" i "халупникiв", що поля не мали зовсiм або дуже мало i не платили чиншу, а робили "пiшо" панщину. Взагалi пани користували ся всiми способами, щоб побiльшити панщину, i вона в захiднiй Украєнi, близше до вивозу збiжа, вже в другiй половинi XVI. в. пiдiймаеть ся незвичайно, так що мiсцями панщину робили вже що дня, селянин не виходив з того панщинного хомута, i житу селянське стало справжнiм пеклом. I се теж змушувало селянство тутешну шукати кращоє долi, мандруючи на схiд, далi вiд того фiльварчаного пекла. Так всє отi подєє: скасованну границє мiж Галичиною i дальшою Украєною, розвiй панського господарства, поневоленну селянства в захiднiй Украєнi, забиранну селянських грунтiв i обтяженну панщиною- все се викликало велику хвилю кольонiзацiйну з захiдньоє Украєни, а також i з пiвнiчно-захiднього тiсно залюдненого Полєся в схiдноукраєнськi простори, що ще так недавно (в переписях 1552 р.) виглядали як повна пустиня з розкиданими серед неє кiлькома замками. В останнiй чверти XVI i потiм в першiй половинi XVII в. вигляд єє змiняуть ся так що й не пiзнати: засiдають мiста на недавнiх шляхах татарських, широко роскидають ся села серед недавнiх козацьких уходiв, зявляють ся панськi замки i замочки, рiжна панська служба. Польське право i польськi порядки сунуть туди, де ще недавно пасли ся дикi конє й шумiла степова тирса. Пiвстолєтня завзята боротьба козаччини з Ордою не минула дурно: вона ослабила Татар i показала, що з ними можна боротись i вiдборонятись. I от слiдом за козаччиною починають осiдати хлiборобськi оселє, помалу висуваючи ся все далi й далє вiд охоронних замкiв. Правда, набiги татарськi йшли далє; приходило ся господарити з великою обережнiстю, обзираючи ся на всє боки, щоб серед господарства свого не попасти просто в аркан татарський. Подорожник Ерiх Лясота, що єхав до козакiв 1594 р. через Браславщину, оповiдау, як тут серед ланiв вiн бачив маленькi домки з стрiльницями: туди тєкають селяне, як єх несподєвано запопаде Орда, i вiдстрiлюють ся з тих стрiльниць; про таку оказiю селянин iде в поле не инакше як з рушницею та шаблею, бо Татари тут раз у раз крутять ся й нiколи не можна почувати себе безпечним вiд них. I пiснє народнi нашi памятають таке господарство, як господар на своєм полi мiг здибати ся з Татарином та спинити ся в руках татарських. Але бiда робила людей вiдважними! Роздражненi нечуваним збiльшеннум панщини, зiгнанi з своєх грунтiв селяне з Галичини тiкали на Волинь i на Подiле, звiдти на києвське пограниче i в Браславщину. Що далє йшли на полудну i схiд, тим лекшi обовязки селянськi знаходили, але кiнець кiнцем чутка про сво- бiднi, зовсiм безпанськi землє тягли єх на сє поднiпрянськi та побожськi, адалi й заднiпрянськi пустарища. Вони осiдали ся тут i господарили оружною рукою, пiд захистом козацьким, готовi разом з ними кождоє хвилi вiдбитися вiд Орди. Орали скiльки i де хотiли, нєкого не питаючи ся, закладали собi пасєки i городи, i о скiльки Господь милував вiд аркана i стрiли татарськоє, розживали ся достатну i заможно. Але скоро виявляло ся, як марна була єх надєя, що бодай тут, на краю свiта хрещеного, в пащi татарськiй вони не стрiнуть ся з панами чи панськими посiпаками, десятниками i орендарями i всякою иньшою челядю панською, що так уєла ся єм на старих оселях. Виявляло ся, що i тут сидять вони на землє панськiй, а не божiй, i що пан от-от лише чекау, аби вони осiли ся й загосподарили ся, аби на них те саме старе крiпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навiки вiд нього втiкли, але дарма-пани i панщина йшла за ними крок за кроком, аж до послIднєх землi. Пани, котрi близше до тих сторiн жили або уряди в тих краях займали, самi чи через своєх служебникiв уже перед останньою чвертю XVI в. почали спостерiгати, що тi закиненi простори побожськi та поднєпрянськi починають оживати, освоюють ся, залюднюють ся. Помiтили, що сюди суне народня хвиля з заходу, i змiркували, що тi землє можуть з часом мати велику вартiсть. Починають отже випрошувати вiд короля надання на сi пустинi, або коли на них були якiсь хозяува- змушують єх, аби своє права єм продали, i потiм беруть у короля потвердження. Я сказав уже, що то були можнi пани, воуводи, старости, гетьмани, що мали в своєх руках вдасть, вiйсько, полки служебникiв, отже могли кождому доєхати так, що не тiльки землi, а й самого себе зрiк ся б. Отже як напосiли ся на кого, щоб єм своє землi "продав", то мусєв єм за що небудь оддати. В першiм рядi йдуть пани тутешнi, з сусiдноє Волини; так напр. оден з князiв Вишневецьких, що старостував у Черкасах, змусив спадкоумцiв князiв Глинських. щоб продали йому своє права на землi по р. Сулi, i випросив собi у короля потвердженну на "пустиню звану рiку Сулу, рiку Удай i рiку Солоницю" вiд московськоє границi аж до устя в рiку Днiпро. Так здобули Вишневенькi тi величезнi маутности, де потiм осадили мiсто Лубни й багато инь-ших. Великi маутки придбали собi кн. Острозькi, Ко-рецькi. Збаразькi, Ружинськi. Пiзнiйше починають випрошувати собi у короля та иньшими способами добувати маутки й рiжнi магнати польськi-Жолкевскi, Казановскi, Потоцкi. Меньших помiщикiв вони вiдси витискали, i так згодом всi сi колишнє пустинi зiбрали ся в руках найможнєйших панiв, що володiли ними або правом власности, дєдичности.або правом доживотнiм, як старости-державцi, й правили тутешнми землями через своєх служебникiв самовластно, не знаючи над собою нєякоє впасти, нєякого закону, нiякого права, як правдивi "королевята", як називав єх Хмельницький. Захоплюючи тутешнi землi, вони не спiшили ся в них хозяйну-вати. Давали людям час осiсти ся, загосподарити ся; звичайно не згадували навiть про данини й чиншi, вдоволяючи ся тим, що продавали тутешнi лєси на поташ, вiддавали в державу рибнi лови, мости i гати, коршми й млини, обОвязуючи селян, щоб не мололи де инде i не брали в чужих коршмах горiлки та пива та не варили самi; згодом заводили податок вiд худоби та бжiл-десятину вiд волiв i улiв.Було се, як порiвняти з панщинним пеклом захiднiх земель, незвичайно мало. Але селяне, що йшли свiтами, через всякi перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут пiд грозою татарською, аби тiльки втiкти вiд панськоє власти й не бути нєчиєми крiпаками,- вони з великим невдоволеннум стрiчали навiть такi першi претенсiє панськi. Тим бiльше, що переходячи по дорозi рiжнi сторони Украєни, вони бачили на своєх очах, як потiм за такими скромними жаданнями зявляли ся бiльшi, а в кiнцi приходила i сама правдива панщина Тому не раз вiд перших таких панських жадань вони починали бунтувати ся, кидали своє господарства й розходили ся рiжно, шукаючи безпанськоЄ землi. А побачивши кiнець кiнцем, що пани й єх посiпаки йдуть за ними по слiдам на край свiту всюди, селянство хапауть ся козацтва. 167. Олександр Острозький воувода волинський. 57. Зрiст козаччини з кiнцем XVI в. Вище вже було сказано, що саме пiд, ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтвi, за короля Жи?Имонта-Ав?уста, Стефана Баторiя i Жи?имонта III, витвор юуть ся серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Коронi польськiй i за сю свою службу не мау пiдлягати нєякiй власти, окрiм своує виборноє старшини козацькоє, i не мау нести нiяких обовязкiв крiм сеє воунноє служби-не давати податкiв державних нi панських, нi робити панщини, нi корити ся власти своєх помiщикiв або єх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони 168. Козацький ватажок Гаврило Голубою) убитий пiд Бичиною в 1а88 р. (рисунок сучасника). мають право збирати ще собi з иньшоє людности все потрiбне для прожитку вiйни-з мiщан i людей панських i королiвських. Правительство дещо з сього признавало, але за тими тiльки козаками, котрих воно брало й своу вiйсько, на свою плату, i записувало в реустр козацький. Одначе воно єм однаково платнi не платило, тож реустрове, королiвське козацтво раз-у-раз мiшало ся з рештою козаччини. Гiравительство почавши вiд першого набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало нiчого. Реустровi i нереустровi однаково воювали з Татарами й однаково уживало єх на своє воуннi потреби правительство i його урядники. Через те козаччина не допускала нєякоє рiжницє в "правах i свободах" мiж реустровими i нереустровими: хто козак i дiло козацьке сповняу, мау бути вiд усього свобiдним i тiльки до присуду козацького належним. Значить, хто пiддав ся пiд присуд козацький i з козаками в походи ходить, до того вже нєхто нiякого права не повинен мати: нi пан, нє староста, нє уряд мiський. I от коди утворив ся такий погляд, то мiшане й селяне, якi не хотiли пiддавати ся панським претенсiям i панськiй впасти, вони "козачать ся". Пiддають ся пiд вдасть старшини козацькоє, заявляють себе козаками i кажуть, шо вони пана слухати i нiяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як давнiйше богато козакувало, але не спiшило себе заявляти козаками, бо се було званну зовсiм не почесне, означало неприкаянного чоловiка,-так тепер навпаки: люде, яким зовсiм не вiйна була в головi, а хотiло ся тiльки господарити на свободi,-i такi записують ся в козаки, аби не слухати ся панiв. Козаки в тiм часє се "непослушнi" мiшане й селяне. У нас нема докладнiйших переписей тутешнiх сторiн ранєйш як з 1616 р., але сi кидають цiкаве свiтло й на попереднi десятилiття. Бачимо, як залюд-ненну схiдньоi Украєни незмiрне зросло, як поширило ся-пiд саму границю московську, на полудну до самих "Диких степiв", яка маса мiст, мiсточок i сiл поосiдало за останнi десятилєтя-i яка маса в них люду "непослушного", инакше сказавши-козакiв. тсть мiста де на кiлькадесять "послушних" дворiв-сотнi "непослушних", а вся земля наоколо мiста зайнята козацькими хуторами, що нєякоє власти панськоє не признають, нєякоє повинности не сповняють. Се тим бiльше кидауть ся в очи, що i вiд "послушних" помiщики, вважаючи на такi обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких мiсцях вiд мiщан вимагали тiльки, щоб вони служили вiйськову службу (а мiст та мiстечок осаджувано тут дуже богато, трохи не бiльше як сєл). В вiйську козацькiм служити i тут служити, здавало ся о, що все одно i меньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди. щоб спекати ся панiв, не хотiли мати дiла анє з ними анє з єх повинностями, хоч тяжкими хоч легкими, i писали ся в козаки, щоб не мати дєла з панами. Однаково, обставини житя були такi, що край жив в воуннiм станє, кождий мусєв бути воунним чоловiком i жити зi зброую в руках для власноє безпечности. Тому люде з легким серцем приймали на себе обовязкову участь в вiйську козацькiм i в походах козацьких, та пiддавали ся воуннiй старшинi козацькiй, аби не знати вже над собою нiякого иньшого начальства. Такий оборот народнього житя надавав нову силу i вагу козаччинє: вона ставала вже не простим побутовим явищем схiдно-украєнського житя, яким була в печатках, а великою соцiальною силою, що ставила ся против цiлого шляхетського устрою Польськоє держави, обiцювала народнiм масам визволенну вiд нього, а йому самому руєну. Тому як з одного боку сей оборот був дуже користний для козаччини, даючи йому незвичайну силу притягання на народнi маси, так з другого боку приготовляв тяжку боротьбу з польською державнiстю i шляхетським суспiльством. Бо правительство польське, i так не приймаючи того толковання козацьких прав i свобод, яке витворило ся серед козаччини,-тим меньше могло згодити ся з таким ужитком, який робили з того толковання народнi маси украєнськi, пiд покровом козацьким вибиваючи ся з-пiд панськоє власти. Але перешкодити тому було дуже трудно, бо таке покозачене селянство i мiщанство стау великою, все бiльшою силою. Рух народнiх мас пiд козацький присуд незмiрно скрiпив козаччину. За останню четвертину XVI i першу четвертину XVII в. вона незвичайно швидко росте i своєм числом, i в поглядах на неє громадянства, i в почутю своує власноє сили й значiння. Збiльшенну козацтва чисто воунного, сих степових воякiв, для котрих вiйна була промислом, а здобич-джерелом прожитку, прояв-ляуть ся в частих i сильних походах козацьких. Козаки не вдоволяють ся пограничною боротьбою й степовим добичництвом, а забирають все Чорномору своєми сухопутними походами, а далє починають i морськi наєзди, попереду на сусєднi городи кримськi та дунайськi, а потiм i на дальшi--на околицє Царгороду i малоазiйський берег Чорного моря. Нашi вiдомости про сє походи бiднi, скупi, неповнi i дають мало iнтересних подробиць. Було б нудно вичисляти рiк за роком сє напади, тим бiльше що далеко не всє й знаумо,-так само i заходи, якi правительство польське повторяло, щоб приборкати козаччину i стримати єє вiд нових походiв. Як тiльки правительство не займало козаччини якимсь своєм походом, так неминуче зачинають ся звiстки про те, що козаки воюють Татар, Туркiв, Волохiв. Напр. по Баторiувiм наборi як козакiв пушено до дому з московськоє вiйни, куди єх було вивело польське правительство,-зараз скарга татарська, що козаки погромили на Самарi татарських послiв, якi везли з Москви грошi ха-нови. На весну козаки вибрали ся на Волощину, ведучи з собою кандидата на волоське господарство, що знайшов ся мiж ними. Баторiй, боячи ся, що з того може вийти вiйна з Турцiую, наказав єх завернути: тодi козаки здобули турецьке мiсто Тягиню (тепер Бендери на Днєстрi), розграбили всю околицю, забрали гармати турецькi й велику здобич: казали, що продали єє потiм на ярмарку за 15 тис. золотих. Королiвське вiйсько погнало ся за ними-вони кинули гармати i втєкли за Днєпро. Щоб утихомирити Туркiв, наловлено кiлька-десять козакiв, нєби головних провинникiв, i стято у Львовi на очах турецького посла. та поручено зробити новий набiр козакiв на королiвську службу- 600 козакiв взято на службу (1583). Се одначе помогло дуже мало, i вже з кiнцем того ж року козаки спалили Очакiв i наробили великоє шкоди Туркам. Король пiслав до них свого пiсланця, шукати провинникiв-козаки його утопили в Днєпрi. Баторiй вмер, не встигши єх укарати за се, козаки ж далi громили Туркiв i Татар. Вiд Москви брали грошi за те що воюють Татар, ханови ж татарському посилали сказати, що готовi йому помагати на Туркiв, з котрими у нього вийшла тодє незгода. Коли Татари пiшли весною 1586 р. на Украєну, козаки заступили єм дорогу на Днєпрi, вiдгромили й змусили вернути ся назад. Потiм пiшли знову на Очакiв, здобули замок, вилєзши в ночи по драбинах, вирiзали залогу й спалили мiсто. Рушили знову на Волощину, але господар дiстав помiч вiд Туркiв, i козаки вернули ся. Вибрали ся за те човнами на море, прийшли пiд Козлiв (тепер Евпаторiя), здобули кiлька турецьких ко-раблєв, погромили мiсто, розбили кiлькасот крамниць. Поспiв на те калга татарський i), стала ся битва, але козаки стративши небогато товаришiв вийшли цєло. Напали потiм на Бiлгород (тепер Акерман), попалили мiсто. Розгнiваний султан готовив великий похiд; але козаки заступили дорогу, погромили Татар, що йшли до Туркiв в помiч; самого хана пострiлили й богато Татар побили. По сiм i Туркам пропала охота до вiйни й вони замирили ся, поставивши умову, щоб з козаками зроблено порядок. Правительство знов наказало набрати козакiв на службу, сим разом тисячу чоловiка, щоб стояли на Днєпрi й стерегли границь (1590 р.). Своувiльникiв велєло з Низу вивести й бiльше не пускати на Низ i в степи, анє не продавати єм нiякого припасу, i всєх зловлених на добич-ництвi якнайтяжше карати. Але з сих наказiв нiчого не вийшло, козакам взятим в службу не плачено, i вони далi разом з своувiльними промишляли собiздо-бичею, як могли, походами на землє татарськi, турецькi, молдавськi. Поруч з проявами такоє воунноє енергiє козацькоє ще важ- нєйше було розширенну козацтва по Украєнi. Пiсля того як козаччина стала вважати ся визволеннум вiд панськоє неволє, козацький присуд починау поширювати ся все далє й далє в глубину так званоє волости, то значить- оселого залюднення. Ватаги козацькi пiд проводом своєх гетьманiв, полковникiв i всяких иньших ватажкiв розташовують ся серед панських маутностей Києвщини й Браславщини, а далє-i в дальших околицях: то тут то там виникають панськi скарги на них, даючи нам вiсти про се поширенну козацтва. Ватажки козацькi збирають всякий припас на вiйськовi потреби, чинять наєзди на маутки панiв, .котрi єм противлять ся, а люднiсть наоколо "козачить ся"-пристау до козакiв i не хоче бiльше панам своєм бути послушна, часом i бунтууть ся на панiв. Голосне було наприклад повстанну в Браславщинє, де мiщане браслав-ськi з козаками здобули замок, забрали гармату i так кiлька лєт жили собi самоправне. Такi подiє дуже гнєвали шляхту, що накликала правительство, аби приборкало козаччину, аби єм не бунтувала пiдданих. 170. Козаччина в народнєх малюнках: "Козак Мамай" (тип Запорожця); старинна картина. Але правительство, зайняге иньшими справами, не спiшило ся i кiлька лєт схiдно-полуднева Украєна аж до Полєся була, можна сказати, цєла в руках козакiв, на ласцi козацьких ватажкiв, а з рiжних зачiпок тутешнєх панiв з козаччиною де далi розгорiла ся цєла вiйна i козаки давали вже панам без церемонєє почути свою силу i перемогу. 58. Козацькi вiйни 1590-11. рр. Привiдцею першоє бiльшоє козацькоє вiйни був ватажок козацький Криштоф Косинський. Вiн Дiстав вiд сойму в 1590 р., разом з кiлькома иньшими визначними отаманами козацькими маутнiсть на Роси, за своє служби, а Януш Острозький, бувши старостою бiлоцеркiвським, а властиво його намiстник загорнув сє землє до староства, мовляв до нього належали. Розгнiваний тим Косинський зiбрав козакiв i напав на Бiлу Церкву, нограбив i забрав майно кн. Острозького i його намiстника, що ту справу пiдстроєв, погромив теж иньшi замки Острозьких, позабирав гармати i засєв з ними в Трипiльськiм замку. Король вислав своєх комiсарiв рiжних панiв мiсцевих з полками єх, аби козакiв утихомирили. Козаки єх слухати не схотiли, приготовили ся битись, але комiсари не вiдважили ся стати з ними до бою й уступили ся. Л козаки пiсля сього далi розпочали своє походи, здобуваючи замки, що були в руках Острозьких i иньших панiв, якi з козаками зачiпали ся; здобули Києв, Переяслав й иньшi городи. Опанувавши майже цєлу Києвщину, перекинули ся далi на Волинь, пiдбиваючи пiд свою руку мiста, змушуючи панiв, аби признавали вдасть козацького присуду над своєми маутками i пiдданими: давали припаси на вiйськом й не боронили пiддавати ся пiд власть козацьку i козачити ся, хто хоче. Кн. Василь-Константин Острозький з синами й иньшi пани, побачивши, що козаччина єх знищить, почали ладити ся на вiйну з усєх сил; правительство польське не хотiло iх ратувати, гнiваючи ся за те, що не йшли йому на руку в справах вiри, отже мусєли самi собi радити. Найняли вiйсько в Галичинi й на Угорщинi, зiбрали шляхту волинську i з сими силами удало ся єм розбити вiйсько Косинського пiд мiстечком Пяткою. Козаки обiцяли вернути гармати i всяку стрiльбу, скинути з гегьманства Косинського i дати спокiй панам. Але вийшовши на Запороже, вони зараз же почали збирати ся з силами на ново, i весною i593 р. рушили знову, сим разом на Черкаси. Хотєли порахувати ся з кн. Вишневецьким, що вмiшав ся в попередню вiйну i взагалє уєв ся козакам, як пограничний староста черкаський, що держав в руках головну дорогу козацьку. Приступивши до Черкас, Косинський зачав облогу, але Вишневецький зробив засiдку i Косинського вбито хитрим пiдступом, а при тiм багато й иньших козакiв. Козацьке вiйсько по сєм вiдступило, але лiтом козаки приступили з новим вiйськом до Черкас. Вишневецький злякав ся, що козаки йому кiнець кiнцем вiдомстять ся тяжко, пiшов з ними на згоду й уложив з ними таку умову, що надалi вже дасть свобiдну дорогу козаччинi через своу староство i нєчим не буде притiсняти: инакшими словами пообiцяв, що законiв виданих на козакiв не буде сповняти. А в його руках була удина власть на цєлiй отсєй дорозi Днiпровiй. По сєм козаки стали справжнєми панами всеє схiдньоє Украєни Найможнєйшi пани, як от князє Острозькi, мусєли скорити ся перед ними, годити єх ватажкам i сповняти єх жадання, щоб дали єм спокiйно господа-рити. Кипiло у деяких панiв проти козаччини, що руйновала всi єх пляни, вносила дух бунту супротивлення мiж пiдданство, виривала величезнi маси "непо-слушних" з-пiд панськоє власти. Але мусєли сидєти тихо й корити ся перед козаччиною, не маючи помочи вiд пра- вительства, зайнятого иньшими справами. Мусєли чекати догiдноє хвилє коли польське вiйсько буде нарештi мати для них час. Запанувала козаччина; але несподiвано й скоро прийшовши до сеє небувалоє сили, не вмiла знайти ся в нових обставинах, не вмiла скрiпити мiцно свого становища на волости. Займаючи ся рiжними за-граничними походами та добичництвом, не використала сього свого пановання в схiднiй Украєнi, щоб органiзувати трiвкi пiдстави свого козацького устрою, не журила ся боротьбою з правительством, i тому справдi дала себе зараз же зiгнати з волости, коли правительство звернуло против неє своє сили. Пiд ту пору, по смерти Косинського на перше мiсце мiж ватажками козацькими виступив Григорий Добода, чоловiк поважний, добрий i досвiдчений вояка, але єде без ширшоє полєтичноє програми, яка взагалє тiльки дуже поволє наростала в головах козацьких. Поруч сеє властивоє козаччини, низовоє запорозькоє, збираеть ся на браславськiм i волинськiм пограничу друга, самосiйна козаччина коло Семерина Наливайка, мiщанина Острозького, смiливого i удатного ватажка. Сємя Наливайкiв славила ся в Острозi як завзятi Украєнцє. Брат Семерина пiп Дамян був визначним членом православного острозького кружка; Семерин вибрав собi воунне, козацьке ремесло. Гарний з себе, майстер на всi руки, славолюбний i амбiтний, ще молодий, не хотiв iти в лад гетьманам низовоє козаччини, i так мiж сими двома групами козаччини була певна неохота i навiть ворожнеча. Запорожцє пригадували Наливайкови, що пiд час вiйни Косинського з Острозькими Наливайко був в вiйську Острозького й бив ся з козаками. Наливайко виправдувавсь, що тодєшня вiйна захопила його несподєвано, коли вiн був звязаний з Острозькими i не мiг виступити з єх служби; вiн заявляв, що пiддасть ся судови вiйськовому в тiй справi, i кiнець кiнцем справа та була полагоджена, але неохота мiж обома вiйськами зiстала ся й далi, i кожде собi на власну руку робить i воюу в сих роках. В тiм часє володарi захiдньоє Европи, особливо папа римський i цєсар нiмецький, як володар завойованоє Турками Угорщини, заходили ся коло великоє вiйни на Туркiв. Прочувши, що козаки могли б дати в тiм велику помiч, заходив ся папа на свою руку, а цєсар на свою, вербувати до тоє вiйни козакiв, виславши для того на Украєну своєх висланникiв з грошима й дарунками. Папський висланник, хорватський священик Комулович не знайшов дороги до козакiв, вiв переговори через правительственного старшого, котрого козаки зовеєм не слухали, i з тих переговорiв нiчого не вийшло. Цiсарський же висланник Лясота забрав ся на саме Запороже (з того полишив нам дуже цєкаву опись сеє подорожи i побуту в Сiчи, в 1594 р.). Вiддав козакам вiд цєсаря клейноти: корогви з гербом цєсарським, срiбнi труби, i 8 тисяч червоних, з тим щоб козаки взяли участь у вiйнє з Турками. До сього ж намовляв єх i московський посол, що теж приєхав з московською "казною" (грошима), бо цєсар, не знаючи до кого властиво козаки належать, посилав i в Москву, щоб там не боронили козакам помагати цєсареви. Цiсарськi висланники хотєли, щоб козаки на здогiн iшли за Татарами на Волощину, аби не дати єм пройти до Угорщини. Козаки, хоч були невдоволенi з малоє суми грошей єм присланоє, але обiцяли помагати, тiльки не хотєли йти на Волощину, а казали, що краще пiдуть на Перекоп, або човнами на Килєю та на Бабадаг, турецькi го- 171. Козак Мамай (копiя першоє пол. XIX в. з староє, затраченоє картини). роди. Але до чого не взяли ся козаки низовi, те взяв на себе Наливайко: ходив в Волощину, здобув Тягиню, пограбив Турок i Волохiв, потiм вiдступив назад, коли прийшло бiльше турецьке вiйсько, але знову, вже з Низовцями разом пiшов у друге. Рахували козакiв в тiм походi разом до 12 тисяч, i вони страшенно знищили Молдаву, спалили Яси i господар молдавський вiдступив вiд Туркiв i пристав по сєм до цєсаря. Шсар був тим дуже втiшений, поручав надалє господареви вести справу против Туркiв спiльно з козаками, i козаки разом з сими новими союзниками ходили ще раз громити турецькi городи: Тягиню, Бiлгород, Килєю. Польське правительство задумало скористати з сеi нагоди для себе: посадило на господарствi волоськiм свого чоловiка, тремiю Могилу, i пiслало козакам сказати, щоб не чiпали бiльше Волощини, а воювали Татар. Але козаки не мали пiд ту хвилю охоти воювати ся з Татарами, i коли польське правительство випросило єх з Молдави, вони пустили ся "на спочинок" у внутрiшнє крає. Було се в осени 1595 р. Наливайко вернувши ся на Украєну пройшов на Волинь, приступив пiд Луцк пiд час ярмарку, коли пани позєздили ся на судовi засiдання. Наляканi мiшане й шляхта виєхали йому на зустрiч, умовили ся, що заплатять йому, щоб не чiпав мiста, але Наливайко тими грошима не вдоволив ся i ще пограбив передмiстя. Потiм пройшов звiдти на Бiлорусь, здобув Слуцький замок, забрав вiдти гармату, а мiщанам .за мiсто сказав заплатити великий окуп (10 тис. зол.). Пройшов вiдти далє, здобуваючи що трапляло ся по дорозє i збираючи здобичу i окупи; погромив велике мiсто Могилєв, а як по тiм усiм зiбрало ся на нього литовське вiйсько, Наливайко оборонною рукою, маючи велику артилерiю, вiдступив собi порядно назад на Волинь. Низове ж вiйсько пiд той час, хоч i далеко скромнєйше, попасало в Києвщинi, на Полєсю, а як Наливайко вийшов на Волинь, пустило ся й собi на Бiлорусь. При тiм, мiшаючи ся в рiжнi панськi сварки i наєзди, що однi пани на других робили, помагали i Наливайкiвцє й Низовцє православним панам, Острозькому й иньшим, громити й докучати противникам православних, унiатським владикам i єх прихильникам, що заходили ся коло унєє. 59. Вiйна 1596 р. Се не минуло козакам дурно. Правительство польське дивило ся мовчки, поки козаки воювали з Острозькими й иньшими, не милими йому православними панами, але не стерпiло, як козаки почали докучати тим, що пiд покровом правительства саме переводили тодi унєю церковну. Тай своєми погромами волинських i бiлоруських мiст козаки перебрали мiрку терпеливости. Вiйсько польське саме було досить свобiдне пiд ту пору i на початку 1596 р. король дав наказ гетьману польному (помiчникови гетьмана коронного, головного начальника вiйськ польських) Станiславу Жолкевскому, аби йшов на козакiв i приборкав єх. Наказав также шляхтє галицькiй i волинськiй, щоб iшла теж на козакiв загальним походом, бо вiйсько польське було невелике i сильно пiдiрване молдавською вiйною. Жолкевский через те задумав взяти швидкiстю: козацькi вiйська були роскиданi, Наливайко стояв в полудневiй Волини, Лобода коло Бiлоє Церкви, иньшi Запорозцє з арматою пiд проводом Шаули були на Бiлоруси. Жолкевский хотєв заскочити єх, перше нiж вони зiйдуть 172. Ковак Мамай, iнакший. ся разом, i погромити кождого з окрема. Лишивши обоз i тяжше вiйсько, вiн з легкою кiннотою кинув ся насамперед на Наливайка. Трохи не захопив його, але Наливайко таки вимкнув ся i чим дуж поспiшив у Браславщину, до своєх давнєх приятелiв. Жолкевский iшов за ним слiдом, побиваючи вiдсталих i уриваючи що запопав. Наливайко хоч iшов спiшно, але в великiм порядку, з арматою; по дорозє вiв переговори з Жолкевским, але разом з тим переговорював ся i з Лободою.- Ждав вiсти з Браслава, чи приймуть його там. Але Блаславляне незадовго перед тим покорили ся пiд страхом погрому вiд польського вiйська i тепер бояли ся приймати Наливайка. Жолкевский ледве не захопив його тут, але Наливайко, знищивши гати на однiй переправi, затримав польське вiйсько, затопив в рiцi гармати, закопав в землю порох i на легко умкнув в степи за р. Соб. Туди Жолкевский за ним не посмiв iти, i Наливайко пересидiвши в "Уманськiм лєсє" (тодi Уманщина ще лежала пусткою), потiм пройшов у Києвщину. Лобода за той час, поки Жолкевский гонив за Наливайком, щасливо зiйшов ся з Шаулою; що до Наливайка, то довго вагали ся, чи приймати його до себе, чи нє, i Жолкевский силкував.ся єх розвести, впевняючи Лободу, що головним провинником уважау Наливайка i його хоче знищити, а Запорозцє аби вийшли з волости на Низ, то нєчого єм не буде. За-порозцє одначе не послухали, гору взяла гадка про однiсть козаччини: рiшили Наливайка прийняти до себе. Пiд Бiлою Церквою Шаула зiйшов ся з Наливайком i трохи були вони не знищили тут передове польське вiйсько, що загнало ся пiд проводом кн. Кирика Ружинсько-го, Богданового брата: сей князець теж був козацьким ватажком недавно, але тепер горiв бажаннем пiмстити ся козакам, за те що збунтували йому й покозачили його Паволоцьку волость. Та Жолкевский наспiв в час i виручив його з бiди. Козацьке вiйсько стало вiдступати, Жолкевский погнав ся за ним, i на урочищу Гострий Камiнь стала ся битва. Козаки заложили ся в таборi з возiв, i Полякам не удало ся того табору розбити. Вбито богато козацькоє старшини: видко не ховали ся за чужi плечi. Самому Шаулє вiдiрвала руку гарматна куля. Але й Поляки понесли великi страти i Жолкевский не важив ся йти далє за козакаМи, а вернув ся пiд Бiлу Церкву та пiслав до короля, просячи прислати помiч i припаси. I доперва дiставши, з кiнцем квiтня розпочав наново боротьбу з козаччиною. Козацькi вiйська за той час посходили ся пiд Переяслав i туди ж звезли козаки своєх жiнок i дєтей, щоб не попали в руки польського вiйська. Рiжнi гадки виникали у них, як його бути, особливо маючи на руках жiнок i дєтей, перед лицем живого ворога, що вже розлив стiльки козацькоє крови. Однi хотєли йти в глубину Заднєпро-вя, на московську границю, иньшi-вiддати ся пiд протекцiю хана i з ним воювати Польщу, иньшi радили зiстати ся пiд Переяславом i бороти ся до загину; були й такi, що радили пiддати ся Жолкевскому, але сих не слухали. Поки козаки радили ся про се, Жолкевский роздумував, як би йому перебрати ся за Днєпро. Помогли йому мiщане києвськi: щоб прислужити ся, подiставали човни похованi вiд козакiв в водє i в иньших мiсцях та приготовили для переправи. Козаки заставили своєми гарматами берег, щоб не дати перейти, але Жолкувский здурив єх, пiславши частину човнiв пiд Трипiллу,-мовляв там хоче перейти, а як козаки пiшли туди боронити переходу, перейшов пiд Києвом. Тодє козацьке вiйсько постановило йти пiд московську границю, сподєваючи ся, що Жолкувский не посмiу йти за ними туди, як не посмiв iти за Наливайком. Але Жолкувский завзяв ся знищити козаччину; до нього прийшло тим часом свiже вiйсько литовське i вiн почував себе тепер дужчим вiд козакiв. Бояв ся тiльки, щоб козаки не перейшли за московську границю або на Дiн; для того розпочав з ними знову переговори, а тим часом частину своує кiнноти з старостою Струсем пiслав, аби зайшов козакiв з тилу i перепинив єх похiд в степи. Се порученну було дане так секретно, що навiть самi Поляки не знали, куди єх ведуть; не знали нєчого й козаки. Вони переходили тодє Сулу мiж рiчкою Солоницею i Лубнами; стерегли ся тiльки вiд Жолкевского, i як би чати дали знати про його вiйсько, хотєли знищити мiст на Сулє та поки вiн буде там ладити переправу, сподєвали ся перейти за московську границю. Сього бояв ся Жолкувский i на те вислав Струся. Той потиху заступив єм дорогу за Лубнами, i коли надтягнув Жолкувский, вiн несподєвано ударив з другого боку. Збентежило се козакiв, i вони рiшили ся зiстати ся на мiсцi, над р. Солоницею i боронити ся. Мiсце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всє боки. З одноє сторони боронили його непролазнi болота Сули, з иньших сторiн обгородили ся козаки кiлькома рядами возiв, за ними валами i шанцями. По середин? поставили деревлянi зруби, набитi землею, 174. З церковноє старовини Зах. Украєни. Лаврiвський монастир де-як повiдають- був похований кн. Лев. i на них умiстили гармати. Табор був мiцний i приступом узяти його було неможна. Доброго вiйська козацького було ще коло 6 тисяч, а друге стiльки рiжного народу неспосiбного, жiнок, дєтей то що. Жол-кевский задумав томити козакiв облогою, не даючи вигоняти худоби i коней на пашу, та мучив гарматною стрiльбою, а заразом ведучи переговори, силкував ся розеднати козакiв: викликати мiж ними пiдозрiння i незгоду. Ся iнтригантська робота дiйсно не зiстала ся без успiху. Стара ворожнеча Запорозцєв i Наливайкiвцєв ожила наново серед такого тяжкого настрою Почали ся сварки, далi крiвавi розрухи. На однiй радi розпочала ся бiйка, i серед неє убито Лободу; але На-ливайкови не удало ся взяти булаву: вибрано гетьманом Кремпського, а Низовцє не могли забути Наливайкови убийства Лободи. В козацькiм таборi було гiрко; худоба здихала без пашi; кулi польських гармат забивали людей i коней, трупи гнили серед табору i серед гарячого лiта робили повiтре неможливим. Трудно було пiдтримати порядок i завзяте в таких обставинах, i велика то рiч, що козаки таки тримали ся ще. Жолкевскому одначе також було не легко. Припасу для вiйська було дуже тяжко дiстати, i вiн переконав ся, що скорше його вiйсько вигине з голоду нєж козацьке: вояки його змучили ся неустанною сторожею. А тим часом над Днiпром громадили ся новi полки козацькi пiд проводом Пiдвисоцького та умисно пустошили Поднiпрове, щоб тим вiдтягнути Жолкевского вiд облоги, а з Запорожа йшли новi полки козацькi човнами, ратувати козацьке вiйсько пiд Лубнами. Жолкувский силкував ся єх вiдвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не мау против них нiчого, нехай не встрявають тiльки до бунту,-але тi не послухали. Як би вони надтягнули пiд Лубни-Жолкевскому була б бiда. Але козаки в солоницькiм таборi, вiдрiзанi вiд свiту, не знали, що ратунок такий близький. Жолкевскому треба було зробити останню пробу, щоб настрашити козакiв i змусити єх до пiддання. Вiн розпочав знову страшенну стрiлянину, став ладити всякий припас нєби до рiшучого приступу, а заразом намовляв козакiв, щоб пiддали ся: аби тiльки видали головних проводирiв, то нiчого єм не буде: 1 не витримали козаки, маючи перед очима пiвживих жiнок i дєтей своєх. Не додержали свого завзятя козацького, не дiждали ся поратунку. По двох днях тяжкоє канонади прийняли умови Жолкевского: видати проводирiв, гармати i всякий припас гарматний, корогви i клейноди цiсарськi. Наливайко, бачучи, до чого йде, хотiв утiкати; Наливайкiвцi боронили свого ватажка, але козаки приборкали його й видали Полякам. Разом з ним Шаулу i ще декотрих. Але коли вони се зробили, тодi- Жолкевский зажадав, щоб кождому панови вiльно було ще забрати з помiж них своєх пiдданних. На се козаки не могли згодити ся, бо се трохи не всєх єх вiддавало на ласку єх панiв. Тодє польське вiйсько кинуло ся на них безборонних, неприготованих, против довершенноє уже згоди, i счинили огидну рiзню. "Так Єх рубали немилосердно, що на милю або й бiльше труп лежав на трупi",-оповiдау сучасник Поляк. Тiльки частина козакiв пiд проводом Кремпського вiдбила ся й пiшла собi оружною рукою на Запороже. Козаки Пiдвисоцького i Запорожцє завернули ся теж. Жолкевский вже не мав сил дотримати свого замiру-знищити козаччину до кiнця. Лекше було пiмстити ся на взятих в неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко мучили: тримали в вязницє сливе рiк i раз у раз брали на муки, випитуючи про його зносини з сусєднєми державами i рiжними людьми. Нарештi стяли i тiло його четвертували. А мiж польською суспiльнiстю i мiж Украєнцями пiшли зараз поголоски про дивнi муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на розпаленого зелєзного коня, на голову положили зелєзну корону-за те що вiн, мовляв, назвав себе "царем Наливаум", хотiв бути королем Украєни. 60. Упадок нацiонального украєнського житя i заходи коло його пiднесення. Сей погром козаччини, хоч не знищив єє до решти зовсiм, але дєйсно придавив та зiгнав з "волости" на Низ i тим мав чимале значiнну не тiльки для самоє козаччини, а й для всього украєнського житя. Сталось се в незмiрнотяжкiй хвилi дляУкраєни, коли все громадянствоукраєнське, бачучи удар занесений над своую головою (в видє церковноє унiє), заметушило ся шукаючи способiв боротьби i вiдпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу i за неє почали ся вже чiпляти ся рiжнi нацiональнi i релєгiйнi рахунки-вiдчули се й вороги, прозиваючи православних "Наливайками" та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та иньшими бунтiвниками козацькими. На правду сього ше не було або ще тiльки зачинало ся, але мусiло б пiти в сiм напрямi, бо громадянство украєнське i бiлоруське шукало собi помочи i ратунку, де могло, i як би не той погром солоницький, певно вже з кiнцем XVI в козаччина взяла б в нацiональнiм житю подiбну участь, яку через свiй розгром взяла тiльки чверть вiку пiзнiше Обставини вели до того неминуче. Украєнське громадянство важило ся на житу i на смерть в боротьбi з грозою спольщення, що насувало ся на нього. Ми бачили, в якi обставини поставило украєнський нарiд польське панованну. Украєнським масам народнiм принесло воно поневоленну i економiчну руєну. Мiста привело до упадку, украєнському мiщанству загородило дорогу до промислу i торговлє. Шляхта украєнська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу i впливiв в полiтичнiм житю, але й єє польське панованну вiдсунуло вiд всякоє полiтичноє ролє i значiння i звело в дєйсности єє полiтичнi впливи на нєщо. Украєнськi шляхтичi не органiзованi, розбитi вiд разу i затопленi польським шляхетським потопом, в захiднiй Украєнє вiд початку побачили себе збитими з усєх позицiй, затертими й вiдогнаними вiд усього, так що тiльки приноровленнум до своєх польських панiв, польщеннум i католиченнум могли дiйти фактичноє рiвноправности. I справдi, як я вже згадував,-до початку XVI в. 176. Лубенська iкона, подарована кн. Василем-Константином Острозьким. все що було трохи значнiшого, амбiтнєйшого мiж украєнською шляхтою Галичини, Холмщини, Подiля-з невеличкими виємками вже спольщило ся, а в XVI вiцє се саме зачинауть ся й на Волини та на Поднєпровю. Хоч грамоти 1569 року пообiцяли мiсцевому православному панству, що буде воно користувати ся у всєм рiвними правами з католиками, але ся обiцянка зiстала ся порожнєм словом, i не задовго так само й тутешнє пани побачили, що єм без покатоличення i ополячення нема ходу. I тутешну панське житу-навiть на Волини, в сiм гнєздє украєнського панства, княжат та магнатiв, справдi починау швидко польшити ся, а з тим украєнське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, що могла мати якийсь вплив i значiнну та служити опорою украєнського нацiонального житя. 177. Церква в Суткiвцях на Подiлю, збудована в XV в. украєнськими шляхтичами Ярмолинськими. В сих часах, в XV-XVI вiках пiд польсько-литовським пано-ваннум украєнське культурне житу дуже пiдупадау. Знаумо, що воно було тєсно звязане з житем церковним, а церква i духовенство православне привикли стояти пiд особливою опiкою i покровом державноє власти. Тепер украєнського правительства не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну церкву в чорнiм тєлє i не раз дуже болючо давало вiдчувати єй свою католицьку побожнiсть. Через те церква пiдупадау, а з церквою й стара культура, з нею звязана. Все меньше стау освiчених людей мiж духовенством, загибають старi школи, слабне й письменство, й артистична творчiсть. Правда, там де ще мiцно стояла православна аристократiя, украєнськi пани й магнати,- вони могли пiдтримати церковне житу й культуру з нею звязану. Але й вони були безсильнi против того розстрою, який вносило в украєнське церковне житу вороже вому правительство. Вел. князє литовськi й королє польськi присвоєли собi "право подавання", себто роздавання посад церковних; кандидати на владик i на архимандритiв мусiли вiд них дiставати надання на сє посади церковнi, а тi не журили ся, чи кандидати пiдхожi чи нє, давали за "чолобите", просто сказавши-за грошi, хто бiльше дав, або чимсь пiдслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва православнi попадали люде, якi не мали нiякоє охоти до духовного житя, навiть посвящення не приймали, ро-страчували духовнi грошi й маутки, збогачали ними своєх своякiв i дiтей. Против сього не могли нiчого зробити нє пани нє простi люде й попросту пропадала у них охота що небудь робити для церкви своує, коли бачили вони що маутки, скарби, дорогоцєнности, жертвуванi на окрасу церкви, на вихованну учених людей, на помiч калєкам i убогим, марнували ся i рострачували ся роспустниками, пiяками, що з церковних дорогоцiнностей справляли рiжнi рiчи для своєх доньок, улюбленцiв i бозна для кого. XVI вiк був часом найгiршого розстрою й упадку православноє церкви украєнськоє наслiдком отого королiвського подавання (инакше званого патронатом). Даремно украєнськi пани просили, щоб король дав єм право вибирати на сє уряди людей вiдповiдних-королє не хотєли випустити з своєх рук такого лакомого права. А сей розстрiй церковного житя вiдбивав ся незвичайно тяжко на нацiональнiм i культурнiм житю украєнськiм. Православна церкава була удиним нацiональним представительством украєнськоє народности, єє стягом нацiональним, а заразом головною опорою нацiональноє культури. I ся нацiональна культура тепер упадау й не може витримати конкуренцiє з культурою польською. Культура польська XIV-XV вв. сама по собi теж не була висока -була слабеньким i вiдсталим вiдгомоном сучасноє нiмецькоє й iталiйськоє культури. Коли вона брала гору над украєнською культурою, то перед усiм тому, що була культурою державною, офiцiальною, була бiльш приладжена до обставин громадського i державного житя Польщi, а також тому ще, що за нею стояла сильнIйша, а близька, созвучна католицько-латинська культура нiмецька чи iталiйська, до котроє латинська мова шкiльна i письменська вiдкривала дорогу, а украєнсько-вiзантийська культура була в нових обставинах польсько-литовського державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна нє до чого по за церковним ужитком; єє вiзантийськi джерела давно висохли i вона повторяла тiльки бозна колишнi зади, не йдучи за вiком i за часом. Се позбавляло єє можности конкуренцiє з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала живiйше розвивати ся. Церковне житу польське в XVI вiцi (аж до останньоє чверти) також було в великiм розстрою,-але зате пiд впливом нiмецького реформацiйного, противкатолицького руху творить ся в Польщi письменство i культура свiтська, протицерковна, чисто-шляхетська по духу, i єй Украєнцє знову немалинєчого противставити. Сомостiйного реформацiйного, протицерковного руху на украєнськiм грунтє не розвинуло ся: хто пiдпадав впливу тих iдей вiдриваючи ся вiд удиного украєнського церковного грунту, приуднував ся до культури польськоє i вiдривав ся вiд украєнськоє народности. Украєнське громадянство чуло i бачило, що удиний грунт, на котрiм можна згуртувати всє верстви i части украєнського народу-се старий православний грунт, з котрим нерозривно звязало ся саме поняту украєнського, або як тодi говорили (постарiй традицiє Руськоє держави)- руського житя. I як же трудно було на тiм церковнiм грунтi, знищенiм i розбитiм польським панован-нум, удержати когось-особливо вищi украєнськi верстви перед спокусами польськоє шляхетськоє культури, що розвивауть ся особливо вiд половини XVI в., пiд час найгiршого упадку украєнськоє церкви. Той розвiй панського хозяйства. великий вивiз за границю лiсових товарiв, худоби, збiжа, що в другiй половинi XVI в. доходить найбiльших розмiрiв своєх, збогатив шляхту, перед тим призвичауну до житя дуже скромного, навiть убогого. Великi суми, що пiшли в шляхетськi кешенє за хлопську панщину, розвинули нахил до роскоши, блеску, виставности. Не йшли вони на рiчи господарськi, анє на культурнi властиво, тiльки на зверхнiй блеск, перед усєм на дорогi убори, далє на пяне i сите роскiшне житу. Сучаснi писання наповняють ся жалями на нечуванi перед тим забаганки панського житя, роскiш i погоню за модами. Дещо одначе перепадало i на рiчи справдє культурнi. Але й зверхнiй блеск потягав до себе також мало культурне панство украєнське i бiлоруське, яке починау переймати польськi звичає, польську мову, дау дєтей до шкiл польських або заграничних,-а там вони призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою вiру i ставали Поляками. 61. Освiтний рух. Зi страхом бачили украєнськi бiлоруськi патрiоти той упадок свого житя-що як так пiде, то далє все що у богатого, заможнєйшого, цєкавiйшого мiж єх суспiльнiстю, пропаде для свого народу, втєче вiд нього. Болєло єх серце вiд того, що єх "Русь" стала предметом зневаг i погорди, як некультурна, груба, темна маса. То тут то там, протягом XVI в., а особливо його другоє половини бачимо людей, якi, очевидно, глубоко задумують ся над справою пiднесення "руського", то значить украєнського i бiлоруського житя- освiти, школи, книжности. єх заходи йдуть переважно по старiй, церковнiй дорозє. Се не вдоволяу сучасного громадянства в потребах культури свiтськоє, приладженоє до потреб полiтичного i громадського житя Польсько-литовськоє держави, але як я вже сказав-тодєшнє патрiоти вважали православну вiру тим одиноким Грунтом, на котрiм можна ще утримати останки украєнськоє чи бiлоруськоє iнтелiгенцiє: що сходило з того Грунту, пропадало для народнього житя. Протягом другоє половини XVI в. висувають ся то тут то там невеличкi огнища такоє роботи над вiдродженнум культури, -книжности й освiти; мало про них знаумо, не всє єх знаумо, але й тi, якi знаумо, дають поняту, в яких напрямах iшла та робота. Так на украєнськiм пограничу в Заблудовi, в маутностях украєнського магната (з Києвщини родом) гетьмана литовського Григорiя Ходкевича (властиво Ходковича) в 1560-х рр. засно-вууть ся друкарня i в нєй друкують книжки прийнятi Ходкевичом першi моськовськi друкарi-Iван Федорович i Петро Мстиславець, що мусiли тєкати з Москви вiд розпиваного друкарською новиною московського народу. 1569 р. вийшло тут Учительне твангелiу (збiрник поученьнаувангельськi тексти), 1575 псалтир. Але далє Ходкевич стратив охоту до сього дiла, й Iван Федорович, покинувши його, перейшов до Львова. Другий московський виходень, князь Курбський, що втєк вiд лютости царя Iвана Грiзного, основавши ся на Волини, в Ковлю, громадив там в тiмже часi (в 1560-х роках) книжних людей, робив переклади грецьких отцєв, вiв зносини i листував ся з виднєйшими людьми на Украєнi й Бiлоруси, накликаючи єх, аби мiцно тримали ся своує вiри, не лакомили ся на католицьку культуру. Третєй такий кружок збирауть ся в Слуцьку на дворi кн. Юрия Слуцького, потомка києвських князєв Олельковичiв; тут також збирали ся рiжнi книжнi люде, а потiм, як оповiдау оден сучасник (в 1581 р.), була тут друкарня i школа, тiльки, на жаль, бiльше нiчого про них не знаумо. Значно важнєйшим i тривкiйшим центром такоє новоє культурноє роботи був Острог на Волини, князiвство князєв Острозьких. Князi Острозькi, потомки києвського княжого роду, визначили ся здавна тим, що мiцно i вiрно стояли при своєй народности. Нераз стрiчали ми князiв з сього роду в такiй ролє. Князь Консгантин Iванович Острозький, гетьман литовський, вважав ся свого часу головним оборонцем своує народности i вiри (помер в р. 1530). Його син Василь- Константин, воувода києвський, пан величезних мауткiв, спорiднений з першими домами Польщi й Литви, не грав визначноє полєтичноє ролi, але прославив ся також як покровитель украєнського культурного житя i оборонець православноє вiри; мiг би, як на своє величезнi засоби, дожити на то далеко бiльше, але все таки й те, що дав вiн, було найзначнєйше з того, що взагалi украєнське житу дiстало вiд свого тодiшнього магнацтва. 180. Кн. Юрий Слуцькин, фундатор СЛУЦЬКО] школи. Вiдомости нашi знов таки дуже бiднi й тут. Очевидно, в Острозє громадить ся здавна учене духовенство, веде школу, i в 1570-х роках пильнуу зробити з неє школу вищу, на взiр польських академiй. Сучасники називають єє "триязичним лiцеум" (тому що вчили в нєй по словянськи, по грецьки i по латини), або "школою грецькою", "грецько-словянською", також i академiую. Одначе наладити тут вишу науку все не удавало ся як слєд, бо не ставало учительських сил: у себе дома i в грецьких землях трудно було таких знайти, а з захiднiх сторiн неправославних учених бояли ся брати, щоб не нанесли католицького духу. Можна було б, розумiуть ся, виховати учених з своєх ученикiв, посилаючи єх в захiднє унiверситети, але до сього якось не додумували ся. Часами тiльки удавало ся залучити сюди Грекiв з вищою сучасною захiдно-увропейською освiтою (як Лукарiс, пiзнєйший патрiарх, або протосiнкел Никифор). Все ж таки се була школа вищого типу, i тим ворогам православних, якi доводили, що на православнiм грунтi неможлива наука, неможлива освiта,-острозька школа була доброю вiдповiдю на самiм дєлє. Вiд неє починауть ся поворот до вищоє освiти на Украєнє. При школє й по за нею громадили ся в Острозє ученi люде i творили свого рода учене товариство; тут були такi славнi на той час богослови й ученi як Герасим Смотрицький i його син Максим, в чернецтвi Мелетiй, Василь автор важного богословського трактата "про удину iстину православну вiру", Фiлялут- Бронський, Клирик Острозький, й иньшi. Першим важним дєлом сього ученого кружка було виданну друкованоє бiблiє. До кн. Острозького перейшов 1575 р. єв. Федорович зi Львова, наладив тут друкарню, i власне першим дєлом для неє Острозький замислив виданну бiблiє. Се було по тодєшнєм часам велике дєло: цiлоє бiблiє майже нєде не можна було знайти, тiльки поодинокi єє части. Острозький розсилав своєх людей по рiжних сторонах - розшукувати грецькi тексти i словянськi переклади, кiлька рокiв iшла робота над виправкою сього перекладу, кiлька лєт друкували єє, i 1580 року вийшов у свiт сей найбiльший твiр словян- ського друкарства. Пiзнєйше, в 1580 i 1590-х рр. учених Острозьких займау головно письменська оборона православноє вiри, боротьба з новим календарем, що хотiло силомiць звести правительство, а православнi не приймали, а потiм боротьба з церковною унiую (такi були писання Василя, Гер. Смотрицького, Бронського, Клирика Острозького). Украєнська суспiльнiсть дуже високо цiнила дiяльнiсть острозь-кого кружка i острозькоє школи; але тим бiльше мусєло смутити єє, коли бачила, як непевне було се iстнованну. Сини князя Константина були католики, тiльки оден був православний-Олександр, але вмер ще за житя батька; старший Януш, що мав би дiстати острозькi маутки, перейшов на католицтво-за те й дiстав найвищий уряд в державi: каштелянство кракiвське. Невелика була надiя, щоб при нєм щкола острозька могла далє розвивати ся, i справдi по смерти кн. Константина пiдупала вся острозька робота. Теж саме було i в Слуцьку, де з смертю кн. Юрия перейшли маутки княжi в католицькi руки й завмерли всi тi початки просвiтноє роботи, що були почали ся. I взагалє мала надiя була на панiв: запiзно почала ся та освiтня робота i занадто бiдна була ще вона, щоб могла єх привязати до свiйського ?рунту. Панськi дєти далє йшли до католицьких шкiл, особливо до узуiтiв, що з кiнцем XVI в. закладають своє школи в рiжних мiстах (в Вильнє, Ярославi, Люблинi й ин.): до них приманюють вони, як дуже зручнi виховувачi, саме дiтей панських, шляхетських-i виховують єх на завзятих католикiв. "Не надєйте ся на князi", сказали собi громадяне, дивлячи ся на се все, та брали ся ратуватись власними заходами, з власного складаного гроша. I перед у тiм повело мiщанство-на Украєнє львiвське, на Бiлоруси виленське. 62. Брацтва. Ми вже бачили, що ще в 1530-1540-х роках украєнське i бiлоруське мiщанство, бажаючи мати легальну форму для своує органiзацiє й органiзовання иньшоє суспiльности, скористало для сього з старинноє органiзацiє брацькоє. Зреформувало єє на взiрець брацтв ремiсничих цехових i тим способом приладило предковiчну брацьку органiзацiю до нового мiського устрою й житя, принесеного польським панованнум. Змiст в сих нових брацтвах зiстав ся старий, небогатий: опiка над церквою брацькою, над убогими своєми членами. В дєйсности заповняла житу брацтва оборона своєх нацiональних прав: особливо так було у Львовi, де бiльш нiж де украєнське мiщанство вiдчувало чуже ярмо над собою, i брацтво стало головним огнищем i органом сеє боротьби. 181. Кiнцiвка з видань Швайпольта Фiоля 1491 р. (найстаршi видання, друкованi в Краковi для украєнських I бiлорусьских земель, поки духовенство католицьке єх не заборонило). Середину XVI в. зайняла у Львовi боротьба за вiдновлене владицтво православне, до котрого католицький арцибiскуп львiвський заявляв далє своє претенсiє. Пiзнєйше, з 1570 роком здiймають украєнськi мiщане мiста Львова нову боротьбу за рiвноправнiсть: рiжнi обмеження тим сильнєйше давали єм себе чути, що протягом XVI вiку украєнське мiщанство тут дуже зросло i числом i достатком i культурною силою. Але i сим разом йому удало ся вибороти тiльки деякi досить незначнi полекшi, а давня нерiвноправнiсть лишила ся далє. Слєдом захопила Львовян боротьба за календар: власне у Львовi бiльше нєж де правительство i католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений календар. Але православнi вважали се замахом на своу церковне житу i стояли на тiм, що доки вони добровiльно не приймуть нового календаря, нєхто не може єх до того змушувати. Справа ся дуже розворушила Украєнцiв, приходило до рiжних насильств вiд католицьких панiв, духовенства i уряду-бiйок, арештiв,-але Украєнцi таки справу свою одстояли й добили ся признання своує автономiє в справах церкви i культури. Коли в украєнськiм громадянствi почала виясняти ся потреба нацiональноє культурноє й освiтноє роботи для охорони i пiднесення нацiонального житя, сє гадки опановують також i львiвських братчикiв. Серед них виступають найбiльш горячi оборонцi освiти, школи, письменськоє роботи-а перед усiм своує украєнськоє школи, школи i школи, як удиного ратунку вiд нацiональноє загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони-церква без освiти, а значить без школи-безсильна. I в тiм напрямi розпочинауть ся жива робота серед львiвського громадянства. Вже в 1570-х роках удав ся пiд крила львiвського брацтва Iван Федорович, покинувши Заблудiв. Але братчики, зайнятi будовою новоє церкви брацькоє на мiсце погорiлоє, не спромогли ся на значнєйшу матерiальну помiч йому. Друкарня Федоровича скоро спинила ся в заставi у Жидiв, а сам вiн, надрукувавши у Львовi тiльки одну книгу-Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потiм вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню, та так i вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцєв торгувати купцi з чужих сторiн. Але Львовяне не хотiли єє пустити з свого мiста, i владика львiвський ?едеон Балабан з братчиками видали Жидам векслє й викупили друкарню, а на сплату почали збирати грошi по всєй Украєнi, аби не упустити з рук той "скарб особливий". Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодє не про одну друкарню: хотєли гарноє школи, задумували поставити дiм брацький, щоб у нєм примiстити i ту школу i друкарню, i шпиталь для убогих i калєк. Коли з кiнцем 1585 р. приєхав до Львова патрiарх антiохийський Йоаким, братчики удали ся до нього з прошеннум, щоб вiд себе заохотив усе украєнське громадянство, аби своєми жертвами помогло єм на заложенну школи "для научення дєтям всякого стану- аби не був рiд єх наче безсловесний задля ненаучення". Патрiарх послухав, видав окружну грамоту в сєй справi, а так само i владика ?едеон, закликаючи як найгорячiйше всiх православних. Заразом, ставлячи собi такi високi завдання та вiдзиваючи ся до християнських i нацiональних почувань своєх землякiв, братчики вважали потрiбним i своу брацьке житу вiдповiдно до того поставити на вищу ступiнь. Вони порiшили скасувати зовсiм брацькi пири. Вiд сього часу брацькi сходини мали служити до поучування в вiрi i освiтє: полагодивши бiжучi справи, братчики мали займати ся читаннум добрих книг i поважними розмовами; мали слєдити за добрим житем своєх членiв, напоминати єх, а непоправних i упертих зпомiж себе виключати. Вся устава була перейнята духом вiри i самовiдречення. Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, патрiарх, надививши ся перед тим на непорядки в украєнськiй церквi, був незвичайно утєшений таким високим настроум i замiрами братчикiв. Вiн не тiльки похвалив єх замiри, але ще й надав єм рiжнi поручення i права перед тим нечуванi: аби вони наглядали також за духовенством, про всякi непорядки доносили епископови, а як би упископ єм противив ся i не поступав по закону-то й йому б противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усє иньшi брацтва були послушнi сьому львiвському успенському брацтву. Се були занадто великi права, якi перевертали всi порядки церковнi, i були данi брацтву непотрiбно i необережно, бо мусiли його привести до непорозумiнь з духовенством. Але не тiльки Йоаким так зробив, а й патрiарх константинопольський тремiя, що приєхав два роки пiзнєйше, потвердив сє постанови. Брацтво львiвське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькi заходи дiстали найвищу похвалу, i се мало той у всякiм разi користний наслiдок, що розбудило живий рух серед мiщанства украєнського. По мiстах бiльших i меньших люде починають закладати брацтва, або перемiняти давнєйшi на взiрець львiвського, пiддають ся пiд зверхнiсть i опiку його; за прикладом Львовян заходять ся коло закладання шкiл i з львiвськоє школи беруть собi учителєв, або посилають туди своєх на виучку. Наприклад знаумо припадком про заложенну таких брацтв зараз за львiвським не тiльки в Рогатинє. Городку, але i в таких зовсiм маленьких мiсточках як Гологори. Сатанiв. По всєх бiльших мiстах також засновують ся брацтва-в Перемишлi, Берестю, Луцьку й ин. I головно всє iнтересують ся школами. Письменська i видавнича дiяльнiсть при львiвськiм брацтвi не розвинула ся замiтно- бракувало для сього засобiв, котрi мав острозький кружок завдяки помочи Острозького. Острозький кружок визначав ся своую видавничою i письменською дiяльнiстю до початкiв XVII в., а потiм, вiд другого десятилєтя XVII в. кружок києвський, що мав в своєм роспо-рядженню богатi скарби лаврськi. За те школа львiвська йшла дуже добре, мала своєх визначних учителiв i учених з людей мiсцевих i приєзжих Грекiв, як Арсенiй архiупископ, Стефан Кукiль, або по книжному перехрещений на Зизанiя, його брат Лаврентий, Кирило Транквiлєон - Ставровецький - все визначнi ученi i письменники, Iван Борецький (з Бiрчi), пiзнєйший києвський митрополит i ин. Сє успiхи львiвськоє школи, що мала бути школою вищою, в тiм роду як школа острозька, дуже .втiшали громадянство i заохочували до закладання по иньших мiстах шкiл меньших, якi б служили ступенем до школи львiвськоє. Так наприклад перемишльський владика i мiщане, закладаючи брацтво, перш за все думали про заснованну школи. "Ся наша сторона i повiт дуже оскудєли в наученню, а люде з благород- 184. Каплиця при дзвiницє брацькоє церкви Львовi, збудована в XVI вiцi. ного стану (тутешня дрiбна шляхта украєнська) дуже бажають мати учителя i давати дєтей своєх до науки письменноє", писали вони до братчикiв львiвських, i просили прислати єм учителями своєх виученикiв, мабуть Перемишлян з роду. Вся ся шкiльна наука, як у тих школах низших, так i вищих мала виразний релiгiйний характер: науку починали вiд церковних книг i метою єє ставили знанну Святого Письма, християнськоє науки. Але про те знаходили ся мiж украєнським громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сє школи занадто вiдбiгають вiд православного преданiя, бо вчать своєх ученикiв трохи й свiтських предметiв, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся єм також, що для зрозумiлости церковнi книги толкуються на сучасну украєнську мову єм здавало ся, що треба як найвiрнєйше, найщiльнєйше держати ся церковно- славянськоє мови i самоє тiльки церковноє науки, бо инакше, хоч трохи вiдступивши, вже пiдпадуть пiд спокусу сучасноє свiтськоє мудрости i католицькоє культури. Особливо мiж такими оборонцями старини виступав афонський монах Iван з Вишнi (з Галичини), найвизначнєйший письменник i публiцист того часу. Вiн спорив ся з львiвськими братчиками i в писаннях виступав против сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу i красномовнiсть, в тiм його не слухали: всє мали те глубоке переконанну, що тiльки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцiю католицьких шкiл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мовi народнiй,-може виратувати украєнське громадянство вiд нацiональноє загибели. Се дуже горячо висловляуть ся в книзi "Пересторога", що вийшла з львiвських брацьких кругiв. 63. Унєя. Успiхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумiнь з духовенством i владиками. Я вже сказав, що тi великi права супроти духовенства й упископiв, якi дали львiвському брацтву патрiархи, були дуже небезпечним i непотрiбним дарунком, бо втягали брацтво в зовсiм непотрiбну боротьбу з духовенством i накликали мiж иньшими причинами також i сим велику бiду-що православнi владики почали шукати собi захисту в католицькiй церквi. По здавна заведеному порядку православноє церкви владики привикли правити дєлами своує упархiє як повнi хозяєни. За останнє столєтя власть митрополита пiдупала, православних князiв не стало, собори упископськi бували рiдко, i владика, раз купивши чи випросивши собi свою упархiю у короля, привик правити нею без контролi, нiкого не питаючись, на нєкого не оглядаючись, окрiм правительства. Аж тут якiсь мiщане, котрих i за людей не мав шляхтич-упископ (упископи мали бути з шляхтичiв, такий порядок завiв ся)-"простi хлопи, шевцi, сiдельники, кожемяки", як вiдзивали ся владики про братчикiв,-беруть ся показувати владицє, як вiн мау правити своую упархiую! Як се було знести?! Як тiльки львiвськi братчики, сповняючи порученну патрiарха Иоакима, почали заводити порядки мiж тамошнiм духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном-i зовсiм непотрiбно! ?едеон Балабан був досить освiчений владика, з добрими замiрами, пiдтримував досi освiтнi заходи брацтва,-але не мiг стерпiти, коли йому тi "простi хлопи" почали мiшати ся i показувати, що мау бути, а чого не мау бути. Вiн вiдповiв єм, що патрiарх Иоаким до украєнськоє церкви нєякого дєла не мау, й його постанови для неє нiчого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рiшенну константинопольського патрiарха, а сей, послухавши оповiдань Иоакима про церковнi непорядки на Украєнi потвердив всє роспорядження Иоакима, докорив ?едеону за його суперечку з брацтвом i загрозив, що положить на нього анахтему, коли далi буде противити ся брацтву. ?едеон не услухав його, прокляв брацтво львiвське i почав робити йому всякi перешкоди. А коли патрiарх сей, тремiя на iмя, сам приєхавши на Украєну, ще й тут розiбрав дєло на мiсцi i став рiшучо по сторонi брацтва та вийняв його з власти владики,-владика Гедеон був тим так гiрко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибiскупа львiвського- просив, аби той визволив владикiв з неволi патрiаршоє. Так зпомiж владикiв украєнських став вiн "чиноначальником вiдступлення вiд патрiархiв". Се був дуже гiркий овоч нерозважних патрiарших роспоряджень. Але не в сiм однiм патрiархи мали несщасливу руку в своєх мiшаннях в справи украєнськоє церкви. Украєна взагалi вiдвикла давно вiд усяких мiшань патрiархiв в єє церковнi дiла. I давнєйше патрiархи дуже рiдко до них мiшали ся, а за останнi столєтя майже зовсєм перестали-от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та й тiльки. Митрополит не знав властиво нiякоє впасти над собою крiм правительства, владики-також. Аж тут-рiч небувала- приєздять самi патрiархи на Украєну. З початку антiохийський (1585), потiм константинопольський (1588). єхали вони властиво до Москви, розстарати ся на грошiв своєх тєсних обставинах; украєнськi справи єх цiкавили мало. Не розглядали ся в тутешнєх вiдносинах i не знали єх; але коли до них звертали ся в рiжних справах, то роспоряджали ся дуже рiшучо. А при тiм хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими украєнська церква ще могла б жити й тисячу лiт без особливоє шкоди, а тим часом патрiархи робили велику iсторiю з тутешнєх звичаєв, якi єм здавали ся непорядками. Наприклад на Украєнє святили ся в священики i на иньшi церковнi степенi люде, якi були два рази жонатi; се був тутешнiй звичай, але в грецькiй церквi се вважало ся недозволеним, i патрiархи вважали таких священикiв поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, якi б таких священикiв у себе терпiли, i таке иньше. тремiя, взагалi чоловiк дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дєвочку, за те, що перед посвященнум був два рази жонатий, хоч, здауть ся, поза тим був митрополит з нього зовсєм не злий. I в иньших справах тремiя поступав рiзко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь-насварив владикiв, загрозив клятвами, скиненнум з урядiв. А й виєхавши, присилав рiжнi розпорядження, мiняв i перемiняв, настановляв своєх наглядачiв (екзархiв) над владиками i скидав єх, а ще й не завеєди можна було розiбрати, кого слухати, бо зявила ся цєла туча рiжних грецьких пройдисвiтiв, що мантили грошi, називаючи себе рiжними архiупископами, патрiаршими пiсланцями, то що. Владикам, що вiдзвичаєли ся були вiд всякбє духовноє впасти, все се здало ся за напасть незносну: i сє грецькi непорядки i та брацька контроля, пiд котру єх патрiархи вiддавали. I щоб позбути ся того всього, вони рiшили вийти на стежку, на котру здавна закликало єх правительство i католицькi духовнi: вiдорвати ся вiд патрiархiв i пiддати ся пiд папу римського. Вiд самого початку, як тiльки Польща заволодiла украєнськими землями-з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловiй унєє-й литовське думало над сим, щоб Украєну й Бiлорусь приуднати до католицькоє церкви. Казимир з початку думав просто на мiсце православних владикiв посадити бiскупiв католицьких i тим способом покiнчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тодi Казимир випросив у патрiарха для Галиччини осiбного митрополита i так православна церква мала далi iстнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши вiд Ягайла i Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православнi пiддали ся пiд вдасть папи i пристали до католицькоє церкви. Старало ся на владичi i особливо митрополичi мiсця вибирати людей до сього податливiйших, наставало на них, щоб вони єздили на собори католицькi та писали до папи, аби єх приняв пiд вдасть свою. Декотрi владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство i громадянство не пiде за ними в такiм разє-збойкотуу єх. Тому найчастєйше на всякi такi налягання правительства митрополити вiдповiдали, що вони б радi всею душею, але сього не можна зробити без патрiархiв i собору: як би так собором рiшити пристати до католицькоє церкви, а без нього не можна єм сього робити на власну руку. I так справа тягла ся. В 1439 р., на соборi в Фльоренцiє, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унєю прийняв i митрополит києвський Iсидор, i майже всє грецькi владики, i цєсар вiзантийський, що хотєв тим способом дiстати помiч вiд папи на Туркiв. Але нє в Грецiє, нє в Iсидорових упархiях тоє унєє не прийняли i самi Iсидоровi прихильники мусєли вiдступити вiд неє. Всє заходи в. кн. Казимира Ягайловича зiстали ся без успiху. Потiм дуже горячо взяв ся був до унєє в. кн. Олександр, але Москва, користаючи з тоє "тєсноти вiрi православнiй", почала вiдривати вiд в. кн. Литовського одну землю за другою, i се так налякало правителiв литовських i польських, що вони полишили сю справу. Та минуло з того часу кiлькадесять лєт, страх той призабув ся; католицька церква в Польщi в другiй половинє XVI вiку вийшла з непорядкiв, устаткувала ся, i бачучи розстрiй i упадок православноє церкви, набирала охоту пiдбити єє. Навiть мiж православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своєй церквi, думали, що найкращим виходом буде зуднати єє з церквою католицькою, бо без того католицькi правителi далi будуть давати таких митрополитiв i владикiв, що вiд них православнiй церквi тiльки сором i бiда. Наприклад Василь-Константин Острозький висловляв такi гадки. Але вiн i иньшi все ж таки стояли на тiм, що се треба зробити за порозумiннум з патрiархами, всiм миром православним. 186. Фльорентийський собор (старинна гравюра): папа i митр. Iсидор, з правого боку православнi духовнi (досить фантастично представленi). Але владики, котрi тепер задумали пiддати ся пiд власть папи, розумiли, що патрiархи на таке не пристануть, i зуднати ся з католиками значить розiрвати з патрiархами. Знали, що на се громадянство не пiде. Тому рiшили робити се дєло потайки, сподєваючи ся, що як воно буде зроблене, тодi правительство польське зумiу погнати за ними i низших духовних i громадянство. Першим пiшов на ту стежку Балабан, розгнiваний тим, що патрiарх так неделєкатно взяв сторону брацтва. Вiн порозумiв ся ще з иньшими владиками, i за кiлька мiсяцєв, в 1590 р., зiбрало ся вже єх четверо: крiм Балабана ще владика луцький Терлецький, турiвський Пельчицький, холмський Зборiвський. Вони списали постанову, щоб пiддати ся папi, але вести дєло далi потайки. Згодом i иньших владикiв до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; вiн також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього .змайстрував оден грецький пройдисвiт-нєби то тремiя кидау на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тоє змови владикiв. З кiнцем 1594 року вони списали заяву до папи i до короля, де звiщали про свою постанову пiддати ся пiд власть папи i привести до того иньше духовенство i громадянство, з тим щоб устрiй церковний i обряд православний зiстали ся не рушанi, а владикiв православних зрiвняно в усєх правах з упископами католицькими. Король був тим дуже утєшений: обiцяв єм усяку ласку, оборону i опiку. Потiм з кiнцем 1595 р. Терлецький i новий владика володимирський Потєй поєхали до папи i дня 23 грудня на святочнiм засiданню, перед усєм двором i кардиналами зложили перед папою свою покору i присягу на вiрнiсть католицькiй церквi iменем всєх владикiв, i так прийнято єх до церкви католицькоє. 64. Боротьба з унєею. Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про єх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трiвожило ся, сподєваючи ся, що без нього ж владики не будуть сеє справи кiнчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тодi Острозький, як голова православних, окружною грамотою своую закликав єх, щоб нЄ в якiм разє не йшли за тими зрадниками владиками, мiцно стояли при вiрi православнiй i поборювали унєю всєми силами. Грамота ся, видрукована i ро- 187. Гедеон Балабан владика львiвський. зiслана по всєм православнiм свiтi украєнськiм i бiлоруськiм, зробила сильне вражiнну на своєх i чужих. Балабан, побачивши, який гнiв пiдiймауть ся на владикiв, завагав ся й вiдступив вiд унiє: написав, нєбито його без вiдомости пiдписано на владичих заявах. За ним пiшов також i владика перемиський Копистенський. Але з тим бiльшим завзятем рiшив ся пiдтримувати владикiв- унєатiв король. На бiду православних, в царгородськiм патрiархатi настало замiшанну по смерти тремiє (вмер р. 1594) i звiдти православнi Украєнцi й Бiлорусини не могли добути нєякоє помочи. Просили приєхати протсiнкеля царгородськогоНикифора.уповажненого патрiаршого, але й того перехоплено на Волощинє, за наказом таки польського ж правительства, i всаджено на вязницє. Неоден рахував на козакiв, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини громити прихильникiв унєє i правительство бояло ся мабуть непомалу єх мiшань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нєчим помогти сьому дiлови: саме взяв ся до них Жолкевский, з початком 1596 р., коли православнi з напруженою увагою готовили ся до рiшучоє стрiчi з владиками унiатами. 188. Кирило Iерлсцькии владика луцький. Кiнець кiнцем православним удало ся викрасти з вязницє Никифора i вiн органiзував собор: викликав кiлькох вищих духовних достойникiв грецьких i дав провiд справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публичного обявлення унєє, i православнi подали ся теж туди: духовнi i свiтськi, депутати брацтв, мiст, шляхти, рiжнi пани i магнати, якi ще зiстали ся при православiю, i в головах сам кн. Острозький д сином Олександром, воуводою волинським, що зiстав ся при православнiй вiрi. Тим часом як унiатськi владики з духовними католицькими i делегатами королiвськими розпочали своє засiдання в соборнiй церквi, православнi, не маючи приступу до церков-бо була то упархiя Потiя, унєата,- зiбрали ся в однiй господє i тут урядили свiй собор. Кiлька день пересилали ся сє два собори мiж собою, кликали однi одних до себе, кiнець кiнцем повели кождий своу дiло. Унiатськi владики проголосили унiю, а всiх духовних, що вiд неє вiдстали, прокляли: православнi пiд проводом Никифора проголосили проклятими й iзверженними всiх, хто пiшов на унiю й постановили просити короля, аби вiдставив владикiв, якi самовiльно прийняли унiю. Але король анє в гадцє не мав слухати православних. Навпаки вiн i вся католицька сторона стояла на тiм, що владики поступили правильно: се єх дєло- рiшати в справах вiри, а низше духовенство i громадянство повиннi йти за ними. На сiм пунктє завязала ся суперечка лiтературна, полемiка. Православнi доказували, що владики не можуть самi рiшати без вiрних, се дєло собора, значить унiати поступили беззаконно i стратили через те право до своєх упархiй. На сю тему вийшло з єх боку чимало дуже важних i сильно написаних рiчей. Своую ученiстю визначала ся особливо книга "Апокрiзiс" Фiлялута (Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову-писання Iвана Вишенського. Не вважаючи на своу старовiрство в справах просвiтних, се був чоловiк з незвичайним талантом публiцистичним, з огненним словом пророка, що палить своєм словом серця людськi. З незвичайною силою ударяв вiн на владикiв, що "втєкли на унєю": на єх нечесне житу, на єх забаганки панськi i охоту до роскошi та вигоди, за для котроє пiшли на ласку королiвську, на єх зневагу до простого народу, до братчикiв, до пiдданих-селян. Коли вiн говорить про бiду .селянську i утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цiлiм тогочаснiм письменствi. Невважаючи, що вони не були друкованi i ширили ся тiльки в рукописях, сє писання Вишенського мусєли робити великий вплив на сучасне громадянство. Православнi могли воювати тiльки словом; противники могли єх поборювати не тiльки словом, бо мали по своєй сторонi короля i всяку власть. Король, правительство i пани польськi стояли на тiм, що православнi повиннi слухати ся своєх "законних" владикiв, i силою власти своує змушували єх до сього: силомiць вiдбирали церкви й вiддавали у власть владикiв-унєатiв, помагали владикам карати непослушних священикiв, всякi духовнi посади давали тiльки унєатам, а вiд православних духовних вiдбирали, i взагалi тиснули православних як тiльки могли. Се почало ся ще перед проголошеннум унєє, а по єє проголошенню йшло де далє то все сильнєйше. З владикiв особливо бушував Потiй, чоловiк розумний, проворний, незвичайно енергiчний, а притiм суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць i вiддавати на всякi можливi кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим унєатом (казали про нього, що й помер з журби, православнi його прокляли), Потєй настав на митрополiє 0599) i. протягом цєлих пятнадцяти лєт нищив православних як тiльки мiг. Правительство до того пiдбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафiє в в своєх маутках "презенти" (рекомендацiє до владики) давали тiльки унєатам, а православних священикiв силомiць змушували до унєє, вiдбираючи вiд них церкви то що. Православнi боронили ся як могли. На сеймах вони старали ся добити ся, щоб владикiв унєатiв скинено i на будуче церковнi посади правительство роздавало тiльки православним. Трудна се була справа, бо мiж сенаторами, що засєдали в верхнєй палатi сеймовiй, православних було всього кiлька чоловiка-та й тi вимерзли оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатє нижнiй, посольськiй, де засєдали депутати шляхетськi, православних також була незначна меньшiсть. Але громадянство украєнське i бiлоруське справдi показало величезну енергiю брацтва, мiщане, духовенство, шляхта вели агiтацiю i всєми способами впливали на шляхетськi соймики, щоб вибирали депутатiв прихильних та вкладали в iнструкцiє для них домагання прав для православних. Зуднали ся для сього з протестантами Поляками i Литвинами, котрих католицтво також почало давити, i використовували кожду нагоду, кожде трудне положенну правительства, силкуючи ся присилувати його. щоб вiдступило вiд унє. Щирого поважання справдi вартi були сє недобитки шляхетськi, що махнувши рукою на ласку королєвську i всiх, можних свiту сього, боронили завзято своує справи церковноє, котра в єх понятях була справою нацiональною, бо православна церква вважала ся, як ми вже знаумо, пiдставою цєлого нацiонального житя i здавало ся що з упадком православноє церкви впаде до решти все житу нацiональне. Користаючи з трудного становища правительства, православнi депутати (в 1607 р.) вирвали вiд нього закон, що на будуче владицтва i всякi посади духовнi православнi будуть роздавати ся тiльки православним. Вже помирили ся з тим, що вiдiбрати владицтв вiд владикiв унєятiв єм не вдасть ся, i радi були, що на мiсце унiатiв прийдуть православнi. Та щож-король Жигимонт, вiрний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його i далi роздавав владицтва самим унєатам, i всякими способами єх пiдтримував, а православних нагинав пiд єх власть! Православнi бороли ся. Не признавали владикiв-унєатiв за своєх пастирiв, не приймали священикiв, що тi єм надавали. З сього боку Галичина, найбiльше виставлена на натиск польський, принаймнi мала те щасту, що тутешнi обидва владики-львiвський i перемишльський, зiстали ся при православних; а найгiрше було на Побужу i в Холмщинє, бо вони були в руках панiв католикiв i владикiв унiатiв. На Волини i в Києвщинi против владикiв унiатiв помагали пани православнi. Коли король захотiв вiдiбрати вiд православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру-сей найбогатший монастир i взагалi найсильнєйшу твердиню православну, то, києвський воувода Василь-Константин Острозький анє пальцем ворохнув, аби сповнити королiвський наказ. Коли ж король пiслав свого дворянина, щоб силомiць вiдiбрав Печерський монастир вiд Тура i вiддав митрополиту-унЄату,- Туроружною рукою вiдборонив монастир, обсадивши його воунним народом, а потiм з рiжними "Наливайками", як скаржили ся унєати, оружною силою боронив маутки печерськi, що король хотєв вiдiбрати вiд нього. Так само вiдборонено Жидичинський монастир-найбiльший з волинських монастирiв. Але страх переймав православних, коли вони думали про будучнiсть. Що буде, як король далє обсаджуватиме всє духовнi, посади самими унєатами? Як вимруть тi владики й архимандрити, котрi тримали ся при православнiй вiрi, 4 на єх мiсце прийдуть унєати? Хто ставитиме священикiв православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть тi вельможi i достойники, якi ще зiстали ся вiрними православнiй вiрi i своєй народности украєнськiй? Король всє виднєйшi уряди давно давав тiльки католикам. На дальшi заходи сой-мовi все меньше зiставало ся надiй, бо шляхта все бiльше польщила ся i католичила ся, i все меньше могли мати православнi своєх заступникiв не тiльки в верхнєй палатi (сенатi), але i в палатi посольськiй. Сей перехiд украєнських панiв i шляхти на католицтво пiдтинав в коренє всє надiє й рахунки православних. Мелетiй Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звiсний богослов i письменник, в своєй книзi "Тренос або плач схiдньоє церкви", виданiй 1610 р., незвичайно сильними словами малюу горе православних з приводу сього явища-зради найвизначнiйших родiв православних своєй вiрi i народности. Без опiки й охорони можних панських i княжих родiв не чули себе безпечними i мiщанськi громади та єх просвiтнi й нацiональнi органiзацiє. Берестейське брацтво наприклад король з Потiум, мiсцевим владикою, розгромили до решти. В Вильнє, найбiльшiм тодiшнiм центрi бiлоруського церковного i культурного житя, силомiць, вiйськом вiдбирано вiд православних церкви, розбивано замки й двери й вiддавано унєатам. Король пiд ту пору трапив ся в Вильнє; православнi, обступивши його на дорозє, падали з жiнками й дiтьми на колiна перед ним, просячи, щоб не силувано єх совiсти, не вiдбирано єм церков,- але се не спинило тих огидних насильств. Останнiй одчай огортав православних. I з тим бiльшою увагою звернули вони очi, коли побачили, або скорше-духом вiдчули що прибувау єм до помочи нова сила в коззачинє, яка по лубенськiм погромi потроху вiдживала i з кiнцем першого десятилєтя XVII вiку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потєй, осмiлений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другiй своєй митрополичiй столицє, Києв та пiслав туди свого намiстника,-гетьман козацький Тискиневич остерiг його, щоб не важив ся неволити духовних i пiдбивати пiд вдасть свою, бо на такий випадок вiн, гетьман, уже дав наказ козакам того намiстника "де небудь здибавши як пса вбити" (1610). Се зробило вражiнну на Потiувого намiстника: вiн не мiшав ся нє в якi справи. Пiд опiкою козацькою прибувау до Києва приєзжий грецький митрополит Неофит i сповняу владичi функцiє: святить церкви, поставляу священикiв (1612). I знов анє митрополит анi правительство не важили ся зачiпати його, аби не стрiнути ся з козаками. Украєнське громадянство вiдчуло, що пiд охороною козацькою знайшов ся для нього мiцний грунт пiд ногами, i що там, на далекiм краю украєнськоє землє, пiд ослоною корогов козацьких може воно повести далє свою народню роботу. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька. 65. Козаччина по лубенськiм погромi. Сумно стало на Украєнi по лубенськiм погромi. Як стара пiсня спiвау: Промовить тихий Дунай до Днєпра- Славути: "Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю, Чом я твоєх козакiв у себе не видаю? Уже чверть года три мiсяцi вибивау, Як твоєх козакiв у мене не мау... Всє моє квiти луговиє, низовиє понидєли, Що твоєх козакiв у себе не видiли. Хоч Жолкевскому не удало ся знищити козаччину до останку, як вiн задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. Зiгнано єє з "волости", загорожено заставами довiз припасiв на Запороже i законом сеймовим скасовано всi права вiйська козацького i його ор?анєзацiю. А що найгiрше-i серед самоє козаччини пiд впли. вом того упадку починауть ся небезпечне роздвоунну, внутрiшня вiйна: частина бiльш смiлива й безоглядна розпочинау боротьбу з частиною бiльш розважною, що хотiла пiддобрити ся до правительства, аби вернути собi давнi вiдносини. Се було продовженну попереднього роздвоуння мiж Запорожцями та Наливайкiвцями, але тепер воно виливало ся в форми рiзшi нєж перед тим, так що доходило до крiва-вих битв мiж ними, i одна сторона против другоє шукала помочи навiть у польського правительства, просячи, щоб дало єм з своує руки старшого. Поляки тєшiiли ся з того-нехай мовляв козаки однi других погризуть, будуть покiрнєйшi. Але усобиця довго не трiвала. Славний гетьман Самiйло Кiшка обеднав козаччину; рядом походiв в 1599 р.-на море i на Молдаву пiдняв дух в козаччинє, а слєдом прийшли такi обставини, що й правительство мусєло звернути ся до козакiв та попросити єх помочи. Перед тим гетьмани козацькi, якi настали по лубенськiм погромi- Василевич, Нечковський, Байбуза, пильнували придобрити правительство до козаччини, добуваючи вiсти про Татар; Польща не воювала нє з ким i козацькоє помочи не потрiбувала. Але весною 1600 р господар Волохiв мултянських (Валахiє) Михайло зачiпив польського пiдручника, молдавського господаря Могилу-хотiв забрати вiд нього Молдаву. Правительстео польське заходило ся боронити Могилу i покликало на помiч свому вiйську козакiв. Самiйло Кiшка, котрого память народня знау тiльки як героя козацького бунту на каторзi турецькiй та визволення невiль- 193. Церква Миколи Доброго в Києвi.перебудована з староє, поставленоє Самiйлом Кiшкою. никiв козакiв з турецькоє неволє, варт далеко бiльшоє памяти як зручний украєнський полiтик, що добре оцiнив хвилю i вмiв єє використати для того, щоб вернути козаччинє забране вiд неє по лубенськiм погромi. Коли польський гетьман Замойский пiслав до козакiв кликати єх в похiд на Молдаву, Кiшка пустив се поза ухо; пiдождав, щоб попросив сам король по тiм, як єх на повне зни-щенну засудив та за зрадникiв проголосив. Мусiв король сам писати до тих зрадникiв. Кiшка вiдповiв, що рад служити-одначе йти не спiшив ся. В польських кругах пiшла горячка, шукали кого б до козакiв пiслати, як єх до походу прихилити. Кiнець кiнцем Кiшка дав знати королеви, що козаки пiдуть на вiйну тiльки з тим, щоб з них знято засуд, невинно на них вложений,-вернено єм давнєйшi вiльности й права, та щоб захищено вiд усяких кривд, якi дєють ся єм вiд старостiв та урядникiв украєнських. Заявив одначе, що козаки йдуть в похiд не чекаючи сповнення сих жадань, бо покладають ся на те, що король сє жадання сповнить. I справдє пiшли в похiд. Вiйна пiшла досить легко, але вона ще не скiнчила ся, як зачала ся нова, далеко тяжша-з Шведами в Ливонєє. Знов правительство польське мусєло просити козакiв, щоб не вiдтягали ся й вiд тоє новоє вiйни. А Кiшка знову повторяв жадання козацькi. I сойм сим разом видав закон, котрим уневажнив попередну скасованну козацтва, зняв з нього засуд i хоч з рiжними застереженнями i обмеженнями, таки привернув йому давнє права. Се був дуже важний початок, i Кiшка ужив всього свого впливу i впасти у козакiв, щоб єх прихилити до участи в сєй далекiй i неприумнiй для козакiв вiйнi та задержати єх у нiй до кiнця. Дуже тяжко приходило ся козакам воювати в тiй далекiй i спустошенiй краєнi. Вони потратили людей, коней i всякий припас (людям мiсцевим при тiм також дали ся сильно в знаки). Сам Кiшка наложив головою, убитий при облозє мiста Фелєна. Кiлька разiв потiм змiняли ся гетьмани, не можучи вдоволити козакiв в тих трудних обставинах,-але козаки таки витрiвали в вiйнi до кiнця, щоб не вийти "з служби королiвськоє та на тiй пiдставi доходити рiжних прав i свобiд для себе на Украєнi. I справдє потiм, вертаючи ся на Украєну по тiй вiйнi (1603), вiйсько козацьке домагало ся, щоб його трактовано на рiвнi з польським i щоб на Украєну не вводили польського вiйська; за свою службу козацтво хоче для себе повноє свободи i прав шляхетських, i стау на ново господарем на Поднєпровю, як перед лубенським погромом. Повно в сучасних листах жалiв шляхетських, що козаччина "бере гору" i своуволить, i нема на неє впину i ради. Шляхта накликала правительство, аби приборкало козакiв, але не час був на те. В тiм часi рiжнi пани з Украєни й Польщi заходили ся коло так званого царевича Дмитра, що знайшов ся на Украєнi й збирав ся доходити царства московського, як син покiйного царя Iвана. Тi пани, та й сам король з ними сподiвались поживити ся коло завiрюхи, що мала пiдняти ся з того приводу в Московщинi. Одначе не хотєли мiшати в ту справу самоє Польши, а ставили справу так, що то на власну руку рiжнi пани помагають Дмитрови,-а тi пани до помочи закликали козакiв. Почавши вiд року 1604 раз-у-раз рiжнi пани збирали козакiв в похiд на Московщину, захваляючи здобичу московську. Раз-у-раз многотисячнi ватаги козацькi йшли в Московщину, потiм справдi з богатою здобичею вертали ся на Украєну, а на єх мiсце йшли все новi й новi. Се була так звана "смута московська" що вiд року 1604 потягла ся майже повних десять лiт, розбила Московщину i з тоi могутноє перед тим держави зробила здобич для рiжних вояцьких i козацьких ватаг. Оден по другiм зявляли ся рiжнi зайдиголови, що називали себе московськими царевичами або царями i з ватагами польських або литовських воякiв, козакiв донських i украєнських ходили по краю, збирали грошi, здобували городи. Горiли городи московськi; кровавими слiдами червонiли московськi снiги, а на Украєну, на Литву, в Польщу барилками везли ся грошi московськi, возами дорогi одежi, парчовi кафтани, соболинi шуби. Кiнець кiнцем i король не втерпiв, бачучи таке останну розбите московське: рiшив сам iти походом на Москву, щоб попробувати засiсти на царськiм престолi. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотєв давати, i знов уже вiд самого короля пiшли рiжнi дворяне кликати козакiв в похiд на Москву. Охочi знаходили ся не сотнями i тисячами, а десятками тисяч. Але що то значило! Ми вже знаумо, що тi люде якi приставали до козакiв вважали, що як вони сповняють службу королiвську, то вже вони люде свобiднi, нiкому не пiдлеглi нi вони, нє єх сiмi, нє господарства не знають нi пана нє якогось начальства окрiм старшини козацькоє. З кождим новим покликом па королiвську службу прибувало такоє вiльноє показаченоє людности. Не вдоволяючи ся походами московськими, козаччина ходить на землє татарськi, турецькi, волоськi, пускасть ся на море. Мало маумо про се звiсток-хiба припадком. Зачуваумо наприклад про великий похiд 1606 року, коли козаки здобули десятi, галер турецьких з усiм припасом; напали з моря на Варну, здобули мiсто, i -забрали бiльше як на 100 тис. золотих здобичи. До сього походу прикладають стару пiсню 195. Запорожцi (старий малюнок) Потiм в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, розбили i спалили. На другий рiк на 16 чайках пiшли на усту Дунаю, попалили й пограбнли тамошнє мiста: Iзмаєл, Кiлєю, потiм також Бiлгород, та не встигли забрати з собою здобич, бо сполошили єх при тiм Турки. Нам сi згадки iнтереснi, бо свiдчать про буйну тодiшню енергiю козацьку, що даючи ся в знаки сусiдам, заразом ширила свобiдний дух i волю також на Украєнi, ламаючи кайдани панськоє неволє. За сє власне часи, коли само правительство польське заходило ся витягнути з Украєни як найбiльше козаччини,-нечувано зростау та величезна маса "непослушних" мiщан i селян, i Украєна схiдня, поднєпрянська й заднiпрянська, козачить ся, виходячи з послушности панськоє, а сили козацькi зростають страшенно. 66. Устрiй козацький. Устрiй козацький пiд той час уже досить виробив ся й уло-жив ся. Вiн же не був дуже хитрий-був дуже простий, i свобiдний, а про те вмiв бути дуже сильним, мав силу величезну, потрапив панувати над душею й тєлом козацького брацтва. В тiм виявив ся великий хист i здатнiсть нашого народу до органiзацiє, що такими простими засобами, з таким простим i невиробленим матерiялом мiг доказувати таких дєл. Головна вага козацькоє органiзацiє все ще лежить на Низу Днiпровiм, куди не сягають руки польських панiв анє воякiв i на свободє розвивауть ся козацька органiзацiя. Осередком єє- Сєч запорозька, що переносить ся то на той то на другий острiв Днiпровий. Вона розпоряджау всєми силами козацькими, розкиданими на Запорожу i розселеними на волости. Замку або крiпости якоєсь в Сєчи не чути, згадують ся тiльки вали i засiки. В потайних мiсцях переховують ся гармати i рiжний воунний припас. Армата козацька бувала не велика, але завеєди добре справна. Була вiйськова музика-згадують ся 196. Дєнпровi пороги. кiтли и барабани. Були вiйськовi корогви, пильно переховуванi. Був вiйськовий скарб, вiйськовi табуни кiнськi, вiйськовi човни i рiжнi кораблi, захопленi вiд Туркiв. Всє сили козацькоє рахували в 1590-х роках на 20 тисяч. Погром 1596 р. зменьшив єє, але з першим десятилєтум XVII вiку вона знову вертауть ся до давнього i далє зростау. Бiльшiсть козакiв жила i господарила на волости; на Низу весною i лєтом пробувало по кiлька тисяч козакiв, готуючи ся до походiв або займаючи ся рiжним промислом: рибальством, ловами, соляним промислом, або торгували з Татарами й Турками в певних пограничних мiстах. На зиму вони расходили ся на волость i мало хто лишав ся в зимовниках. Кiлька сот козакiв ли- 197. Запороже (Низ). В скобках теперiшнi назви сiл. шало ся на Сєчи, щоб стерiгти армату i всякий вiйськовий припас. Зимувати приходило ся не легко, в курiнях, лихо зроблених з лози або дерева i тi що кiлька зим прозимували тут, вважали ся особливо випробованими i досвiдченими товаришами. Вiйсько подєляло ся на полки. Офiцiально рахувало ся на початку XVII в. чотири полки i в кождiм по 500 душ-стiльки правительство польське нiби тримало козакiв в своєй службi. В дiйсности i полкiв тих бувало бiльше, i козакiв в них бувало рiзно, навiть i по кiлька тисяч (наприклад в Хотинськiй вiйнє вiйсько козацьке мало II полкiв, i в декотрих полках по 4 тис. козакiв). Полком править полковник. Кождий полк мау свою корогву, свого сурмача i довбиша. Вiн подєляуть ся на сотнє, сотнє на десятки або инакшекурiнє. Ку-рiнями правлять атамани, сотнями сотники. Рiжнi доручення гетьманськi сповняють осавули. Арматою править обозний, єє осєдком вважауть ся мiсто Терехтемирiв з старим монастирем. Се мiсто дав козакам Баторий на шпиталь для калiк i для всяких вiйськових потреб; але що воно занадто далеко лежало, пiд носом у властей польських, то звичайно армата стояла десь близше пiд рукою козацькою, а не в сєй офiцiальнiй козацькiй столицє. Канцелярiую вiйськовою завiдуу писар. Листи писанi вiд вiйська стверджують ся вiйськовою печатею. Вiйсько в своєх листах звичайно називау себе "вiйськом Запорозьким", але часто уживау також назви "рицарства запорозького", або "рицарства вiйська Запорозького"; в повновласти, виданiй послам козацьким для переговорiв з цiсарем, зве себе вiйсько "вiльним вiйськом Запорозьким". Самi себе козаки звуть "товаришами", а цiле вiйсько-"товариством". З польськоє сторони по ?речному звуть козакiв "молойцями", або "панами молойцями". На чолi вiйська козацкого стоєть виборний старшина, котрого в звичайнiй мовi звуть гетьманом-часто й самi вони себе так пишуть в листах, не тiльки до своєх людей, а й до правительства, а навiть i до самого короля. Правительство ж вже єх звичайно "старшими"- "старший вiйська Запорозького", такий нєби офiцiальний титул. Хмельницький перший одержав офiцiальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тiльки найвищим вождям польського й литовського вiйська. Правом вибирати собi старшого козаки дуже дорожили: се була основа козацькоє самоуправи. Правда починаючи вiд першоє реформи 1570 р. правительство визначало вiд себе рiжних начальникiв над вiйськом козацьким, але вiйсько дивило ся на них як на комiсарiв, визначених правительством для зносин з ними, до управи в вiйськових своєх нєкому справах єх не допускало. Виємковим явищем було, що козаки в своєй усобицє по лубенськiм погромi просили, аби правительство дало єм старшого вiд себе. Коли пiзнєйше (в 1617-9рр.) правительство хотєло справдi вiд себе подавати старшого, козаки противили ся тому рiшучо й завзято i не допускали нєчого бiльшого, як тiльки затверд-жуванну правительством старшого вибраного козацьким вiйськом одначе вважали правосильним свого виборного гетьмана все однаково, чи вiн дiстав затвердженну вiд правительства чи нє, й вибирали та скидали своєх гетьманiв, не питаючи ся правительства, хоч як правительство того добивалось. Всякi важнєйшi справи йдуть пiд обмiркованну всеє старшини або ради цiлого вiйська. Се соправительство гетьмана, старшини й ради всього вiйська зазначууть ся в звичайних виразах листiв вiйськових, де виступау не сам гетьман, а й вiйсько i старшина. Приклад таких докладнiйших виразiв дау напр. лист гетьмана Кiшки до короля 1600 р., де на кiнцє пiдписууть ся вiн так: "Самiйло Кiшка гетьман,полковники, сотники i все рицарство вашоє королiвськоє милости вiйська Запорозького". В дєйсности значiнну гетьмана i вiйська та єх вiдносини, розумiуть ся, були не однаковi, залежали вiд обставин, а головно-вiд особистих прикмет гетьмана, його хисту i впливу. Чим здатнєйший гетьман, тим меньше мау ваги рада; коли вiйсько починало на кож- 198. Рада козацька в Сiчи (рисунок XVIII вiку). дiм мiсцє радити, особливо серед воунних обставин, се був знак, що воно не чуу вiри до свого провiдника, що вiн не держить вiйська в руках i не вмiу собi дати ради. Гетьман, коли чуу за собою силу i певний себе, дау на вiйськову раду тiльки те, що сам хоче. Взагалi ж по за радою вiн править сильно i самовластно, мау право над житум i смертю кождого, i вiйсько йому вповнє i безгранично послушне. Отеу сполученну такого широкого козацького самовластя в таким незвичайним послухом i дiсцiплєною найбiльше й дивувало стороннiх. З одного боку грiзний гетьман, котрий одним словом веде вiйсько куди хоче, посилау людей на погибiль i одним рухом може вiддати на смерть кождого; з другого боку рада, котра поводить ся з своую старшиною i з самим гетьманом низвичайно безцеремонне, а старшина перед нею корить ся i понижууть ся, i взагалi наради ведуть ся без порядку, з галасом, криком без якихось виробленних форм обмiркування i .голосовання: кричать, сварять ся, кидають шапки, пiд першим вражiннем скидають гетьмана, а гетьман кланяуть ся, понижауть ся перед юрбою. Але се переживання давнєйших часiв; органiзацiя твердне i мiцнєу в мiру того як збiльшауть ся i розростауть ся. Вдасть гетьмана все бiльше шанууть ся i окружауть ся зверхнєми формами такого пошанiвку. Факти скидання гетьмана на радi стрiчають ся все рiдше, i пiд зверхнєми формами крайньоє простоти i демократизму-що й свому найвищому 199. Запорожцi. вождеви на знак власти давав не дорогоцiнну булаву, а просту "комишину",-виробляуть ся високий дух лицарського самовiдречення, що так дивував i чарував стороннєх. "В них нема нiчого простацького крiм одежi, завважау Француз Боплян, служебник гетьмана польського Конуцпольского, великого ворога козакiв. .Вони дотепнi й проникливi, вибагливi й щедрi, не жаднi до богацтва, але страшенно цiнять свою свободу; мiцнi тiлом, легко зносять жар i холод, голод i згагу. На вiйнi витрiвалi, вiдважнi, хоробрi, а навiть легкодушнi-бо не цiнять свого житя. На зрiст гарнi, проворнi, сильнi, з природи мають добре здоровлу i навiть мало пiдлягають хоробам; вiд хороби вме-рають дуже рiдко, хiба в дуже великiй старости; здебiльшого кiнчають житу на ложi слави-вбитi на вiйнi". 67. Морськi походи. Московськi смути, богата московська здобич, вербованну козакiв рiжними великопанськими здобичниками до походiв у Московщину i нарештi-заходи самого правительства розвинули воуннi сили козаччини до небувалоє висоти. По словам Жолкувского пiд Смоленськ, коли його облягав король в 1609 р., прийшло ЗО тисяч козакiв, i потiм iще надтягало, а иньший самовидець рахуу всеi козаччини, що волочила ся тоє зими по Московщинi, бiльш як 40 тисяч: "запорозьких козакiв на рiжних мiсцях у Москвi страшенна сила, рахували єх бiльше як 40 тисяч i все бiльше єх прибувало: трохи не з усiм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну", каже вiн. Що не вся сила козацька була тодi в Московщинi, се само собою розумiуть ся, i тi сорок кiлька тисяч "Запорозцiв" в Московщинi дають нам тiльки поняту про величезну масу i силу покозаченоє людности в тодiшнiй Украєнi. З кiнцем 1612 р. смута московська стала притихати, в 1613 р. козацьких i всяких иньших добичникiв починають з Московщини вигоняти до решти. Величезна маса воунного козацтва, призвичауна за стiльки лiт до неустанноє вiйни й добичництва, шукау собi иньшого поля й кидауть ся в землi турецькi, волоськi, а головно на море. Морськi походи, з часта практикованi й перед тим, тепер доходять небувалих розмiрiв i нечуваноi вiдваги; роки 1613-1620 се героєчна доба козацьких морських походiв, коли козаки на своєх убогих чайках швендяли по цiлому Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, перед котрим дрiжав весь тодiшнiй увропейський свiт, i до божевiля доводили всевластних султанiв турецьких, що навiть в своєх палатах царгородських не чули себе безпечними вiд тоє убогоє козацькоє голоти. Тодi ото козаччина наша здобувау собi свiтову славу своую незрiвняною вiдвагою i зручнiстю. Сучасний турецький 200. Козацька чайка (рисунок Бопляна). iсторик, описуючи морськi походи козакiв, каже: "можна смiло сказати, що не знайти на цiлiм свiтi людей смiливiйших, якi меньше дбали б про житу, меньше бояли ся б смерти; люде обiзнанi з морським дiлом оповiдають, що ся голота своую зручнiстю й вiдвагою в морських битвах страшнiйша вiд усякого иньшого ворога". А французький посол в Царгородє, що був свiдком тих козацьких походiв, не знаходить слiв похвали козацькiй хоробрости та радить свому правительству не пожалувати яких 50 тисяч талярiв, щоб козацькою фльотою звязати зовеєм турецькi сили i не дати єм нiякоє змоги висунути ся на Середземне море, де Турки тодє воювали ся з Iспанiую. Особливо вражали тi убогi засоби, з якими козаки пускали ся против могутноє турецькоє фльоти. От як оповiдау згаданий уже Боплян про морську справу козацьку: Висилають наперед на Запороже всякi речи потрiбнi до походу i для будови кораблєв i потiм iдуть самi козаки на Запороже й будують чайки. До одноє чайки береть ся єх душ шiстдесять i виготовляють одну чайку за два тижнє-бо вони майстри на всi руки. Основою служить вербовий або липовий човен, довгий на 45 стiп; на нього набивають з дощок боки (борти), так що виходить човен довготи шiстдесяти стiп, а ширини 10-12 стiп i такоє ж глубини. Наоколо обвязують човен обвiдкою з снопкiв очерету, щiльно i мiцно привязаню. Роблять двi керми, з заду i переду, ставлять щоглу на вiтрила, i з кождого боку 10-12 весел. Помосту в човнє нема, i вiд хвилi вiн наливауть ся повно водою, але та очеретяна обвiдка не дау йому потонути. Таких чайок 5-6 тисяч козакiв вироблять за два-три тижнi штук 80 до 100. В кожду чайку сiдау 50-70 чоловiка. На боках чайки 4- 6 гарматок, в бочках сухарi, пшоно i саламаха. На кождiй чайцi квадрант (до означування напряму дороги). Так зiбравши ся пливуть Днєпром; на передi отаман, з корогвою на iдоглє. Човни йдуть так тiсно, що сливе оден торкауть ся другого. Турки звичайно тримають своє галери на устю Днiпра, щоб не пропустити єх, але козаки вибирають темну нiч перед новим мiсяцем i викрадають ся очеретами. Коли єх помiтять, iде пополох по всєх краях аж до самого Царгороду; султан розсилау гонцiв по всєх побережних краях, остерiгаючи людей, але се мало помагау, бо за 36-40 годин козаки вже в Анатолiє (на малоазiйськiм побережу). Приєхавши, лишають при кождому човнє тiльки двох козакiв та двох джур на сторожi, самi ж з рушницями нападають на мiста, здобувають, граблять, палять, забiгаючи i на цєлу милю вiд берега, i з здобичею вертають до дому. Коли доведеть ся єм стрiнути турецькi галери чи иньшi кораблi, поступають так. єх чайки пiдiймають ся над водою тiльки на 2 2 стопи, тому все перше вони побачать корабель, нiж той єх побачить. Отже побачивши, спускають щогли, заходять вiд заходу сонця i тримають ся до пiвночи так, щоб тiльки не спустити корабля з виду. О пiвночи з усеє сили гребуть до кораблєв, i половина приготовляуть ся до бою, щоб приставши до корабля, кинути ся в середину його. Неприятель несподєвано бачить, що 80-100 човнiв обпало кораблi, разом наповняють своєми людьми i здобувають вiдразу. Здобувши забирають грошi i всякий дрiбний крам, гармати i все що не боєть ся води, самi ж кораблє з людьми топлять. Коли галери стрiнуть козакiв на морi в день, то тут справа труднєйша: Турки розпочинають сильну стрiльбу з гармат i розганяють козакiв як шпакiв; однi тонуть, иньшi тєкають. Але знов як вiзьмуть ся до бою, то вже тримають ся-однi стрiляють, другi набивають руш-ницє й по кождiм вистрiлє подають товаришам; стрiляють, добре - але гармати турецькi чинять козакам великi шкоди, так що в такiй стрiчi гине добрi двi третини козакiв, рiдко коли вер-неть ся половина. За те хто вертау-приносить богату здобич: шпанськi й арабськi червiнцi, коври, золотоглави, шовковi матерiє рiжнi. Так оповiдау Боплян. В пiснях народнєх в живiй памяти заховали ся оповiдання про сє походи. Малюуть ся в них i галера турецька, на котрiй працюють закованi невiльники украєнськi (в думi про Самiйла Кiшку). Живо i сильно описують незнанi нам на iмя старi поети народнi страшнє бурi чорноморськi, де загибали не раз цєлими десятками, козацькi чайки безвiстно (в думi про бурю на Чорному морi). 202. Козацька гармата. Саме роки по скiнченню московських походiв були найгорячiйшим часом тих козацьких походiв на море. Що року по кiлька разiв вибераугь ся козаччина на море, забiгаючи так далеко, як перед тим не важила ся, та смiло кидаючи ся на фльоту турецьку. 1613 року козаки два рази ходили на море i починили великi шкоди в землях турецьких, оповiдау Жолкевский. Султан вислав чималу фльоту свою, галери i чайки, до очакiвського порту, щоб погромили козакiв, як будуть вертати, повоювавши кiлька кримських городiв; та вийшло навпаки, бо замiсть Того що мали Турки єх громити, вони самi придибали нiчним дiлом необачних Туркiв i погромили. На весну (1614) козаки вибрали ся знову на море, але сим разом не пощастило: розбила єх буря. Але козаки тим не журили ся i на лєто вибрали ся вдруге; було єх коло двох тисяч, значить з сорок чайок. Переплили Чорне море навпростець пiд Трапезунт i почали пустошити тутешну побереже, засiяне богатими мiстами i селами, що жили тут безпечно, не знаючи страху, "бо вiд коли Турки посiли Малу Азiю, не було тут нiколи трiвоги", пише тойже Жолкевский. Утiкачi Турки були козакам за провiдникiв i вони тут швендяли скрiзь. Напали на Синоп, роскiшне мiсце, прозване "мiстом коханкiв"; здобули тутешнiй замок, знищили залогу, спалили великий турецький арсенал-всякi кораблi, галери, галєони. Перше нiж встигла зiбрати ся на них мiсцева люднiсть, забрали здобич i пустили ся назад. Султан, почувши таку пригоду, впав в страшенний гнєв, велєв повiсити великого вiзира (головного мiнiстра)-насилу жiнки i донька султанськi випросили йому житу. Знову кораблi турецькi поплили ловити козакiв пiд Очаковим. Але козаки довiдали ся про се завчасу i роздiлили ся на двi партиє: однi вийшли на берiг за Очаковим далi на схiд i задумали на валках перетягнути чайки через землю в Днiпро повище Очакова; та напали на них Татари i козаки багато людей i здобичи потратили, одначе вернули ся до дому. Иньша партия пiшла пробоум через Очакiвський лиман; теж стратила богато здобичи: самi своєми руками мусєли кидати єє в воду, щоб облекшити своє чайки; але пробили ся. Турки зловили тiльки двадцять козакiв i пiслали єх до Царгороду, аби було на кiм зiрвати серце: як прийшли люде з Трапезунту до султана, плачучи ся на козакiв- видано єм тих козацьких бранцєв, аби мали на кiм помстити ся. На другий рiк (1615) козаки вибрали ся ще бiльшим походом, на 80 чайках, не бiльше не меньше як на сам Царгород-"обкурити мушкетним димом мури царгородськi", як говорило ся. Вийшли на берег мiж двома портами константинопольським, Мiзевною i Архiокою i спалили єх до решти. Султан, бувши на ловах пiд мiстом, сам на власнi очi з свого покою бачив дим своує столицi вiд того козацького огню. Страшенно розгнiваний, наказав, щоб зараз турецькi кораблє прогнали козакiв. Але козаки не сполошили ся; грабили скiльки хотєли, потiм забрали здобич i пiшли назад. Турецькi кораблє догонили єх аж коло дунайського гiрла. Козаки, помiтивши єх, кинули ся на турецькi галери i погромили Туркiв. Самого адмiрала турецького раненого взяли в неволю; давав за себе окупу ЗО тисяч, але так i вмер в неволi. Иньшi турецькi кораблє утєкали. Козаки забрали кiлька галер турецьких, привели єх пiд Очакiв i тут на глум спалили єх на очах Туркiв очакiвських. Потiм напали на Очакiв, зайняли худобу, i без перешкод вернули ся до дому. Коли вони на другий рiк вийшли на море, Турки по торiшнiй пробi завчасу вже вислали своє кораблє, щоб не пустити єх на море. Кораблє заступили єм дорогу пiд лиманом Днiпровим, але козаки не злякали ся, вийшли на зустрiч i вдаривши на турецькi кораблi побили i погромили єх. взяли кiльканадцять галер турецьких i рiжних меньших човнiв до сотнє. Прогнавши таким чином Туркiв, звернули ся на кримське побереже, поруйнували, пограбили, здобули i спалили Кафу- головний ринок невiльникiв украєнських. Силу забрали там невiльникiв з наших сторiн i пустили на свободу. В Царгородi страшенно переполошили ся, почувши про сей другий погром турецькоє фльоти; позбирали козакiв, як були в неволє турецькiй, питали ся, яким би способом можна було загородити козакам дорогу? Не знати вже, що там тi єм сказали, але Турки не бачили иньшого способу, як iти походом, щоб забрати в своє руки всє пограничнi замки украєнськi-Камiнець, Черкаси, Канiв, Бiлу Церкву, обсадити єх турецьким вiйськом i не пускати звiдти козакiв на землє турецькi. Козаки тим часом на осєнь того року (1616) вийшли новим походом на море. Не було єх сим разом бiльше як 2000, але похiд удав ся Єм на прочуд! Вони вибрали ся знова на малоазiйське побереже, єхали на Самсун, але вiтри вiднесли єх пiд Трапезунт. Вийшовши з човнiв, пройшли берегом пiд Трапезунт пiшо, здобули мiсто, пограбили й спалили. Ударила на них ескадра турецька, пiд началом генуезького адмiрала Цєкалє-башi; було там шiсть великих галер i багато меньших кораблєв, але козаки погромили єх, здобули три галери i потопили. По сєм погромi довiдали ся, що султан пiслав кораблi пiд Очакiв, щоб там єх погромити. Тодє козаки пiшли на безборонний Константинополь, пограбили i наробили бешкету, скiльки хотiли, i так посмiявши ся з усiх заходiв турецьких пiшли туди де єх не сподєвали ся в Азовське море. Через тутешнє рiки пройшли на Днiпро (мабуть через Молочну, перетягнувши вiдти човни в Конку) i так вернули ся на Запороже. Баша турецький, простоявши даремно пiд Очаковим, щоб бодай чимсь показати ся, вичекав, аж козаки з Сєчи розiйдуть ся, i на своєх човнах пройшов Днiпром на Запороже. На кошi сєчевiм було всього кiлька сот козакiв, що зiстали ся тут зимувати. Побачивши турецьке вiйсько, вони уступили ся з Сєчи, i баша мiг помстити ся принаймнi над порожнiм гнiздом козацьким: взяв кiлька малих гарматок, кiлька човнiв козацьких i повiз то з нарадою великою до Царгороду- дурити султана i весь двiр турецький, що ось то вiн розгромив страшну Сєчу козацьку! 68. Польськi переговори з козаками i гетьман Сагайдачний. Посмiвали ся козаки з Туркiв та на весь свiт про себе славу пускали-а Полякам вiд того душа терпла! По кождiм походє козацькiм султан давав наказ своєм башам, аби йшли на Украєну, знищили тi замки, "паланки" пограничнi, звiдки козаки в походи виходять, та поставили там своє замки й залоги турецькi. I справдє не минало року, щоб на пограниче украєнське не вибирало ся вiйсько турецьке, або принаймнє .не йшло чуток про його приготовання до походу. Польське ж прави-тельство, витративши ся на московськi походи, немаючи чим заплатити за них свому вiйськови, сидєло сє всє роки зовеєм без усякого вiйська. Нєхто не хотєв iти служити, не дiставши грошей за попередну, i у Жолкувского бувало всього вiйська 300-500 чоловiка! Тому на кожду вiсть про похiд турецький в Польщi не тямили себе з переляку. Виправдували ся, перед султаном, що козаки ходять без єх волi, бо правительство польське скiльки мога єх нищить, але вони виходять з московських краєв. Правда, виннi були не тiльки козаки: не без грiха були й рiжнi польськi та украєнськi пани, що мiшали ся в молдавськi справи, лазили туди з вiйськами, i тим дражнили Туркiв,-але все валено на козакiв. Пробували єх якось погамувати. В 1614 р. Жолкевский загрозив козакам, що пiде на них вiйськом, коли не перестануть своуволити, i почав ладити ся до походу. Але козаки тих заходiв не злякали ся i стали громадити ся пiд Переяславом до вiйни. Жолкевскому нє з чим було йти туди, i так його погрози зiстали ся порожнiм словом. Правительство звернуло ся до помочи панiв. Воно висилало на козакiв так званi комiсiє, себ то просило виднєйших украєнських панiв, аби вони разом з Жолкевским поладили вiдносини козацькi, як королiвськi комiсари; при тiм розумiло ся, що такий пан не пiде сам, а поведе з собою свiй полк дворовий, кiлькадесять або й кiлькасот людей, i так збереть ся якесь вiйсько. Почавши вiд року 1614 трохи не кождого лєта висила-но таке комiсарське вiйсько на козакiв, щоб воно завело мiж ними лад. Але не вихидило з того нiчого. Козаки звичайно просили дати єм на письмi "ординацiю", якi порядки комiсари хотiли мiж ними завести, потiм знаходили в тiй ординацiє рiжнi пункти, на котрi не можуть згодити ся,-бо й справдi жадання комiсарськi були такi, що козакам на них нiяк не можна було пристати: щоб козаки стерегли границь, а чужих краєв не зачiпали, жили на Низу, не виходили на волость, а пробуваючи на волости у всiм слухали ся б старост i панiв, в маутках котрих пробувають. Козаки казали, що будуть посилати своєх послiв до короля, аби єх до такого не примушував, i на тiм комiсiя звичайно кiнчила ся: наказувала, щоб козаки тим часом шанували ся, на чужi крає не нападали, своувiльств не чинили; козаки обiцяли, а тим часом робили далє що хотєли. 205. Сагайдачний здобувау Кафу (звiдти ж). Се була полiтика тодiшнього гетьмана Петра Сагайдачного: не доводити до вiйни з Польщею, обiцяти тим часом i нiби корити ся, поки прийде такий час, шо правительство польське буде козакiв для своує вiйни потрiбувати,-а поки шо поширювати силу козацьку на Украєнi. Гетьманом чуумо Сагайдачного в перше в морськiм походi 1616 р., що вславив ся здобутем Кафи, як то потiм оспiвують вiршi на похорон його. Але настав на гетьманствi вiн мабуть трохи скорше, бо вже вiд р. 1614 бачимо в козацькiй полiтицi отой самий напрям, яким визначив ся Сагайдачний. А може й перед тим уже гетьманив, з рiжними перервами. як i пiзнєйше мусiв не раз уступати ся перед провiдниками своувiльникiв-бо нашi звiстки про гетьманiв козацьких взагалi дуже неповнi в тих часах. В народнiй памяти вiн майже не задержав ся-коли не рахувати звiсноє пiснє про те як Сагайдачний промiняв жiнку на тютюн та люльку-необачний! Пiсня ся не передау зовсiм дiйсного характера славного гетьмана- так як з Байди Вишневецького зробила запорозького гуляку. В сучаснiм громадянствi славили Сагайдачного навпаки, як дуже розважного, глубокого полiтика, що вмiв поставити козаччину на службу загально народнiм справам i зробив з вiйська козацького опору нацiонального украєнського житя. Те що тiльки накльовувало ся 1590-х роках, за часи Лободи й Наливайка, з далеко бiльшою свiдомiстю й виразнiстю здiйснив Сагайдачний i вiдкрив тим нову добу в iсторiє украєнського житя. Родом вiн був з захiдньоє Галиччини, з перемиськоє землi (з Самбiршини), з якоєсь мабуть дрiбноє шляхетськоє родини, як герб на його образку натякау. Виступау перед нами, як представник тих Галичан, що з своує тiсноє отчини посунули тодє на широку Украєну надднiпрянську будувати народню украєнську справу. Вчив ся в острозькiй школi, потiм вступив до вiйська козацького; називають його учасником молдавськоє й ливонськоє вiйни (1600-1601), так що мабуть ще в 1590х роках уже був вiн у вiйську. Але ся дiяльнiсть Сагайдачного нам незвiсна-аж в останнiх роках свого житя (1616-1622) висувауть ся вiн на перший плян сучасного украєнського житя. Перед тим уже прославив ся вiн як незвичайно зручний i щасливий вожд козацький. Ось як пише про нього сучасник Поляк Ян Со-буский, що нераз бував з Сагайдачним у походах; Скiльки проводив вiн запорозьким вiйськом, всюди був окритий славою подвигiв на сушi й морi i мав незмiнне щасту. Кiлька разiв погромив Татар на степах перекопських i навiв страх на Крим. Не меньше прославили його морськi походи-i тут завеєди мав вiн щасту, зруйнува> кiлька великих мiст турецьких в Европi й Азiє, попалив околицє Константинополя. Взагалi був се чоловiк великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житу, в битвi був перший, коли приходило ся вiдступати-останнiй; був проворний, дiяльний, в таборi сторожкий, мало спав i не пiячив-як то звичайно у козакiв; на нарадах був обережний i в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своувiльства бував дуже суворий i карав смертю за провини. Перед правительством Сагайдачний вперше заслужив ся дуже московськiй вiйнє 1617 р.: козацька помiч королеви тодє страх була потрiбна, але й козаччинє ся вiйна трапила ся пiд добру пору, тому Сагайдачний з великою охотою взяв участь в сєй вiйнє. Комiсiє напосiдали на козаччину все бiльше i по козацьких походах на Туреччину комiсари знову вибрали ся з вiйськом на Украєну, домагаючи ся, щоб козаки не зачiпали Туркiв, не бунтували людности на Украєнє, щоб вiдправили з вiйська свого всяких людей новоприбулих i до козацтва не залежних i звели цєле вiйсько козацьке на одну тисячу, а всi иньшi щоб вернули ся в звичайне пiддансгво! Сагайдачний з старшиною, щоб не доводити до вiйни, обiцяв i приймав сє умови, з тим щоб у короля просити потiм змiни декотрих пунктiв. Але все тяжше ставало отак викручувати ся, i дуже добре трапило ся для них, що саме пiд ту пору як комiсари змушували козакiв пiдписувати таку "ординацiю"-король польський заходив ся коло вiйни з Московщиною. Сойм польський не хотєв давати грошей на вiйська на сю вiйну, вся надєя була на козакiв. Королевич Володислав, щоб добити ся корони московськоє (пiд час смути бояре московськi вибрали були його царем, але потiм вiдрекли ся), пустив ся в Московщину з малими силами i треба було його ратувати. Сагайдачний сподєвав ся, що тепер за московською вiйною пiдуть в непамять всi ординацiє комiсарськi й почав збирати вiйсько. Пiд покровом сих зборiв козаччина своуволила на Украєнi цiлу зиму i весну 1618 р., тiльки лєтом Сагайдачний вибрав ся, ведучи бiльше 20 тисяч самого вибраного вiйська i пiшов пiд Москву, де стояв королевич Володислав По дорозi нищив Московщину, здобував крiпости й городи i нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому мiсту удало ся вiд його вiдсидiтись. Зiйшов ся з королевичом, що страшенно утiшив ся з цєлим вiйськом сею козацькою помiчю, i зараз же вчинив разом з польським вiйськом нiчний напад на Москву. Але в Москвi знали наперед, що буде напад i встигли приготовити ся, так що здобути Москви не вдало ся. Одначе правительство московське по сiм стало далеко податливiйше на польськi жадання в переговорах i польськi сеймовi комiсари, що були при Володиславi, сповняючи бажанну сойму, щоб сю вiйну закiнчено як найскорше, скористали з сеє податливости московськоє сторони i прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприумне Володиславу, i Сагайдачний теж стояв за дальшу вiйну з Москвою, але нєчого було робить: вiйну скiнчено. Тепер маючи спокiй з московськоє сторони, правительство польське на лєто 1619 р. знову вислало Жолкувского з комiсарами й вiйськом-робити порядок з козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своу вiйсько зменьшили, на море не ходили, човни попалили i таке иньше. Се було чорною невдячнiстю польського правительства по тiм, як воно кликало козакiв на милость божу й мало єх двадцять тисяч в своєй службi, а тепер казало єм всiм вертати ся в пiдданство, зiставивши якусь одну або двi тисячi. Та що робити! Жадало, инакше грозило вiйною, а Сагайдачний до вiйни не хотєв доводити Мiж вiйсько роздано за службу 20 тис золотих i тим трохи заспокоуно його. Кiнець кiнцем стало на тiм, що буде козакiв 3000 (а єх десять тисяч зiбраних стояло пiд час сих переговорiв!). Пiдписано умову, комiсари ро-зiйшли ся. Сагайдачний поєхав на Сiч-про око палити чайки козацькi. Козаки нарiкали на Сагайдачного за таку податливiсть, i на Низу кiнець кiнцем вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. Але Сагайдачний чекав, сiiодєваючи ся, що Польщi прийдеть ся таки чи скорiйше чи пiзнєйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючiйший удар, нiж якi небудь козацькi своувiльства. 69. Києв стау центром культурного украєнського житя. В польських кругах досi знали Сагайдачного як смiливого i щасливого войовникана Украєнє знали ще щось: про його прихильнiсть до справ украєнськоє церкви i освiти, до всього того що тодi для Украєни було житем нацiональним. Як вихованець Острозькоє школи-чоловiк близький iнтересам тоєдшньоє освiти й книжности, Сагайдачний пiдтримував близькi зносини з церковними i ученими кругами києвськими, де тодє було богато його близших землякiв Галичан, i там знали, що на Сагайдачного, на його помiч i помiч вiйська Запорозького можуть рахувати в усякiй потребi украєнського народнього житя. Се була хвиля незвичайно важна в iсторiє украєнського житя. Києв, що кiлька столiть пролежав в забутю, все бiльше й бiльше забуваючи колишну своу культурне i нацiональне значiнну,-раптом вiдродив ся до нового. В XVI вiцє се була звичайна собi погранична крiпость, де стояла вiйськова залога, тулило ся трохи мiщанства й иньшого стану людей пiд охороною замку, i тiльки старi руєни, а серед них кiлька зацєлє-лих монастирiв: в першiй лєнєє славний Печорський, потiм Пустинсько-миколаiвський (тепер так званий Малий Миколай) i Михайлiвський нагадували колишню славу Києва. Але i в сих монастирях вигасала потроху память колишнього єх культурного значiння, книжности i учености. На архимандритiв та iгуменiв, як знаумо, попадали люде, якi спромогли ся заплатити королеви i великому князеви добре чолобиту, а нє в головi єм були справи науковi й освiтнi, i величезнi матерiальнi засоби сих монастирiв, що володЄли незмiрними маутками, жертвуваними протягом стiлькох поколєнь,-росхапували ся або йшли на сите й пяне житу монахiв. Заведенну унєє змусило украєнське громадянство звернути особливу увагу на тi церковнi позицiє, якi ще зiстали ся в православних руках: треба було вирвати єх з впливiв правительства i подбати про те, щоб сi позицiє були обсадженi людьми вiдповiдними. Печорський монастир був найсильнєйшою, найбогатшою i значить- найважнєйшою з тих позицiй; громадянство звернуло на нього пильну увагу, пiсля того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його вiд нападiв унєатiв По його смерти (1599) на се мiсце вибрали iгуменом тлисея Плетеницького, iгумена монастиря лещинського (на Бiлоруси), що пiдчас берестейського собору показав себе як визначний i завзятий патрiот. Про сього чоловiка мусить бути вдячна память в украєнськiм народє, бо велико заважив вiн в пiзнєйшiм украєнськiм житю. Був родом з Галичини, з-пiд Золочева. з дрiбноє мiсцевоє шляхти; подробиць з його житя майже нiяких не знаумо. Коли дiстав iгуменство печорське, був ще чоловiк не старий, мав коло 50 лєт. В документах чуумо, як вiн боронить маутности монастирськi вiд чужих рук, маумо жалє монахiв печорських на нього i иньшу старшину монастирську, що вони "не знать куди подєвають монастирськi грошi": мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите i пяне житу черцєв, обертаючи на потреби культурнi. Видко, змiркував, що тут пiд захистом козацького вiйська, яке знов почало приходити до сили i вже не раз давало помiч києвським Украєнцям в тiсних обставинах, можна розпалити нове огнище украєнського культурного i нацiонального житя Отже заходив ся коло збирання засобiв на се. Коштом монастирським Плетеницкий купуу друкарню Балабанiв- заведену владикою ?едеоном в його маутку Стрятинє (коло Рогатина), коли вiн був посварив ся з брацтвом львiвським; потiм вона лежала закинена, поки Плетеницький "воскресив друкарню припалую пилом", як каже похвальне слово йому, i перевiзши до Киiва, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неє р. 1616). Ще перед тим заходив ся вiн позбирати до Києва людей книжних, учених, з тих же своєх краєв галицьких. В тiм часє, коло р. 1615-6 бачимо ми в Києвi вже цiлий ряд освiчених i учених людей з Галичини, як от пiзнiйший митрополит Iван Борецький (Бiрецький, з Бiрчi), Захарiя Копистинський- учений iсторик церковний, братанич перемишльського владики.Лаврентий Кукiль, по латини Зизанєй, бувший дiдаскал (учитель) львiвськоє школи, славний автор украєнського словаря Беринда, що працював у Балабанiв при друкарнi i з нею разом мабуть перекочував до Києва- i богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах києвських, Плетеницький мав змогу примiщувати своєх учених землякiв не тiльки в Печорськiм монастирi, а i на рiжних иньших духовних позицiях Києва. Разом з сим кружком однодумцiв, маючи добру заручку у свого земляка i однодумця Сагайдачного, що в тiм часє виступау на 207. Печорський монастир, з рисунка 1651 р. чолє козацького вiйська, зачинау Плетеницький в тих роках 1615 6 ширшу культурну i органiзацiйну роботу-саме тодє як Сагайдачний вийшов на гетьманство, може i не перший вже раз. Разом з тим, як засновувала ся друкарня печорська, завязувало ся брацтво в Києвi. Гальшка Гулевичiвна, богата шляхтянка києвська, жiнка маршала мозирського Стефана Лозки, записала свiй грунт у Києвi на Подолi, де скупляло ся житу києвське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала його на просвiтнi завдання: на заснованну монастиря, при нєм школи "длядєтей шляхетських i мiських", "гостинницєдля страчникiв вiри православноє". Слiдом засновано брацтво, котре мало зайняти ся здiйсненнум тих плянiв: його "упис" (уставу) списано з кiнцем 1615 року, i в нього вписало ся "безчисленно" народу всякого стану, з мiсцевого духовенства (перед усiм з того кружка Плетеницького, що був певно властивим провiдником того дiла), також з украєнськоє шляхти i мiщанства. Вписав ся в се брацтво i гетьман Сагайдачний з усєм вiйськом козацьким; тим способом приймало вiйсько нове брацтво й його культурнi заходи пiд свою опiку i прибирало собi право скрiзь i всюди виступати його заступником i покровителем. Маючи такого оборонця на мiсцє, украєнське громадянство києвське не журило ся нiякими властями й смiло й енергiчно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху дєру, якою перед тим був Києв, раптом зробило центром нацiонального украєнського житя. Новозасноване брацтво зараз же зуднало ся з фундацiую Гулевичiвни i на пожертвованiм нею ?рунтi заснувало брацький монастир Богоявлення i при нєм зараз же заложило брацьку школу. Борецький, бувший дiдаскал львiвський, став єє першим ректором i поєхав зараз до Львова закупити книжок i всього потрiбного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, вiдложивши всяку иньшу роботу, спiшно випустила часословець, першу тодєшню учебну книгу-"аби вдоволити потребi шкiльнiй в православнiм городє Києвi", як пише в передмовi Плетеницький. Школу ведено за прикладом львiвськоє: про науку в грамотє патр. Теофана читаумо, що вчили тут "грецько-словянського i латино- польського письма". Одною з перших книжок закуплених для науки тутешньоє була грецько-словянська граматика видана львiвським брацтвом i. взята Борецьким на борг у львiвських братчикiв. Завдяки помочи києвських духовних кругiв i шляхецтва та вишколеним уже силам галицьким (львiвським) нова києвська школа стала вiд разу сильно. З вiршiв на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками єє в р. 1622, бачимо, що вчили ся тут головно дєти мiщан києвських, києвських духовних, також i украєнських шляхтичiв. Жваво працювала i нова друкарня. Перед тим на Украєнi перше мiсце займала друкарня острозька; за рр. 1580-1606 вона видала бiльше книжок нєж якi небудь украєнськi друкарнi. Але як умер старий князь Острозький (1608) i Острог перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсєм. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять лєт (1616-1630) випустила бiльше книжок, нєж до того вийшло на цiлiй Украєнi. Мала великi засоби i добрих, вiдданих свому дєлу провiдникiв. Заложено для неє свою фабрику паперу, своє робiтнє письма (шрифту). Правда, виходили звiдти переважно самi церковнi книги-алеж у церковнiй сферi головно обертало ся тодєшну нацiональне украєнське житу, як ми вже знаумо, i на сю сторону головно налягав новий учений києвський кружок. Органiзацiйна дiяльнiсть нового брацтва також давала себе вiдчувати. В ворожих кругах зараз оцєнено єє: унєатський митрополит Рутський (наступник Потєя) незадовго, пишучи про перешкоди, якi спиняють поширенну унiє, головною перепоною вважав отеу києвське брацтво "засноване три роки тому". Вiн нагадував правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королiвського, тому можна б його закрити. Але у правительства не пiдiймала ся рука на нього бо за ним стояли братчики з мушкетами, вiйсько Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на чолi. 70. Нова ерархiя. Києвський кружок був першим звязком, що звязав козаччину з вищими верствами украєнськоє суспiльности. Досi козаки стояли в тєснєйшiм звязку тiльки з украєнським селянством, що в козацтвi шукало визволення вiд панськоє кормиги, а козаччина в своєх iнтересах iшла на зустрiч сєй селянськiй течiє, що незвичайно змiцняла й помножала козацькi сили. Иньшi верстви, хоч би й украєнськi, ди-вили ся на козаччину, з того часу як вона набрала свого соцiального характеру, скорше ворожо-як на елемент руєнний. Києвський кружок, розпочавши свою культурну роботу пiд захистом козаччини, вважач потрiбним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, пiна суспiльна. а продовжателє старих воунних, лицарських традицiй староє Руси: "Се ж бо те племя славного народу Руського, з насiння Яфетового, що воювало грецьке цiсарство морем Чорним i сухопутум. Се з того поколiння вiйсько, що за Олега, монарха руського, в своєх моноксiлах плавало по морю й по землє (приробивши до човнiв колеса) i Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецiю, Македонiю, Iлєрик. Се ж єх предки разом з Володимиром хрестили ся, вiру християнську вiд константинопольськоє церкви приймали, i по сей день в сєй вiрi родять ся i хрестять ся i живуть",-поясняло духовенство києвське, коли його обвинувачували вороги, що воно за помiчю й охороною козацькою вiдновило православну урархiю i взагалє мау зносини з козаками. Коли першi заходи, розпочатi пiд охороною козацькою, вийшли вдатно,- києвськi круги рiшили покористувати ся приєздом на Украєну урусалимського патрiарха Теофана, щоб пiл покровом Сагайдачного довершити дiло ще важнИше, а саме вiдновити урархiю православну. Була се справдi потреба пекуча. Пiсля смерти львiвського владики Балабана (1607) i перемиського Копистинського (1610) на цєлу Украєну дiстав ся одним оден православний владика львiвський Тисаровський, та й той дiстав владицтво тiльки обманувши короля, що буде унєатом, а не додержав сеє обiцянки. Король, не сповняючи своує обiцянки i закону сеймового, давав владицтва тiльки унiатам, невважаючи нi на що, i можна було справдi бояти ся, що колись зовсiм не стане православних владикiв на Украєнє; та й тепер уже православне житу церковне приходило в повний роз- стрiй--а сього й хотiло ся королеви i правительству. 209. тлисей Плетеницький (звiдти ж). Отже прочувши, що патр. Теофан мау єхати з Москви назад, києвськi громадяне запросили його до Києва i <тут показавши заснованi iнституцiє й початки культурноє та освiтноє роботи, просили його, щоб вiдновив єм урархiю- посвятив митрополита i владикiв. Загальний украєнський зiзд, скликаний до Києва на престольне свято Печерського монастиря -день Успенєя, виступив з усильним прошеннум в сєй справi. Патрiарх довго не вiдважав ся, "бояв ся короля i Ляхiв". Але Сагайдачний заявив патрiархови, що вiн бере його на свою вiдповiдальнiсть i ручить ся за його безпечнiсть. Невважаючи що на За-порожу гетьманом вибрано Бородавку, мiж козаками на волости рядив усiм Сагайдачний i на слово його можна було полягати. Мiсцева шляхта пiдтримувала його запевнення. Патрiарх нарештi згодив ся i протягом осени i зими 1620 р. в рiжних мiсцях, в великiм секретi посвятив митрополита i пятьох упископiв-на всє владицтва украєнськi й бiлоруськi. Потiм пiд охороною козацькою щасливо виєхав з Украєни на Молдаву, не слухаючи Полякiв, що запрошували його єхати через Подiле, де можна було його справдє добре зловити. Владикiв посвячено, але стояло далеко важнiйше питанну-як добити ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них свобiдний вiзд в єх упархiє, щоб правительство не боронило єм своу дiло робити? Києвське громадянство i старшина козача спо-дєвали ся, що правительство польське, потрiбуючи козацькоє помочи, мусить зробити православним сю уступку. Польща переживала тодi дуже тяжкi часи. З тоє причини, що польськi своувiльнi банди, так званi лисовчики помогали цєсареви Фер- 210-11. Києвськi печери, з рисункiв 1651 р. динандови против семигородського князя, що був присяжником турецьким, султан рiшив розпочати вiйну з Польщею, доправили ще й козаки, що були пiд проводом Бородавки: вчинили похiд на Царгород, пограбували його околицє з нечуваною вiдвагою i нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати турецьких матросiв, аби йшли на своє галури, плисти против козакiв; неможна було дати козакам нiякого вiдпору i вони попустошивши царгородськi околицє пiшли собi далi бушувати по Чорному морю i робити що хотєли. Султан пiсля сього звелiв турецькому вiйську рушити на Польщу i пiд кiнець лiта воно зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим вiйськом яке мав пiшов на зустрiч, щоб зiйти ся з вiйськом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале вiйсько, не хотєли йти з Жолкевским на Туркiв. Вiн мусiв вертати ся i недалеко Днiстра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, його помiчник, гетьман польний Конуцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся. Так Польща зiстала ся зовсiм без вiйська i з великим страхом чекала нового турецького походу на другий рiк. Нещасту, що спiткало Жолкевского, толкували тим, що вiн не заручив ся помiчю козацькою: козакiв було в тiй вiйнi або дуже мало, або таки й зовсiм не було- своувiльники бушували з Бородавкою, а статочнєйших, що були по сторонє Сагайдачного, Жолкевский теж не постарав ся притягнути до себе, i вони займали ся справою церковною, поки Жолкевский воював ся з Турками. "Жолкевского забито в Волощинi й Конуцпольского взято, бо без козакiв вiйну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай iдуть до рiлє або свинi пасти"-так переказуу тогочасний украєнський лiтописець тодєшнє оповiдання. Тому тепер 212. "Мироточивi голови" в києвських печерах. 213. "Вiдчитуванну бiснуватого" (звiдти ж). правительство з усiх сил заходило ся притягнути козакiв. Брало ся на всякi способи, навiть патр. Теофана просили, щоб козакiв до того намовляв. В києвських кругах рiшили, що за козацьку участь в вiйнi треба добити ся, аби правительство признало нових владикiв. Король i його порадники не хотєли на тiм попускати. Даремно на соймi (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до вiйни, голова украєнських послiв Лаврентий Древинський, звiсний украєнський парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всi кривди, якi дiють ся народови украєнському й бiлоруському: "Почавши вiд Кракова в Коронi як помножауть ся слава божа за помiчю тоє нововидуманоє унєє? Вже по бiльших мiстах церкви запечатанi, маутности церковнi попустошенi, по монастирях худобу замiсть монахiв замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського-там робить ся те саме, навiть в мiстах пограничних з Московською державою. В Могилевi й Оршi церкви запечатано, священикiв розiгнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се дiти сходять з свiту без хрещення, тєла мертвих вивозять ся з мiст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбiв живуть в нечистотi, не сповiдаючи ся, не причащаючи ся з свiту сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?... Перейдiм до иньших кривд i утискiв нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньшi мiста, чинить ся у Львовi? Хто грецького закону, не унєат, той не може мешкати в мiстє, анє торгувати на локтє i кварти, анє до цехiв не може бути при-нятий. Коли хто умре, мешкаючи в мiстє, того мертве тєло не можна провести через мiсто з церковною церемонiую, анє до хорого з тайнами господнiми iти не вiльно. А в Бильнi чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тєло пiд замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять i єздять всє, навiть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православнi мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тiльки гнiй мiський вивозять". Король буде жадати ледви чи не бiльшу половину вiйська вiд народу руського, а нарiд сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далi не буде задоволений в своєх прощеннях i домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою вiд сусєдєв, коли не маумо внутрiшнього спокою у себе дома?-питав Древинський. Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на владику полоцького, поєхав на Бiлорусь i почав, хоч i обережно, сповняти своє справи владичi, унiати пiдняли крик, i король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не отягав ся єх ратувати: видав наказ арештувати Борецького i Смотрицького i всiх новопоставлених владикiв. Борецький з иньшими владиками, сидячи пiд охороною козацькою, що правда-не журили ся тими арештами,-але ж i подати ся в своє упархiє не смiли. На Бiлоруси всєх хто давав яку помiч Смо-трицькому або звертав ся до нього як до владики-арештовувано i король навiть збирав ся смертю єх карати. Правда, до кари смертноє не прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей рiжними карами, i Смотрицький мусєв також тєкати пiд охорону козачу. Тому києвськi круги з Сагайдачним разом рiшили стримати козакiв вiд походу, поки король не вдоволить єх домагань-поки не "заспокоєть православноє вiри". 71. Хотинська вiйна i кiнець Сагайдачного. Козаки зараз же з зими, послухавши патрiарха i всяких обiцянок королiвських, почали були ладити ся до походу. Зимою ходили вони пiд Бiлгород, здобули мiсто i визволили багато невiльника-яких три тисячi християн слобонили, говорено на Украєнi. Потiм на волости почали збирати всякий припас до походу-коней пiд армату, порох, олово i всякий припас: всякий поклик на королiвську службу був тим для козакiв дуже милий що давав єм притоку до збирання таким способом всякого припасу з людей некозацьких; для того вони так радо й вiдзивали ся звичайно на всякий заклик короля. Борецький з Сагайдачним постановили перепинити сє збори козацькi, поки король не вдоволить єх. В червнi скликано велику раду козацьку-мали козакам привезти грошi вiд короля Поєхав туди сам Борецький з великим числом духовенства. Зараз же на початку ради з великим гнєвом i жалем почав оповiдати перед козаками, якi насильства дiють ся єх вiрi; читав лист з Бильна, про нелюдськi гонення за владикiв. Потiм Сагайдачний прочитав лист вiд патрiарха, з великою пошаною: наперед поцєлував, а прочитавши положив на голову собi. Козаки пiдняли великий, крик: присягали ся боронити вiри, не жалуючи горла свого. Але другого дня говорив посол королiвський, заохочував до вiйни, передав грошi вiд короля, i козакiв знов потягло до походу. Кiнець кiнцем рiшили, щоб до короля в посольствi поєхали Сагайдачний з тзекiєлем Курцевичем, iгуменом козацького терехтимирiвського монастиря, шо тепер був висвячений на владику володимирського; вони мали королеви представити, щоб признав нових владикiв, инакше козаки не пiдуть на вiйну. I а козаки не втерпiли, коли єх почали заохочувати до походу. Тим часом як Сагайдачний з Курцевичем єздили до короля, козаки з Бородавкою вже пiшли на Молдаву й почали грабувати край. Король збув посольство Сагайдачного рiжними ласкавими словами, нiчого певного не пообiцявши, а тим часом вiйна почала ся, i Сагайдачний поєхав уже просто на вiйну до козацького вiйська. Але Бородавцi се не пройшло дурно. Коли Сагайдачний приєхав до вiйська, його прихильники почали пiдiймати козакiв против Бородавки, докоряючи йому, єдо вiн зле порядкував в походє, погубив багато людей в Молдавi, розiславши на чати, i не наготовив припасу на вiйну. Його скинули з гетьманства, судили i засудивши на смерть, стяли в колi козацькiм пiд Хотином, а гетьманом знов вибрали Сагайдачного. Приймаючи гетьманську булаву знов у своє руки (сим разом уже в останну), Сагайдачний постановив ще раз спробувати прихилити короля i правительство до украєнських бажань козацькою заслугою. Бiльше нєчого й не зiставало ся-хiба облишити вiйсько польське i завернути козакiв з поля битви, поки король не сповнить козацьких бажань, -але на таке Сагайдачний не рiшив ся. Польське вiйсько перейшло за Днiстер пiд Хотином, крiпостю турецькою, i турецьке вiйсько вже надходило велике, як хмара, обступаючи Полякiв, а козаки ще не надiйшли й Поляки бояли ся, щоб Турки не заступили єм дороги i не розеднали. Першим дiлом Сагайдачного було вiдшукати козакiв i привести єх до Полякiв. Се вiн i зробив, незвичайно зручно маневруючи пiд самим носом Туркiв, i щасливо провiв козакiв до польського табору,-але сам не вийшов здорово, бо шукаючи козацького вiйська, наскочив на Туркiв, пострiлено його в руку i ся рана так i не загоєла ся-на другий рiк Сагайдачний з неє таки й умер. Козацького вiйська було, по польським вiдомостям, коло 40 тисяч, з невеличкою, але дуже порядною артилерiую. Польського вiйська було коло 35 тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з приходом козакiв сили Полякiв зросли у двоу. Але не тiльки тим чисельним приростом тiшили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до вiйни з Татарами й Турками, на єх славну вiдвагу. Уже з походу козакiв до польського вiйська, коли чати козацькi пробивали ся крiз турецьке вiйсько, до Полякiв доходили оповiдання про нечувану вiдвагу, з якою сє дрiбнi чати вiдбивали ся вiд полкiв турецьких. I тепер коли козаки стали табором побiч табору польського, вiйсько турецьке головну силу i натиск свiй звертало на козакiв, сподiючи ся, що як зломлять козакiв, то легко покiнчать i з Поляками. Але козаки не тiльки вiдбивали ся вiд далеко бiльшого турецького вiйська, але й переходили самi в атаку i не раз громили Туркiв та добивали ся до єх табору. Робили також нiчнi вилазки, заповзаючи з нечуваною смiлiстю в середину самого турецького вiйська та полохаючи Туркiв непомалу. Бiдували дуже через брак пашi, але пiд зелiз-ною рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського вiйська шляхтичi з найзначнєйших фамiлєй, скучивши довгою вiйною, без сорому тєкали, ховаючи ся в фури, що йшли по провiант, то що. Поляки розумiли, що тiльки козаками тримають ся, i коли турецький султан, стративши надєю на побiду, нарештє помирив ся з Поляками i повiв своє полки назад,-признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуванну Польщi вiд погибели, й пiд небеса вихваляли заслугу козакiв i Сагайдачного, єх мужнiсть, витрiвалiсть, порядок, обзайомленну з вiйною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу i ласкавi обiцянки королєвськi, Сагайдачний з хотинського поля, крiвцею козацькою политого, рушаючи назад на Украєну, вислав до короля прощення козацькi-почув що иньше. Не бозна що й просили козаки. Хотiли, щоб єм збiльшено давнєйшу платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди понесенi в сєй вiйнi, щоб козакам свобiдно було пробувати в оселях своєх, в маутностях королєвських, духовних i панських, користуючи ся вiльностями своєми, i щоб "заспокоуно було вiру православну". Знаючи велику дражливiсть шляхти на всi козацькi "вiльности", козаки висловлялисвоє жадання як найсмирнiйше. Дарма! Король Жигимонт думав, що вже козаки йому не будуть потрiбнi,i вже не хотєв тратити ласкавих слiв. Сказав, що волю свою перекаже через комiсарiв, а комiсарам поручив вiдновити постанови 1619 року, звести вiйсько козацьке до двох, що найбiльше-до трох тисяч, а всi иньшi щоб вернули ся в звичайне пiдданство. В справi ж вiри сказав, що козакам як i досє не було нiякоє кривди, так i далє не буде-буде, значить, все по давньому. А щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й иньшiй старшинi пообiцяти дарунки, щоб козакiв заспокоєли. Комiсiю одначе не можна було вiдбути, бо не було чим заплатити козакам за службу й не було вiйська-пiслати з комiсарами. Вiдповiдь козакам подано иньшою дорогою-але се не змiняло справи: розвiяли ся надєє козацькi. Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лєкарiв то що,-але се не потiшало старого гетьмана. Смутило його, що пляни i надєє, котрими вiн жив, не справдили ся. Чуючи близький кiнець, вiн роспорядив своєм маутком, призначивши частину його на києвське брацтво, а другу-на брацтво львiвське, щоб з доходiв тримало "ученого маiстра, в грецькiм язику досвiдченого", "на науку i цвiченну дєток православних i вихованну бакалярiв учених, на вiчнi часи". Вмер потiм за кiлька день, 10 квiтня 1622 р., оплаканий гiрко всєми, хто дорожив нацiональним украєнським житум.Брацькi школярi читали похвальнi вiршi йому, виданi потiм осiбною книжечкою: прославляли його мужнiсть, любов до свого народу, до його освiти i церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ся була заразом похвалою вiйську Запорозькому та заохотою, щоб iшло слєдами Сагайдачного та боронило далє народнєх справ. В тiм напрямi впливало i києвське духовенство, пiдтримуючи тєснi зносини з козаччиною. 72. Незгода з правительством. Наступники Сагайдачного на гетьманствi бажали справдi йти його слєдами. Поруч своєх козацьких справ вони раз у раз домагали ся вiд правительства, щоб полагодило справи православноє вiри, признало православних владикiв, скинуло унiатських; силкували ся пiдтримати украєнську шляхту, що з свого боку на сеймах нарiкала на гоненiя православних з причини унiє, на кривди i утиски православним мiщанам у Львовi, то що. Але король i правительство гнiвом кипiли i на православних, що вони противлять ся унєатським владикам, i на козакiв, що пiдтримують православних та не сповняють жадань королєвських. Козаччина в сiм часє держала в своєх руках усе полудневе Поднєпрове, не хотiла чути про зменьшенну вiйська i послух панам, навпаки козаки казали, що буде ще бiльше вiйська козацького-буде 100 тисяч, i як король не вдоволить Єх бажань, буде бiда Польщi. Ходили далє на море, наводячи скажений страхнаТуркiв- бо "поголоска про чотири козацькi човни на Чорнiм морi лякау Туркiв бiльше нєж вiсть про чуму", писав французький посол в Царгородє. Правительство польське ярило ся Гнєвом. Пани-магнати з Украєни накликали його, аби конче приборкало козакiв, бо шляхтє не можна господарити, не можна бути певним житя свого на Украєнє, сподiваючи ся що хвилi народ-нього повстання. Се був час, коли польськi панове, розмежувавши Украєну мiж собою, бачучи велике залюдненну своєх "мауткiв", хотєли б уже перейти до справжнього панського господарства-заводити фiльварки, панщину, всякi дани й повинности, але козаки в великiм числi сидячи по маутках панських, не тiльки самi були "непослушнє", але й решту мiщанства i селянства пiдтримували в непокiрнiм настроє. Пани тому хотєли, щоб козакiв було яких двi, найбiльше три тисячi i мешкали вони тiльки в королiвщинах (землях державних), а хто мешкау в панських-аби у всєм був послушний панови, не вимовляючи ся нiяким козацьким присудом Але щоб козакiв до того примусити, треба було знов по всiх тих заслугах козацьких пiд Москвою i Хотином справити єм в подяку таку рiзню, як пiд Лубнями. Поки що бракувало на се сили. Польському вiйську ше й досi не було заплачено за Хотинську вiйну, i нiхто в Польщi не хотiв служити. 216. Петро Сагайдачний (пiзиєй-шии портрет, києвськоє академiє). Тим часом, бачучи що правительство польське i особливо король не хоче йти на нєякi уступки украєнському громадянству, Украєнцi хапали ся за рiжнi пляни, щоб витворити таку ширшу полiтичну, мiжнародню комбiнацiю, яка дала б змогу оперти ся против польського правительства-або змусити його до уступок, або- вiдiрвати Украєну вiд Польщi. Києвське духовенство вертало ся до старих гадок украєнських ворохобникiв XV i XVI вiку-шукати помочи у Москви; адже справа зiйшла на грунт релiгiйний- боротьби за вiру, а московське правительство на сiм грунтi не зарiкало ся мiшати ся в польськi та литовськi справи, коли тiльки чуло з сього користь для себе i мало сили вiдповiднi. Як тiльки Москва почала по смутнiй добi знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати ся рiжнi люде з Украєни, шукаючи помочи-найбiльше в рiжних церковних справах. Особливо торували стежку в тi сторони ченцi густинськi-з Густинського монастиря, заснованого незадовго перед тим на Заднєпровю в маутностях кн. Вишневецьких, коло Прилук, недалеко вiд тодiшньоє границi московськоє, та з прилучених до нього монастирiв Мгарського i Ладинського. Iгуменом густинським був тодi печорський старець Iсаiя Копинський, дуже шанований як великий подвижник i представник найбiльш правовiрного православного благочестя, неподатний на нєякi уступки унiятам чи правительству (за се потiм, по смерти Борецького вiн був вибраний на митрополєю києвську). Маючи ласку у князєв Вишневецьких, а особливо у княгинє Раєни Могилянки (сестри Могили, а матери пiзнєйшого тяжкого ворога Украєни князя Яреми), Iсаiя розмножив тi монастирi, зробив з них велику кольонєю чернечу, i власне вiн з своєми старцями густинськими, виходячи з потреб православних, був найбiльшим прихильником московськоє протекцiє. Але в сю сторону оглядали ся такожiиньшi києвськi духовнi в тодєшнєх обставинах. Лєтом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владикiв, описуючи тяжкi бiди, якi терплять православнi, i запитуючи московського царя, чи не прийняв би Украєну i вiйсько козацьке пiд свою руку, як би козаки не устояли в вiйнє з Поляками, шо повисла вже тодi над Украєною. Але Москва саме ще тiльки ставала на ноги, бояла ся знову зачiпати ся з Польщею i московське правительство вiдповiло митрополитови ухильчиво. Сказало, шо здауть ся серед самих Украєнцiв ще ся гадка не змiцнила ся, козаки займають ся морськими походами бiльше, нiж думають про боротьбу з Польщею,-а як буде на Украєнє мiцна постанова, тодє дайте знати, а цар i патрiарх (царiв батько) про се помiркують, як би вас визволити,-так переказали бояре митрополитови. 217. Раєна Могилянка княгиня Вишневенька. Часи справдi були дуже тяжкi для православних. На Бiлоруси йшли далє гоненiя, i ще бiльше загострили ся, коли при кiнцi 1623 р. ви-тебськi мiшане, роздражненi до останнього всякими утисками i кривдами вiд тамошнього унiатського владики Йосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його. Шибеницi, вязницє, вiдбирання останнiх прав посипали ся на винних i невинних. "Всяке гоненiу на православних пiдняли, особливо на упископiв православних- вiд престолiв, мiст i монастирiв наших вiдогнали i до крови на святу православну вiру пiдняли ся",-писав митрополит до Москви. Владики крили ся в Києвi "пiд крилами христолюбивого воєнства черкаських молодцєв" (козакiв) i з трiвогою чекали, чим скiнчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все грiзнiйше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять лєт тому пiд Лубнами, прийшло ся б владикам справдє тєкати за московську границю. Але козаки тим не журили ся i навпаки почували велику силу i енергiю в собi. З великим завзятем i розмахом вели далє морськi походи на землє турецькi, а дуже були утєшенi, що против Турка знай- 218. Густинський монастир (рисунок Шевченка). шов ся у них несподiваний союзник в Криму: хан Махметгерай i його брат Шагiн-герай збунтували ся против султана турецького, що хотєв єх скинути, i закликали до помочи козакiв, а тi з великою охотою взяли ся єм помагати. Коли турецькi кораблi лiтом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на мiсце Махмет-герая, козаки пiд сам той час рушили на Царгород, захопили Туркiв зовсiм неприготованими (хоч уже наперед рiжш страшнi поголоски про козакiв ходили в Царгородi) i цєлий день свобiдно грабили собi обидва береги Босфору; понищили богатi оселi, роскiшнє вiлє, а ввечерi спокiйно забрали свою богату здобич на чайки i вийшли на море, перше нiж Турки зiбрали ся боронитись. Коли ж догонили єх турецькi кораблi, спорядженi за той час, козаки спокiйно чекали єх (противний вiтер не давав змоги нашим iти на Туркiв). Побачивши таку вiдвагу Турки так налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козакiв, i вони пiшли собiдно до дому. А два тижнi пiзнєйше на ново, ще з далеко бiльшою силою пiшли на Царгород; на лиманi Днiпровiм загородили єм дорогу кораблє турецькi: було єх 25 великих галер i 300 меньших кораблiв; але козаки били ся з ними кiлька день, пробили ся на Чорне море i пiшли знову на Царгород. Сим разом цiлих три днi грабили й палили береги Босфору i спокiйно вiдплили собi до дому. Стрiвожений сими нападами султан вислав пiсланцєв до Криму, до капiтан-башi, аби лишив всiх тих ?ераєв, а єхав скорше Царгорода боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так не мав що робити в Криму-i там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину краю на непокiрних ханiв, здибав ся з вiйськом Махмет-герая, що мав при собi також i полк козацький Невеликий вiн був, але побачивши таку компанiю, Турки стратили всяку охоту бити ся, почали переговорювати ся; тодє Татари з козаками напали на них, погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капiтан-баша утєк на кораблє i щоб визволити з рук Махмета бранцєв i гармати, що вiн захопив, потвердив його на ханствi й поєхав до Царгороду нi з чим. По такiм початку Махмет-герай i особливо Шагiн?ерай-бiльш енергiчний i рухливий, що пiдбивав свого брата, заходили ся заручитись i на будуче помiчю козацькою. Вони мiркували, що Турки єх в спокою не лишать i при найпершiй оказiє таки з ханства скинуть. Тому писали до короля польського, щоб козакiв нахилив до того, аби й далє єм на Туркiв помагали Самi теж козакiв до того намовляли. Зимою, на сам свят-вечiр (24. XII. 1624 р.) Шагiн-?ерай на урочищу Карайтебен переговорював ся з вiйськом козацьким i уложив з ним союзний трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцє козакам в усякiй пригодє й нiколи не опускали. Козаки вiрили в вiрнiсть i трiвкiсть сього союзу з Кримською ордою i сподєвали ся оперти ся на нєм в тяжкiй хвилi-не тiльки в вiйнах з Туреччиною, але i в недалекiй, мабуть, вiйнi з Польщею. Се незвичайно пiдiймало у них дух, а ще до того саме пiд ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами Украєни перспективи ще ширшi. 73. Украєнськi пляни i вiйна 1625 р. В осени того ж 1624 року приєхав до Києва i допитав ся до митрополита чоловiчок, що називав себе Олександром Яхiую, сином i законним наслєдником турецького султана Магомета III (що вмер р. 1606). Казав, iцо його мати, Грекиня з роду, викрала його з двору султанського i виховала в православнiй вiрi; що його як законного претендента на трон султанський чекау нетерпляче весь християнський свiт Туреччини: Болгари, Серби, Албанцє i Греки присягли вже йому як свому законному цареви i чекають його з готовим вiйськом в 130 тис. воякiв. Але вiн хоче приуднати до сеє спiлки ще Украєну i Московщину, щоб з ними разом розвалити царство Турецьке. Сподєвауть ся одначе помочи i вiд рiжних ворогiв Туреччини з Захiдньоє Европи: вiд герцога тосканського, вiд Iспанп i т. ин. Митрополит, вислухавши сих оповiдань, не знати чи повiрив тому всьому, але подумав, що з сього може вийти щось користне. Вiн справив Яхiю з своєми людьми на Запороже, i той зараз таки став з козаками i Шагiн-гераум укладати пляни вiйни з Туреччиною. Митрополит же задумав зацiкавити сею справою Москву i зробити єє тим бiльш охочею для вмiщання в украєнськi справи. Виєхав сам в сторони козацькi й разом з козаками й Яхiую вирядив нове посольство до Москви: єхали козаки запорозькi й пiсланець Яхiє Марко Македонянин. Мали вони оповiсти цареви про тi пляни i союзи Яхiєнi та просити для нього царськоє помочи, чи вiйськом чи грошима. Але се не дуже удалось. Цар видко теж зацiкавив ся справою: пiсланець Яхiє був представлений йому потайки помiж запорозькими послами; цар переслав через нього Яхiє богатi дарунки, але вмiшати ся сам в його справи .чи в украєнське повстанну все таки не вiдважив ся. З широких плянiв украєнсько-кримсько-московського i ще незна-ти якого союзу, що укладали собi украєнськi полєтики києвськi чи запорозькi, таким чином не вийшло нєчого. Переговори тодєшнi зiстали ся тiльки памяткою тих широких комбiнацiй, що пригадують собою попереднi мрiє Дмитра Вишневенького i пiзнiйшi заходи Богдана Хмельницького. Д тим часом покладаючи ся на рiжнi союзи i загнавши ся в широкi пляни, козаччина досить болючо наскочила на сувору дiйснiсть вiйни з Польщею. Московськi бояре казали правду, що самi козаки ще не досить пильнують справи, аби Москвi до неє устрявати. Вiйсько козацьке здало ся на те, що у у нього пiд боком новий союзник, хан кримський, i мабуть Польща не схоче зачiпати ся вiд разу i з ним i з козаками, тому далє займала ся морськими походами, не журячи ся польськими жаданнями та погрозами. Трiчи ходило на море, з великими силами, i ся морська вiйна затягла ся на пiзню осiнь. А тим часом гетьман польський Конуцпольский все збирав ся приборкати козакiв, що й йому самому, яко державцеви великих королiвщин на Украєнi кiсткою в горлє сидiли, i саме тепер зiбрав ся на них. Далє вiдкладати не можна було, бо заносило ея на вiйну з Шведами; прийшло ся б iти з Украєни, кинувши єє на волю козацьку. На перешкодi стояв союз козаччини з Кримом, але Конуцпольскому лiтом 1625 р. удало ся закупити грощима Шагiн.герая i його брата, щоб вони не мiшали ся до вiйни його з козаками. Потiм спiшно, поки ще козаки не вернули ся з моря, Конуцпольский пiслав своу вiйсько на Украєну, а сам з комiсарами поспiшив за ними слiдом. Похiд сей застав козакiв зовсiм неприготованими. Не стрiчаючи нєде козацького вiйська по дорозi, Конуцпольский пройшов цiлу Украєну аж до Канова; але й тут було тiльки три тисячi козакiв, що не могли помiряти ся з польським вiйськом i оборонною рукою пiшли пiд Черкаси, на зустрiч головному вiйську, що мало прийти з Запорожа. Сим несподiваним маршум Конуцпольский примусив Украєну сидiти тихо, не дав старшинi скликати козакiв оселих "на волости". Тим часом гетьман Жмайло на Запорожу богато потратив часу, чекаючи козакiв з моря, та пересилаючи ся з ханом, щоб помiг козакам, згiдно з союзом. Конуцпольский за той час дочекав ся комiсарських полкiв, так що його вiйсько числом зрiвняло ся з козацьким або навiть i перейшло його, а при тiм було краще уоружене i споряжене, нiж не приготоване до вiйни вiйсько козацьке. Козаки одначе рiшились не пiддавати ся. Комiсари жадали, щоб козаки видали проводирiв морських походiв i всяких своувiльств (того року стали ся розрухи в Києвi: вбито одного унiятського священика i вiйта Ходику, за те що хотiв ширити унiю), також аби видали Яхiю i послiв посиланих до Москви, зменьшили вiйсько козацьке "до давнєйше означеного числа" i таке иньше-всього сього козаки не могли прийняти. Битва стала ся пiд Криловим, на рiцє Цибульнику, i хоч козаки держали ся добре, але кiнець кiнцем сю позицiю признали собi незручною i потайки вiдступили далє на полудну, над Курукове озеро (пiд теперiшнiм Круковим). По дорозi полишили своє застави, якi гинули до ноги, аби тiльки стримати Полякiв, про те Поляки досить скоро добили ся до головного козацького вiйська, перше нiж воно встигло добре заложити ся табором. Одначе табору козацького здобути не здолали i кiнець кiнцем, бачучи перед собою затяжну вiйну, розпочали переговори. По довгих пересилках i торгах удало ся Конуцпольскому, що козаки пiдписали з комiсарами умову, аби козакiв на будуче було тiльки 6 тисяч, i мешкати з правами козацькими вони могли тiльки в королiвщинах; протягом 12 тижнєв мав бути списаний реустр того шеститисячного козацького вiйська i хто не попаде до того реустру- мав бути в пiдданствi своєм панам i урядам. Сповнити сього козаки не могли, хоч би як хотiли. Але Конуцпольский i комiсари переконали єх, що инакше не можуть закiнчити походу, i не уступлять ся з Украєни, поки не доведуть сього дiла до кiнця. Старшина козацька могла потiшати козакiв, що в дєйсности сеє курукiвськоє устави Полякам допильнувати не вдасть ся, бо польське вiйсько мусить iти на вiйну з Шведами, що вже й зачала ся-мабуть i козакiв будуть кликати, а тодi всi курукiвськi постанови пiдуть в забуте. За помiчю старшини новому гетьману Михайлови Дорошенкови, вибраному на мiсце Жмайла пiд Куруковим, удало ся тихо i без замiшань сповнити, чого вiд нього добивали ся комiсари. Списав реустр, виключив з вiйська всiх хто не попав до реустру. Але всяким способом протягав виселенну козакiв з панських маутностей, сподєючи ся, що вдасть ся вiдчепити ся вiд сеє прикрости i взагалi вiд усєх тих курукiвських постанов. 74. Вiйна 1630-го року. Дорошенко, чоловiк зручний, добрий правитель, i старшина, що пiдтримувала його, вплинули на украєнську люднiсть, щоб терпеливо перечекала сє тєснi часи, не доводячи до новоє вiйни. Йому удало ся навiть стримати виписчикiв (так звали ся козаки "виписанi" з вiйська, себто не вписанi до реустру), щоб не ходили на море, i дєЙсно крiм дрiбних виєздiв на море нiяких бiльших походiв не було. На щасте наспiла нова вiйна Махмет-герая i Шагiн-герая з Турками, i козаки брали в нєй участь, з потайною згодою польського правительства, що хотєло затримати союз з ?ераями против Туркiв. Кiлька разiв ходили козаки в похiд до Криму з тими своєми союзниками, добиваючи ся до Кафи, до Бахчiсараю, i в однiм з тих походiв наложив головою й сам Дорошенко. Се було нещастем, бо його наступники не вмiли покермувати так зручно козаччиною, не допускаючи єє до суперечок з правительством; але якийсь чась все таки удавало ся пiдтримувати спокiй. Се був час коли не тiльки мiж козаччиною, особливо вищими верствами єє, але i мiж громадянством i в церковних кругах взяв гору настрiй угодовий, компромiсовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина києвського духовенства i украєнськоє суспiльности готова була йти на угоду з правительством, сподєваючи ся тим способом прийти до якихось спокiйнєйших, можливiйших вiдносин. На передє такого угодового напряму стояв Мелетий Смотрицький, славний украєнський письменник i богослов. Збентежений тими гоненiями, що впали на нього пiсля того як його висвячено на архiупископа полоцького, вiн виєхав був з Украєни до Грекiв, i вернувши ся став намовляти православних до згоди з католиками. Потiм набiть перейшов на унєю, коли та угода розбила ся о супротивленну православних, i вiдкинений православними вмер скоро в Дерманськiм монастири на Волини, що випросив собi вiд магнатiв-католикiв. Але не вiн оден хилив ся тепер до порозумiння з правительством i католиками. Хилив ся до згоди i новий архимандрит печорський, прославлений потiм Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив рiшучого невдоволення православних против яких небудь уступок правительству, католицтву i унЄє. Переважна бiльшiсть громадянства стояла по сторонi правовiрних, в родi Копинського, i против всякоє угоди, i кiнець кiнцем змусила влади-кiв залишити всякi переговори про се. Але все таке вже то одно, що з києвських кругiв не було побудок козакам до гострiйших виступiв против правительства-теж помагало спокiйнєйшим вiдносинам, i якось згода стояла, хоч старшина сильно гнєвала ся на правительство, що не цєнить всього того що вона робить для нього, всiх служб i послушности. Заступник Конуипольского на Украєнi. Стеф. Хмелецкий з свого боку пiдтримував добрi вiдносини з козацькою стороною i скiльки вiд нього залежало, пильнував не наприкряти ся єй. Не дуже пильнував курукiвських постанов-i до якогось часу згода стояла. На гiрше пiшло, як вмер Хмулуцкий, а натомiсть з шведськоє вiйни вернув ся знову на Украєну завзятий ворог козакiв Конуцпольский, i з ним незаплачене польське вiйсько (з кiнцем 1629 р.). Полякiв розкватировано на Украєнi, на великiм просторi (говорили, що Конуцпольский умисно єх роскидав, аби не вчинили бунту), i сє польськi вояки сильно докучали козакам i всякiй иньшiй украєнськiй людности. Се викликало серед неє супротивлен-ня i бунти, а тим часом Конуцпольский домагав ся, аби у всiм сповняли ся курукiвськi постанови i кождий непослух зараз збирався "кровю хлопською гасити". Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам вiд себе стараючи ся, вислав жаданну на Запороже, аби тамошнє козаки вийшли "на волость" i прилучили ся до реустрового вiйська "для послуг воунних". Коли ж тi не послухали, виписано єх з реустру. Тодi Запорожцi пiд проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурили, що йдуть в послушности, потiм напали несподєвано, вхопили його i приставивши до вiйська, засудили на смерть i стяли. Довiдавши ся про се, реустровцє почали тєкати до польського вiйська, що стояло в Корсунi. Запорожцi, приступивши, почали єх добувати; простi реустровi почали переходити до Запорозцєв, лишаючи старшину; мiщане корсунськi почали громити Полякiв з свого боку; вояки польськi мусєли утєкати з самою душею. Так почало ся повстанну. Запорожцi розiслали по Украєнi своє унєверсали, закликаючи всiх до вiйська-хто був козаком, або хоче ним бути, аби всi прибували, вiльностей козацьких заживали, вiру благочестиву вiд замислiв лядських ратували. Трiвожнi поголоски про якiсь замисли Ляхiв на православну вiру, вже перед тим ходили особливо вiд церковних соборiв, що вiдправляли ся лiтом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволенну мiж козаччиною i народом на тих духовних, що брали в них участь, i на Ляхiв, що до того єх приводили. Тепер сi трiвожнi чутки про польськi замисли на вiру православну почали чiпати ся до козацького повстання. Оповiдали, що польське вiйсько було розкватироване по Украєнi на те, аби винищити всiх православних, що Грицько Чорний був присяг на унєю й за те його вбито, а унiати тi грошi що нєби то збирали на школи, дали Конуцпольскому на вiйсько, аби знищив православних, i таке иньше. Козацьке повстанну перемiняло ся на вiйну за вiру. Купили ся виписчики, пiдiймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнiрiв де запопало. Сим разом вийшло отже зовсiм навпаки нєж 1625 р.: не Конуцпольский захопив несподiвано 222. Брама Дерманського монастиря. козакiв, а вони його, i перше нiж вiн постягав своєх воякiв, котрих так необережно роскидав, повстанну обхопило вже всю схiдню Украєну i вiйсько козацьке зросло не звичайно. Не можучи зiбрати зараз вiйсько, Конуцпольский пiслав на мiсця повстання свого повiрника Самiйла Лаща, славного забiяку, а той почав "гамувати люде" по своуму. Вiн i мiж шляхтою був звiсний, як останнiй розбiйник, що нєкому не перепускав, нєкого не жалував з своую бандою проклятою: оповiдали, що на нєм було засудiв за рiжнi злочини бiльше 200, а позбавлений чести шляхетськоє був 37 раз, але поки жив Конуцпольский, вiн його заслонював своєми екземптами (посвiдченнями, що той занятий на вiйськовiй службi, тому сповненну всяких засудiв над ним треба припинити); коли Конуцпольский умер, то шляхта Києвського воуводства оружним походом, зiбравши до 12 тис. людей, пiшла на гнєздо Лаща i вигнала вiдти всєх його людей i сємю, аби не було й слиху про них. Отакого чоловiка пустив тепер Конуцпольский перед себе гамувати людей; можна собi уявити, що вiн виробляв! Сучасник Киянин, що переказуу тодєшнє поголоски, оповiдау, що Лащ напавши на Ли-сянку на сам Великдень, застав людей в церквi i порiзав єх усiх, вiд попа почавши, а скiнчивши жiнками й дєтьми; про мiстечко Димир теж каже, що Поляки тодi цєле вирiзали. Цiле не цiле, але сє звiстки малюють перед нами тодєшнєй настрiй-можемо з того зна- ти, якi почутя живили в собi люде на Ляхiв, i зрозумiла рiч, що де Украєнцi надибали Ляхiв воякiв, то теж платили чим могли. Така дрiбна вiйна зайняла цiлий мiсяць квiтень. Козаки за сей час зiбрали ся пiд Переяслав, приготовили ся до вiйни, заставили Днiпровий берiг своєми заставами. Конецпольскии, позбиравши яке мiг вiйсько, перейшов пiд Києвом Днєпро, але наскочивши на козакiв, мало не опинив ся в неволє i чим скорше вернув ся назад. Потiм уже з бiльшою обережнiстю переправив своу вiйсько i розложив його в шанцях мiж Днiпровим берегом i Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його вiйсько, i так невелике, ще бiльше змалєло i вiн попросту не мав з чим зачiпати козакiв: його приступи пiд козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи вiд короля, але той теж не мав чим помогти, а дрiбнєйшi полки, що йшли до польського вiйська, не могли пробити ся до Переяслава через побунтовану Украєну. Повстанцi украєнськi ходили по всєй Поднєпрянщинє, побивали i грабили польськi роти i тих Полякiв, що Конуцпольский розставив над Днєпром. Нарештi по двох тижнях тоє переяславськоє вiйни стала ся рiшуча битва. Се та битва, що на основi пiзнiйших переказiв оспiвана була Шевченком в "Тарасовiй Ночи". Києвський лiтописець записуу про неє так: Лащ, а за ним i Конуц-польский, помiтивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб єi погромити, i загнали ся вiд обозу досить далеко. Якiсь два гайдуки, перебiгши до козакiв, сповiстили єх, що Конуцпольского нема в обозє. Тодi козаки напали на обоз i розгромили, забрали гармати i гакiвницi i до свого табору притягли. Наспiв на те Конуцпольский, але i його взяли так, що мусiв просити згоди, i на тiм битва перестала. Звiстки очевидцiв потверджують, що Полякiв сильно погромлено в сєй битвi: розбито обоз, перервано дорогу до Днiпра, i Конуипольский мусiв помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся на тiм, що все забувауть ся: i козаки що збунтували ся, i тих трохи реустрових що зiстали ся при Поляках (було єх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть однi одним докоряти. Реустр збiльшено до 8 тисяч, а що найважнєйшi- його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нє- кожний, значить, мiг користувати ся вiльностями козацькими. 75. Безкоролєве. Що козаччина не програла переяславськоє вiйни, а навпаки ще сильнiйшою ногою стала на Украєнi, се було дуже корисне в тодiшнiх украєнських вiдносинах: наближала ся хвиля, коли украєнське громадянство збирало ся дати рiшучу i властиво вже останню битву за справу народню на полi парляментарнiм, сеймовiм. Виступити могла тут сама тiльки украєнська шляхта, єє слабкi останки якi ще тримали ся при своєй народности; але важно було, щоб вони чули за собою широкi круги громадянства украєнського, реальну силу козачу i щоб польська суспiльнiсть теж вiдчула се. Доживав своє останнє днi король Жигимонт, сей невблаганний ворог народнiх змагань украєнських, i все на Украєнє й Бiлоруси готовило ся до рiшучоє боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля i виготовленню расiа сопуепiа, себто тих умов, що мали бути йому при виборi предложенi i ним прийнятi та присягою потвердженi, по конституцiє польськiй Ще за житя його украєнськi посли, бачучи, що не можуть нєчого добити ся насоймi против завзятя Жигимонта, казали унiатам: "бачимо, що нєчого не здобудемо, поки живе сей король, але пiд час безкоролєвя ми всiми силами повстанемо на вас". I коли пiшли вiстки, що король догорау, король вмирау,-украєнське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва, мiщанство, козацька старшина-всi почали готовити ся, щоб натиснути на Полякiв i на будучого короля, аби вже раз скiнчили ся тi незноснi кривди, якi дєяли ся украєнськiй народности, церквi, культурному i нацiональному житю. 224. Петро Могила. Король умер в мiсяцє квiтнi 1642 р. Хоч у нього були сини, i старший з них Володислав вперед уже вважав ся баткiвським наслєдником, про те по польськiй конституцiє треба було його вибирати, i то насамперед скликати сойм конвокацiйний, щоб завести порядок на час безкоролєвя, потiм сойм елукцiйний для вибору i вироблення расiа сопуепiа, i нарештi сойм коронацiйний для короновання. Сойм конвокацiйний був скликаний зараз лєтом того року i вже на нєм украєнськi депутати-а серед них особливо старi парляментаристи волинський депутат Древинський, браславський Кропивницький i поруч них новий дєяч Адам Кисiль-всєми силами добивали ся, щоб украєнська справа була полагоджена насамперед, а без того щоб не приступати до вибору королiвського. Подтримували єх також посли вiд козацького вiйська, висланi тодєшнєм гетьманом Петражицьким- Кулагою: добивали ся заспокоуння вiри, а для себе права участи в виборi короля, нарiвнi з шляхтою. Се була важна справа, вона висувала питанну про участь козакiв в соймованню взагалi, а се дало б єм важний вплив на полiтичне житу. Але шляхта спротивила ся допущенню козакiв до вибору, а посли козацькi якось не вмiли постояти перед високими панами; дарма, що Кулага для сильнєйшого вражiння посунув з вiйськом на Волинь i тут мауткам козацьких неприхильникiв дав почути на собi козацьку руку. Справу ж вiри православноє вiдлежено на сойм елукцiйний. Се дуже не сподобало ся в украєнських кругах i з тим бiльшим завзятем ставили ся вони на елекцiйнiм соймi, скликанiм на осєнь. На першiм плянє стояла справа владикiв. Православнi хотiли добити ся того, щоб старi православнi владицтва, монастирi, церкви вiдiбрано вiд унєатiв i вiддано православним; але так далеко iти не важили ся навiть тi що хотєли православних задоволити, в тiм i сам королевич Володислав. I так йому приходило ся йти супроти польського духовенства i завзятих католикiв, що були помiж сенаторами й иньшими дiячами Польщi. Нарештi стало на тiм, щоб роздiлити владицтва i всяке иньше добро давнiйшоє православноє церкви мiж православними й унiатами. Постановлено зробити двi митрополiє, православну i унiатську, а владицтва подiлити по полованє: православним дати владицтва: львiвське, перемиське i луцьке на Вкраiнi та зробити iм одно нове владицтво на Бiлоруси, а унєатам вiддати давнiйше владицтво полоцько-витебське на Бiлоруси i три украєнськi: володимирське, холмське i пинськотурiвське; мали бути роздiленi мiж ними також церкви й монастирi-осiбними королiвськими комiсарами. Православнi хоч не хоч мусiли згодити ся на се. I то королевич тiльки своєм особистим впливом переводив сей закон, против виразного супротивлення духовних i богатьох свiтських сенаторiв, що не хотєли згодити ся на се без дозволу папи-ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, що треба задоволити Украєнцiв i козакiв з огляда на Москву: з Москвою вiн збирав ся воювати, бо кiнчало ся перемиру, а як не задоволити православноє справи, то козаки не схочуть помагати, або й пiд Москву пiдуть Справдi мiж козаками Копинський, то-дєшнєй митрополит, пускав такi гадки, що в Польщi однаково нiчого не добють ся: треба йти пiд московського царя. Кiнець кiнцем Володиславу вдало ся прихилити богатьох сенаторiв до тих уступок для православних. Мали бути також виданi закони про рiвноправнiсть православних по мiстах то що-але про се шкода говорити, бо то все зiстало ся на паперi тiльки, якi б не великi були тi здобутки украєнськi, та все таки й вони значили дуже багато: при тих слабких силах православних Украєнцiв, якими вони могли роспорядити на соймi, i то була велика побiда- остання парляментарна побiда, здобута останками украєнськоє шляхти, що слiдом змалiли й росплили ся майже до решти серед шляхти польськоє. Украєнцi рiшили кувати зелiзо поки горяче, i зараз узяли ся до вибору митрополита. Тих самовiльно поставлених владикiв i митрополита Копинського правительство не хотєло прийняти, i в тiм православнi мусєли уступити. На митрополiю тут же на мiсцє вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. Вiн мав мiж польськими панами знайомости, своякiв i приятелiв, свого часу потягав за правительственними заходами коло зуднання православних з унiатами, тому Поляки хотєли його бачити митрополитом на мiсце Копинського. Украєнцi, особливо козаки з початку дивили ся на нього невiрно, як настав вiн печорським архимандритом (1627). Вiн тодє заходив ся заводити в Києвi свою власну школу- колегiю для науки латинськоє, против школи брацькоє, i рiжнi правовiрники православнi пiдняли на нього козакiв, а тi збирали ся вже побити учителєв тоє школи i самого Могилу, пiдозрiваючи в тiм якусь лядську штуку. Могила мусiв вiдступити вiд свого i кiнець 225. Руєни собора св. Софiє в Києвi (з сучасного малюнка). кiнцем стало на тiм. що вiн прилучив свою школу до брацькоє, взяв єє в свою опiку, як старший братчик, i реформував єє на свiй спосiб- на взiрець узуєтських колегiй сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцiю. Уступка, зроблена ним, помирила з Могилою Киян i козакiв, а велика енергiя й запопадливiсть, яку показав вiн i в сєм дiлi i в иньших справах церковних, здобула йому поважанну в украєнськiм громадянствi, i воно досить радо згодило ся вибрати тепер його митрополитом. Не помилило ся, бо справдi Могила зуднавши в своєх руках величезнi монастирськi засоби з властю i авторитетом митрополита, вмiв покермувати справами освiтними й церковними енергiчно й вдатно. В його руках зiстав ся Печерський монастир з величезними богацтвами, йому вiддано тепер иньший пребогатий монастир Пустинсько-Миколаєвський; Михайлiвський, де проживали попереднi митрополити, також перейшов пiд його вплив. Далi зiсгавав ся вiн старшим братчиком i керманичем брацтва. В його руках зiбрали ся всi засоби, всє iнституцiє православного Києва. I вiн використав отсє небувалi засоби й авторитет. Вiдживив й упорядкував запущене i розстроуне церковне житу православне. Високо поставив брацьку колегiю-пiзнєйшу києвську академiю, що на честь його потiм носила iмя "Могилянськоє". Розвинув великий рух видавничий, дбав про розвiй лiтератури й учености, хоч, треба то сказати, ся києвська могилянська ученiсть досить далека була народньому украєнському житю, бо приноровлялась бiльше до церковно-словянських взiрцiв, з одного боку, i до польсько-латинськоє культури 226. Св. Софiя по Могилинiй реставрацiє (з малюнка 1651 р.). шляхетськоє-з другого. Поняту про народню украєнську стихiю ще не встигло виробити ся ясно, а навiть подекуди нова шкiльна наука й письменство пiшли назад против початкив письменства на живiй, розговiрнiй мовi, що заявили ся вже перед тим. Але сього тодi не бачили i високо ставили енергiю i рухливiсть нового митрополита. Свою енергiю i запопадливiсть Могила показав зараз по виборi, зайнявши ся вибором православного владики для Перемищини, де засЄв був унiат Крупецкий i не хотiв уступати ся, хоч як його хотiли позбути ся Украєнцi. Вибрано владикою украєнського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, чоловiка дуже завзятого-хотiли мати такого, щоб видер з рук унiатiв се владицтво, признане останнiм законом за православними. Але з рiзких виступiв Гулевича-оружних наєздiв, якi вiн чинив, проводячи мiсцевою украєнскою шляхтою, щоб вiдiбрати церкви та маутки своує упархiє, скористали Поляки, добули на нього засуд i потiм той засуд зняли за дорогу цєну-епархiє на православну i унiатську. Могила був обережнiйший. Вiн теж мусiв здобути силомiць свою катедральну церку-св. Софiю, що була в руках унєатiв. Але се зробили його люде наперед, а Могила приєхав на готове. Се було в звичаях того часу, i серед православних тiльки збiльшило славу Могили як чоловiка, що вмiу сильно постояти за добро православноє церкви, i за се пробачили йому навiть суворе поступованну з попереднiм митрополитом Копинським, шо не хотiв добровiльно уступити ся перед Могилою, вважаючи його лядським прислужником. Та мусєв. Кияне, духовенство, доохрестна шляхта украєнська радiсно витали Могилу, стрiчами, промовами, вiршами й школярськими орацiями. В його особi святкували свою першу нацiональну побiду по стiлькох лiтах смутку, неволi й пониження. 76. Сулима i Павлюк. Новий король горiв воунними замислами, але польська шляхта була неохоча до його плянiв, тому Володислав дуже цiнив козакiв i дбав про єх прихильнiсть. Зараз по своєй коронацiє зачав вiн вiйну з Москвою, а козакiв ще перед тим вислав на пограничнi сiверськi землi, що належали до Москви. В похiд свiй пiд Смоленськ теж закликав козакiв. Сойм одначе не дав йому повести вiйну по своєй волi i вже на другий рiк Володислав мусєв єє закiнчити. Сподєвав ся, що розгорить ся за те вiйна з Туреччиною, але й тут сенатори польськi наказали Конуцпольскому, щоб нєяким чином не зачiпав ся з Турками i пильнував прийти з ними до згоди, i так Конуцпольский учинив. Рiшено було поставити коло порогiв крiпость, щоб загородити козакам путь на Запороже, i Конуцпольский поручив звiсному вже нам iнжiнуру свому Бопляну, аби знайшов вiдповiдне мiсце. Сим разом справа не зiстала ся в проектi (як то вже не раз бувало): справдi коло Козацького порога зачали будувати замок, i вже за кiлька мiсяцiв стояла там польська залога, на великий гнєв козакам, котрих не тiльки не пускали на Запорожи, а ще й робили рiжнi прикрости, перешкоджаючи в усяких промислах степових. I без того козаки були незадоволенi, бо не тiльки нiчого не дiстали за останню вiйну, а ще користаючи з спокiйного часу уймали єм навiть против давнєйшого,-а тут iще така халепа! Отже чекали тiльки нагоди, щоб розвязати собi руки i знищити ненависне лядське гнiздо. Подумати тiльки-куди залiзло! Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччинi шведська вiйна що нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як i його батько, мав претенсiє на шведську корону, бо його батько був з шведського королiвського роду i якийсь час був навiть королем шведським; тому вiн з великою радiстю вхопив ся за сю вiйну. Збирав ся воюваюти Шведiв на морi, а згадавши собi козацькi походи, задумав пустити на них козакiв: виписав козацьких майстрiв, щоб вони на Нєманє зробили тридцять чайок i наказав зiбрати понад реустр з пiвтори тисячi козакiв в сей похiд. Так i зроблено було, i козаки себе й на Балтийськiм морi показали не гiрше як на Чорнiм: Шведи привитали єх з гармать, але гарматнi кулi козацьким чайкам не пошкодили, вони кинули ся на шведський корабель, здобули й навели доброго страху на Шведiв. Всє дивували ся, як вони на тих малих човнах зносили вiтер i бурю i розкиданi вiтром зараз же знову збирали ся в порядку. Але повоювати тут єм не прийшло ся, бо й тут вiйна не витанцювала ся i незабаром король сказав козакам вертати на Украєну, а чайки поховати про дальшу потребу. 227. Козаки (сучасна гравюра). Тим часом наУкраєнє козаки, не знаючи, що дєло йде до згоди, сподєвали ся, що Польща вплутаеть ся в тяжку вiйну й не буде мати змоги дуже пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся вiд ненавистного Кодака. Тодiшнiй гетьман козацький Iван Судима несподiвано, в ночи напав на Кодацький замок, здобув його, вхопив коменданта й казав розстрiляти, иньших воякiв порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гнiву в Польщi. Конуцпольский, що вже вертав ся з шведськоє вiйни на Украєну, грозив крiвавим погромом козакам за таку обиду. Реустровi козаки, щоб не допустити до вiйни, постановили видати тяжкому ворогови провiдникiв того нападу на Кодак, Судиму i його близших товаришiв-старшину. Адам Кисiль, що був комiсаром в справах козацьких, оповiдау, що його попередник i старший товариш в сих справах Лукаш Жолкевский (брат гетьмана) крiм того й грошима сипнув мiж козаччину, намовляючи, аби вiдступила вiд Сулими. Реустровцє вхопили Судиму i пятьох його то-варищiв i вислали в кайданах до Варшави, а там єх на соймi судили й засудили на смерть. Поляки, навiть неприхильнi козакам, дуже жалували, що такi славнi вояки згинуть вiд меча катiвського-особливо Судима. Вiн був довголєтнєм ватажком козацьким, кiлька разiв був гетьманом, безлiч ходив на Туркiв i нєколи навiть рани на вiйнi не дiстав. Мав золоту медалю вiд папи Павла (що був папою в другiм десятилєтю XVII в.), а дiстав єє за те, що здобувши турецьку галеру i на нєй взявши в неволю багато Туркiв, триста тих турецьких бранцєв привiв до Риму i подарував папi. Сам король силкував ся якось виратувати його вiд смерти, але не мiг. Намовляли Судиму перейти на католицтво, подаючи надiю, що се його уратуу, i вiн послухав, але се нiчого не помогло: стято його, потiм тiло розрубано i повiшено на чотирох рогах мiських улиць. Вiдсилаючи Судиму i його товаришiв на смерть, реустровцє просили i короля рiжних пiльг: аби єх старости не кривдили, та й грошi за службу, давно вже не "лаченi, аби раз уже єм заплатили. Король обiцяв, та не було чим виплатити, як звичайно; навiть кодацький замок не було чим вiдновити. Тим часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своувiльних пильнувалii. Але се приходилось єм все тяжше. бо не тiльки виписчики, а й реустровi козаки все бiльше почали бунтувати ся, жалуючи ся, що вiд них служби й послуху хочуть а грошей не платять i вiд утискiв панських i старостинських не дають оборони. Кисiль, що був тодє комiсаром, старав ся пiдтримувати порядок, прикладом Жолкевского роздаючи грошi мiж старшину, аби гамувала "чернь" козацьку. Тодiшнiй гетьман Томи-ленко i писар вiйськовий Онушкевич теж старали ся гамувати як могли; але козаччина бунтувала ся, особливо козаки правобiчнi: Черкаський i Чигиринський полк, а головним привiдцею невдоволення був Павлюк Бут. На хвилю заняли козакiв справи кримськi. Хан тодєшнєй Iнает-герай, збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагiн-герай, намовляв козакiв, аби разом з ним iшли воювати Туркiв i єх пiдручникiв. Козаччина своувiльна з Павлюком справдi рушила в Крим i се трохи протягло спокiй на Украєнє. Але вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав вiдти пiдiймати козаччину. Уже тепер i грошi, привезенi нарештi королiвськими комiсарами, не 229. Адалi Кисiль (портрет пiзнєиший, як вiн уже був воуводою києвським). богато поправили: реустровцє пiдносили рiжнi жалє, Павлюк намовляв єх пiдiймати ся, доходити своєх правд, инакше грозив, що буде єм бiда вiд повстання. Армату козацьку Павлюкiвцє захопили й забрали на Запороже. Томиленко намовляв, аби не бунтували ся, але сам нiчим не виступав против них, i його пiдозрiвали, що вiн сам до Павлюка хилить ся. Тодє реустровцє скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко бiльш певного- але се послужило тiльки початком до повстання. Павлюк вислав на волость своєх полковникiв Кирпа Скидана i Семена Биховця з листами, закликаючи козакiв, мiшан i всякого стану людей, аби пiдiймали ся й iшли до вiйська, "а тих зрадникiв, що єм пан Жолкевский обiди, вечерi й бенкети справляв, а за то йрму наших товаришiв повидавали"- аби не тримали ся й не боронили. Козаки пiдняли ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й вiдвезли до Павлюка, що стояв пiд Боровицею, за Черкасами; тут єх судили, засудили i смертю скарали. Одначе по сєм Павлюк замiсть зараз iти з вiйськом на волость, вернув ся на Запороже. Говорили, що змовляуть ся з ханом i донськими козаками, аби прийшли йому в помiч. На волости лишив вiн своєм заступником Скидана i той ширив повстанну й збирав вiйсько. Розсилав своєх козакiв з листами, закликаючи всєх, хто тiльки тримауть ся благочестивоє вiри, аби пiдiймали ся на Полякiв. I справдi народ пiдiймав ся, громив шляхту й приставав до вiйська, особливо за Днiпром, де трохи не цєле селянство покозачило ся-"чисто що хлоп то козак", як Поляки доносили. Але се була помилка Павлюкова, що вiн сам тим часом сидєв на Запорожу i завчасу не зайняв позицiє на волости. Повторило ся подiбне як в 1625 р. Вiйсько польське, пiд проводом польного гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло пройти в Черкащину, поки Павлюк поспiв з Запорожа, i се пiдрiзало дух у повстанцєв-повстанну потахло, не маючи посеред себе головного вiйська козацького. Скидай, що стояв в Корсунi, не важив ся сам стати против Потоцкого i вiдступив пiд Мошни та став туди скликати всiх з волости. Лiвобiчнi козаки пiд проводом Кизима стояли за Днiпром, вагаючи ся, чи встрявати в вiйну, що так непевно починала виглядати. Павлюк, притягнувши пiд Мошни, закликав лiвобiчних, щоб за вiру християнську i золотi вiльности козацькi постояли, але перше нiж вони пристали до вiйська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся рiшуча битва мiж Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Полякiв, що заложили ся табором коло села Кумейкiв; але позицiя польська була добра, неможна було до неє близько приступити за болотами, i Поляки вiдгромивши гарматною стрiльбою козацьке вiйсько, самi перейшли в атаку. Вдарили на табор козацький, розбили його-хоч i з великими втратами; велике замiщанну серед козакiв зробило, що вiд стрiльби зайняв ся у них на возах порох. По сєм Павлюк з К. Скиданом та з иньшою ще своую старшиною, узяв- шитакож i частину гармат, побiг наперед пiд Боровицю i тут став громадити вiйсько. Над вiйськом, що зiстало ся, взяв провiд Дмитро Гуня i далi в порядку з ним почав уступати ся. Хорих i покалiчених мусiли кинути в Мошнах; вiйсько польське заставши єх тут, не пожалувало немiчних i безборонних,побило єх без милосердя. Гуня тим часом прилучив ся пiд Боровицею до Павлюка. Почали ся переговори. Потонкий инакше не хотiв мирити ся, тiльки щоб видали Павлюка, Томиленка, Скидана; Кисiль та иньшi поручили ся словом своєм, що єм нiчого лихого не буде, I реустровцi не втерпiли, видали Павлюка i Томиленка. Скидан з Гунею були в Чигринє; зачувши се, що дєуть ся, подали ся вiдти на Запороже. Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Караiмовича; козаки мусєли пiдписати заяву, що вони будуть сповняти рос-порядження Потоцкого, своувiльникiв з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву мiж иньшими пiдписав також i Богдан Хмельницький яко писар вiйськовий-вперше ми його тут стрiчаумо мiж козачою старшиною. Приборкавши отак козакiв, Потоцкий поручив реустровцям, щоб зробили тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на Украєнi- пройшов на Києв, Переяслав, Нiжин, караючи людей, замiшаних в повстанну: вбивав на палю й иньшi нелюдськi муки завдавав. Потiм розложив для постраху вiйсько польське по всєй Украєнi лiвобiчнiй i правобiчнiй. 77. Острянинова вiйна i пригнетенну козаччини. Придавив Потоцкий козаччину на волости, але на Запорожу не здужав задавити: там далє збирав ся козацький нарiд. Ватаги Кизима i Скидана, уступивши ся перед реустровими, громадили ся там. Коли полк реустрових прийшов був робити порядок на Запорожу з поручення Потоцкого, пiд проводом Караiмовича, Гуня, що був старшим на Запорожу, не тiльки не пiддав ся, а ще й реустровi з Караiмовичевого вiйська почали переходити до нього, так що той скорiш подав ся назад на волость. Запороже чекало тiльки весни, щоб пiдняти ся наново та нагородити собi програну вiйну, i завчасу розiслало своєх людей-пiдiймати нарiд Старшим вибрано сим разом Яцка Острянина, довголiтнього полковника козацького. Вiн кинув ся на лєвобiчну Украєну, де нарiд особливо був приготований до повстання. Вiйсько польське силкувало ся загородити йому дорогу, але Острянин зручно обминув його, вiд Кремiнчука скрутивши на пiвнiч, i пройшов на усту Голтви, де вона тече до Псла. Тут заложив пiд м Голтвою табор на дуже гарнiй позицiє, серед ярiв i байракiв, i мiцно укрiпив ся. Польське вiйсько, що сгояло на Украєнi, кинулось на Острянина iпробувало здобути табор козацький, але вiдбито його, а потiм козаки, взявши в два огнє з засiдки погромили Полякiв ще гiрше, так що цiлi роти польськi погинули, i мусєли вони вiдступити. 230. Мiсця вiйни 1638 року. Розохочений тим Острянин зробив помилку: замiсть того, щоб зiстати ся на добрiй позицiє та збирати далє вiйсько до себе, вiн, не чекаючи полкiв, що наспiвали до нього, пiшов за Поляками на здогiн пiд Лубни. Сподiвав ся вiн в дорозi перейняти тi полки, що поспiвали до нього-Скидана з Чернигiвщини, Солому з Києвщини, Путивльця й Сикирявого з иньших мiсть. Але розминув ся i пiдiйшовши пiд Лубни, мусiв сам з своєми силами стати до бою з Поляками, програв битву i мусiв спiшно вiдступати в гору до Слобiдщини. А тим часом i тi полки, що йшли йому в помiч-Донцi й Запорозцi, не можучи знайти Острянина, наскочили на Полякiв i мусєли пiддати ся, видали своєх полковникiв, але нiчого не виграли тим; повторила ся iсторiя солоницька: пiд час дальших переговорiв Поляки несподiвано напали на козацький табор i порiзали, побили сих козакiв до ноги. До Острянина тим часом приступила така сила покозаченого народу з Роменщини, що вiн задумав знову вдарити на Полякiв, зайшовши вiд полудня, коло Снiпороду; але нова битва знову випала для козакiв нещасливо, i пiсля того Острянин став вiдступати понад Сулою в низ. Поляки йшли за ним; по новiй битвi пiд Жовнином Острянин вважав справу програною i покинувши вiйсько з частиною козакiв, пiшов за московську границю: оселив ся там в Слобiдщинє, теперiшнiй Харкiвщинi. В тi сторони йшли нашi люди, з того часу як пани польськi стали заводити i за Днiпром польськi порядки, а особливо по кождiй невдатнiй вiйнi велика сила нашого народу йшла туди, осiдала слободами i заводила подiбний устрiй козацький, як на Украєнi. Над полишеним Острянином вiйськом взяв провiд Дмитро Тома-шович Гуня, що i в торiшнiй вiйнi вже раз виратував вiйсько козацьке вiд погибели i сим разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру вiдправу Полякам, а потiм, чуючи, що надтягау сам гетьман Потоцкий з новими силами, вiдступив на саме Днiприще й заложив тут новий табор на старих окопах, над старим рiчищем Днiпровим, де ще за давнiх часiв били ся козаки з старостою черкаським. Позицiя була незвичайно добра, а Гуня ще так добре єi укрiпив, що потiм польськi iнжiнери признавали, що позицiю сю нiяк не можна було добути; хiба тiльки голодом можна було виморити той табор, а не здобути. Се вiдступленну з пiд Жовнина i оборона на Старцi-Днiпрi записали Гуню на вiчнi часи мiж найславнєйшими проводирями козацькими. Потоцкий обложив козацький табор, але побачив, що здобути його не можна, i розпочав переговори; Гуня вiдповiв, що не вiд того аби мирити ся, але не так як пiд Кумейками, а з честю-щоб козакам вернено всi давнi вiльности. Умисно затягав переговори, сподiваючи ся, що прийдуть помочи, а Поляки постоявши, стратять охоту до вiйни. Пробував єх Потоцкий обстрiлювати -терпiли. Задумав виманити з табору i почав нищити, палити сусiднi околицi-козаки жалували ся, але таки терпiли. Зносили недостачу в поживi й припасi, сподiваючи ся полковника Филоненка, що вiз до них всякий запас з-за Днiпра. Та спiткало єх нещасту: наскочив Филоненко на Полякiв i хоч сам пробив ся, але з голими руками: весь обоз його попав в руки Полякам. Дуже се пiдрiзало козакiв i тепер вони вже на правду почали просити згоди у Потоцкого. Але той не мав тепер охоти багато говорити: козаки мусєли прийняти тяжкi постанови, що уложив на них сойм по торiшнiм повстанню. Одно що козаки вибороли собi своую завзятою обороною на Старцi: Поляки сим разом не жадали видачi проводирiв -всiм було пробачено, як що тiльки не згинув в битвi або в котрiйсь рiзнє, що без милосердя задавали козакам польськi вояки, де мали до того силу. Аж тепер придушено козаччину. Зiставлено вiйська козацького всього кiлька тисяч. Шiсть тисяч мало бути по закону, але й сього числа не додержувано, бо не вписувано на порожнi мiсця, а крiм того повписувано в реустр богато некозакiв, а Полякiв. Виборну старшину скасовано, всiх старших настановляли впасти польськi, i то полковникiв не з козакiв, а з шляхтичiв польських, i вся вища старшина була польська. Польськi пани мали правити козаччиною. Мешкати козакам позволено тiльки в староствах Черкаськiм, Корсунськiм i Чигиринськiм. Всi не вписанi в реустр мали бути послушнi панам i старостам. Козаки попробували ще просити короля, щоб зняв тi тяжкi постанови, але се нiчого не помагало. Ще якийсь час хвилювала ся ко- 231. Чигирин (рисунок Шевченка). заччина, збирали ся купи, але по двох невдатних вiйнах не мали охоти до третьоє. Потоцкий з вiйськом стояв над душею i не було надiє на успiх нового повстання. По тiм як козацькi посли нi з чим вернули ся, при кiнцє 1638 р. переведено новi порядки Наставлено вiйську козацькому нову старшину, замiсть старшого-комiсара польського, полковниками самих "родовитих шляхтичiв", з козакiв тiльки двох осаулiвта сотникiв. Мiж ними опинив ся й Хмельницький- сотником чигринським. Вiдновлено Кодак: сам Конуцпольский вийшов туди з вiйськом польським, вистояв там, поки скiнчили замок, i поставив залогу; коменданту кодацькому наказано не пускати нєкого на Запороже, а хто б iшов самовiльно-того смертю карати. На Запорожу мали чергувати ся два полки реустровi, щоб стерегти Татар i не давати купчити ся на Низу своувiльникам. На волости розложено польське вiйсько для постраху. Сим разом Польща довгий час не зачинала нєяких воун, не по-трiбувала анi свого вiйська, анi козацького, i новий порядок, заведений законом 1638 р., могли перетримати цєлих десять лєт. Панам польським здавало ся, що се вояи вже на завсiди задавили "козацьку гидру". Аж тепер могло розвинути у всєй своєй пишнотi панське хозяйство на Украєнi, приборкавши "непослушних". 78. Повстанну Хмельницького. Таке сильне придавленну украєнського житя одначе само не вiшувало трiвкости новим порядкам. Всє з невдоволеннум терпiли єх, чекаючи тiльки першоє нагоди, щоб скинути. I реустровi козаки, позбавленi самопорядкування та пiдданi чужим для них i неприхильним начальникам Полякам; i козаки випис-чики, виключенi з вiйська, що на рiвнi з селянами мусєли нести всє тягарi й корити ся панським посєпа-кам, а ще й зносити всякi напасти i наруги вiд росквартированих польських воякiв; i украєнське селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом i гнєвом бачило, як наступау на нього кормига панщинна; i украєнське мiщанство, i духовенство, що стратило помiч i оборону, яку мало в козаччинi. Весь новий порядок держав ся на однiм: на спокою в Польщi, що вона своу вiйсько могла тримати на Украєнi й козакiв не потрiбувала. Перша вiйна, яка б трапилась, пiдрiзала о сє порядки на Украєнє, бо до вiйни треба було б вiйська, треба було б козакiв. На рiдкiсть трапило ся так довго прожити без вiйни. Шляхта мiцно тримала в руках короля i не позволяла йому зачiпати сусiдiв Але кiнець кiнцем того горючого матерiалу на Украєнi так богато зiбрало ся, що вiн навiть i без вiйни загорiв ся-вiд одних чуток про королiвськi бажання вiйни. Володислав носив ся з плянами вiйни з Туреччиною. Пiдбивала його до того сильна республiка венецька, що воювала з Турками - обiцювала приуднати до того й иньшi держави. Знаючи неохоту до вiйни у панiв польських, король задумував напустити козакiв на Туреччину, щоб єє зачiпили, i потайки переговорював ся з козацькою старшиною. Але провiдавши про се, пани так на нього насєли, що мусєв того всього вирiкти ся, i старшина козача ту справу зовсiм затаєла мiж собою. Се було в 1646 роцi. Незадовго по тiм одначе стала ся пригода. що тi королiвськi заходи вивела на яв. Приключила ся кривда велика отому сотникови чигринському Богданови Хмельницькому: забрали йому старостинськi урядники його батькiвщину Суботiвську, знищили господарство, наругали ся з сємє його, а як вiн став тоє кривди доходити, сам опинив ся у вязницi панськiй, з котроє його тiльки приятелi виручили. Розгнiваний i розжалений, стративши все, постановив Хмельницький пiдняти повстанну. Бувши сам в тих потайних переговорах з королем, Хмельницький знав, що король для своєх пляпiв хотiв би збiльшення козацького вiйська i визволення його з панськоє кормиги; тому сподєвав ся, що король не дуже буде против повстання виступати козаки все занадто вiрили в силу i волю королiвську, хоч конституцiя польська дуже мало тоє волє королеви полишала. Оповiдали, що Хмельницький зручним способом викрав у одного з старшини, Барабашенка, листи королiвськi, писанi до козакiв, i з ними утєк на Запороже при кiнцi 1647 року. Там мiж козацтвом своувiльним, а далi й мiж реустровим, що на Запорожу стояли, став вiн ширити гадку про повстанну покликаючи ся на спочуте королiвське, а що ще важнєйше- через своєх знайомих мурзакiв татарських завiв зносини з ханом, намовляючи, щоб з козаками пiслав своєх Татар на Вкраєну. Не нова була се рГч, але Хмельницькому вдало ся те, що не вдавало ся анi Жмайлови, анє Павлюкови. Хан був сердитий на Полякiв, що тi не платять йому умовленноє рiчноє данини, голод був у Криму, треба було вiйни, а поки на Украєнi був спокiй, трудно було там чим поживитися. От i обiцяв хан Хмельницькому помагати, пiслати йому в помiч Тугай - бея, мурзу перекопського з великою ордою татарською. Як про се на Запорожу довiдали ся. Справа повстання була порiшена. Хмельницького вибрано гетьманом. Пiслано потайки вiсти по Украєнi, що на весну буде вiйна, i всякими потайними дорогами почав охочий народ збирати ся за ЗапорОже. Але поголоски про се пiшли й мiж панiв, вони затрiвожили ся й зачали кликати Миколу Потоцкого, аби оборонив Украєну (тодє вже був вiн гетьманом головним, на мiсце Конуцпольского, що помер, а польним гетьманом Калєновский). Потоцкий став ладити ся до вiйни, до походу; король вiдводив його вiд вiйни та радив пустити краще козакiв на море; але Потоцкий бояв ся сойму i не хотєв слухати короля. Писав одначе до Хмельницького, намовляючи його, аби вернув ся на Украєну, але Хмельницький добивав ся, щоб скасовано закон 1638 р. i вернено давнi вiльностi козацькi. Сього Потоцкий сам без сойму не мiг зробити, i так приладив ся на вiйну i з весною рушив на Украєну. Наперед, по великоднє скоро, пiслав свого сина Стефана з кiн- 234. На хорах Богдановоє церкви (старий малюнок). 235. Околиця Жовтих Вод. ним вiйськом i з козаками, а иньшу частину реустрових Днiпром на байдаках. Сам же з Калєновским, з головним вiйськом польським, iшов по волi, збираючи роти своє. Необережно Стефан Потоцкий загнав ся в глибокий степ; Хмельницький пустив його, а далє обложив на потоку Жовтi Води (що тече до Iнгульця). Затримавши його тут, тим часом взяв ся до тих реустрових, що йшли Днiпром; там було також богато таких людей, що тягнули до повстання, i пiд Камiнним Затоном вони збунтували ся, побили старшину, що тримала з Поляками, й пристали до Хмельницького. Тодє й Татари, що ще приглядали ся тiльки з боку, що то воно буде, прийшли до табору Хмельницького, i так вдарили всє разом на вiйсько Стефана Потоцкого. Тодє й тi козаки, що були з ним, пристали до Хмельницького i вiйсько польське погромлено цєле до решти на урочищу Княжий Байрак дня 6 мая 1648 р. Хмельницький по сiм не гаючи ся кинув ся на волость. Головне вiйсько польське надiйшло вже було пiд Чигирин, але не маючи вiстей вiд Стефана Потоцкого, оба гетьмани затрiвожили ся й боячи ся вскочити в якусь бiду, завернули назад i по дорозє вже нищили мiста, запас всякий, щоб ворогови не дiстало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вiсть, що Хмельницький з Татарами вже надходить. Сполошили ся й стали табором мiж Корсунем i Стеблевим, на мiсцє дуже недобрiм. Побачивши ж велике вiйсько козацьке i орду, налякали ся й кинувши таборище, хотєли вiдступати. Та вскочили в засєдку, i Хмельницький погромив i се головне вiйсько польське до останку-вся старшина польська i самi гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а той вiддав єх Тугай-беуви. Польща зiстала ся без вождiв i без вiйська, перед лицем побiдноє козаччини. А ще на нещасте Полякiв пiд ту пору вмер король Володислав, котрого козаки дуже любили i могли за його посередництвом помирити ся з Польщею. Бо нє Хмельницький, нє козаччина, пiдiймаючи повстанну, ще не думали про якийсь перестрiй украєнського житя. Хотєли добити ся скасовання закону 1638 р., щоб вернено давнi порядки козацькi, як писав Хмельницький з Запорожа до Потоцкого,- що найбiльше, аби вiйсько реустрове помножено до 12 тисяч, як задумував сам покiйний Володислав у своєх зносинах з козаками. По корсунськiй битвi Хмельницький вислав своєх послiв з листами до короля i до рiжних визначних панiв, звиняючи ся за повстанну, i щоб не дратувати Польщi поступив тiльки пiд Бiлу Церкву й тут чекав вiдповiли; але за той же пiдiймав через своєх людей Украєну наоколо. Не треба було на те великих заходiв: куди тiльки приходила звiстка про погром польських гетьманiв, там самi Поляки й Жиди iтакували ся й тiкали як швидче, а нарiд пiдiймав ся, грабив панськi маутки, побивав панiв i Жидiв, захопляв панськi ?рунти й заводив мiж собою козацький лад. В тiм часi Хмельницький мiг би перейти вздовщ i в поперек цiлу не то що Украєну, а й Бiлорусь, Литву й саму Польщу, i 236. Мiсця вiйн Хмельницького не стрiв би перешкоди, а тiльки морем би пiдняло ся наоколо нього пригноблене хлопство, селянство, щоб зробити кiнець панованню шляхти; i так на саму вiсть про Хмельницького пiдiймали ся повстання, Але Хмельницькому то не було в головi; йому й так було боязно, що вiн так сильно образив "маустат рiчи посполитоє" (величнiсть держави польськоє) i вона замiсть прихильного поладнання козацькоє справи завiзьметь ся всєми силами козакiв подолiти. Чекав вiдповiли на своє листи-але довiдав ся, що король в домовинi, Польща спинила ся без впасти. Се робило обставини ще труднєйшими для скорого поладнання: Хмельницький i козаки вiрили в добру волю короля, а були перекованi, що все зло робило ся вiд панiв,-а Польща спинила ся саме в руках сих панiв. До Варшави скликано конвокацiйний сойм, i той радив на всякi способи, як бути з козаками, а нiчого не робив для полагодження козацькоє справи. Вислали Адама Киселя i ще кiлькох комiсарiв на переговори з Хмельницьким, а заразом постановили зiбрати нове вiйсько на козакiв. Не виглядало се на охоту полагодити справу, i тому Хмельницький держав ся далi обережно. Сам нiби не виступав против Польщi, чекаючи, що йому привезуть комiсари, але тим часом рiжнi ватажки козацькi йшли на всє боки пiдiймаючи далє нарiд i побиваючи шляхту й Жидiв. Все Заднєпрову, вся Києвщина крiм Полєся i майже цєла Браславщина була вже в руках козацьких "загонiв", як єх називали. Ярема Вишневенький, володар величезних мауткiв заднiпрянських, найбiльший ворог козаччини, бо вона найбiльше його пiдтяла, мусiв аж через Полєсу тєкати з Заднiпрянщини, бо Києвщина була в повстанню Перейшов на Волинь i там пробував стримати козачину, що наступала пiд проводом Кривоноса (в пiснях званого Перебiйносом). Хмельницький посував ся поволi теж на Волинь, чекаючи комiсарiв. Але перше нєж тi до нього перебили ся через загони козацькi, нове польське вiйсько зiбрало ся в полудневiй Волини i почало наступати на Хмельницького. Тодє й Хмельницький рушив против нього й пiслав по Татарську орду. Зiйшли ся пiд Пилявцями, маленьким замочком над р. Пилявкою. Хмельницький протягав час переговорами, поки дiждав ся Татар, а потiм вивабивши Полякiв на битву, ударив з усєми силами козацькими й татарськими. Поляки програли битву, а наслухавши ся рiжних перебiльшених страхiв, якi пiшли потiм по вiйську, рiшили вiдступати. Але в ночи пiшла по табору чутка, що начальники вже втєкли з вiйська, i се навело такий переляк, що все польське вiйсько кинуло ся тєкати куди видно. Козаки, заставши рано порожнiй табор потiм гонили, побивали; ловили, обловили ся здобичею як нiколи... Недобитки зiбрали ся у Львовi i вiддали головне начальство Вишкевецькому. Той позбирав грошi з мiщан, з церков, з монастирiв, але по всєм тим покинув Львiв, бо тут оборонити ся вважав неможливим, i подав ся до Замостя Хмельницький посував ся поволi теж на захiд, вичiкуючи вибору нового короля, що мав би полагодити справу. Приступив так i пiд Львiв; мав його властиво в руках, бо той стояв майже без усякоє оборони. Кругом в Галичинi пiдiймало ся також повстанну: селяне, мiщане, разом з шляхтою украєнською пiдiймали ся, проганяли Полякiв. Але Хмельницький не дбав про те. Простояв пiд Львовом два тижнє, обстрiлював мiсто, потiм сказав, що жалуу його задля Укра- 237. Максим Кривонос, сучасна поль- ська гравюра. єнцєв львiвських, взяв викуп i пiшов далє на Замосту. З своєми силами мiг би й сю крiпость взяти без клопоту, але не хотiв сього, умисно вiв облогу так, щоб нiчим скiнчила ся-i нарештi дiждав ся тут вибору нового короля. Вибрано брата Володиславового Яна-Казимира, за котрого Хмельницький теж подавав свiй голось. Новий король прислав Хмельницькому лист, повiдомляючи про вибiр, обiцяв козакам i вiрi православнiй всякi полекшi й просив залишити похiд та чекати королiвських комiсарiв. Хмельницький вiдповiв, що сповнить волю королiвську-вертау назад, i подав ся з вiйськом до Киiва. 79. Боротьба за визволенну Украєни Хмельницький вертав до Києва в радiснiй надєє на скоре й щасливе поладнанне козацькоє справи й кiнець вiйни; вiн все ще мав перед очима тiльки справи козацькi, за котрi повставав. Нарiд украєнський для нього, як i для проводирiв попереднiх повстань, був знарядом до осягнення козацьких ба жань, а через козаччину мiг сподєвати ся деякоє полекшi також i собi; нацiональна справа для Хмельницького не виходила по за релiгiйну справу, котрою теж не знати чи дуже вiн iнтересував ся, бо не бачимо, шоб вiн стояв у близших вiдносинах з києвськими кругами. Аж тепер, прибувши до Києва шоб чекати королiвських комiсарiв Хмельницький в сiм центрi тодєшнього нацiонального украєнського житя мав нагоду вiйти близше в тутешнi пляни, погляди й бажання. Знаумо, якi широкi пляни снували ся в Києвi тому кiльканадцять лєт, за митрополита Борецького. Тiльки тодi ще не було сили, на котрiй було можна оперти ся -козаччина ще була слабка до того; тепер пiд рукою Хмельницького вона виросла до такоє могутности, що з нею можна було снувати рiжнi пляни. Патрiарх урусалимський Паiсий, що тодє нагодив ся в Києвi, пiддавав теж рiжнi гадки, що далеко виходили за межi козацьких ординацiй i торгiв з польським панством; кажуть сучасники, що вiн називав Хмельницького князем Руси (Украєни), головою незалежноє держави Украєнськоє. Пiд впливом тутешнiх розмов Хмельницький сам почав иньшими очима дитити ся на своу повстанну i його завдання. Добити ся бiльшого реустру i бiльших цiльностей для козацького вiйська-се було мало, треба було думати про весь нарiд, про всю Украєну. Новi гадки своє Хмельницький висловив перед комiсарами, з котрих оден записав єх для нас: "Я доказав уже, про що не мислив зразу, тепер докажу, що намислив", казав Хмельницький. "Визволю з лядськоє неволi руський (украєнський) нарiд увесь! Попереду воював я за свою шкоду i кривду, тепер воюватиму за нашу православну вiру. Поможе минє в тiм весь нарiд, по сам Люблин, пiд Кракiв, i я народу не вiдступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, пiдбивши селян, не вдарили на козакiв, матиму єх двiста, триста тисяч". "За границю вiйною не пiду, на Турчина i Татарина шаблi не пiдiйму! Досить маю тепер на Украєнi, на Подiлю й Волини А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: "сидiть i мовчiть, Ляхи!" I дукiв i князiв туди загоню! А як будуть за Вислою брикати, знайду я єх i там певно! "Не стане минє на Украєнi нога нєодного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хлєб єсти - нехай вiйську Запорозькому буде послу шний. "Малий я i незначний чоловiк, але з водi божоє став самовлад цем i самодержцем руським (украєнським)". Вибираю слова, в котрих яснiйше виривають ся тi гадки, що тепер займали Хмельницького. Не дуже ясно ше може йому самому уявляли ся тi новi пляни, але ясно виступау головне-те що я сказав вище: свiдомiсть, що треба бороти ся за весь украєнський нарiд, за всю Украєну, за єє визволенну, незалежнiсть i самостiйнiсть. З сього погляду вся торiшня вiйна мусiла виглядати страченою, змарнованою. Упущено найкращий час для визволення украєнського народу. Треба було думати, щоб як найскорше се поправити. I комiсари, приєхавши на початку 1649 р., застали вже великi приготовання до вiйни на Украєнi, Хмельницький навiть не схотєв переговорювати ся з ними про порядки, якi мають бути заведенi в козацькiм вiйську. Розумiв, що для того аби говорити про визволенну украєнського народу, треба труснути державу польську в самих сновах. Та сим разом йому не так щастило як першоє вiйни. Хоч початок був дуже вдатний. 239. Богдан Хмельницький, портрет його зарисований в Медведiвським монастирi в першiй половинє XIX в. Зараз як комiсари повiдомили короля про воуннi замiри Хмельницького, скликано загальний похiд шляхетський, а регулярне вiйсько польське, не чекаючи шляхти, рушило на козакiв, на полудневу Волинь. Хмельницький пiшов навпроти його. Побачивши велику силу у нього, польське вiйсько почало уступати ся назад i стало пiд мiцним замком Збаразьким. До нього пристав Вишневецький, i йому вiддано головну команду. Хмельницький обложив Збараж тiсно i почав томити польське вiйсько неустанними атаками й стрiляниною, так що Полякам скоро прийшла остання бiда. На милость божу кликали короля, щоб iшов в помiч; але король не мав з чим iти, бо шляхетське вiйсько тiльки ще збирало ся. Нарештi, щоб не дати вiйську пiд Збаражом пропасти, пiшов туди не чекаючи иньших полкiв. Та зовсiм несподiвано вскочив у засiдку. Бо Хмельницький, зiставивши частину вiйська пiд Збаражем,сам з Татарами пiшов потиху напроти короля i заступив йому дорогу на переправi пiд Зборовим. В хмарний, дощовий день обложив вiн його так, що не можна було рушити ся. В вiйську королiвськiм вже пiдняв ся був такий страх, що готовi були Пилявцями,-та в останнiй бiдє орду вiд козакiв, написали до хана, що сим разом сам був з ордою,-обiцяли йому все що схоче, аби вiдступив вiд Хмельницького. I зрадив хан. Почав наставати на Хмельницького, аби мирив ся з королем. Тодє побачив Хмельницький, як небезпечно вiн на ордє опер ся: мусєв тепер чинити волю ханську, аби той не вдарив на нього разом з Поляками. Пiшли переговори, стала ся умова в перших днях серпня 1649 р. Розумiють ся, в таких обставинах, в яких сю умову прийшло ся укладати, анє думати було про тi широкi справи визволення украєнського народу; приходило ся вертати до старих справ реустру козацького, прав вiри православноє. Розглядаючи єє з такого вузшого становища умова була великим кроком наперед. Реустр вiйська козацького уставляв ся на 40 тисяч; вписанi до нього козаки й єх сємє могли мешкати в коро- 241. Пiдпис Хмельницького пiд реустром 1649 р. лiвських i панських маетностях воуводства Києвського, Чернигiвського i Браславського, не пiдлягаючи анє урядам анє панам своєм. В сих сторонах не могло бути роскватироване польське вiйсько, анє не мало туди входити. Не мали там мешкати також анє Жиди анє узуєти. Всє уряди в сих воуводствах що до найвищих, мали дiставати тiльки православнi. Гетьман козацький одержав "на булаву" староство Чигиринське. Унєя мала бути скасована, митрополит православний дiстав мiсце в сенатє польськiм. Се було дуже богато в порiвнянню з тим, про що думав Хмельницький рiк тому, по перших погромах Польщi. Але було нєшо в порiвнянню з новими плянами визволення украєнського народу. Хоч уся схiдня Украєна на дєлє мала перейти тепер, по тих постановах, пiд власть козацького гетьмана i вiйська козацького, то все таки шляхетське право не скасовано, величезна бiльшiсть людности не могла попасти мiж реустрову козаччину i мала далi зiстати ся в пiдданствi панськiм. Не того сподiвало ся селянство укрiанське, пiдiймаючи ся на зазиви висланцiв Хмельницького. Тепер довiдувало ся воно, що пiдданство й панщина зiстають ся далє, й пани хочуть вертати ся назад на Украєну, а Хмельницький видау накази, щоб пiдданi слухали ся своєх панiв. Можемо собi представити, як се мусєло знеохотити до нього людей. Та були й иньшi подєє, що впливали натезнеохоченну- як от татарський погром по зборiвськiй угодє, коли Татари за згодою польського правительства вибрали величезну силу невiльникiв з Украєни, а по Украєнi пiшла чутка, що то Хмельницький позволив Ордє брати людей. Так само i кари смертнi, що почали чинити ся над людьми, замiшаними в попереднєх повстаннях. Хмельницький розумiв, що велике народне повстанну, викликане ним, може обернути ся по такiм нещасливiм закiнченню проти нього самого. Богато народу, по такiм розчарованню в великiй вiйнi за визволенну кидало Украєну й iшло на слободи за московську границю, оселяючи ся в теперiшнiй губернiє Харкiвськiй, Воронiзькiй, Курськiй. А те що лишало ся на Украєнє, кипiло гнєвом i жалем, i який небудь вiдважний чоловiк мiг пiдняти нове повстанну-не тiльки против панського пановання, а й против того, хто позволяв вертати ся .панському панованню-против самого Хмельницького. Хмельницький довго навiть не важив ся братись до списування реустру; потiм, взявши ся до нього, казав приписувати до кождоє козацькоє сємє ще сємє пiдсусєдкiв козацьких, потiм богато ще понад сорок тисяч приписав,-але все се була тiльки латанина. Хмельницький, як що навiть i мав з початку щиру охоту помирити ся на Зборiвськiй умовi, мусєв дуже скоро переконати ся, що нарiд i громадянство украєнське не дадуть йому виконати сю умову. А з другого боку бачив вiн, що i з польськоє сторони нема щироє волє на сю умову. Дещо не було сповнено вiд разу (митрополита до сенату не пустили, унєє не хотєли скасувати),--а i в иньшiм, очевидно, тiльки чекали догiдноє хвилi, щоб того всього скинути ся. I Хмельницький з старшиною дуже скоро мусєв в серцє своєм рiшити воювати на ново, дибивати ся того, чого не удало ся добити ся пiд Зборовим. 80. Заграничнi союзи. Не навчений тяжким досвiдом з ханом, Хмельницький знову будував своє пляни на союзах i помочах заграничних, замiсть опирати ся на силє народнiй, на щирiм i нелукавiм союзi з народом. Намовляв знову хана на Польщу, а ще й через султана, котрому пiддав ся пiд зверхнiсть i опiку, хотiв хана примусити щоб з наказу султанського йшов воювати на Польщу. Всєми спосп 242. Вiйськова печатка Хмельницького. бами силкував ся подвигнути до вiйни з Польщею Москву i теж аби злакомити московських полiтикiв, обiцював пiддати Украєну пiд руку царську. Вiв зносини також з сусiдами своєми пiдданцями турецькими: господарем молдавським i князем семигородським. З господарем молдавським Василем Лупулом змовив ся посвоячитись: взяти його доньку за старшого свого сина Тимоша; коли ж Лупул став вiдтягати ся, то Хмельницький пiшов походом на Молдаву, знищив страшенно краєну i столицю молдавську Яси, так єдо Лупул мусiв вiдкупити ся великими грошима й пообiцяв вiддати доньку певно З сих зносин найбiльше значiння для украєнськоє полiтики на будуще набрали переговори Хмельницького з Москвою. У козаччини з нею були давнi зносини i рахунки. Боротьба з Кримом iшла спiльними силами всеє пограничноє Украєни, дарма що вона була тодi розрiзана московською границею. Ще в 1530-х роках кримськi хани нарiкали перед правительством литовським, що невважаючи на союз Литви з Кримом, а воуннi вiдносини Москви з Литвою,-все таки боротьба з Кримом ведеть ся спiльно украєнською козаччиною, i тою що сидєла в городах литовських, i тою що жила за московською вже границею. Пiзнєйше ми бачили такий план Вишневенького: зуднати обидвi держави в спiльнiй боротьбi з Кримом, спiльним ворогом всього погранича. I потiм рiжнi козацькi ватажки практикували в меньших розмiрах сю полiтику, представляючи справу так, що вони ведуть боротьбу з бiсурменом так само в iнтересах Москви, як i в iнтересах Литви й Польщi, тому з одного боку претендували на платню вiд короля, а з другого боку допрошували ся "казни" (грошей) вiд московського правительства-служили на двi сторони, як колись казали. Правда, се не стояло на перешкодє тому, що на поклик польського правительства сє самi козаки без клопоту йшли воювати московськi землє: вони дивили ся на вiйну як на своу ремесло й продавали свою службу тому хто платив (так робили всякi воуннє ватажки тодiшньоє Европи), та й з украєнськими землями Польщi стояли вони в тiснiйшiм звязку i залежности, тому мусєли оглядати ся на королiвське правительство. На иньший грунт переводять справу києвськi круги в 1620-х рр., зачинаючи з московським правительством розмову про те, щоб воно прийняло пiд свою зверхнiсть i оборону козацьке вiйсько з цєлою Украєною, принаймнє поднєпрянською. Хотiли, значить, вiдiрвати ся вiд Польщi всею землею й перейти пiд зверхнiсть московську, так як колись укладали такi пляни украєнськi ворохобники XV-XVI вв. Нема сумнiву, що й пiзнєйше такi пляни й розмови виникали i в києвських i в козацьких кругах. Хмельницький, оперши ся в перших початках на помочи кримськiй, також завiв слєдом переговори i з московським правительством, просив помагати козакам i взяти пiд свою оборону єх i "всю Русь"-всю Украєну. Московськi полiтики не розумiли сього инакше, як тiльки так, що украєнська Русь, як давну володєнну Володимирового роду, мала б прилучити ся до Московського царства й признати "царем i самодержцем" московського царя як наслєдника княжого києвського роду i його прав. Тому Хмельницький, потрапляючи пiд єх мисли, так i переказував через своєх послiв. Взагалi вiн хитрував старим козацьким звичаум i силкуючи ся залучити як найбiльше сусiдiв до своує боротьби з Польщею, кождому говорив те, що йому було б приумно почути, аби тiльки затягнути. Так переказував i до московського царя, що хотєв би мати його царем i самодержцем: видко, так продиктував йому московський посол, що тими словами треба просити. Але заразом пiддав ся пiд зверхнiсть султана i був ним прийнятий, як його пiдручний (васалу-маумо грамоту султанську з 1650 року, котрою султан про се його сповiщав i посилав йому-кафтан на знак своує опiки i зверхности. Пересилав ся також i з семигородським князем, заохочуючи його, щоб схотiв бути королем Украєни, а пiзнєйше пiддав ся ще пiд опiку шведського короля. I в тих же часах, укладав умови з королем польським, признаючи його своєм володарем. Хмельницький мав великий талант полiтичний i державний, без сумнiву любив Украєну i вiдданий був єє iнтересам. Але вiн занадто хитрував i мудрував i бiльше дбав, як я вже сказав, про помочи заграничнi нЄж про те, щоб розбудити силу i витрiвалiсть, свiдомiсть i завзяте у власнiм народi. Хоч уже в тих києвських розмовах на початку 1649 р. вiн ставив своую метою визволенну всього украєнського народу i всеє Украєни, все таки сi новi думки й пляни не представляли ся йому ще вповнє ясно, i вiн i пiзнєйше зiставав ся ще занадто козаком, стояв пiд сильнєйшим впливом чисто козацьких поглядєв i iнтересiв, нєж нових, всенароднiх, загально украєнських. Треба було часу, поки вони виробили ся i усвiдомили ся. А житу не стояло, треба було 243. Михайло Кричевський, полковник переяславський, убитий 1651 р. кувати долю Украєни в тiй же хвилi. Не легке дiло було обертати такими величезними масами народнiми, вiдiрваними просто вiд плуга, або тою змiнною, бурхливою масою козацькою, то привикла мiняти собi гетьманiв що кiлька мiсяцiв. Важили ся занадто великi справи, аби можна було вiддавати єх хвилевому настроуви козацькоє ради. Хмельницький зелєзною рукою уняв козаччину, але не покладаючи ся на єє витрiвалiсть, тим меньше на маси народнє, шукаг помочи за границею. Нещастем його i цiлоє Украєни було, що найвищий порив, коли ставлено метою дiйсне визволенну народу i напружено до того всє сили, скiнчив ся зборiвською катасiрофою. Ся катастрофа розчарувала народнє маси, знеохотила i уто.мила єх, i пiсля сього вони вже не охотили ся до повстання. Се ж не були вояки з ремесла, а в переважнiй бiльшости хлєборобське селянство, що повстаннь.м хотiло збути ся панськоє i польськоє кормиги, стати хозяєном своує працi, жити i дбати свобiдно про свiй добробут, про задоволенну своєх економiчних i культурних потреб. Коли повстанну не здiйснило його надiй, воно вiдкаснуло ся вiд нього i з неспокiйного правобiча йшло за Днiпро все далi й далi, на степове пограниче i границю московську, а Хмельницький де далє то все бiльше мусєв покладати на заграничну помiч, щоб вибити ся з польськоє матнє. Слiдячи за заграничними зносинами Хмельницького, польське правительство скоро пiсля зоорiвськоє згоди зачало також приготовання до вiйни. Перша зачiпка одначе вийшла досить несподiвано: зачепив козакiв в Браславщинє Калєновский i знов його розгромлено пiд Винницею, зимою 1650 р., не гiрше як пiд Корсунем. Польське правительство до вiйни було не готове, i тепер Хмельницький мав дуже добру нагоду погромити Польщу на ново. Упустив одначе час, напираючи на хана, щоб iшов в помiч. Хан пiшов, але був розгнiваний, що Хмельницький хоче через султана змушувати його, i при першiй же оказiє пiмстив ся над Хмельницьким. Коли Хмельницький зiйшов ся з польським вiйськом пiд Берестечком (недалеко Володимира), в рiшучiй битвi орда покинула козакiв, почала тiкати, а як Хмельницький поєхав завертати хана, той вхопив i завiз його з собою. Полковники, зiставши ся без гетьмана, не смiли брати на себе команду, знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. Рiшили вiдступати, але на переправi через болото, що лежало за табором, счинило ся замiшанну, вiйсько козацьке пiшло розсипкою i було страшно погромлене. Потоцкий з вiйськом польським рушив через Волинь на Украєну, з пiвночи з Литви гетьман литовський приступив пiд Києв i здобув його. Хмельницький, вирвавши ся вiд хана, став збирати вiйсько пiд Корсунем. Але козаччина була неохоча до вiйни по такiм погромi, а селянство було втомлене й розчароване в тих усєх вiйнах ще бiльше. Одначе й Поляки, бачучи, як завзято, до загину боронить ся скрiзь украєнська люднiсть i як тяжко йде похiд, теж стратили охоту до дальшоє вiйни. Кисєль був знову посередником i довiв до новоє згоди, уложеноє в серединi вересня (сентября) 1651 р. пiд Бiлою Церквою. Ся друга угода була обкроуним, обрiзаним повтореннум Зборiвськоє умови. Вiйська реустрового вже мало бути тiльки 20 тисяч i сє козаки могли проживати й користувати ся козацькими правами тiльки в королiвщинах Києвського воуводства. Про скасованну унєє вже мови не було. Пани й урядники мали зараз вертати ся до своєх мауткiв, i тiльки вибиранну данин вiдкладало ся на кiлька мiсяцiв (поки буде споряджений реустр).Хмельницький мав вiдправити орду й не вести бiльше зносин з чужими державами. Сим разом одначе Хмельницький певно вже не надавав сим умовам нiякоє ваги i сю угоду прийняв тiльки на перепочинок. На весну (1652) вiн уже закликав Орду i пiшов з нею, провожаючи сина Тимоша, що пiшов на Молдаву справляти своу весєлу. Хмельницький видко знав наперед, що Поляки Тимоша не пропустять, i так справдi вийшло. Калєновский заступив Тимошеви дорогу на Подiлю i несподiвано наскочив на старого Хмельницького з усєм його вiйськом i Татарами. Став ся ще оден погром польського вiйська; сам Калєновский полєг в битвi, козаки вiдплатили за Берестечко. Але дальша вiйна потягла ся сiра й марудна, обидвi сторони, й украєнська й польська, не спромагали ся на сили й енергiю, щоб ударити на ворога сильно i завзято: безконечна 244. Нагробник Адама Киселя в церквi с. Нискинич. вiйна зморила й утомила всiх. Головна увага була звернена на молдавську iсторiю, що скiнчила ся вмiшаннум до неє Полякiв i облогою Тимоша в Сучавi, де вiн згинув, поцiлений з гармати. Не поспiвши синови в помiч, Хмельницький зiйшов ся з Поляками на Подiлю недалеко Жванця, i оба вiйська довго стояли, не маючи охоти нападати. Нарештi хан ще раз зрадив козакам i погодив ся з Поляками, з тим щоб вони козакам вернули зборiвськi права. Але сим разом Хмельницький вже не приступив до тих переговорiв: вiн не журив ся ханом, бо мав уже вiсть, що в його боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар. По довгих ваганнях московське правительство рiшило ся прийняти Украєну пiд царську руку й розпочати з Польщею вiйну. 81. Московська зверхнiсть. Московське правительство мало велику охоту вмiшати ся в козацьку вiйну, щоб вернути собi втрати смутного часу, а може й на Украєнi що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: дуже вже Польща дала ся в знаки Москвi в попереднiх вiйнах. З другого боку одначе московськi полiтики мусiли рахуватись i з тим що якби Поляки зломили Хмельницького, то першим дєлом обернули б Кримцєв i козакiв на Москву: так i пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливiй вiйнi Хмелницького з Польщею 1651 р. в Москвi рiшили, що таки треба вмiшати ся в украєнську справу. Поставлено се, по давнiм звичаям, на релєгiйнитi грунт: що Москва мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщi. Для форми пiслано посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборiвськi права. Коли ж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., постановив, що цареви годить ся "прийняти пiд свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького i все вiйсько Запорозьке з мiстами й землями" i воювати за них з Польщею. Про се зараз же пiслано вiсть Хмельницькому-що Москва його 245. Сава Туптало, сотник часiв Хмель- ницького (батько звiсного письменника Дмитра митрополита ростовського). бажанну сповняу, приймау його в свою оборону i на весну пiшле вiйсько на Польщу. Хмельницькому се пiд ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого союзника не було в тiй хвилє. Туреччина сама не хотєла мiшати ся; хан показав себе не вiрно; з Молдавою й Семигородом не виходило нiчого путнього. Шведське правительство, вороже Польщi й польським королям, здавна, ще з 1620-х рокiв силкувалося вiйти в близше порозумiнну з козаками, але тепер не показувало охоти до вiйни з Польщею, а з Польщею розiрвати ся козакам хотєло ся доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана i одержавши вiсть, що вже виряджено на Украєну великих бояр, прийняти присягу вiд Хмельницького i всеє Украєни, вiн призначив єм, щоб єхали до Переяслава i залишивши вiйну, поєхав туди сам. 247. Пiдпись Хмельницького з останнiх лєт його гетьманування (зменьшена). В перших днях сєчня 1654 р. зєхав ся вiн з московськими послами в Переяславi. Московськi посли хотiли, щоб скликано вiйсько на раду, аби всiм вiйськом ухвалили пiддати ся пiд Москву. На жаль не маумо про се нiяких близших вiдомостей, окрiм того як описав московському правительству сам посол, боярин Батурлєн. Вiн оповiдау, що вiйсько на запитанну Хмельницького ухвалило пiддати ся цареви. Потiм прочитано царську грамоту, де цар обiцяв Украєнцiв в ласцi тримати й вiд ворогiв обороняти. Посли тодi сказали, шоб усє йшли до церкви - присягти цареви. Але тут вийшло непорозумiнну. Хмельницький сказав наперед присягти послам iменем царським, що цар не видасть Украєну Польщi, буде боронити вiд ворогiв i права тавiльности украєнськi в цєлости буде держати-так як польськi королi складали присягу на расiа сопуепiа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своєй волi i не присягау своєм пiдданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго змагала ся i тiльки щоб не розбити справи, присягла нарештi. Потiм посли розiслали своєх людей по мiстах i мiсточках-приводити до присяги Украєну, ту що була у впасти козацькiй. Уже ся iсторiя з присягою була неприумним розчарованнум для Хмельницького; за нею пiшли иньшi. Коли Хмельницький вислав по сєм своєх послiв-предложити царському правительству бажання вiйська що до вiдносин Украєни до Москви, то далеко не всє отсi бажання знайшли згоду у московського правительства. Важнєйшi статє, на якi, дало воно свою згоду, були такi: Права i вiльности всякого стану людей на Украєнi потверджують ся. Всякi виборнi суди козацькi i виборнi уряди мiськi мають далє свобiдно вiдправляти ся. Гетьмана вибирау вiйсько свобiдно i тiльки сповiщау царя про вибiр. Гетьман i вiйсько Запорозьке можуть приймати посольства вiд чужих держав, тiльки сповiщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Вiйська козацького мау бути 60 тис. Тут декотрi пункти-як отеу право заграничних зносин, давали дуже богато, так що Украєна мала права осiбноє держави, зовсєм самостiйноє, автономноє, тiльки звязаноє особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське правительство не хотєло вiддати повного самопорядкування украєнському громадянству, не хотєло позволити, Щоб воуводи i всякi уряди настановляли ся самою люднiстю, щоб всє доходи з Украєни збирали ся самими украєнськими виборними урядниками до мiсцевого скарбу i вiддавали ся на мiсцевi потреби. Правда, у самого украєнського громадянства сє думки про автономiю тiльки що 248. Богдан Хмельницький, сучасна гравюра (\Уаипiап5). наростали i виясняли ся, i рiзко єх ставити воно не важило ся, щоб не вiдiпхнути вiд себе Москви i не знеохотити єє до вiйни з Польщею за Украєну, Але все таки ся неохота Москви до плянiв украєнського самопорядкування виявила ся виразно i зробила прикре вражiнну на Украєнє. Було очевидно, що на мiсце польських урядникiв Москва хоче прислати своєх воувод на Украєну, i першим дiлом уже прибули такi воуводи до Києва, поставили собi тут нову крiпость, своу вiйсько московське i оснували ся тут так як хозяува, не дбаючи про гетьмана i його власть, i такi воуводи мали згодом прибути й до иньших украєнських мiст. Не хотiла Москва також признати церковноє автономiє Украєни: намагала ся привести києвського митрополита i владикiв пiд власть московського патрiарха. Хмельницький i старшина побачили, що чого иньшого вони хотiли вiд Москви, а до чого иньшого вона береть ся. Вони хотєли вiд неє помочи в боротьбi з Польщею для визволення Украєни i свобiдного житя. Москва ж дивила ся на Украєну як на новий прибуток свого царства i хотiла взяти єє мiцно в своє руки. Вiйну з Польщею звела, але мала на оцє прилучення бiлоруських земель, до котрих брала ся вже давнєйше; Хмельницького теж просила вислати своу вiйсько на Бiлорусь в помiч московському, i той се сповнив. В замiну московське правительство прислало своу вiйсько на Украєну, щоб з Хмельницьким iти на Волинь i там зiйти ся з тим вiйськом що було на Бiлоруси. Але Хмельницький вiдразу стратив охоту до московькоє помочи, побачивши, як Москва сильною ногою ставала на Украєнє, як хапала ся кождого необережного слова, кождого нерозважного руху, щоб забирати украєнське житу в своє руки. Бояв ся, що з сього московського походу виростуть тiльки новi претенсiє московськi до Украєни i украєнського житя. Похiд звiв ся нє на що. Хмельницький не рушив ся з Києвщини, так що московське правительство аж докоряло йому за се вiдтяганну вiд вiйни. А Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинив ся, зуднавши ся з Москвою, та пильним оком приглядав ся до нових вiдносин, якi тепер зовсiм иньшою дорогою пiшли вiд заданого ним удару. 82. Мiж Москвою i Швецiую. Вiйна Москви й козакiв на Бiлоруси пiшла незвичайно вдатно з початкiв. Городи бiлоруськi здебiльшого пiддавали ся добровiльно козакам i московському вiйську. Козаки зайняли бiлоруськi землi пограничнi з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське вiйсько опанувало бiлоруськi землi аж по саме Вильно. Така перемога Москви над Польщею заохотила й иньших сусiдiв покористувати ся нагодою. В Швецiє настав новий король КарлоХ i задумав вiдновити стару вiйну з Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або Трансильванiє, на Угорщинi): се був союз протестантських держав против держав католицьких-Польщi й Австрiє. Тепер король шведський i князь семигородський надєяли ся знищити Польщу. В Польщi i Литвi вони сподєвали ся оперти ся на панах-протестантах, що дуже терпiли, як i православнi, вiд католицькоє шляхти i правительства. Мали на думцє також Хмельницького, що здавна вiв приязнi переговори i з Семигородом i з Швецiую, заохочуючи єх на Польщу. Досє отi його заохочення не мали особливого успiху, i тому вiн мусєв особливо заходити ся коло Москви. Тепер же, саме як московське правительство вже знеохотило Украєнцiв першими своєми заходами, Швецiя, i з нею Семигород ставали до боротьби з Польщею, робили ся союзниками Украєни, i Хмельницький задумуу оперти ся на них не тiльки для визволення Украєнцiв вiд Польщi, але також i на те, щоб розвязати собi руки в вiдносинах з Москвою. Вiн з великою утiхою -прийняв заклик шведського короля до спiльноє боротьби з Польщею i чекаючи тоє спiльноє вiйни не дбав про московськi походи. Зима 1654 на 1655 рiк пройшла в досить млявiй обороннiй вiйнє з Польщею: хан зуднав ся з Поляками, по тiм як Хмельницький пристав до Москви, i польське вiйсько з татарською ордою пiшли походом на Браславщину, вiдти на Києвщину. Хмельницький з московським вiйськом стрiв єх недалеко Бiлоє Церкви пiд Охматовим; московське вiйсько показало себе не особливо, але наспiв в рiшучу хвилю Богун з Своєм полком, i Полякiв вiдбито, а хан пiсля сього покинув польське вiйсько, побачивши, що йому не ведеть ся. Хмельницький дав Полякам спокiй. Весною 1655 р. вiн дiстав звiстку вiд шведського короля, що той виберауть ся походом на Польщу i просить Хмельницького, щоб i той напав на Полякiв пiд ту пору. Хмельницький вибрав ся на Подiле, на Камiнець, вiдси прийшов пiд Львiв i далє пiд Люблин. Але разом з ним пiшло i московське вiйсько пiд проводом боярина Бутурлєна, i се дуже звязало Хмельницького: вiн не мiг свобiдно своєм вiйськом роспоряджати ся. Погромивши Потоцкого пiд Городком, мав цєлу Галиччину в руках, але не хотiв здобувати мiст, щоб Москва не схотiла там ставити свого вiйська. Взяв зi Львова тiльки окуп, замiсць його здобувати, i навiть як вели ся переговори з львiвськими мiщанами, Виговський, вiйськовий писар i довiренний чоловiк Хмельницького, умисно намовляв єх, щоб не переговорювали з Бутурлєьим i не пiддавали ся на царське iмя. Так i шведському королеви Хмельницький вiдписав, що не хотєв пускати Москву в захiдню Украєну, тому не здобував там нiчого. Шведський король з своує сторони наставав на гетьмана старшину, аби зовсiм розiрвали з Москвою; вiн остерiгав єх, що i московське правительство при своєм самодержавнiм устрою "не потерпить у себе вiльного народу", не додержить даних обiцянок що до вiльностей украєнських i поневолить козакiв. Хмельницький з початку старав ся впливати на Швецiю, щоб не доводила до розриву з Москвою та не зневолювала й його до розриву. Бажаннум його i старшини було мабуть- зробити Украєну нейтральною державою пiд протекторатом Москви й Швецiє, а може й Туреччини, з котрою по своєм пiдданню пiд Москву Хмельницький вiдновив незадовго своє давнє вiдносини. Але затримати нейтральнiсть мiж Москвою й Швецiую було трудно: обставини змушували вибирати щось одно мiж ними. Коли Шведам почало щастити на вiйнi й вони захопили всю пiвнiчну Польщу, Поляки постарали ся розсварити Москву з Шведами: подали надєю цареви, що виберуть його королем польським, i так цiла Польща зуднаеть ся з Московщиною. Так привели до того, що Москва з Польщею уложила перемире, а розпочала вiйну з Шведами. Се зараз поправило польськi дєла i дуже було еприумне Хмельницькому: вiн нарiкав, що Москва видау Украєну Полякам, не додержуу своєх обовязкiв перед Украєнцями. Особливо його гнєвало, що переговори Москви 250. Герб Хмельницького, там же. з Поляками iдуть потайки вiд нього, без участи послiв козацьких, хто зна в якiм напрямi-може на шкоду Украєни. Король польський, довiвши до замирення з Москвою, силкував ся приуднати до Польщi й Украєну. Про се вiн вiв переговори, уживаючи всяких способiв i обiцянок: обiцяв уже навiть повну автономiю Украєнi, але Хмельницький на се не пiддавав ся. З Москви наставали на нього, щоб розiрвав своє вiдносини з Швецiую, взяв участь у московськiй вiйнi з Шведами. Але Хмельницький тепер далеко бiльше дорожив союзом з Шведами нiж союзом з Москвою: московське правительство вiдкривало все бiльше свою полiтику, i Хмельницького дражнили московськi претеисiЄ-що хотiли йому з Москви наказувати, як мау поступати. Сердив ся i на московськi заходи коло вкорочення украєнськоє автономiє, на московських воувод, котрих йому хотiли насилати в украєнськi городи. Все бiльше прихилив ся вiн до гадки, щоб розiрвати своє вiдносини до Москви. Як оповiдав Виговський московським боярам (запобiгаючи єх ласки собi на будуче), на радє старшинськiй в осени 1656 р. Хмельницький, розжалений нарiканнями старшини на московськi дєла, скричав як божевiльний i несамовитий", що нема иньшого виходу, як вiдступити вiд Москви й шукати собi иньшоє помочи. З Швецiую i з Семигородом Хмельницький укладау в 1656 р. тiсний союз: обiцяу Шведам стати з своєм вiйськом проти кождого єх ворога, хоч би й против Москви, i умовляуть ся подiлити ся землями польськими з Швецiую i з Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спiльними силами Украєни, Семигороду i Шведiв рiшучу вiйну з Польщею, против волє московського правительства. Сам Хмельницький одначе був настiльки вже хорий, що не пiшов в похiд: вислав києвського полковника Ждановича з трома полками в Галиччину. Разом з тим рушив Юрий Ракочiй князь семигородський на Варшаву, щоб там зiйти ся з шведським вiйськом. Вiйна ся, як би повела ся щасливо, мала зробити кiнець Польщi, вiддати пiд вдасть козацьку захiдню Украєну i визволити гетьмана з пiд власти i впливу московського правительства. Але кампанiя не удала ся: Ракочiя Поляки погромили i 251. Камяна бабавСуботовi. Про яку оповiдають, то при нiй карано людей. напустили на нього Татар, так що вiн мусєв помирити ся з Польщею Ждановичу не удало ся доказати нєчого важнєйшого, а особливо прикро й небезпечно було, що в вiйську його прокинув ся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживау останнє днє, бояли ся новоє завiрюхи по його смерти, говорили, що вони не будуть воювати Польщi против царськоє волє; здибавши в походє московського посла, вони просили його переказати цареви, що против царськоє волє не пiдуть Жданович, побачивши такий настрiй в вiйську, скорiш залишив похiд i пiшов назад. Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно розжалений сею подiую; покликавши перед себе Ждановича, вiн так схвилювався, що вдарив його паралєч, вiдiбрало йому мову i через шiсть день вiн умер, 27 червня 1657 року. Украєна в найбiльш рiшучу хвилю, коли важила ся вся єє доля, стратила свого довголiтнього провiдника-одинокого чоловiка, котрий мiг покермувати нею, i на мiсце його дiстала недосвiдченого пiвголовка-Юраська Хмельниченка, ще за житя батька вибраного на його мiсце гетьманом-за для самого його великого iмени. Був то оден з найбiльш трагiчних моментiв в iсторiє Украєни. 83. Гетьманщина. Великий рух народнєй, пiднятий Хмельницьким, дав новий лад усєй схiднєй Украєнє-Гетьманщинi. Воунна органiзацiя козацька уже в перших десятилєтях XVII вiку поволi осiдала на землю, в мiру того як все бiльше осiлоє й господарськоє селянськоє й мiщанськоє людности вiддавало ся пiд присуд козацький i приписувало ся до вiйська. Подiл козацького вiйська на полки переходив в подєл показаченоє територiє на полковi округи. Вже в 1630-х роках стрiчаумо ми такi полки як чигиринський, черкаський, канiвський, корсунський, бiлоцеркiвський, переяславський i навiть лубенський-хоч Лубенщина була маутнiстю панською, а не королiвською. Вже в сєм часє полковники, сотники й отамани були не тiльки начальниками своєх вiйськових вiддiлiв на вiйнi, але i в спокiйний час мали значiнну власти судовоє й адмiнiстрацiйноє для всеє козачоє людности свого округа, заступаючи для неє всяку иньшу власть. Хмельнищина на довгий час викинула з великих просторiв схiдньоє Украєни, з воуводств Києвського, Браславського i Чернигiвського всяке иньше начальство; зiстали ся тiльки виборнi уряди мiськi, зiстали ся маутки монастирськi й церковнi, де далє задержали ся старi порядки i управа, а поза тим була сама свобiдна, переважно показачена люднiсть. Тi що не приставали до козакiв, писали ся в мiщане, однаково чи сидєли по мiстах чи по селах, i з них збирали ся рiжнi доходи до козацького вiйськового скарбу. Люднiсть козацька не платила податкiв, тiльки служила службу вiйськову. В часах тих неустанних воун вiйсько козацьке старало ся мати тоє козацькоє людности як найбiльше, та й самi люде за безпечнєйше вважали писати ся в козаки, щоб не попасти назад пiд панщину. Число полкiв за Хмельницького було не однакове. В реустрi 1649-50 р. на правiм березi Днiпра бачимо 9 полкiв. 253. Хмельницький i сучасна Украєна (картина кiнця XVII в.). Пiд фiгурою Хмельницького карта Украєни подiленоє на полки (означенi булавами); на низу Днiпровiм Сєча (шатро з корогвою i булавою). З лiвого боку вiйсько козацьке, представлене старшиною, по числу полкiв. З правого-шатро гетьманське, над ним герб вiйськовий, на долє група переляканих Полякiв з написомю. Черкаський, Канiвський, Корсунський, Бiлоцеркiвський, Уманський, Браславський, Кальницький i Києвський, а на лiвiм боцє сєм: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Нєженський i Чернигiвський. Полки подiляли ся на сотнє, але неоднаково: в иньшiм полку не було i десяти сотень, а в иншiм до двадцяти, i число козакiв було в них нерiвне: в реустрi 1649 р. в одних сотнях бачимо козакiв по двiста i по триста, в иньших по кiлькадесять тiльки. Полковник був начальником свого полкового округа; полкова старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар-радила при полковнику у всiх дiлах свого полку; сотник правив своєм сотенним округом, козацькими громадами завiдували отамани. Властиво вiйськовi власти мали начальство тiльки над козацькою люднiстю, але на дiлє до них перейшла власть загальна, над усею люднiстю, тiльки значнєйшi мiста та маутки церковнi i панськi були в меньшiй залежности вiд них, а пiдлягали просто гетьманови (але мауткiв панських з початку було дуже мало, бо єх народне повстанну покасувало). Взагалi вiйськовий устрiй хоч нiби то належав до самого тiльки козацького стану, до одного тiльки вiйська, уже за десятилiтну панованну Хмельницького прийняв характер краувого правительства. Се не зразу зрозумiли, але на дiлє уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, Хмельницький по давнєй памяти говорив, що вiйсько буде правити ся по своєм порядком, а московське правительство може на себе прийняти те що давнєйше належало до правительства польського. Але коли московське правительство почало присилати своєх воувод i хотєло на себе збирати доходи з некозацькоє людности та правити нею вiд себе- козацька старшина, привикши за сей час правити нероздiльно, почула, що властиво для чужоє, иньшоє управи вже нема мiсця-вона б нарушала значiнне i силу козаччини. Гетьман став володарем краю, головою правительства украєнського, i все що було на Украєнє мусєло йому пiдлягати. Але гетьман був головою вiйськовоє органiзацiє, значить i ТI областнi представники-полковники повиннi були мати значiнну власти загальноє, всенародньоє. Вiйськовий штаб гетьмана займау мiсце кабiнета мiнiстрiв, правительства украєнського. Генеральна старшина: обозний, судя, осаул, писар, що звуть ся генеральними для вiдмiни вiд таких же чинiв полкових,-стау радою мiнiстрiв при гетьманi i рiшау у всiх справах загальних, полiтичних. Рада старшинська-генеральноє старшини i полковникiв i вiйськова рада загальна збирають ся в важнiйших справах i рiшають про долю краю. Козацька старшина i громадянство украєнське чуло пильну потребу такоє автономноє, загальноє, всенародноє (всесословноє) органiзацiє i отся вiйськова козацька органiзацiя сповняла єє ролю; але сей новий украєнський автономний устрiй не був продуманий до кiнця i не проведений формально (се пробували зробити при гадяцькiй унєє з Польщею 1659 р., але Єє конституцiя не устояла ся). Через се мiж понятум краувого правительства i понятем козацького ладу, як устрою тiльки вiйськового, так би сказати-лишала ся щiлина, в яку заходили постороннi претенсiє, особливо московськi, й викликали замiшання, непевнiсть, роздражненну. Не доладу також було, що вiйськовi чини, старшинська чи вiйськова рада, до котроє входили тiльки козаки, а не всi стани людей -духовенство, мiщанство, селянство, шляхта мали 254 Украєнське дiловодство середини XVII в.-письмо києвського магiстрату, 1638. правити всiм краум i всякого стану людьми. I тим бiльше що се було дiло нове, воно не укладало ся так легко, а викликало непорозумiння i боротьбу. Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним з вiйськом, i се робило трудности в переходє його до нового, всенароднього, краувого значiння. Старi порядки вiйськового самопорядкування, коли рада, зiбрана з якоє небудь нагоди ким небуд з козакiв, без церемонiє скидала гетьмана i старшину,-не пiдходили до нових вiдносин. Власть мусєла бути трiвка, певна, коли вiдповiдала за долю цiлого краю, особливо в таких тяжких i многоважних обставинах. Хмельницькому справдi удало ся, завдяки своєм талантом i щастю, дуже сильно пiдняти гетьманську власть против давнєйшого. Вiйськова рада збирала ся тiльки тодi, як уважав се потрiбним гетьман,-зрiдка, в найважнєйших справах, i то бiльше для форми. Обмiрковували ся справи на радi старшини, яку також скликав гетьман, коли вважав потрiбним. Але така перемiна була занадто новою й свiжою, викликала невдоволенну серед деякоє части козаччини, особливо на Запорожу, i наступникам Хмельницького не завсєди удавало ся пiдтримати свою власть над радою, а всяке ослабленну i захитанну гетьманськоє впасти ослаблювала зараз значiнну єє i всього ладу козачого як впасти i управи загальноє краувоє. Не зараз можна було вирвати старi погляди, сотворенi всею попереднею iсторiую козаччини, про те шо центр козацького житя i устрою-се Запороже, Сiча, i вiдти повинний виходити i вибiр гетьмана, i весь напрям украєнськоє полiтики Уже в 1620-30-х роках, як козаччина починау опановувати волость i тут завязууть ся трiвка органiзацiя i управа козача, -уже тодє Сiча тратить своу значiнну козацькоє столицi, козацького центра. В нових порядках центром украєнського житя стау гетьманська резиденцiя, де пробувау найвища старшина козача, де рiшають ся всякi справи в вiйськовiм судi i в генеральнiй канцелярiє вiйськовiй. ПретенсiєСєчи на давну значiнну являли ся вже пережитком старини, анахронiзмом. За Хмельницького Сєча стала собi прибiжищем смiливого вояцтва, передовою сторожею Украєни без всякого полiтичного значiння. Але коли не стало славного гетьмана, Сiчовики претендують на те, щоб таки вiд них виходив вибiр гетьмана i старшини; нарiкають на старшину, що вона собi захопила правлєнну й не хоче признавати власти Сєчи. В усiм сим лежали зерна пiзнiйших завiрюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, i ще бiльше-як би по його смерти Украєна могла о пожити спокiйно яких кiльканадцять лєт, сє зерна не проросли б. Украєнське громадянство виявило великий хист органiзацiйний. Воно жило незвичайно скоро i швидко поступало в своєм полiтичнiм усвiдомленню. Як би воно було полишене саме собi й могло спокiйно попрацювати над своєм суспiльним i полiтичним устроум, над своую конституцiую,-певно зумiло б зробити новий устрiй трiвким i певним, потрапило б вигладити рiжнi суперечности й приладити до нових потреб державного житя старi вiдносини й порядки. Та власне отсього воно не мало-змоги спокiйно i свобiдно попрацювати над виробленнум i утрiваленнум нового ладу. Весь час Украєна жила на воуннiй нозє, з усiх бокiв сторожили єє иньшi держави, якi жадно хапали ся за всякий слiд внутрiшнього роздвоуння чи замiшання на Украєнi, щоб його роздмухати, щоб забити клин в кожду щiлину та ним розбити i ослабити украєнське житу. Крiм тих слабих сторiн полiтичних, про котрi ми говорили, сим ворогам служили службу й суспiльне, соцiальне роздвоунну мiж украєнськими народнєми масами i старшинськими кругами, мiж народом i старшинським правительством. Нарiд пiдняв повстанну, щоб визволити ся з панськоє кормиги; вiн покористував ся ним. щоб вигнати шляхту з Украєни, заволодiти землями, якi шляхта помiж себе розiбрала, i стати паном своує працє й своує долi. Бiльш за все вiн бояв ся, щоб не вернули ся знову пани на Украєну i не завели на ново своєх порядкiв. Тому нє за що не хотiв мирити ся з Поляками, тому невiрним оком дивив ся на все, що заносило на поворот до старих, панських порядкiв. Тим часом старшина козацька, маючи в своєх руках вдасть-зайнявши з сього погляду мiсце шляхти, мала охоту iти єє стежкою: володiти землями, закладати собi села, способити пiдданих. В тiм вона виросла й инакшого способу матерiального забезпечення свого не знала й не бачила. При першiй оказiє-уже в першiм посольствi до Москви 1654 р. почала вона вiл московського правительства випрошувати собi грамоти на рiжнi маутности, з правом садити на них пiдданих. Правда, тих випрошених грамот бояла ся навiть показувати на Украєнi, знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарiд украєнський зачував уже, що нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо до неє, бо пiдозрiвав в єє полiтицi отi власнi, своукорисгнi забаганки. Ей дуки, кажуть, ви дуки! за вами всє луги i луки! Нiде нашому брату, козаку-нетеязє, стати I коня попасти, як кажуть козаки дукам-полковникам в думi про Ганжу-Андибера зложенiй пiд вражiннями сього вороговання. Рiзко се ворогованну виявило ся пiзнiйше, але початки його прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького i ослаблюють позицiю старшини й єє полiтику, i се була шкода велика, бо старшина мала на оцє визволенну цєлоє Украєни, полєтичнi iнтереси цiлого народу. 84. Гадяцька унєя. В трудних тодєшнєх обставинах непростимо нерозважним дєлом був вибiр Богданового сина, недосвiдченого i нездатного молодика. Старшина не вiдважила ся виступити против сього перед очима умираючого Богдана, але задумала "поправити" се дєло по його смерти 1 поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголiтнього вiйськового писаря, довiреного чоловiка покiйного гетьмана Iвана Виговського. Потiм оповiдали, що вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покiнчить науку i постаршау, а Виговський захопив собi булаву й став "совершенним гетьманом". Але сучаснi документи про се нiчого не говорять: Виговського вибрано таки гетьманом вiдразу, тiльки старшина боялася, щоб,,чернь козацька" не протестувала, тримаючи ся Юрася, тому зробила сей вибiр не на повнiй вiйськовiй радi, а на таршинськiм зєздє i аж потiм, як пiшли до Москви доноси на се, Виговський повторив свiй вибiр на повнєйшiй вiйськовiй радє i був знов вибраний гетьманом. Новий гетьман, певно, був цєлою головою вищий вiд Юрася, був чоловiк дуже досвiдчений, розумний, бувалий, не кепський полiтик, при тiм безсумнєву- патрiот украєнський, завзятий автономiст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу i незайманнiсть Украєни. Але вiн не мав популярности такоє як Хмельницький: був вiн украєнський шляхтич з києвського Полiся, служив по канцелярiях, до вiйськового дiла не мав особливоє охоти i до вiйська попав припадком: оповiдали, що Хмельницький його викупив у Татар, як вiн попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж i на гетьманство Виговський попав не вибором повноє ради, а против єє волi. Все се в тодєшнєх обставинах, незвичайно трудних i без того, ще бiльше утрудняло становище новаго гетьмана. В перших початках Виговський хотiв далi вести полiтику Хмельницького: держати ся по можности нейтрально мiж Москвою i Швецiую, Кримом i Польщею, щоб мати спокiй на Украєнi, змiцнити в нєй лад i порядок i свою власну позицiю. Приуднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону польську. Довiв розпочатi переговори з королем шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся "признати i проголосити вiйсько Запорозьке з усєми пiдвластними йому землями за нарiд свобiдний i нєкому не пiдвластний", його свободу i права боронити против усiх ворогiв, а спецiально- добити ся вiд Польщi признання свободи i незалежности "вiйська Запорозького", себ то схiдньоє Украєни, та розширити його територiю i на захiдню Украєну. Се були дуже важнi обiцянки, але висловляли ся тодi, коли вже упадав розмах шведськоє полiтики: шведський король мусєв вивести вiйсько з Польщi бо напала на нього Данєя, i Швецiя таким чином не могла бути опорою для Украєни. Зiставала ся Польща i Москва; Польща вела далє переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського короля, i обiцяла за се всякi права, аж до автономiє Украєни. Москва навпаки з смерти Хмельницького хотєла скористати, щоб поширити своє впливи i власть на Украєнє взяти в своє руки збиранну доходiв, поставити воуводiв в иньших украєнських городах(досє воуводи були тiльки у Києвi) i скасувати церковну незалежнiсть Украєни. Все се були новини прикрi украєнськiй старшинi й громадянству, але Виговський скiльки мiг iшов пiд лад Москвi i не протестував виразно проти сих московськiх плянiв, бо не чув себе ще певно. За свою покiрнiсть сподєвав ся вiд московського правительства, що воно його пiдтримау супроти неприхильних течiй, якi зазначали ся против нього на Украєнє; але сє надiє його не сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повноє ради, з сього скористали всякi елементи ворожi старшинi, а особливо Запороже, що власне найбiльше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний лад вiйськовий, коли вiйськова рада правила всєм, вiдбирала i надавала булаву, а центром того була Сiча. За Запорожем тягнули також i сусєднє лiвобiчнi полки Полтавський i Миргородський, що по сусiдству стояли в найбiльш тєсних i близьких звязках з Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожi Виговському i старшинi течiє, i з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити Виговського. Нарiкали, що Виговського посадила старшина штукою, без вiйськового вибору, без Запорожа, а гетьмани повиннi вибирати ся на Запорожу, i Виговський. Й не козак, а Лях, i не мислить добра вiйську i народови, а хоче запродати Украєну Полякам. Щоб зробити кiнець тим говiркам, Виговський скликав нову раду, куди були висланi виборнi козаки з полкiв, i на тiй радє вибрано Виговського на ново, i московське правительство його признало гетьманом правильним i законним. Але противники Виговського i старшини через те не заспокоєли ся. Вiд Пушкаря i вiд кошового запорозького Барабаша далi раз у раз iшли до Москви пiсланцi, а з ними доноси i скарги на Виговського, що вiн неправильно вибраний i вiйсько його гетьманом мати не хоче, бо вiн зрадник i таке иньше. Виговський сподєвав ся, шо московське правительство за його покiрнiсть поможе йому придавити тi неприхилнi течiє, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана i навiть поможе йому оружно єх приборкати. Тим часом московське правительство не хотєло так рiзко виступати против людей, що перед ним представляли себе найвiрнєйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала вiд них пiсланцєв, посилала до них листи, робила єм рiжнi уступки, а тi з того ширили поголоски, що Москва з ними тримау, а Виговського теж не вважау правдивим гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не пiдтримуу, а ворожий рух змагауть ся, i порiшив сам приборкати своєх ворогiв. З Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було. На весну, закликавши в помiч Татар, Виговський пiшов походом за Днiпро i пiд Полтавою погромив Пушкарiвцєв. Сам Пушкар наложив головою, Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана i тяжко покарано всєх провiдникiв повстання. По сєм своє вiдно сини до Москви Виговський i його прихильники вважали рiшучо i безповоротно розiрваними. Митр. Дiонисий Балабан, поставлений Украєнцями без московськоє волi, вибрав ся тепер до Чигрина. Мiж народом прихильники украєнськоє автономiє розпочали агiтацiю против Москви, щоб знеохотити до московськоє власти: оповiдали, що як Москва вiзьме Украєну в своє руки, то попереводить Украєнцiв до Москви i Сибiру (подiбне саме дєяло ся тодi на Бiлоруси), забере з Украєни попiв, а пришле з Москви московських, i т. ин А до увропейських держав розiслали манiфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою i оголошували єй вiйну: "Заявляумо i свiдчимо перед Богом i цiлим свiтом, що розпочата й ведена нами вiйна з Поляками мала не иньшу причину i не иньшу мету. як оборону святоє схiдньоє церкви i предкiвськоє свободи нашоє,-любов до неє водила нас з покiйним вождем нашим, безсмертноє па.уiяти Богданом Хмельницьким, i Iваном Виговським писарем нашим. Своє приватнi справи вiдсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того вiйшли ми в приязнь з Татарами та з пресвiтлою королевою шведською Христиною, а потiм з пресвiтлим Карпом ?уставом королем шведським. Всєм єм ми заховали свою вiрнiсть мiцно. I Полякам не дали ми нiколи приводу для розiрвання трактатiв, але всiм додержували ми свято нашу вiрнiсть,умови i союзи. Не з иньших мотивiв приняли ми протекцiю великого князя московського, як тiльки для того щоб заховати i примножити для себе i потомства нашого за помiчю божою зброую здобуту i кровю стiльки разiв вернену свободу нашу. Обдароване рiжними обiцянками i приреченями в. кн. московського, вiйсько наше сподєвало ся, що з огляду на спiльнiсть вiри i добровiльне наше пiддане в. князь буде для нас справедливим, прихильним i ласкавим, поступатиме з нами щиро i на свободи нашi не замишлятиме, а ще примножатиме єх бiльше i бiльше, вiдповiдно до обiцянок своєх. Але здурили нас тi надiє! Мiнiстри i вельможi московськi намовили того пречеснєйшого, всепобожного i найласкавiйшого володаря до того, що зараз же першого року, як завели ся переговори мiж Москвою й Поляками, пiд впливом надiй на польську корону, рiшено заразом нас придавити i поневолити, i до того вели вони своє замисли, щоб занявши нас вiйною з Швецiую, лекше нас придавити i поневолити"... 263. Iван Виговсикий (малюнок з Лєтописи Величка). За найбiльшу вину московських полiтикiв ставить ся тут, що московське правительство зрадило Украєну, вiйшовши в порозумiнну з Польщею; за другу-що воно внесло роздєл i усобицю в украєнське полiтичне житу, пiдтримуючи рiжних ворохобникiв. I манiфест кiнчить ся такою заявою: "Так вiдкривауть ся хитрiсть i обманство тих, що з початку через внутрiшню усобну вiйнула далi й вiдкрито своую власною зброую приготовили на нас ярмо неволi, без всякого приводу з нашого боку. Свiдчачи неповиннiсть нашу нє в чiм i кличучи Бога в помiч, змушенi ми для заховання своує свободи взяти ся до законноє оборони, щоб скинути з себе те ярмо i шукати для сього помочи наших сусiдiв. Отже не на нас спадау вина сеє вiйни, що вже загорауть ся. Ми були вiрнi й зiстаумо ся вiрними великому князю (царю) i против волє нашоє беремо ся за зброю". Швецiя, що мала бути союз ником Украєни з Москвою, вже тепер не значила нєчого вона облишила вiйну i в 1660-х р. формально замирила ся з Польщею i Москбою. Через те щоб мати союзникiв против Москви ще иньших окрiм Кримськоє орди, Виговський порiшив довести до кiнця переговори з Польщею, що тягли ся так довго. Лєтом 1658 р. вiн сю справу вже полагодив через свого пiсланця Павла Тетерю, полковника переяславського, з пiсланцем польським Стан. Буньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячi списано формальний трактат, котрим Украєна вертала ся пiд зверхню вдасть короля, але як осiбне автономне тєло-, .велике князiвство Руське". Хоч з сього трактату властиво не вийшло нєчого, все. таки вiн i пiзнєйшi додатки до нього iнтереснi тим, що показують, чого хотєли для Украєни тодєшнє полєтики украєнськi, Виговський i його товаришi: Схiдня Украєна (воуводство Києвське, Браславське i Чернигiвське) мау стати осiбною державою, з осiбними мiнєстрами, скарбом i навiть монетою, подiбно як велике князiвство Литовське Сойм (власть законодатна) буде спiльний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всiми станами 264. Юрась Хмельниченко (звiдти ж). iменувати гетьманом. Козацького вiйська буде ЗО тисяч, i крiм того наумного вiйська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна вiра мау бути у всєм зрiвняна з католицькою, митрополит i владики матимуть мiсце в сенатi. Києвська академiя буде зрiвняна в правах з кракiвською, i ще в котрiмсь мiстє Украєни мау бути заснована одна академiя. Трактат укладав ся спiшно i богато дечого в нєм ще не було продумано i вияснено. Наздогiн потiм, на сойм, що мав сей трактат затвердити, пiслано бажанну, щоб в велике князiвство Руське вiйшла не тiльки схiдня, а й захiдня, цiла Украєна. Виговський спiшив ся з трактатом, щоб дiстати помiч вiд Польщi против Москви. 85. Боротьба з Москвою. Вiйна почала ся. Виговський попробував вигнати московського воуводу з Києва, але се йому не вдало ся. Московське правительство пiсля сього проголосило Виговського зрадником i наказало вибрати нового гетьмана. Але довiдавши ся про трактат Виговського з Польщею, так заМiшало ся, що готове було вiдступити вiд своує полєтики: воуводi Трубецкому наказано завести переговори з Виговським, обiцяти йому пробаченну всього що стало ся i всякi уступки-навiть вивести воуводу з Києва, як би Виговський того домагався. Але Виговський не вiрив уже в московську щирiсть i не хотєв вертати ся. З початком 1659 р. вiн пiшов за Днiпро, аби приборкати своєх противникiв, що знов пiдняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське вiйсько, вiн уступив ся за Днiпро, а московське вiйсько почало пiдбивати собi сєверську Украєну i обложило полковника Гуляницького в Конотопi (див. карту 262). Виговський же дiждав ся Татар i з ордою рушив пiд Конотоп. Московське вiйсько не мало докладних вiдомостей про його сили, рушило на зустрiч тай попало в два огнi, мiж козакiв i Татар. Став ся погром небувалий: знищено цєле вiйсько московське, двох московських воувод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп i подав ся скорше з Украєни. Все було тепер в руках Виговського. Але вiн не вмiв скористати з такоє користноє хвилє, не вигнав московських залог з украєнських мiст, а вiдiйшов за Днєпро, бо кошовий Сєрко з Запорожцями- вороги Виговського-вдарили на Крим, змусили Татар покинути Виговського, а далi напали на Чигирин, столицю гетьманську. Московська партия за Днiпром пiдняла голову знову; поголоска, що Виговський пiддав ся Полякам, пiдiймала против ньогб людей; нєхто не розбирав, на яких умовах се стало ся: бояли ся польського пановання i не хотєли про Польщу нєчого чути. Польське помiчне вiйсько, розложене Виговським в Сiверщинє, по старiй памяти викли1 Кало таку ненависть, що в сих полках, прихильних Виговському, пiдняло ся повстанну. Полякiв убивали, i з ними загинув i визначний однодумець Виговського, Юрий Немирич, дуже освiчений украєнський шляхтич, котрого вважали дiйсним автором Гадяцькоє унiє. З лiвого берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут заявляли, що не хочуть вертати ся пiд Польщу. Тодє уманський полковник Михайло Ханенко зуднав ся з Сiчовиками Сєрка й пiдняв повстанне против Виговського. Не хотiли його, хотiли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана. Зiйшли ся i в перших днях вересня 1659 р. пiд м. Германiвкою стали против себе оба вiйська. Юрий Хмельницький з своєми, Виговський з своєми. Всi козаки одначе покинули його тепер i перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський вiддау Украєну назад Полякам, знищили його дєло. З Виговським було тiльки його наумне вiйсько й Поляки. Вiйсько вчинило раду й на нiй окричало, що не хочуть пiддавати ся Польщi, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський пiдняв ся проти Москви на те тiльки, аби пiддати назад Украєну польським панам, знищили цiле повстанну. Против Виговського пiдняло ся на радє таке роздраженну, шо мусєв iти геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася i пiслали до Виговського, щоб вiддав йому гетьманськi клейноди. Виговський, бачучи таке завзяте, вiддав клейноди й уступив. Тодє старшина, однодумцi Виговського, побачивши, з яким завзятем виступау вiйсько против Польщi, помiркувала, що з Гадяцькою унєую тепер, видко, нiчого не зробиш-треба вертати ся пiд зверхнiсгь московську. Але хотiла все таки використати хвилю, щоб виторгувати вiд Москви, аби не мiшала ся на будуще в украєнськi справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спiшив зачинати з Москвою. Ставши з вiйськом над Днiпром, пiд Ржищевим, чекали, що скаже Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся пiд зверхнiсть московську на давнiх правах i вiльностях, Юрась за радою старшини пiслав Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому єх умови, на яких вони згоднi пiддати ся Москвi на ново. Там вони домагали ся, щоб на будуче на Украєнє московських воувод не було нєде окрiм тiльки Києва, i щоб московське вiйсько, яке буде присилатися на Украєну, було пiд властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало зносин нє з ким з вiйська, анє не приймало листiв, i щоб взагалi власть гетьманська нє в чiм не обмежувала ся московськими мiшаннями. Щоб гетьману вiльно було мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими державами в украєнських справах, брало до тих перегорiв украєнських депутатiв. Щоб украєнське духовенство зiстало ся пiд властю константинопольського патрiарха, як сього бажало, вибираючи митрополита Дiонисия Балабана i т. й. Трубецкой промовчав, що вiд московського правительства присланi йому статє зовсiм иньшого змiсту, а закликав гетьмана з старшиною, щоб єхали до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справдi приєхали до Переяслава,-виявило ся, на шо єх туди манили. Трубецкой сказав, що переговорювати сянема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж вiн скликав з лiвобiчних полкiв, ворожо настроуних для старшини, i крiм того привiв ще з собою московське вiйсько, а московськi прислужники своєх козакiв. Рада була така, що перед нею Хмельниченковiй старшинi анє думати було виступати з якими не будь домаганнями против Москви, i на се рахував Трубецкой. Вiн обявив тут новi статє, присланi з Москви. До старих "статей Богдана Хмельницького", себто до тих рiшень, якi були данi московським правительством на козацькi бажання по прилученню до Москви, тепер поробленi додатки й змiни. Гетьмаьу наказано посилати вiйсько, куди цар звелить i без волi московського правительста нiкуди не посилати; гетьмана заборонено перемiняти без царського указу; московських прихильникiв заборонено карати без слiдства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анє давати єм урядiв нiяких пiд карою смерти; воуводи московськi крiм Києва мати бути заведенi також в Переяславi, Нєжинє, Черниговi, Браславi, Умани. Сє додатки стiсняли й зменьшали ще гiрше украєнську автономiю. Але Хмельниченко з своую старшиною, спинивши ся в руках Трубецкого й маючи перед собою ворожу настроуну раду i вiйсько московське, не насмiлили ся протестувати. Москва помiшала всє єх рахунки i вони покорили ся, присягли-i затаєли гнєвi злiсть, що Москва так єх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не помiркували, в чiм причина єх слабости, а московськоє побiди-в єх вiдчуженню вiд народу, в тiм, шо свою полiтику вони будували, як старий Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свiдомiй помочи i участи свого народу. Се зiстало ся закрите перед очима єх, i вони кидали ся далє, вiд Москви до Польщi, коли стрiчали ся з хитрою i своукористною московською полєтикою обрахованою на погибiль краєнськоє свободи, i вiд Польщi до Москви, коли народ пiдiймав ся против них, боячи ся польського пановання. I вiд кождого такого єх хитання спадали новi бiди на украєнську люднiсть, зростала єє неохота до дальшоє боротьби, до старшини й єє полiтики, i все затiсняв ся коло Украєни зелiзний обруч польсько-московського панування. Пройшло потiм пiв року. Моськовське правительство, порiжнивши ся наново з Польщею, лiтом 1660 р. задумало похiд на Галиччину, щоб вiдтягнути польськi сили з Бiлоє Руси. Московський воувода Шереметув пiшов з лiвобiчними полками на Волинь, Хмельниченко з правобiчними полками йшов до нього полудневою границею, охороняючи єє вiд Татар. Та польськi гетьмани, дiставши велику помiч з Криму, вiйшли помiж Шереметува i Хмельниченка, вдарили на московське вiйсько пiд Любаром i обложили його зi всiх бокiв, так що воно не могло порозумiти ся з Хмельниченком. По кiлькох днях збентежений Шереметув став вiдступати назад, сподєваючи ся через те скорше здибати ся з Хмельниченком, i став пiд Чудновим. Але з Хмельниченком тим часом вели переговори Поляки, намовляючи його вiдстулити вiд Москви i вiдновити унєю з Польщею. До сього ж намовляв його i Виговський, що таки хотiв утримати гадяцьку унєю. Не можучи нєяк зiйти ся Шереметувим i маючи против себе сильнiше польськотатарське вiйсько. Хмельницкий завагав ся. Старшина, ображена на Москву, що так єх пiдiйшла попереднього року, не противила ся згодє з Польщею. Але Поляки також не були розумнiйшi вiд московських полєтикiв i покладаючи на трудне тодєшну становище Украєнцiв, уже не згодили ся вiдновити Гадяцьку унiю, так як була уложена, а викинули з неє все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унєю старшина не мала охоти приставати, але не час був противити ся i кiнець кiнцем згодили ся Шереметув по сiм мусєв пiддати ся Полякам-вiддав Єм зброю, запаси i пообiцяв вивести всяке московське вiйсько з Украєни. Зiрвав серце на козацькiм вiйську, що було з ним: видав його Полякам i Татарам, аби тi не грабували й не брали в неволю московського вiйська. Такий мерзкий вчинок викликав по всiй Украєнi великi жалi i гнєв на Москву. 86. Роздвоенну Украєни. Московськi полiтики одначе не схаменули ся й тепер, не подумали вiдступити вiд своує полiтики, аби прихилити до себе украєнське громадянство: задоволити його i так уже невеликi бажання, щоб не хилило ся до Польщi. Москва далє вела свою лєнєю i супроти таких хитань Украєнцiв навiть ще бiльше налягала на те, щоб забрати Украєну як найбiльше в своє руки, завести свох урядникiв, заставити московськими залогами, взяти все пiд московське начальство. На єє щасту чи нещасту Поляки нiчого не зробили, щоб користати з розгрому московських сил пiд Чудновим. Московськi залоги не були з Украєни виведенi. Приборкано повстання украєнськоє людности, що близше ридививши ся тепер до московських людей, по чуднiвськiм погромi стала єх вигоняти i побивати. Походи, якi Поляки потiм робили за Днiпро, не тiльки не привернули до них тутешнiх людей, але навпаки вони почали горнути ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кiнець кiнцем лiвобiчнi полковники: свояк Юрасiв Яким Сомко, полковник переяславський, i Василь Золотаренко нiжинський привели лiвобiчну Украєну пiд власть московську i стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на мiсце Хмельниченка, бо кождий з них за свою услужнiсть перед Москвою сподiвав ся тепер стати гетьманом. Москва одначе вiдкладала вибiр, бо хотiла привести назад пiд свою вдасть i правобiчнi полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся пiд вдасть московську, пiсля того як Москва не сповнила єх бажань що до украєнськоє автономiє. Але козаки й уся люднiсть украєнська не хотєла польськоє зверхности. Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймнi якесь бiльше вiйсько на Украєну, аби затримати єє вiд хитань; але Польща на се була не спроможна, а тi дрiбнi польськi вiйська, що приходили часами на Украєну, тiльки знеохочували людей до Польщi. А ще бiльше знеохочувала єх польська шляхта, що тиспа ся на Украєну, до своєх мауткiв, вигоняла з них козакiв, i так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарештi свому вiйську звелiв вигоняти й не пускати ту шляхту на Украєну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народi i орда Кримська, що нiби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, i поговорювала вже, що Украєна властиво новина бути пiд властю Криму. Декотрi з старшини, невдоволенi нє з Москви нє з Польщi, що на права скупила ся, а оборонити своєх прихильникiв теж не мала сили, не противили ся гадцє признати над собою вдасть хана кримського-спробувати ще татарськоє опiки. Але люде й чути про се не хотiли. 268. Юрась Хмельниченко, сучасна гравюра. Кiнець кiнцем Хмельниченко, побачивши як з усiх сторiн пiдiймауть ся на нього роздражненну i неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, стратив охоту до всього, i до свого гетьманування. На початку 1663 р. вiн поклав булаву i почуваючи себе хорим i до житя нездатним, постриг ся в Монахи. На його мiсце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловiка проворного i хитрого- говорили про нього, що купив собi булаву, роздавши великi грошi старшинi. Сей був рiшучий прихильник Польщi i з його вибором московськi полiтики мусiли вiдложити гадку про те, щоб приуднати до себе правобi.чного гетьмана. В лiвобiчнiй Украєнi тим часом тягали ся за булаву Сомко i Золотаренко та все скликали ради, бо топ котрого не вибрали раз у раз опротестовував i добивав ся новоє. Московське правительство водило єх обох, але тим часом пiдiймав ся новий кандитат на булаву i ставав все небезпечнєйшим конкурентом. Був се Iван Бруховецький, кошовий запорозький. Вiн виступау як представник Сєчи, а противник старшини, в тiм дусi як Пушкар i Барабаш. Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, вiн приймау небувалий титул "кошового гетьмана". Граючи на запорозьких амбiцiях, вiн ширить ту гадку, що булава по старим порядкам повинна бути в руках Сєчи i Запорожцi мусять мати перший голос при виборах гетьмана. Заразом, пiд лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможнiй, не родовитий, вiн виступав против лукiв-старшин i противставляв себе єм як носитель справжнiх запорозьких традицiй, та з сього становища агiтував против Сомка i Золотаренка як старшинських кандидатiв. Його то фiгура оспiвана з славнiй думi про Ганжу Андибера пiд образом "Феська Ганжi Андибера, гетьмана запорозького": перебраний за козака-нетягу вештауть ся вiн на волости 269. Павло Тетеря, малюнок в лiтописи Величка. Довгополенко переяславський, Вiйтенко нiженський, Золотаренко чернигiвський", себ то Сомко з Золотаренком i иньшою старшиною,-козак нетяга стау предметом єх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як вiн "почав чересок виймати, увесь стiл червiнцями устилати", а далє бачуть єде бiльше: "Тодi-то козак, бiдний нетяга, по кабаку похождау, Кватирку одчиняу, на бистриє рiки поглядау, кличе, добре покликау: "Ой рiки-каже-ви рiки низовиє, помош.ницє Днєпровиє! Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!" Оттодє оден козак iде, шати дорогиє несе, На його козацькi плечi надiвау, Другий козак iде, жовтi сапянцi несе. На його козяцькi ноги надiвау, Третiй козак iде, шличок козацький несе, На його козацьку главу надувау. Вони йому приношали i до його примовляли: "Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний динаре! Доки тобi тута пустувати? Час -пора йти на Украєну батькувати". Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли: "Ей, не усть же се, братцi, козак, бiдний нетяга, А усть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!.. Присунь ся ти до нас, кажуть ближче, Поклонимось ми тобi нижче, Будем радить ся, чи гаразд-добре на славнiй Украєнi проживати". Але Андибер не потрiбуу єх товариства й єх залицянь. Вiн каже своєм козакам дати єм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся перед голотою: "Ей козаки, каже, дiти, друзє, молодцi, прошу я вас, добре дбайте, Сих дукiв-срiбляникiв за лоб наче волiв iз-за стола вивождайте, Перед окнами покладайте, у три березини потягайте, Шоб вони мене споминали, мене до вiку памятали". В сєй прегарнiй думi з становиша Запорозцєв описана боротьба за булаву, яку повiв єх кошовий з дуками полковниками городовими iдЄйсно перемiг єх. Але боров ся вiн не по лицарськи, а доносами Москвi, неправдиво обмовляючи своєх противникiв в зрадє, а заразом своую агiтацiую против старшини копав погибельну прiрву в украєнськiм громадянствi, на користь московським полiтикам, а на шкоду украєнському житю. Перед московськими кругами вiн рекомендував себе як найбiльш податливого чоловiка для московських плянiв i тим пiдкопував свого головного противника Сомка Побачивши таку небезку, Золотаренко в останнiй хвилi зуднав ся з Сомком-але було вже пiзно. На останню раду, визначену на червень 1663 р. пiд Нiжином Бруховецький привiв з собою ватаги Запорозцєв i "черни" (простого козацтва) з полудневих полкiв, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привiв також козацьке вiйсько i навiть армату. Рада з самого початка перейшла на бiйку; єє перервано, а тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе козакiв Сомкових: вони пiдняли бунт на свою старшину, i Сомко з иньшою старшиною мусєли тiкати до обозу московського боярина, присланого на раду-а той єх велєв арештувати як ворохобникiв. По сiм рада вже пiшла спокiйно, вибрано Бруховецького, московський посол потвердив сей вибiр, а Сомка, Золотаренка i ще кiлькох суджено за зраду, осуджено i стято, без всякоє вини. Всiй старшинi взагалi партия Бруховецького дала тепер почути свою побiду: брали з них всякий припас i одежу-барзо притуга великая на людей значних. 87 Замисли Дорошенка. Отаким способом з вибором Тетерi й Бруховецького Гетьманщина роздєлила ся на двi части. Правобiчна Украєна зiстала ся пiд зверхнiстю Польщi, лiвобiчна пiд зверхнiстю Москви. Ослабило се ще гiрше сили Украєни, i зробило для неє майже безнадiйним дєло єє визволення. Коли воно так тяжко йшло досє, хоч вело ся ще з свiжiйшими силами, i то цiлоє Гетьманщини,-то ще тяжше було вести його силами самоє правобiчноє чи лiвобiчноє Украєни-тим бiльше, що багато сили йшло на суперечнi змагання обох частей. До тогож i тут i там серед замiшань, зневiри й несвiдомости народньоє повиходили на верх i захопили в своє руки власть iнтригани, самолюбцi, якi не думали про те, щоб вивести Украєну з тоє матнi, а тiльки про свою користь i власть. Та житу було таке тяжке й трудне, що вилiзши iнтригами на верхи його, не легко було утримати ся на тих верхах, i першим випливши, першим се почув на собi Тетеря. Дiставши булаву, першим дiлом зачав вiн радити королеви, аби вислав великий похiд за Днiпро-здобути i лiвобiчну Украєну. Король справдi спромiгся на таку, останню вже пробу, i з кiнцем року сам пiшов з досить значним вiйськом i з Татарами за Днєпро, палячи й руйнуючи меньшi мiсточка, а крiпчii обминаючи, - пройшов аж до Глухова, попробував його здобути, але нiчого не доказавши, пiшов назад, почувши, шо наступау московське вiйсько. Нарiд украєнський держав ся проти Польщi ворожо, i з великими утратами, а зовсiм нiякими результатами скiнчила ся отся остання проба Польщi вернути собi заднiпрянську Украєну. Тим часом серед сього походу почав ся ворожий Польщi рух i на Правобiчнiй Украєнi (винувачено в пiдмовляннях до бунту Виговського i зовсiм беззаконним способом його на пiдставi сих пiдозрiнь засуджено воунним судом i розстрiляно для страху иньшим). Колиж московське вiйсько з Бруховецьким слiдом за Поляками пiшло також на правобiчну Украєну, рух сей поширив ся ще бiльше. Тодi Бруховецький мiг он легко пiдбити правобiчну Украєну, але вiн не подбав про се, а московське правительство й того меньше, бо наскучила йому вiйна, i не мало воно надИзатримати правобiчнi землє. Польськi вiйська, особливо лютий Чарнецкий (той що спалив кости Хмельницького), нелюдськими карами силкували ся загамувати повстанну, але воно ширило ся все бiльше. Далi польське вiйсько зовсiм вийшло вiдси, бо треба було його де инде, i тодє Тетерi пiшло ще тяжче. Коли на початку 1665 р. оден з проводирiв тутешнiх повстань Дрозд погромив його на голову, Тетеря забрав своє манатки, зовсiм покинув Украєну i взагалi зiйшов з овиду. Так правобiчна Украєна визволила ся вiд Польщi Але не мала охоти пiддавати ся й Москвi по тiм що вже зазнала. Тодi вiдновила ся давнiйша гадка-- пiддати ся пiд опiку Криму. Медведiвський сотник Опара перший пiшов сек) дорогою: вiн оголосив себе гетьманом з ханськоє руки i приняв вiд хана потвердженну. Се було лiтом 1665 р. Але скоро Татари скинули й арештували його, а козакам на гетьмана 271. Павло Тетеря, стара iравюра. предложили особу поважнiишу-Петра Дорошенка. Козаки прийняли його за гетьмана (в мiсяцє серпнi 1665 р.). Се був справдє чоловiк мiж козацтвом знаний i поважаний, "з прадєда козак", як вiн казав про себе Полковником був уже за Хмельницького, але тiльки тепер виступау на перший плян i на кiльканадцять лєт стау головною фiгурою украєнського житя. Був вiн чоловiк великого духа, душею i тiлом вiдданний визволенню Украєни i приймаючи булаву з рук ханських, вертав ся до староє гадки Хмельницького поставити Украєну в невтральне i незалежне становище мiж Москвою, Польщею i Туреччиною i запевнити єй повну свободу i автономiю. Не вдоволяючись опiкою ханською, вiн прикладом Хмельницького слiдом заводить переговори з Туреччиною та заручауть ся єє пiдмогою. Дорошенко признав султана своєм зверхником, а той обiцяв помагати Украєнi визволити ся цєлiй, в етнографiчних єє границях-до Перемишля i Самбора, до Висли i Нємана, до Сєвська i Путивля (на московськiй границi). По сiм хан дiстав вiд султана наказ у всiм помагати Дорошенку. З Польщею вiн до часу старав ся не загостряти вiдносин, але се не перешкоджало йому вигоняти з Украєни польськi вiйськовi вiддєли, якi де були; вигнав єх з Браславшини, i взяв єє також у своє руки. Знищив також головного прихильника московською Дрозда. Таким чином правобiчна Украєна стала свобiдною й нейтральною. Ставши на нiй сильнєйшою ногою, маючи за собою також митрополита Иосифа НелюбовичаТукальського, котрого польське правительство протримало перед тим два роки в марiенбурськiй вязницi i саме випустило на волю, Дорошенко разом з ним задумував вирвати тепер з пiд-московськоє власти також i лiвобiчну Украєну. Помiтивши, ш.о Бруховецький починау хитати ся, Дорошенко i Тукальський завели з ним зносини i з свого боку почали пiдбивати на Москву, подаючи надiю, що Дорошенко готов зрiкти ся гетьманства й вiддати Бруховецькому правобiчну Украєну, аби вже раз Гетьманщина вернула ся до давнєйшоє цєлости. Тодє Бруховецький, що тим часом зайшов так, що далє вже нєкуди було, понадєяв ся на помiч Дорошенка i Татар та справдi пiдняв повстанну проти Москви. Подiбно як Тетеря, i Бруховецький досить скоро побачив, дiставши булаву, що хитрими iнтригами не так легко держати ся на гетьманствi. Приподоблював ся Москвi, як тiльки мiг, щоб мати єє за собою: 1665 р. поєхав до Москви на поклiн (сього московське правительство добивало ся i вiд попереднєх гетьманiв, тiльки тi не хотєли) Попросив, щоб його там оженили "на московской дiвцi", i там його сяравдє оженили з донькою окольничого Салтикова i справили гучне весєлу. Випросив собi двiр у Москвi й обiцяв там тримати свого племiнника-для безпеки. А нарештi сповняючи волю московських полєтикiв, подав цареви прошенну вiд себе i старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Украєнi, збирав на себе всякi доходи, а для того вислав своєх воувод на Украєну i вiйсько, а також щоб митрополита Украєнцям прислано з Москви. За такий подвиг свiй дiстав боярський чин i гойнi дарунки-мiж иньшим цiлу Шептакiвську сотню в Сєвершинє йому подаровано на маутнiсть. Але вернувши ся на Украєну скоро побачив яке угiллу огненне зiбрав на голову свою. Духовенство, старшина i простi люде, навiть само Запороже-все пiдняло ся на нього. Духовнi пiдняли бучу за пiдданну єх пiд московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними нарушеннями украєнських порядкiв, а ще бiльше-що Бруховецький взяв собi моду всякого, хто йому противив ся, засилати до Москви, аби там його запроторили на засланну. Простих людей Бруховецький пiдняв на себе тим, що вiдступивши збиранну доходiв Москвi, тепер, вернувши ся на Украєну, заходив ся яко мога найбiльше здерти з людей до вiйськового скарбу, поки приєдуть московськi зборiдики. Пiшов по Украєнi крик про здирство гетьманське i всяку принуку, яку при тiм чинено Запороже, побачивши таке, почало само виступати против свого недавнього представника, а Бруховецький старим звичаум став зараз обмовляти Запорозцiв перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приєхали московськi перепищики, переписали людей, єх грунти i весь мауток i стали накладати московськi податки i настановляти московських зборшикiв, гнiв на Бруховецького i на Москву пiдняв ся ще бiльший: таких високих податкiв перед тим не чували. Крiм того були великi нарiкання на московське правительство, що воiно згодило ся вiдступити Польщi правобiчну Украєну, укладаючи перемиру 1667 року: подiлило ся Украєною з Польщею, не додержало того, що обiцяло приймаючи Украєну пiд царську руку. Почало пiдiймати ся повстанну. Бруховецький просив з Москви вiйська, щоб карати всiх непослушних як найтяжше: всє побунтованi мiста i села вирiзати, випалити i зруйнувати. Та тут уже Москва не схотiла слухати його, i Бруховецький побачив, що як так далi пiде рух на Украєнi, то й Москва не схоче його пiдтримувати, невважаючи на всє його залицяння. Тодє ото й надумав вiн за помiчю Дорошенка пiдняти повстанну проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним i за його хитрощi тимже добром тепер вiдплачував. Пiдбиваючи Бруховецького на Москву, Дорошенко заразом вiв зносини з московським правительством. Замирив вiн саме тодє з Польщею, на тiм що вона виведе своє вiйська з Украєни, а Украєна правобiчна буде признавати власть королiвську, а тепер хотєв вiйти в порозумiнну з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж тiльки зверхньою властю над лiвобiчною Украєною та вiддала єє пiд його власть. Бруховецький, не знаючи тих замислiв Дорошенка, на початку 1668 р. пiдняв повстанну на Москву. Старшина пiдтримала його. По всiй Украєнi люде, наскучивши кривдами i своувiльствами московських урядникiв i людей воунних, побивали єх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скiзь Москалiв виганяли, i до воуводiв писав, аби йшли з Украєни, инакше буде єх воювати. Залоги московськi, настрашенi тим повстаннум, справдє пiддавали ся й виходили. Тiльки в Кпiвi i Черниговi- воуводи утримали ся На весну Бруховецький ладив ся до вiйни з московським вiйськом, що прийшло зза границi з боярином Ромадановским. До помочи йому прийшли Татари, i Дорошенко йшов зза Днєпра-- Бруховець кий думав, що то йому в помiч. Але з дороги Дорошенко прислав до Бруховецького своєх людей жадаючи, аби зрiк ся гетьманства, вiддав клейноти, а за те дiстане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило Бруховецького. Хотєв був боронити ся, арештував пiсланцiв Дорошенка, але слєдом надiйшов вiн i став недалеко вiд Опiшнє. Тут виявила ся народня неохота до Бруховецького. Не вратувало його повстанну против Москви. Першi покинули Бруховецького Татари, потiм козаки крикнули, що не будуть бити ся з Дорошенком, i кинули ся грабувати обоз Бруховецкого. Вхопили його самого i привели до Дорошенка-той звелєв його прикувати до гармати. При тiм Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то вiн махнув, аби Бруховецьким кiнчили-кинули ся на нього з незвичайним розяреннум, були рушницями, списами, "як скаженого пса", обдерли й кинули голого. Дорошенко велiв його вiд 272. Петро Дорошенко, малюнок з лiтописи Величка. везти до Гадяча й поховати в церквi, що збудував Бруховецький. Потiм рушив на Ромадановского, але той не зваживсь виступати против нього i вийшов за украєнську границю. Так ото вся Украєна гетьманська тодє, весною 1663 р., спинила ся в руках Дорошенка. Послужила йому фортуна. Мав силу i мiг договорювати ся з Москвою та доповняти ся Украєнi прав i свобiд. Його плян забезпечення автономiє Украєни пiд зверхнiстю Москви i пiд протекцiую Польщi й Туреччини був близький до свого здiйснення. Але тут стала ся бiда-як з Виговським по конотопськiй побiдє: раптом Дорошенко завернув ся з лiвобiчноє Украєни. Оповiдали, що вiн з дому, з Чигирина дiстав звiстки про жiнку-що вона "через плiт скочила з молодшим". Зiставивши наказним гетьманом полковника чернигiвського Демка Многогрiшного, Дорошенко подав ся до Чигрина. I се зiпсувало все дєло. По його виходє Ромадановский з московським вiйском знову руцiив в Сєвершину, i все що держало ся московськоє думки, або просто бояло ся заводитись з Москвою-пiдняло голову. Особливо в Сєверщинє, сумежнiй з московською границею, мало хто мiг мати надєю розвязати ся з Москвою: видко було, що не зрiчеть ся вона добром тутешнiх краєв, тому за краще вважали корити ся, як бороти ся i бути повойованими. Архiупископ чернигiвський Лазар Баранович, що правив лiвобiчними упархiями (бо Тукальського, вибраного правобiчними, Москва не признала митрополитом), виступив проповiдником московського пiдданства i став намовляти й Многогрiшного, щоб пiддав ся Ролдадановскому. Дорошенко не присилав помочи, i Многогрiшний пождавши пiддав Ромадановскому Чернигiв. Потiм скликано раду старшинську до Новгорода Сєверського i тут вибрали Многогрiшного гетьманом i рiшили прийняти зверхнiсть московську, але забезпечити при тiм автономiю украєнську. Многогрiшний по сiм прийняв титул "гетьмана сєверського" i просив Барановича бути посередником мiж ними i Москвою в справi дальших вiдносин: щоб Москва вiдновила статi Богдана Хмельницького, вивела своєх воувод i вiйсько з Украєни-в такiм разi пiддадуть ся i розiрвуть союз з Татарами, а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся пропасти або йти з Украєни в Польщу. Гарнi то були слова, але пiзно єх було говорити, раз уже пiддавши ся. Можна було з Москвою торгувати ся, державши ся разом при Дорошенку. Тепер же вхопивши за край, московськi полєтики вже не хотєли пускати з рук нiчого, i почали вводити, поки не виводили на своу. 88. Упадок Дорошенка. Вибiр Многогрiшного сильно пiдрiзав Дорошенка. Не знав як з тим буть, i не уладив ся з ним. Якийсь час поминав його- так наче того й не було, i се ставило в трудне становите Многогрiшного: бачив, що Дорошенко його не хоче терпiти, через те мусiв бути податливiйшим для Москви. Та ж тепер вела переговори з обома, пробуючи котрий попустить. Оба якийсь час держали ся тих самих жадань що до украєнськоє автономiє, але що позицiя Многогрiшного була дуже тяжка, i Сєвершина, де його признали гетьманом, була фактично в руках московських, тож Многогрiшний не мiг так рiшучо стояти на своєм; i так ше вiн досить показав завзятя i щироє вiдданости украєнським iнтересам. Московське правительство через своєх воувод мало звiстки, якi потверджували, що домагання Дорошенка i Многогрiшного згiднi були з бажаннум всеє украєнськоє людности- що вона теж не хотiла вiйська московського i воувод та урядникiв, взагалi нiякоє управи московськоє. Так доносив i найповажнєйший, довiрений представник московськоє впасти на Украєнi києвський воувода Шереметув. Тому Многогрiшний так мiцно стояв на своєм. Але московськi полiтики все таки не хотiли попускати з своєх замислiв та далi живосилом тягли Украєнцiв пiд свою вдасть, використовуючи кожду скрутну хвилю в украєнськiм житю, аби ту вдасть свою поширювати. Тепер покладали ся вони на те, що Многогрiшний мусить попустити, i вiн справдє попустив. В мартє 1669 р. на радє в Глуховi предложенi були новi московськi статє, що мали заступити мiсце статей Хмельницького. Многогрiшний з старшиною й Барановичем i всi присутнi дуже сильно вiдпрошували ся вiд московських воувод i не хотiли приймати сих статей; кiлька день пройшло в тiм, але нарештi дня 6 марта справу було таки покiнчено. Московськi воуводи мали бути крiм Києва ще в Переяславi, Нiжинi, Черниговi й Острi, але не мiшати ся нє в суд нi в якi справи, тiльки мати власть над московськими залогами. На тiм списано договiр, зовсiм як мiж двома державами, i пiдписано обома сторонами, а Многогрiшного потверджено на гетьманствi. З початку Многогрiшного тримала ся тiльки Сiверщина з Києвом, потiм приступили також полки: Прилуцький i Переяславський. Полудневi полки з початку зiстали ся при Дорошенку, але скоро з Запорожа стали виходити новi гетьмани, поставленi Запорожцями-з початку Петро Суховiунко, прозваний Вдовиченком (1668), потiм, як його погромив Дорошенко, на його мiсце вибрано на Запорожу Михайла Ханенка (1670). Сi запорожськi гетьмани баламутили пограничнi полки й робили багато клопоту Дорошенкови-переманювали на свою сторону Татар та пробували пiдiрвати Дорошенка й на правiм боцє; почавши вiд 1669 р. вiн все мусiв вести дрiбну вiйну з ними. Коли у Дорошенка попсували ся вiдносини iз польським правительством, тому що воно не хотiло сповнити бажання Дорошенка-вiдновити Гадяцьку унiю i признати правобiчну Украєну самим тiльки козакам,-тодi Ханенко вiйшов в переговори з польським правительством. Вiн не бажав майже нiяких уступок, отже польське правительство признало його гетьманом замiсть Дорошенка. Пiдтримувати його, правда, не спромогалось, i Ханенко великоє сили тут не мав, а все таки бороздив Дорошенку i утрудняв i без того трудне його становище. З Многогрiшним, пiсля того як його потверджено на гетьманствi, Дорошенко помирив ся i пiдтримував з ним добрi вiдносини,-хоч i нарiкав на таких "покутних гетьманчикiв". Вони були однодумцi в полiтичних справах i в вiдносинах до Москви старали ся не перешкоджати один одному. Обох iх дуже смутив подєл Украєни мiж Москвою i Польщею, довершений тим перемирем 1667 р. Особливо займало всiх питанну про Києв, що був тiльки на два роки зiставлений за Москвою, i потiм мав вiдiйти до Польщi; Москва потiм його не вiддала, але на Украєнi тим часом дуже трiвожили ся i нарiкали на Москву (потiм сi нарiкання Многогрiшного дали привiд ворогам повалити його). Не можучи дiйти до кiнця з Москвою анє з Польщею, Дорошенко все бiльше налягав на Туреччину. Народови гадка про пiдданство бiсурменови була ненависна, так що Дорошенко мусєв таєти ся перед ним з своєми вiдносинами до султана. Спустошення, що чинили на Украєнi його союзники Татари, викликали велике невдоволенну. Але в тодєшнєх обставинах Дорошенко не бачив иньшого способу вивести Украєну з тих нетр, в яких вона застрягла, й закликав султана, аби сповнив свою обiцянку-помiг Украєнцям визволити ся вiд Польщi. Сє пригадки довго зiставали ся без успiху. Але 1671 р. султан Магомет IV постановив iти на Украєну i сповнити свою обiцянку. З кiнцем того року оповiстив вiн Польщу, шо буде воювати єє за те, що нападау на землi присяжника султанського Дорошенка i на весну 1672 р. з великою армiую рушив на Украєну. Наперед пiслав кримського хана i ТОЙ з Дорошенком розiгнав вiддiли польського вiйська, якi були на Уiраєнє, та козакiв Ханенкових. Сам султан обложив Камiнець на Подiлю; крiпость ся була слабо обсаджена i скоро пiддала ся; звiдти султан приступив пiд Львiв. Польща не мала вiдваги бороти ся з таким сильним вiйськом i поспiшила замирити ся": вiдступила Туреччинi Подєлу й обiцяла платити що року данину; "Украєну в давнєх границях" вiддала Дорошенку й обiцяла вивести польськi залоги, якi ще там зiставали ся (Бучацька угода, 7 жовтня 1672 р.). Так була сповнена одна половина Дорошенкових плянiв. Украєна визволила ся вiд Польщi. Здавало ся, що тепер не тяжко буде сповнити i другу половину: зуднати обi половини Украєни пiд московською протекцiую, але з повним запезпеченнум автономiє Украєни. Московське правительство, налякане турецьким походом, готове було зробити рiжнi уступки Дорошенку, щоб не навiв Туркiв на заднiпрянськi землi (а такi поголоски ходили, що на другий рiк Турки обiцяли прийти i завоювати лЄвобiчну Украєну). Земський собор московський, скликаний царем, постановив прийняти Дорошенка з правобiчною Украєною пiд царську руку, бо Польща зрiкла ся єє Бучацькою умовою. Само собою розумiуть ся, що при тiм треба було сповнити бажання Дорошенка. А Дорошенко хотiв тогож що в 1668 роцi: на всєй Украєнi мау бути оден гетьман, i йому мау пiдлягати також i Запороже; воуводiв не мау бути нiде-навiть i в Киiвi; московське правительство буде охороняти Украєну, але у внутрiшнi справи Украєни не буде мiшати ся. Тепер Москва готова була згодити ся на се, але такий настрiй у неє не потрiвав довго Насамперед за Днiпром не було вже однодумця i союзника Дорошенкового Многогрiшного. Вiн не жив добре з старшиною: та дивила ся на нього згорда як на мужичого сина, i Многогрiшний, пiдозрiваючи за нею рiжнi iнтриги, нерiдко поводив ся з нею рiзко. Се принесло йому погибiль: ображенi старшини змовили ся на нього i порозумiвши ся з московським полком, в мартє 1672 р. вхопили його й вислали до Москви, нiби за зраду, а собi просили позволити вибрати нового гетьмана. Хоч за Многогрiшним нiякоє вини не було, проте московськi бояре взяли його на суд i на муку i потiм з усею його сємую, вiдобравши все що мали, вислали на засланну до Сибiру, де вiн з своєми дєтьми в великiй бiдє жив дуже довго-пережив усiх своєх ворогiв, що його туди запроторили. Старшинi позволено вибрати нового гетьмана, i вона сей вибiр вчинила за московською границею, пiд охороною московського вiйська-бояла ся, щоб не повстали люде на неє за таку зрадливу i беззакону росправу з Многогрiшним. Вибрала собi гетьманом Iвана Самойловича, "Поповича", так званого, i при виборi виговорила то собi, щоб не смiв самовiльно перемiняти старшину без вiйськового суду. З Москвою вiдновлено глухiвськi статє, але з них вичеркнено останню тєнь полiтичноє самостiйности Украєни: що на зiзди в дипльоматичних справах, якi дотикали ся б Украєни, мали посилати ся украєнськi делегати. З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих вiдносин як з Многогрiшним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви i мав у неє вiру, а боячи ся, що прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва договорить ся з Дорошенком, всєми силами вiдводив Москву вiд порозумiння з Дорошенком: радив з ним не мирити ся, а воювати, i справдє таки намовив. Крiм того труднiсть вийшла також i в тiм, що Польща, хоч зрiкла ся Украєни перед Турками в Бучацькiй умовi, на правду не хотiла зрiкати ся: не вивела своєх залог з Украєни, далє пiдтримувала Ханенка против Дорошенка, i московському правительству заявила, що як би Дорошенка прийнято пiд московську вдасть, то се вважатиме нарушеннум перемиря. А Москва не хотiла воювати ся з Польщею, i се теж спинило єє в порозумiнню з Дорошенком. Страх вiд Туркiв тим часом зачав проходити. На другий рiк вони свого походу не поновили. Навпаки гетьман польський Собуский сам зачав вiйну з Турками i побив єх пiд Хотином. Виявило ся що Турки не такi страшнi i нема чого єх так дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед украєнського ж народу торiшнiй похiд Туркiв Дорошенкови не помiг, а пошкодив. Досi вiн таєв ся з своєм пiдданнум Туреччинi, тепер се вийшло на яв. Все те що дiяло ся пiд час турецького походу: перероблення костелiв на мечети на Подiллю, оповiдання про знущання Туркiв над християнськими святощами, заби ранну ними дiтей силомiць в турецьку вiру-все ставило ся тепер в вину Дорошенку, що вiн Туркiв на Украєну навiв. На сєм грали вороги Дорошенковi й пiдiймали на нього нарiд; навiть найблизшi люде докоряли йому гiрко за Туркiв. Самойлович вiрно вгадав сей час i намовляв Москву не мирити ся з Дорошенком, а воювати його i пiдбити силомiщь. Москва вiйни не хотiла i кiнець кiнцем наказала Ромодановскому, iти з Самойловичем за Днєпро, щоб поладити справу з Дорошенком, але поладнати згiдливо, без вiйни. Та Самойлович хотєв знищити Дорошенка до решти, щоб вiн не мiг йому бути бiльше конкурентом; замiсть переговорювати ся з Дорошенком, вiн рушив з Ромодановским з вiйськом i почав перетягати до себе правобiчну старшину i людей. Зачав похiд з гори, вiд Канева, i справдi люде i старшина, помiтивши як усе знеохотило ся до Дорншенка, без боротьби пiддавали ся Самойловичу. Дорошенко даремно кликав Туркiв i Татар; хан, як i за Хмельницького, гнiвав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, i не спiшив ся помогати. Майже всi покинули Дорошенка i сидєв вiн безпомiчний на своєй Чигринськiй горi. Але Самойлович навiть не пiшов на Чигрин: повiв дiло так наче й не було вже Дорошенка. В Каневi i Черкасах посадив вiн своу вiйско. Депутати вiд десяти тодiшнiх правобiчних полкiв (Канiвського, Бiлоцеркiвського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, Подiльського, Могилєвського) признали над собою вдасть його i зверхнiсть московську. На заклик Самойловича прибули до Переяслава i тут дня 15 марта 1674 р. на предложенну Ромодановского "вiльними й тихими голосами" (як доносило ся московському правительству) признали правобiчним гетьманом Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю раду, передав йому i своє клейноти Так Самойловича проголошено удиним гетьманом цєлоє Украєни 89. Руєна. Дорошенко був так збентежений сим несподiваним крахом, що стратив всяку охоту до дальшоє боротьби. Пiслав через свого пiсланця Iвана Мазепу поздоровленну Самойловичу-докорив тiльки, що той його так по воунному трактував, не звернувши ся з 278. "Руська брама" в Камiнцi. переговорами. Готов був сам пiддати ся Самойловичу. Але на той час поспiли пiсланцє вiд кошового запорозького Сєрка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим єє ворогом, покоштувавши московського заслання. Вiн радив не єхати до Самойловича, не пiддавати ся, i обiцяв помiч Запорожцєв, що не хотiли корити ся Самойловичу. Прийшла також вiсть, що Собуский мау бути вибраний королем в Польщi, а вiн здавна мав зносини з Дорошенком i радив йому покинути Туреччину й пiддати ся пiд протекцiю Польщi--бiльше меньше на тих умовах, яких хотєв. Прийшла також вiдомiсть, що Татари йдуть в помiч. Дорошенко рiшив бороти ся далє-та гiрка вже була та боротьба! Пiслав Мазепу в Крим по помiч, а иньших знов пiсланцєв до вiзира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за мiсяць- два не прийде помiч, то кине Украєну i пiде в Туреччину. Справдє, не було вже як тримати ся, i треба було лати спокiй нещасливiй УкраєнЄ. Та прийшла татарська орда i з нею Дорошенко став навертати назад правобiчнi мiста живосилом, страхом караючи нещасливий нарiд, вiддаючи Татарам. Але тiльки вiн завернув ся, а Самойлович прислав своу вiйсько знов правобiчне побереже вiдпало вiд Дорошенка. Самойлович приступив пiд Чигрин i обложив його. Дорошенко був в останнiй бiдi. Козаки тєкали до Самойловича; в Чигринє, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козакiв, та i з тих багато було незадоволених на його турецьку полiтику. Про Дорошенка оповiдали, що сидить в малiм замку i в останнєй бiдi хоче сєсти на бочку з порохом i запаливши єє, так з собою покiнчити. Та тут прийшли вiсти, шо йдуть Турки й Татари в помiч. Самойлович покинув усе й пiшов за Днєпро. Дорошенко виратував ся, але то йому нiчого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нiчого, а зайняли ся караннум непослушних на Подiллю i в Браславщинє, i сей прихiд єх не тiльки що не помiг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвiяв ся по сєм єх невдалiм виступi ще бiльше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнiйших заходiв, щоб взяти в своє руки Правобiччину, i так ще оден рiк (1675) пройшов в дрiбнiй вiйнi: то Дорошенко йшов, руйнував оселi, карав людей, примушуючи пiд свою вдасть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарештi ще проявили ся й польськi вiддiли та почали людей змушувати пiддавати ся Польщi. Вiд сих походiв i претенсiй, вiд руєни татарськоє, турецькоє, польськоє, московськоє i своує украєнськоє люде стратили всяку терпеливiсть i почали зовсiм покидати правобiчну Украєну. Уже й перед тим, вiд терших воун козацьких, що упадали головно на правобiчну Украєну, люйшли в великiм числє на Заднєпрову; пiсля того як програно було велике повстанну 1648-9 рокiв (Хмельницького), сей рух украєнського народу за Днiпро став величезним, масовим: сила людей, цєлими оселями, кидала Правобiчну Украєну, не хотячи вертати ся назад пiд вдасть панiв, не зносячи воунноє трiвоги, що тут загнєздила ся й не переставала. Iшли за Днєпро, все далi й далi, навiть за московську границю, в Слобiдщину, i так се тягнуло ся всє пiзнєйшi десятилєтя: ще збiльшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности. Приднєпрянська Києвщина i Браславщина пустiли таки зовсiм до решти навiть i з подальших сторiн почав нарiд сунути за Днєпро. Дорошенко бачив, то як так далє пiде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся на всякi способи, розсилав листи, вiдмовляв, грозив ся, стримував силою, казав непускати, навiть розбивав ватаги пересельцiв та вiддавав єх Татарам, щоб налякати i вiдвернути вiд сього пересельського руху- не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережi зiстало ся дуже мало народу. Тому що на лiвобiчнiй Украєнi пiд .ту пору зiставало ся дуже мало порожнiх земель, люди йшли за московську границю, в теперiшню Харкiвщину i ВоронЄжчину. Дорошенко бачив, що справа його вбита вже безповоротно, але хотiв бодай чогось добити ся вiд московського правительства-виторгувати гетьманство в якiйсь частинi Украєни, i держав ся до останнього, щоб видерти сю уступку. Дивно i трагiчно виглядав сей "останнiй козак" на своєй Чигринський горi, всiми покинений, серед спустєлого краю, з горсткою своєх наумних козакiв "серденят". Але все меньше зiставало ся вже духовоє сили в нєм самим. Самойлович рiшучо противив ся всяким уступкам, i московське правительство стояло також на тiм, що удиним гетьманом на цiлу Украєну мау зiстати ся Самойлович, а Дорошенко мусить пiддати ся пiд його "регiмент" (власть). Переговори тягли ся, московське правительство хотєло закiнчити справу по можности тихо, аби не накликати турецькоє бiди. Дорошенко даремно кликав Туркiв, щоб його ратували. Сiрко, ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорiую, що справу треба вiддати на рiшенну За єiО. Iван Самойлович, малюнок в лiтописи Величка. порожу-воно мау вибирати гетьмана, i воно рiшить справу. Дорошенко передав своє клейноти Запорожцям, i Сiрко збирав ся скликати вiйськову раду для вибору гетьмана наново. Але Самойлович, розумiуть ся, сих запорозських претенсiй не хотiв признавати. Весною 1674 р вислав вiн за Днєпро чернигiвського полковника Борковського, покiнчити справу; але Дорошенко не пiддав ся, а Ворковський не вiдважив ся здобувати Чигрин. Тодє пiд осiнь вибрав ся великим походом сам Самойлович з Ромадановським. Дорошенко кликав Туркiв i Татар-не прийшли. Тодє вiн рiшив пiддати ся в останну, не зчинаючи непотрiбноє усобицi: вийшов з чигринського замку на зустрiч передовому полкови, а потiм поєхав за Днєпро, зложив клейноти перед вiйськом, i єх передано Самойловичу. Се було в вереснi 1676 р. Полiтична роля Дорошенка скiнчила ся. Вимовив собi тiльки, щоб дали йому спокiйно i свобiдно дожити вiку- але й сього московське правительство не додержало: виписало його в Москву, невважаючи на гiркi жалi Дорошенка i самого Самойловича. Протримали його кiлька рокiв в Москвi в почеснiм арештє, потiм пiслали воуводою в Вятку (1679-82), i вже пiсля того дали йому село Ярополче в Волколамськiм повiтi, доживати вiку, а на Украєну так уже бiльше й iiе пустили. Знемiг славний Дорошенко, сидячи в неволi, Та й умер з нудьги -остило волочить кайдани! I забули на Вкраiнє славного гетьмана. Вмер р. 1698, переживши i свого союзника Сiрка, що помер 1680 р, i противника Самойловича, що скiнчив своу житу р. 1687 на сибирськiм засланнi. 90. Згiн i нова козаччина на Правобережi. Пiдданну Дорошенка справа правобiчноє Украєни не була розвязана Самойлович сподєвав ся бути тепер гетьманом обох сторiн Днєпра, та дарма. Туреччина, не пiдтримавши Дорошенка в час, не хотiла випускати з рук правобiчноє Украєни. Польща також, i так далє за нещасливу, майже спустiлу краєну били ся й шарпали ся сусiди. Довiдавши ся про капiтуляцiю Дорошенка, турецьке правительство на його мiсце задумало поставити з своує руки Юрася Хмельни- 280. Петро Дорошенко, сучасна гравюра флямандська. ченка: пiд час походу на Украєну 1672 р. Турки його забрали до Царгороду i тримали там; тепер султан наказав патрiархови зняти з нього чернецтво i з вiйськом пiслав на Украєну як гетьмана. Лєтом 1677 р. турецьке вiйсько прийшло з ним пiд Чигрин. Там стояла московська залога; Ромадановский з Самойловичом пiшли єє виручати, тодє Турки вiдступили. Але на другий рiк почали ладити ся до нового походу, а вiд Москви вимагали, аби вирiкла ся Правобiчноє Украєни. Се дуже стурбувало Москву i московське правительство хотєло справдi покинути Правобiччину щоб не напитати бiди. Але Самойлович не хотiв на се пристати. Тодє Ромадановскому дано секретне порученну iти з Самойловичом, як прийдуть Турки, але до вiйни не доводити, а умовити ся з Турками, щоб не ставили там своєх крiпостей, знишити Чигрин i забрати звiдти людей. Лєтом 1678 р. Турки прийшли справдi й обложили Чигрин; чигринська залога, не знаючи тайноє московськоє iнструкцiє, боронила ся завзято, але дiстала вiд Ромадановского наказ вийти вiдти i знищити замок. Заложивши мiни, вийшла, i потiм вибух знищив чигринську. На Украєнi дуже були з того невдоволенi i сильно нарiкали на Москву що так легко спустошила i вiддала ворогови краєну, яку люде пiддали пiд єє оборону. Перегнаних з-за Днiпра людей Самойлович хотєв осадити в Слобiдськiй Украєнi, з тим щоб єє передали пiд його гетьманську вдасть. Але московське правительство на се не пристало, бо тi слобiдськi украєнськi землє були пiд властю московських приказiв. Тодє Самойлович осадив правобережцєв на степовiм пограничу, понад р. Орелею. Сє перегони людей з правого берегу зiстали ся в народнєй памяти пiд назвою "Згону". Новий король польський Ян Собеский, вибраний 1676 р., збирав ся повести з Туреччиною велику вiйну, щоб вiдiбрати назад Подiле. Для того Польща вiдступила Москвi Києв на вiки, за 200 тис. рублiв, i уложила з нею трактат вiчноє згоди в 1680 роцє та заохочувала до спiльноє вiйни з Туреччиною. Але разом з тим вели ся переговори про мировий трактат Москви з Туреччиною. Московськi бояри питали ся тодє Самойловича i вiн радив Полякам не вiрити, в союзи з ними не заходити, а помирити ся з Туреччиною, але виторгувати вiд неє землє вiд Днєпра до Днiстра, а бо хоч до Богу. Московське правительство послухало сеє ради, але хан спротивив ся, i стали на тiм, щоб границею прийняти Днєпро, а край мiж Днiпром i Богом зiставити пустим. Так i списано трактат мiж Москвою й Туреччиною в 1681 р.; але при затвердженню його в Царгородє вичеркнено сю статю, щоб землi мiж Днєпром i Богом зiставали ся пустi, - бо Туреччина хотiла єх освоєти. Але се вело ся єй дуже тяжко. По чигринських походах 1677-8 рр. Турки зiставили правобiчну Украєну пiд регiментом Юрася Хмельницького: сподєвали ся. що славне iмя притягне до нього людей, але Юрась крiм славного iмени нiчого взагалi не мав i не спромiг ся нєчого путьнього зробити в таких трудних обставинах. В 1681 р. Турки забрали його з Украєни, а єє вiддали 282. Облога Чигрина 1677 р. (малюнок в лє- тописи Величка) Украєнський лiтописець Величко оповiдау, що Юрась Хмельниченко, потiм ще раз був висланий на Украєну, пiсля Дуки але скiнчив гiрко, бо за те що замучив одного богатого немирiвського Жида Турки засудили його на смерть в Камiнцi й задушили. Але се досить сумнiвне оповiданну-з иньших джерел про се нiчого не знаумо. Поляки 1683 р. i так його-заходи скiнчилися, а по нєм вже Турки не спромогли ся на нєякi замiтнєйшi заходи коло заселення тутешнiх краєв, хоч пробували й пiзнiйше щось з тим краум робити. З бiльшим успiхом повели заселенну правобiчноє Украєни рiжнi осадчi з руки польськоє. Собеский в своєх вiйнах з Туреччиною хотiв мати помiч козацьку i рiжнi ватажки з його поручення збирали козакiв. Були козаки i в походi Собуского 1683 року, як вiн ходив ратувати Вiдень вiд Туркiв, служили йому добру службу, i вiн заходив ся заселити полудневу Києвщину- рiжним народом, щоб мати з нього козацьку службу. Унiверсалом 1684 р. Собуский призначив на козацькi осади землє на полудну вiд Роси, обiцюючи всякi права i свободи, i се потiм потвердив i сойм (1685). Тодє зайняли ся скликуваннум людей своє люде, що прийняли титули полковникiв тутешнiх полкiв: Iскра в Корсунi Самусь в Богуславi, Абазин на Побожу, а Семен Гурко, прозваний Палєум-найбiльш славний мiж ними, зайняв Хвастiвщину, мiж Росею i тодєшную границею Гетьманщини. До них народ повалив валом i з правого берегу-з Полєся, з Волини, з Подiля, на тутешнi слободи, i з лєвобiчних полкiв, особливо з сусiднiх полудневих Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Як перед тим валом валив нарiд з правого боку на лiвий, так тепер iшов назад, так що застави на них ставили i силомiць перепиняли, i не могли стримати. Саме тодє старшина в лєвобiчнiй Украiнє. скориставши з попереднього припливу селянських осадникiв, починала заводити всякi податки i панщину на селян, тiснила єх в землях; то ж тепер на поклики Палiя й иньших полковникiв на вiльнi землi посунула єх сила силенна. За яких три-чотири роки зявила ся знову значна люднiсть козача i значне козаче вiйсько на Правобережу. Воно було на руку Собескому в його вiйнах з Туреччиною; але пiд Польщею жити не хотiло, i вже з 1688 р. починау Палiй з иньшими полковниками заходити ся коло того, щоб приуднати сi вiдновленi правобiчнi полки до лiвобiчноє Гетьманщини. 91. В Гетьманщинє. Тим часом як правобiчна Украєна переходила такi сильнi змiни, такi страшнi катастрофи, переходила д рук польських до московських, з московських до турецьких, пустiла i наповняла ся, умирала i оживала, стогнала пiд вiчними екзекуцiями й карами i знову поправляла ся на свободi, невмируща як саме житу-житу лєвобiчноє Гетьманщини тихо й поволi котило ся пiд гору своує полiтичноє i суспiльноє вiльности. Вiд року 1668, вiд повстання Бруховецького протягом кiлькадесяти лєт вона не переживала нiяких рiзких заворушень, сильних схвильовань. Келейним, конспiративним способом спрятала старшина немилого єй "мужичого сина" й посадила на його мiсце ?речного i оглядного Поповича,-так само пятнадцять лiт пiзнiйше келейним способом спрятала Поповича i перемiнила його на Мазепу. Келейно обкарнала при тiм, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякi останки украєнських полєтичних прав, i вiрно сповняла всякi бажання московських полiтикiв. Маючи перед очима приклад Многогрiшного, що бiдував в Сибiри, "скитаясь меж дворов-ь й помирая голодною смертью", як сам писав у своєх прощеннях,-обережний Самойлович пильно обминав все, що могло б збудити на нього невдоволенну московських правителiв. Синiв своєх повисипав до Москви-се було добре для них, бо заробляли собi тут ласку московських Правителiв, а заразом се свiдчило про вiрнiсть єх батька. Сих синiв потiм вiн вивiв на полковникiв: оден був стародубським, другий чернигiвським; третiм полковником-гадяцьким був його племiнник; доньку Самойлович видав за боярина Ф. Шереметува i випросив, що його прислали воуводою в Києв. I Москва цiнила службу вiрного гетьмана i його розумнi ради, не давала ходу доносам, якi йшли на нього, здавало ся Самойловичу, що вже може бути безпечним своує булави. Пiдбив ворогiв своєх, обсадив ся свояками, мав ласку царську. Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом i досить прикрi рiчи, а його прощення, як зачiпали московську полiтику, зiставали ся даремними. Знаумо вже, як вiн просив пiддати пiд його реймент Слобiдськi полки i не випросив; бувало того й бiльше. За те мусiв зробити московському правительству те, чого досi нiхто не хотєв зробити-поставити митрополита на Украiнє з московськоє руки. Коли вмер Тукальський (1684), московськi правителє поручили Самойловичу провести на митрополiю такого чоловiка, що прийняв би посвященну вiд московського патрiарха й признав його вдасть над собою. Самойлович вишукав такого-був то його свояк ?едеон кн. Святополк- Четвертинський, владика луцький. Поведено дiло так, ЗДо його вибрано на митрополiю, против Барановича, котрого Самойлович не любив. Просив тiльки московських правителєв, шоб вони самi обладили се дєло з царгородським патрiархом. Тi й звернули ся до патрiарха,-але той спротивив ся; казав що вiн не може сього рiшити без иньших патрiархiв. Тодє московськi полєтики поручили се дєло вiзирови турецькому, i той притис патрiархiв так, що мусєли дати згоду (Туреччина тодє запобiгала Москви, щоб не пристала до сокну, який збирав Собеский против Туркiв). Так зломлено цер ковну автономiю Украєни церкви i взято пiд московську церковну власть, а з нею разом-тодiшну освiтну й культурне житу украєнське. Та всє сє вислуги i заслуги перед московськими правителями не виратували Самойловича вiд сумного кiнця. Покладаючи ся на ласку московську, сей колись "добрий i до всєх людей склонний i прихильний" попович став забувати ся. Почав правити всєм самовластно, без ради старшини, поводив ся з нею згорда, за уряди брав хабари, дуже запанєв, i як пiдозрiвали-задумував по собi передати булаву синови та зробити гетьманство дєдичним (наслєдственним) у своєм родi. Тим всєм пiдняв на себе старшину i вона тiльки чекала нагодо, щоб пiдвести пiд нього iнтригу, як i пiд його попередника. I така нагода прийшла-зовсiм несподєвано. Невважаючи на вiдраджування Самойловича, московське правительство таки приступило до союзу з Польщею протяв Туреччини. В 1686 р уложило з Польщею вiчну згоду (доплатило при тiм за Києв ще раз 146 тис. рублiв) i пообiцяло воювати Кримську Орду. тим часом як Польща з Австрiую й Венецiую мали воювати Туреччину. Самойлович досить неприхильне вiдзивав ся про се, тим бiльше, що не вдало ся при тiм виторгувати вiд Польщi, аби зрiкла ся прав на правий берiг Днєпра, як хотєв Самойлович. Але кiнець кiнцем стало ся, перемiнити не можна було, i треба було йти походом на Крим, разом з московським вiйськом, з котрим iшов тодiшнiй голова московськоє полiтики, боярин Вас. ?олєиин, улюбленець царевни Софiє, тодєшньоє правительки, що правила iменем своєх малолєтнєх братiв царевичiв Iвана i Петра. Самойлович, знаючи обставини степовоє вiйни, дав розумнi поради, як треба повести сей похiд: iти з ранную весною i великою силою. Але порад сих не послухали, в похiд пiшли пiзно, коли трава вже висохла; Татари випалили степ, i прийшло ся вернути ся нє з чим. Се дуже засмутило ?олiцина, бо могло пiдiрвати його позицiю; йому треба було знайти, на кого зложити вину. I от старшина, змiркувавши се, подала ?олєцину, вертаючи ся з походу, донос на Самойловича, шо се вiнумис но так пiдстроєв, аби похiд не вдав ся, бо взагалi Москвi був неприхильний, а союзови з Польщею й вiйнє з Кримом поготiв. Хоч се була все чиста брехня, то царiвна з Толєцином, не памятаючи заслуг старого гетьмана, вхопили ся за се, щоб звалити на нього вину походу голєцину дано порученну зсадити Самойловича з гетьманства, з огляду на незадоволенну на нього старшини, вислати його з родом до Москви й вибрати нового гетьмана. По тiм Самойловича арештовано i з старшим сином без суду вислано на Сибiр, а мауток забрано i роздiлено по половинє-одну половину до скарбу царського, другу до скарбу вiйськового. Меньшого сина Самойловича, полковника чернигiвського, тому що вiн "бунтував"-пробував вiдбити ся при арештє-дано пiд суд, засуджено на. смерть i немилосердно страчено в Сiвську. Старий Самойлович два роки пiзнєйше вмер на засланню в Тобольську. Тим часом на першу вiсть про арештованну Самойловича в вiйську i по полках почали ся розрухи против старшини: в таборi пiд Кодаком прилуцькi козаки вкинули свого полковника i судю полкового в огоi.iь i засипали землею; в гадяцькiм полку побили декого з старшини, в иньших громили старшину, арендарiв iиньших людей значних, приятелiв гетьмана бувшого. Тому старшина просила скорше вибрати гетьмана, на мiсце поставленого тимчасом Борковського.Очевидно, справа вибору була обладжена наперед-єв. Мазепою. Вiн пообiцяв ?олєцину за свiй вибiр 10 тис. Рублiв i пiд впливами всесильного тодi Голєцииа його кандидатура не стрiла нєяких перепон. Перед радою уставленi були статє- глухiвськi(1672 р.) з деякими змiнами; потверджено за старшиною маутности, розданi єй царями i гетьманами; постановлено, що гетьман не може вiдбирати вiд старшини урядiв без рукописного служебника Л. диякона. Барановича: Посвята указу царського; аби Украєну тiснйше звязати з Московшиною, ухвалено дбати про те, щоб бiльше було мiшаних шлюбiв украєнсько-московських i шо люде з украєнських мiст переходили до Московщини, але сього в статє не заведено. По тiм Голiцин порадив старшинi вибрати Мазепу i так старшина зробила. Новий Гетьман, Iван Степанович Мазепа був з украєнськоє шляхти з Бiлоцеркiвшини. Родив ся коло 1640 року i хлопцем висланий був на королєвський двiр; в 1659-1663 р. вже його посилають вiдги з рiж жними порученнями на Украєну. Потiм вiн кинув королiвський двiр (се звязують з звiсною його любовною пригодою вже оспiваною стiлькома поетами), осєв ся на Украєнi i вступив до вiйська козацького; був близьким чоловiком до Дорошенка, потiм в 1675 р. його зловлено в посольствi до Криму й вiн опинив ся на лiвобiчнiй Украєнi, тут вiн знайшов ласку у гетьмана Самойловича i у Москви i в хвилє упадку Самойловича був генеральним осаулом. 92. Старшина i поспiльство. Перемiна гетьмана не зробила перемiни в украєнськiм житю: Мазепа йшов слiдами свого попередника, тою протореною стежкою, якою пiшла вся старшина лiвобiчна, жадна спокою i вжитку по десятилєтях безладноє i нещасливоє боротьби. Упадок Дорошенка послужив наукою i заразом показчиком нових обставин. Се був останнiй дiяч Хмельниччини, останнєй вiрний представник плянiв украєнського визволення, i тi крайнi способи, яких хапав ся вiн для єх здєснення, i та доля, яка його спiткала-покиненого всєми, зненавидженого народом - наводила його сучасникiв на гадку, що Украєнi нема виходу з московськоє стежки. Даремно, думали, борюкати ся з московською силою, маючи против себе поспiльство, ворожо настроуне против старшини з мотивiв соцiальних i пiдозрiливе навiть для найчистєйших полiтичних ходiв iє, i таке ж вороже i непевне Запороже. Лекше, було плисти за московською течiую та користати з ласк московських правителiв для власного достатку. 0бкроюючи полiтичнi свободи Украєни, добиваючи ся все нових 288. Водосвятиу (звiдти ж). i нових уступок вiд старшини в полiтичних справах, московськi правителi сповняли єх прошення iцо до маутностей i володiнь i в сей бiк справляли iнтереси старшини. Витворити на Украєнi маючу помiщицьку верству, закрiпостити єй селянську люднiсть-се значило зблизити i приподобити Украєну до такогож помiщицького, невiльничого ладу Московщини. Заразом се збiльшало ворожнечу мiж народом украєнським i його полiтичними проводирями, роскопувало все ширше той рiв, що вiддiляв єх. Приборкувало й свободолюбну народню масу- "род сицев иже свободьi хощет", як писав про Украєну старий Баранович,- сей нарiд що не хотiв корити ся московським порядкам (як то показав повстаннум 1668 року). I заразом вiддаючи в неволю нарiд, давало налигач на старшину. Московськi правителє розумiли, як добре кождоє хвилi зможуть постраши i й iє, що пiдiймуть на неє сей поневолений нарiд. Московське правительство знало що робило, щедро роздаючи маутности старшинi за вiрну службу та потверджуючи надання гетьманськi-воно накладало тим мiцне ярмо на старшину. Але "iго" се було солодке i старшина приймала його радо й легко йшла сею дорогою, яку показувало єй московське правительство. Вона перетворялась на помiщикiв, освоювала землi, вiльнi перед тим або вiйськовi, крiпостила людей i вiрно служила московському правительству за помiч в сих дiлах. I ту ж лєнєю ведуть гетьмани-вибранцi старшини-Самойлович i Мазепа. Вiрно тримаючи ся московськоє власти i сповняючи єє волю, вони служили iнтересам старшини, помагали Єй присвояти собi вiйськовi землi й крiпостити людей,-i не бачили, чи не задумували ся над тим, який небезпечний розбрат сей новий суспiльний лаД творив на Украєнi, пiдкопуючи всяку полiтичну роботу, вiдбираючи всяку змогу до неє. Часи Самойловича i Мазепи, що разом зайняли майже сорок лiт часу- многоважного часу, коли рiшала ся доля вiльного ладу, заведеного великим повстаннум 1648-9 рр., власне на руєнах недобудованого вiльного устрою будували нову неволю украєнського народу, що зєла потiм всє останки й почагки того вiльного ладу. А йшло се двома дорогами-присвоюваннум земель i поневоленнум люду. По великiм повстанню 1648-9 р., по вигнанню панiв, на Украєнi лiвобiчнiй проявила ся велика маса свобiдних земель, котрi собi люде займали вiльною займанщиною, садячи оселi, хутори й розробляючи скiльки хто мав сили. Але хоч здавало ся, що весь старий, панський устрiй був. "скасований козацькою шаблею", але останки його пережили повстанну, i як пройшла перша буря, вони зараз стали вiдживати й поширювати ся, заглушуючи першi сходи нового, ще слабкого, неоформленого ладу. Зiстали ся маутки православних монастирiв i церков, iцо господарили й цих по давньому; задержали своє маутки деякi пани- шляхтичi, що пристали до козацького вiйська й повипрошували собi потвердження на маутки своє вiд царського правительства; а за ними почали собi випрошувати грамоти на маутности i козацькi старшини. Зайнявши мiсце польськоє шляхти, козацька старшина, як уже згадувано, вважала себе також за панську верству, що мау статична мiсце шляхти. Старшинськi роди приймають герби шляхетськi, винаходять або й видумують собi родоводи вiд рiжних шляхецьких родiв. За недостачею вчасних збiрникiв законiв, якi б нормували новий лад, нони по слiдах i урядах мiських i козацьких уживають старi збiрники законiв-Литовський Статут i Магдебурське нiмецьке право мiське, i з них старi понятя про права панськi, властительськi починають всякати в новi вiдносини, точать самi пiдстави нового ладу та зводять його поволi на старi дороги. На пiдставi тих старих законiв серед старшини росли й скрiпляли ся права на землю, права на селянський, не козацький люд. Свобiдпi, незайнятi землi старшинi освояла без всяких формальностей, так само як робили то козаки й селяне-тiльки єiзаємки були далеко бiльшi, обрахованi не на працю власних рук, а на пiдданську, крiпацьку. Не вдоволяючи ся землями пустими, старшини випрошують вiд гетьмана, полковникiв, а то й вiд царського правительства, землi заселенi, на яких жили вiльнi селяне i господарили на своєх землях як на власних. Несподiвано сi селяне з своєми землями спиняли ся в руках "пана"-старшини, i коли сьому панови удавало ся дiстати потверджечну за якусь заслугу вiд царського правительства западала клямка на вiки: так як за польських часiв сеймове або королiвське наданну вiддавало землi й єх вольних осельникiв на власнiсть польському шляхтичеви. Знаумо вже, що р. 1687 гуртом потверджено за старшиною все, що встигла вона за той час випросити вiд гетьмана; старшина хотєла тодє, щоб i на будуще царське правительство гуртом потвердило надання гетьманськi й вищоє старшини, а також землi купле против єх волє Особливо все се почало робити ся вже пiзнєйше, пiсля Мазепиних часiв, як не стало свобiдних земель. Всєми тими способами в руках старшини зiбрала ся величезна маса земель. Справдє, не стало бiдному козаку нетязє й коня попасти, як скаржила ся дума. А тим часом неспокоє й вiйни протягом шiстдесятих i сiмдесятих рокiв гнали ще масу нового народу з правого боку до Гетьманщини Нарiд сей, не знаходячи свобiдних земель, мусєв осiдати на землях панських, церковних, старшинських i-приймати на себе рiжнi обовязки даннi i роботнi, панщиннi для свого "пана" 3 початку називають єх скромнiйшою назвою "пiдсусiдкiв", але далє в повну силу входить звичайне "пiдданство". Вже за Самойловича старшина без церемонєє говорить про пiдданськi обовязки людей, що сидiли на єх землях, i тi обовязки, якi накладала на новоселих, починау вона перекладати на давнiх осадникiв, то сидiли на своiх землях, а дiстали ся разом з маутками на власнiсть, чи в державу при якiмсь урядє (такi маутки, що звязанi були з якимись урядами, звали ся ранговими). Для того насамперед пильнуу загородити дорогу селянам до козацтва-точнєсенько як польськi пани нi, але на се московське правительство не пристало: треба було випрошувати кождий раз осiбно, а значить-i вислугувати ся. Низша старшина, яка не могла вихвалити ся заслугами перед царським правительством, розширяла своє займанщини скуплею, то значить купувала вiд селян i козакiв єх землi за дурничку, користаючи з тєсних часiв, або й докучивши наперед та попросту змусивши до продажi, так що часто одно тiльки слово було, що се була купля, а покривало ся нею чисте насильство. А що козакам єх земель продавати не позволяло ся, то переводили козакiв в пiдданство, часом також перед Хмельниччиною. По повстанню 1648 р. вiльно було писати ся в козаки кождому хто хотєв i мав змогу i достаток служити своєм коштом вiйськову службу. Теiер заводить ся "компут" (реустр), i хто не вписаний був в той компуг, не мiг дiстати ся мiж козакiв, а був "посполитим", селянином. Сих селян обкладають данинами i податками, а коли дуже були завзятi, то єх рiжними способами зганяли з єх грунтiв, а на єх мiсце осаджували новоприхожих, за умовою, чи без умови "так як всi"; i так поволi всiх пiдводили пiд новий панщинний лад. Власне в часах Самойловича, коли ото сунув нарiд без памяти з Правобiча, а потiм i силомiць переганяв ся,-починау гегьманський уряд i з свого боку також приводити "поспiльство" до "обиклого послушенства пiдданих" своєм панам. В тiм часi се послушентво ще не було дуже велике: селяне мали помагати при покосi, ставити гати для млинiв то що. Але раз взявши селян в своє руки, загородивши єм заставами дорогу назад на правий бiк, повели пани се дiло скоро i вже в Мазепиних унiверсалах перших рокiв XVIII в. наказний (1701) признауть ся законною панщина- два днi на тиждень, i крiм того дань вiвсяна, i то все для селян, що сидiли на своєх власних грунтах, не були пiдсусiдками. Он горе нам, не Гетьманщина- Надокучила вража панщина, Що ходячи поєси, сидячи виспиш ся! -як спєвауть ся в пiснє. Розумiеть ся, ся нова панщина страшенно бентежила селянство, що ще в свiжiй памяти мало часи безпанськi, як собi на вiльнiй землi господарило. Гiрка злоба пiдiймала ся в нiм на сю старшину, що так хитро й швидко вмiла взяти його в своє лабети. Особливим гнєвом дихали люде на гетьмана Мазепу, пiдозрiваючи, що то вiн як шляхич i "поляк", як його прозвали, напосєв ся завести на Украєнi польськi панськi порядки. З великою пiдозрiливiстю ставилися до всiх вчинкiв його i старшини; навпаки не пiдозрiвали в тiм руки московського правительства i навiть готовi були вiрити, що все се дєуть ся против його. Мазепа i старшина чи не розумiли ваги сього, чи не вмiли тому запобiгти. Свiдомi народнєх жалiв i недовiря, вони не звiряли ся навiть на козакiв i побiч козацьких полкiв заводили собi полки наемнi, з усякоє наволочи-так званих сердюкiв, компанейцєв; просили також московського вiйська на Украєну. Але не робили нiчого, щоб знищити причини народнього невдоволення i єх вiдчуженну вiд народу i простого козацтва все збiльшало ся. А се з часом вiдбило ся дуже тяжко на них коли єм прийшло ся стрiнути ся з московським правительством, за кермою котрого так довго i спокiйно плили. 93. Мазепине правлєнну. Першi роки гетьманування Мазепиного виглядали як звичайне собi продовженну гетьманування СамоНловича. Далi будовано при помочи московського правительства i гетьманського "рейменту" помiщицьку верству старшинську i пильно держала ся i вона i гетьман московськоє клямки. Неприумностями грозили тодiшнi московськi замiшання, боротьба партиє царя Петра i царевни Софiє- не вгадати було, кого тримати ся; але Мазепi пощастило вийти з сього тло. Його покровитель кн. ?олєцин упав на другий же рiк, пiсля нового, також нещасливого походу на Крим; але Мазепа, що ходив з ним разом, не тiльки не попав в бiду з ним укупi, а нагодивши ся в Москвi пiд ту хвилю, попав в особливу ласку новому цареви, виправив з ?олiцинсьсих мауткiв тi грошi, що заплатив йому за свiй вибор, а для своєх рiдних i близьких i для все своує партиє старшинськоє при сiй оказiє нового царювання випросив цєлу купу рiжних надань мауткiв, що як весняний дощ пролили ся на старшинськi души, заохочуючи єх до дальшоє вiрности й "служби великому государю". Все се зробило дуже сильним становище Мазепи на Украєнi. Заразом, користаючи з великих засобiв, якi дала йому спадщина по Са.мойловичу i всякi доходи вiйськовi, вiн дуже жваво заходить ся коло будiвництва церковного, жертв на духовнi й просвiтнi цєли. Немов щоб заглушити всякi поговорки ворогiв, що вiн чоловiк чужий, окатоличений, "Лях", заходить ся Мазепа коло величних як на той час будiвель, головно церковних, обдаровуу важнiйшi, найбiльш шанованi украєнськi монастирi i церкви богатими роскiшними будовами, образами, рiжними дорогими рiчами, записуючи на кождiм мiсцi перед очима i уявою народу свою побожнiсть, прихильнiсть украєнськiй народности i культурi, i заразом -свою славу, могутнiсть, богацтво. Навiть пiсля того як ся вкраєнська церква, так богато ним обдарована,-мусiла за наказами царськими його проклясти i вiдректи ся вiд нього, i всякi памятки по Мазепi нищено, затирано всяку память по нєм,-ще й тепер уся Украєна повна тих рiжних памяток небувалоє гетьманськоє щедроти для церкви i всього того що в тiм часi пiдходило пiд розумiнну украєнськоє культури. Печорську лазру Мазепа вiдновив, обвiв монументальною камiнною огорожею, що й тепер дивуу око глядача, поставив гарнi брами з церквами на них- так звану Святу браму i другу, так звану Економську; не дурно його портрет на стiн олтаря лаврськоє церкви ховав ся до самих останнiх часiв. В Пустинно- Миколаєвськiм монастирi вибудував нову величаву церкву св. Миколая (вiдiбрану потiм в 1831 р. вiд монастиря на воунний собор). Вибудував наново брацьку церку Вогоявлення i поставив "новий будинок для академiє. Поставив величаву церкву вознесення в Переяславi- згадану Шевченком в його славнiй панорамi Украєни. Без сумнєву, духовенство, старшина i вся так сказати тодiшня украєнська iнтелiгенцiя славила такого щедрого i гойного гетьмана, i як би не пiзнєйше нещасту, вш зiстав ся в памяти украєнськiй як незабутнєй протектор украєнського духового i культурного житя. Без сумнєву, сє памятки робили сильне вражiнну i на маси народнi. 292. Мазепа-з портрета в олтарi києвськоє лаври. Мазепа з старшиною заходили ся приборкати нарiд страхом, залякати: замiшаних в тих розрухах ловлено i вiддавано на рiжнi суворi карi, вiд битя киями включно до кари смерти в рiжних тяжких формах, i по сєм "станула в мирi тишина i безбоязненноу людем тамошним мешкане", як записуу сучасник Величко. Не можна сказати, щоб старшина не задумувала ся над причинами такого невдоволення, одначе на утишенну його не знайшла нiчого бiльше, як те щоб скасувати аренди заведенi за Самойловича вiд 78р., за дозволом царським, на рiжнi вiйськовi потреби, а голов на утриманну наумного вiйська, яким окружавсебе гетьман i старшина з огляду на неприхильний настрiй народу i простого козацтва. Вiддавано в аренду курення- горiлки, шинкованну нею i продажу тютюну i дегтю, i хоч при тiм зiставлено право варити горiлку для власноє потреби (селяне господарi мали право зварити на рiк оден казан горiлки для себе, козаки-по два, а пиво i мед скiльки схочуть), то все таки сi "оранди" розбудили велике невдоволенну мiж народом. Тому рiшено було тепер пошукати якихось иньших доходiв, а оранди скасувати. Але що нових доходiв не знайшли, а загального податку завести бояли ся, щоб не роздражнити людей ще гiрше, то кiнець кiнцем таки аренди зiстали ся далє i покасованi були тiльки деякi лрiбнєйшi оплати. Бо без наемного вiйська таки й старшина й гетьман вважали неможливим пiдтримувати "безбоязненне мешканну" своу. Тим гетьман з старшиною i заспокоєли ся, але нарiд не заспокоєв ся, хоч i не важив ся пiднятись против захищеного компанейськими та московськими ратями нового ладу. Цєкавим проявом тодiшнього настрою являють ся проби повстання, вчинечi Петриком Iваненком в 1692-6 роках Се був канцелярист вiйськовоє канцелярiє, що з якихось причин мусєв сховати ся 1691 р на Запороже, i там пробував порушити Запорожцiв до боротьби з Мазепою за вияволенну украєнського народу вiд "нових панiв." Сєч як за Самойловича так i за Мазепи була ворожо настроуна до гетьманського i старшинського правлiння i до московського правительства, на котрiм опирав ся новий лад. Кошовий запорозький Гусак в листах до Мазепи дорiкав, що тепер в Гетьманщинi бiдним людям стало гiрше як за Ляхiв, бо кому й не треба i той завiв собi пiдданних, щоб йому сiно й дрова возили, в печах палили, стайнi чистили (зовсiм так як нарiкали на Полякiв перед повстаннум Хмельницького) Петрик, знаючи такий настрiй Запорожа, сподiвав ся пiдняти Запорожцiв, i крiм того дiстати помiч вiд Кримськоє орди. Московське правительство, а з ним i Гетьманщина далє стояли на воуннiм становищу супроти Криму й Туреччини, i хан признав Петрика гетьманом украєнським i обiцяв помiч для вичволуння Украєни, щоб князiвство Києвське i Чернигiвське з усiм вiйськом Запорозьким i народом малоросийським, з Слобiдшиною i Правобережем стало осiбною державою, а Крим буде єє боронити вiд ворогiв, за теж козаки не боронитимуть Кримцям воювати московськi землi. Запорожцям Петрик казав: "Я стою за посполитий нарiд, за самих бiдних i простих Богдан Хмельницький визволив нарiд малоросийський з неволi лядськоє, а я хочу визволити його вiд новоє неволi-вiд Москалiв i своєх панiв". I обiцяв, що весь нарiд украєнський повстане з ним: "Я, пане кошовий, горло своу ставлю-велiть мене на сустави порубати, коли вся Украєна вiд самоє Полтави почавши, не поклонить ся тобi-аби тiльки хоч шiсть тисяч Орди взяв тай ходiм! Думауш, не поможуть нам братя нашi голоколiнки з бiдними людьми, котрих сердюки, орандарi та тиi дуки, що єм царi маутности понадавали, мало вже живими не єдять? Та вони як почують тiльки, що ти з вiйськом з Сiчи рушауш, то самi тих чортiв панiв подавлять, i ми вже на готовий лад прийдемо А гетьман зараз на Москву втiче, бо там вся його душа, а тут тiльки тєнь одна, у вiйську Запорозькiм".. Вiд сих вiстей про Петрика справдi пiшов гомiн по Украєнi й заТрiвожив гетьмана й старшину. Люде похваляли ся: як прийде Петрик з вiйськом Запорозьким, пристанемо, побемо старшину, орендарiв та зробимо по давньому, щоб усi були козаки, а панiв не було Мазепа трiвожив ся, просив московського вiйська, бо бояв ся, що як рушить сам з Украєни, то пiде повстанну. Але сграхи сє не справдили ся. ЗапОрожцє, хоч самi таким же духом дихали на Мазепу й усю старшину, не дуже охотили ся йти з Петриком на Украєну, та й ставати озниками Кримиєв не дуже єм хотiло ся. Лiтом 1692 р. Петрик дiстав помiч вiд хана i з Татарами пiшов на Украєну; кликав i Запорожцiв iти з ними визволяти Украєну вiд Москви, що замишляу понегiолити до решти нарiд украєнський i для того каже гетьманови роздавати людей в пiдданство старшинi-.,аби люде нашi за тим тяжким пiдданством оплошили ся i не змогли противити ся, як Москалє ^ахотять сповнити своє замисли: посадити своєх воувод i взяти нас в вiчну неволю". Але сєчове товариство не пристало до Петрика, позволило тiльки йти охочим, i таких назбирало ся небогато. Петриковi листи, розiсланi в пограничнi мiсця украєнськi, теж не мали вплиiзу: Мазепине вiнсько вже стояло на границi, i коли люде побачили, з якими слабкими силами йде Пегрик, не важили ся повставати. Мусiв вернути ся i самого погранича i по сiм нещасливiм початку люди мали ще меньше вiри в можливiсть повстання. В 1693 i 1696 р. Петрик пробував ше пiдняти Украєну, але мав з собою самих Татар, i за останнiм разом вбив його оден козак, щоб дiстати нагороду, обiцяну Мазепою за голову Петрика-тисячу карбованиєв. Але настрiй через се не покращав. На Сiч далє тєкала сила всякого бiдного, неiмущого, незадоволеного люду,-даремно гетьман наказував своєм "компанiям" стерегти i не пускати туди людей. Далє йшли з Сiчи погрози, що пiдуть на Украєну бити панiв i арендарiв, а Мазепа скаржив ся цареви, що "не такi страшнi Запорожцi, як цiлий украєнський посполитий нарiд, весь перейнятий своувiльним духом-не хоче бути пiд своую властю" i готов кождоє хвилє перекинути ся до Запорожцiв. Коли в 1702 р. гетьман хотєв стягнути полки против Сiчовикiв, що пiд проводом нового кошового Гордiунка грозили ся "знайти собi иньшого пана",-полковники спротивили ся тому, боячи ся, щоб не пiдняло ся повстанну на Украєнi. В другий бiк так само тєкали люде за Днєпро до козакiв Палiувих, що почавши вiд 1689 року починають повставати проти сусЄднєх панiв, грозять ся "прогнати Ляхiв за Вислу-щоб i нога єх тут не постала", i справдє швидко поширюють свою козацьку територiю на всi боки, вигоняючи шляхту. Поляки пробували приборкати сю козаччину, а скiнчивши вiйну з Туреччиною в 1699 р, ухвалили скасувати єi зовсiм. Але Палiй з иньшими полковниками не давали ся, здобули найважнiйшi польськi крiпости-Немирiв i Бiлу Церкву i не на жарт збирали ся воювати ся з Польщею. I се вабило людей, незадоволених порядками в Гетьманщинi. Палiй ставав народнiм героум i Мазепа зачинав уже бояти ся його гiрше як перед тим Петрика-що з нього пiде повстанну по Гетьманщинi. "У всiх одна думка-йти за Днєпро, i з того може вийти велика бiда", писав гетьман в Москву. "I козаки й посполитi-всi на мене недобрi, всi кричать в оден голос: пропадемо до кiнця, заєдять нас Москалє". 94. Перед розривом. Мазепа росписував перед московським правительством невдоволенну народне, що пiдiймауть ся на нього вiд сих "легкомисних i непостоянних людей" за його вiрну службу московському правительству. Вiн хотiв тим, очевидно, розiгрiти вдячнiсть московську за такi прикрости, що спадають на нього за сю вiрну службу, але не була се дуже мудра полiтика, бо всi попереднi досвiди показували, що звичайно всi вiрнi служби забували ся, коли против гетьмана прокидав ся рух на самiй Украєнi i московському правительству не рука була пiдтримувати його. Та мабуть Мазепа дуже сумно не ливив ся на украєнськi обставини й сподiвав ся, що за московською пiдмогою й своєми компанiйцями вiн потрапить далє тримати ся безпечно, не дбаючи про настрiй народнiй. Тим часом його вiрнi служби московському правительству дiйсно стягали на козацтво i весь нарiд украєнський де далє все бiльшi тягарi, i через те у людей не тiльки "вiдпадало серце до великого государя", як говорили сучасники, себ то пропадала охота до московськоє опiки,-але й на гетьмана як на вiрного слугу Москалiв пiдiймало ся все бiльше гнiву i жалю народнього-як то ми вже з попереднєх вiдзивiв бачили. Нове правительство московське, царя Петра, вiдновило вiйну з Туреччиною i Кримом в 1695 роцi i чотири роки раз-у-раз козацьке вiйсько мусiло ходити походами куди посилав цар-то на турецькi городи, то на Татар, а крiм того сильно терпiла Украєна ще й вiд татарських нападiв через сю вiйну. Та се ще було нiчого, як виявило ся потiм. Гiрше йшло далi. Скiнчивши вiйну з Турками, цар Петро пристав до вiйни Польщi з Шведами, щоб при сiй оказiє вiдкрити Московщинi дорогу до Балтийського моря. I знов почавши вiд 1700 р. козацьке вiйсько мусєло ходити рiк за рiком, своєм коштом, не маючи иєякоє заплати, в далекi походи на пiвнiч, де богато козакiв пропадало зовсiм вiд непривичного повiтря, вiд тяжкоє служби, а котрi й вертали ся-то пiшi й голi, а до того приймали всяку зневагу вiд московського начальства, що ними там роспоряджалось-било, лаяло, калiчило, робило що хотєло. Крiм вiйни раз-у-раз уживано єх на рiжнi тяжкi роботи, на будованну крiпостей; 1706-7 роки сила народу мусєла працювати коло будови новоє крiпости в Києвi, на Печерську, бо цар Петро бояв ся шведського походу на Украєну. Козаки мусiли робити зимою i лєтозд, пiд доглядом московських приставникiв, що поводили ся з ними грубо i немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Украєну московськi полки й команди i чинили всякi кривди, забирали всякий припас, поводили ся грубо не тiльки з простим народом, але i з старшиною. З усiх бокiв пiдiймали ся "плач, стогiн i лемент" козацтва. народу, i навiть найбiльш покiрливi перед московським панованнум люде починали нарiкати, що так далi бути не можна. Ось як описуу се Филип Орлик, писар вiйськовий i довiрений чоловiк гетьмана в пiзнєйшiм листє: "Зачала ся робота коло фортифiкацiє печорськоє, наступили переходи через украєнськi городи до головноє армiє то рекрутiв то всяких начальникiв, i полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповiдали, що пристави коло тоє фортифiкацiйноє роботи козакiв палицями по головi бють, уха шпалами обтинають i всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми своє, косовицю i жнива, зносять тяготу i спеку на службi царського величества, а там великоросийськi люде доми єх грабують, розбирають, палять, жiнкам i донькам єх чинять насильства, коней, худобу i всяке майно забирають, старшину бють смертельним боум. Два полковники, миргородський (Апостол) i прилуцький (Горленко), як головнєйшi i вiд иньших до Мазепи смiливiйшi, так сказали Мазепi: "Очи всiх на тя уповають i не дай Боже на тебе смерти, а як зiстанемо ся в такiй неволi, то й кури нас загребуть". А прилуцький то потвердив такими словами: "Як ми за душу Хмельницького завеєди Бога молимо, так навпаки ми i дiти нашi во вiчнi роди будемо душу i косги твоє проклинати, коли нас за гетьманства свого в такiй неволi зiставиш". Мусєла болiти вiд того душа й Мазепi самому, а крiм того й рiжнi тревожнi гадки виникали у нього. Досє вiн опирав на московськiй пiдмозi; але з кiнцем 1705 року московська справа в шведськiй вiйнi починау обертати ся на гiрше. Шведський король, смiливий Карло XII за сей час упорав ся з иньшими участниками вiйни: королем данськимi польським. Знищив партию короля Августа в Польщi, довiв до вибору нового короля, а Августа примусив замирити ся i зрiкти ся польськоє корони (1706), i так зiстав ся сам оден Петро против сього страшного противника, що здобув собi славу непобiдимого i необорного войовника. Треба було сподєвати ся Шведiв i на Украєнi, а на Москву була мала надiя Коли Мазепа завiв мову з царем про небезпеку вiд Шведiв, то цар сказав йому рiшучо, щоб не сподєвав ся помочи: не може йому дати московського вiйська, бо самому потрiбне. Ну а з своєми силами Мазепi не було що й думати бороти ся з Карлом. Очевидна рiч, що як би Шведи тiльки вступили в покинену Москвою Украєну, то там зараз би пiдняло ся повстанну: люде, роздражненi московськими кривдами, певно пристали б до Шведiв, а й старшина хто зна чи схотiла б стати проти них. Треба тямити, що з Шведами була звязана память про давнiйшi трактати за часiв Хмельницького та Виговського, коли то пiд шведською протекцiую i охороною мала бути забезпечна свобода i незалежнiсть Украєни. З сим були звязанi рiжнi надiє i вони так i зiстали ся не розбитi i не опоганенi, тiльки не здiйсненi, бо Шведи тодi вiдiйшли на бiк. Тепер вони йшли на Вкраєну, i старшина чула, як на неє неначе спадау обовязок довести до кiнця дiло, не доведене єє предками- спробувати за помiчю шведською визволити Украєну вiд московськоє впасти, що останнiми роками так тяжко, безжалiсно i немилосердно затяжiла над украєнським житем. З другого боку мав Мазепа не раз добру нагоду переконати ся, що московська ласка швидким конем єздить. В неспокiйнiй головi царя Петра виникали все новi й новi проекти, i мiж ними дуже часто випливали й рiжнi комбинацiє що до Украєни. То вiн задумував скасувати вiйсько козацьке й завести на Украєнi рекрутчину. То думав зробити з Украєни князiвство для якогось потрiбного чоловiка (напр. для англiйського герцога Марльборо, через котрого цар думав втягнути в своє 298. Княжий герб, гiриготов- лений для Мазепи. гiляни Англiю), i навiть на потєху Мазепи Петро був випросив уже у нiмецького цєсаря титул князя нiмецького цЄсарства; виготовлено вже для нього i грамоту вiд цєсаря i герб (див. мал. 298). Знаючи близше Петра, Мазепа бачив, що як справдi трапить ся якась користна комбiнацiя з Украєною, то не пожалуу вiн анє гетьманських заслуг, анi його вiрности. Неможна було на нього полягати, а треба було самому думати про себе. До рiжних иньших болючих справ приуднала ся ще одна, а то про правобiчну Украєну. Правобiчнi полковники, задумуючи боротьбу з Поляками, хотєли зуднати ся з Гетьманщиною, щоб мати вiя неє помiч. Почавши вiд 1688 р. Палєй i иньшi полковники раз-у-раз просили Мазепу, щоб прийняв єх пiд свiй "реймент". Мазепа луже рад був взяти пiд свою вдасть правобiчне Поднiпрове, але цар тому протививсь, 60 був в союзi 3 королум польським i не мiг прийняти земель, котрi Польща вважала своєми. Тим часом на правобiчну козаччину налягла польська хмара: гетьман польський Сенявский в 1793 р. ударив на полудневi полки, в Iзраславшхнє i на пограничу подiльськiм; тут козаччина була найслабша i Сунявский погромив тутешнiх полковникiв i залив кровю тутешну повстанну. Палєя вiн зачепити не насмiлив ся, бо той був сильнєйший. Але i Палiуви не було безпечно, i вiн по сєм ще пильнєйше просив Мазепу взяти його в оборону. Але цар не тiльки не хотєв сього, а навпаки ще пообiцяв Полякам, шо сам приборкау єм Палєя. Тодi Мазепа, не хотячи упустити провобiчну Украєну, постановив поступати, не оглядаючи .ся на царську волю. Лєтом 1704 р. цар поручив йому йти в правобiчнi сторони, нищити панiв, що тримали ся шведськоє партиє; от при сєй оказiє Мазепа й постановив забрати правобiчну Украєну. Але вiн бояв ся, що Палєй може стати йому небезпечним противником, через свою велику погiулярнiсть мiж козацтвом. Тому обернув справу зовсєм несподiвано: закликавши до себе Палєя, звелєв його взяти, а до Бiлоє Церкви на мiсце Палєя пiслав полковником свого племiнника Омельченка. Палєувi козаки здебiльшого були при вiйську Мазепи; котрi були в Бiлiй Церквi, хотєли боронити ся, але мiщане бiлоцеркiвськi, не хотячн усобицi, пiддали мiсто, i Омельченко став правити Хвастiвщиною. Перед Петром Мазепа неправедно обвинуватив Палєя, що вiн накладав з шведською партiую, i його заслано на Сибiр. Палєуву пригоду оспiвано в пiснi, дуже росповсюдненiй мiж народом, шо довго памятав Палєя й богато зложив про нього рiжних оповiдань i казок: "Пише, пише та гетьман Мазепа Та до Палєя листи: - "Ой, прибудь, прибудь, Палєю Семене, Та на бенькет до мене...." Ой, вже Семен, ой, вже Палiунко На подвiру виєзжау, А там його вельможний Мазепа Вином з медом напувау. Ой, вже Семен, ой вже Палiунко Меду-вина та й напив ся, Та свойому вороному коню Та й на гриву похилив ся. Ой, як крикнув вельможний Мазепа Гей на своє сердюки: - "Ой, вiзьмiть, вiзьмiть Палiя Семена Та закуйте йому руки". Так Мазепа заволодiв правобiчною козаччиною. Вперше отеу вiдважив ся Мазепа поступити против царськоє волє, але з початку пройшло се гладко: вiн виправдував ся, що поки в Польщi була сильна шведська партия, не годило ся вiддавати Полякам правобiчних земель, i цар прийняв сє пояснення. Пiд Мазепиною рукою правобiчна козаччина знову починау поширювати ся сильно. Одначе кiнець кiнцем в 1707 р. цар наказав Мазепi вiддати правобiчнi землє Полякам. Мазепа не слухав i пiд рiжними вимiвками далi держав правобiчнi землi, бо дуже дорожив ними i сподєвав ся затримати єх за Гетьманщиною. 95. Шведчина. Мiж рiжними доказами на Мазепу переслав Кочубей при своєм доносi пiсню Мазепою зложену. Як близькому до гетьмана чоловiкови можна Кочубеуви повiрити, що зложив єє справдi Мазепа. Пiсня може служити до певноє мiри поясненнум полiтики Мазепи. Вiн хотiв сотворити сильну вдасть гетьманську, оперту на вiдданiй єй старшинi, пiднести особу гетьмана високо в очах громадянства i народу i заступити розномисленнiсть демократичного устрою однодушнiстю монархiє обуднаноi в особi гетьмана. На се й пiшли двадцять лєт пановання Мазепи. Але коли настав час, не зважив ся старий гетьман смiливо i одкрито покликати Украєну до повстання, як писав у сiй "пiснi". Вiн все чекав, мудрував до останньоє хвилє. Правда, єдо й риск був великий i небезпека страшна. Трiвожно приглядаючи ся до успiхiв Кардових, Мазепа вже досить давно забепечив ся на обидвi сторони-держачи далє лiнiю вiрного слуги московського, мав зносини з шведською партиую через своєх знайомих, i через них в 1707 р. завiв переговори з новим польським королем з Карловоє руки-Стан. Лушиньским. Подробиць тих переговорiв досi не маумо: Мазепа вiв єх дуже секретно, не вiдкриваючи навiть перед найблизшими своєми повiрникам>, дарма єдо мiж ними декотрi дуже налягали на нього, аби заводив зносини з Карпом-не знали, єдо гетьман уже мосгить в той бiк стежку. Та власне ся обережнiсть найбiльше пiдрiзала Мазепу. Вiн все бояв ся чимсь показати себе аж до останньоє хвил, ждав, що може без нього самi справи вияснять ся, i через сю обережнiсть власними руками нищив те, що могло б потiм йому дуже стати в пригодi. Не важив ся нiчим показати народови свою неохоту до Москви. Посилав вiйська далє, куди йому цар казав. А як на Дону, при самiй границi украєнськiй пiдняло ся в 1707 роцi дуже небезпечне для Москви повстанну донських козакiв, пiд проводом Булавiна, Мазепа не тiльки нєчим не пiдтримав Донцєв, а ще й своєми козаками помiг Москвi задавити се повстанну-саме перед тим як сам вiн пiдняв ся против Москви. Правда, за те йому до останьоє хвилє удало ся затаєти ся перед Москвою, i цар йому вiрив у всiм. Весною 1708 р. вiйськовий судя Кочубей, розгнiваний на Мазепу, що збаламутив йому доньку, з свояком своєм полковником Iскрою подали донос цареви i в нєм оповiли про зносини Мазепи з шведською партиую; та цар не увiрив тому й вiддав Кочубея й Iскру на вiйськовий суд, а той засудив єх на смерть. Але виграшка з того була невелика. Мазепа, видко, покладав ся, як свого часу Бруховецький, що нарiд украєнський так уже на Москву розiв ся, що кождоє хвилє за ним повстане на неє. Але вийшло, що премудрив у тiм, бо не приготовивши ?рунту для повстання, наперед знищив для нього всякi надiє; але того вiн не знав. В 1708 р. в осени Карло воював в землях литовських, на пограничу Украєни i Московщини. Саме мав рiшити ся дальний плян шведськоє вiйни-чи буде вона перенесена вземлє московськi чи на Украєну. Як би Карло пiшов на Московщину, Мазепа мiг би зiстати ся далє глядачем, i по тiм, котра сторона взяла, гору, мiг би безпечно вимiркувати собi, коготрймати ся. Отже трудно вiрити оповiданням, буцiм Мазепа кликав Карла на Украєну: дуже не на руку було се йому. Взагалi про переговори Мазепи з самим Карлом досi нєчого не вiдомо. Знаумо, що Карло збирав ся йти на Смоленск, на Московщину, аж раптом побояв ся, що в спустошених московських сторонах не буде чим прогодувати вiйсько, i в мiсяцi вереснє (сентябрi) повернув на Украєну, на Стародуб. Ся вiстка захопила Мазепу зовеєм не приготованим. Саме перед тим за наказом царським повисипав вiн козацькi полки з Украєни-в землє литовськi (бiлоруськi) i за Днєпро, на Полякiв, а на Украєну, в саму середину єє Петро прислав московське вiйсько, вважаючи на нарiкання Мазепи на непевний настрiй украєнського народу. Тепер, одержавши вiсть про рух шведського вiйська, цар вперейми пiслав своу вiйсько, що й перехопило Стародуб у Шведiв, а Мазепi наказав пiслати ЗОЄ. Шабля Мазепи в чернигiвськiм му- зеє (з написом: Iван Мазепа, 1662). туди ще й своєх козакiв, в помiч московському вiйську. Слєдом i сам пар рушив на Украєну i Мазепi звелiв прибути до нього самому. Настала страшна хвиля, де треба було рiшити ся в той або другий бiк. Властиво пiд ту хвилю Мазепа був уже так обсочений, єдо не мiг i рушити ся против Москви. Але вiн i старшина горiли бажаннум не упустити сеє нагоди, коли можна було ще визволити Украєну; ся думка, очевидно, так глубоко впила ся в єх голови, що вони вже не мiркували, як обставини обертають ся против них, рiшили своєм переходом на шведську сторону i переважити справу в шведський бiк. День у день старшина наставала на Мазепу, щоб посилав до Карла, порозумiв ся з ним що до дальшоє боротьби з Москвою спiльними силами, i нарештє Мазепа за спiльною радою розпочав зносини з Карлом, просив його-як каже Орлик, перейти за Десну, щоб зiйти ся з Мазепиним вiйськом. А в 20-х числах жовтня, обсадивши козацьким вiйськом свою резiдепцiю Батуринську, з тим вiйськом козацьким, яке йому зiстало ся, i з" старшиною поєхав до шведського табору, що стояв саме над Десною. На чiм тут стало порозумiнну мiж ними, не маумо близших вiдомостей, i тiльки з пiзнєйших документiв можемо мiркувати, чого хотєли Мазепа й старшини, пристаючи до шведського короля: "Украєна обох сторiн Днєпра з вiйськом Запорозьким i народом малоросийським мау бути вiчними часами свобiдна вiд всякого чужого володiння". Швецiя чи иньшi союзнi держави "анє для визволення анє для опiки анє для иньших цєлей не мають претендувати на вдасть над Украєною i вiйськом Запорозьким, чи на зверхнiсть або яку небудь пiдвластнiсть, анє не мають брати яких небудь доходiв чи податкiв. Не мають забирати собi або займати своєми залогами крiпости украєнськi, якi були б зброую чи трактатами здобутi вiд Москви. Мають Украєну содержувати в цiлости i иньшим не позволяти єє неволити яким небудь чином. Мають свято заховувати цiлiсть границь, непорушнiсть вiльностей, законiв, прав i привiлегiй, аби Украєна вiчними часами свобiдно уживала своєх прав i вiльностей без усякого ущербку". Се може служити за характеристику бажань i змагань Мазепи i його однодумцiв в сєм моментє. Та скоро вони мусили переконати ся, що помилили ся в своєй рахубi. 96. Погром Мазепи. Свою полiтику Мазепа вiв у такiм секретє, що навiть козацьке вiйсько, яке вiн вiв з собою до короля, не знало про його замисли i довiдало ся тiльки на дорозє Про союз Мазепи з Карпом довiдав ся цар Петро скорше, нєж украєнське громадянство; перше нєж Мазепа встиг оповiстити украєнську люднiсть про свiй союз з Шведами, цар уже наложив свою тяжку руку на Украєну, не дав i рушити ся. Зараз же московське вiйсько обложило Батурин, здобуло його через зраду одного чоловiка, захопило Мазепинi запаси i скарби, армату i всякий припас i страшно росправило ся з люднiстю людей порiзало, мiсто зруйновало до решти, начальникiв вiддало на страшнi муки. По иньших мiсцях також всiх пiдозрених в спiлцє з Мазепою i Шведами страшно карано, але з старшиною велено поводити ся ласкаво, аби затримати при московськiй сторонi. Розiслано царськi листи мiж народ, де представлювано, що Мазепа передав ся до Шведiв на те, аби Украєну вiддати пiд Польщу, завести на Украєнi унiю, а благочестиву вiру викорiнити; щб був вiн богоодступник, тайний католик, украєнському народови ворог, обтяжав його беззаконними поборами. А вiд московського правлiння обiцяно Украєнцям всяку полегкiсть i ласку. Заразом усю старшину оповiщено, аби зєхали ся до Глухова вибрати нового гетьмана на мiсце Мазепи. Натомiсть Мазепа i король шведський в своєх листах, котрi теж розсилали до украєнських людей, закликали всєх до себе, запевняючи, що король шведський не мислить нiякого лиха, а хоче Украєну "од того московського тиранського iга оборонити", вернути давнi права i вiльности, а Москва хоче Украєну поневолити i коли тепер тому не запобiжать, не мине єє погибiль. Не знати, за ким би пiшов украєнський нарiд i старшина-чи за листами царськими чи за Мазепиним, якби мали волю вибирати мiж ними. Знаумо, що на Москву i людей великоросийських мали люде жалє великi; але не любили й Мазепи, не вiрили йому й уважали досi за найвiрнєйшого прислужника московського. Але тепер не могли вони вибирати. Вiйсько московське вступило в саму середину Украєни, страшно i немилосердно карало всєх прихильникiв Мазепиних i грозило всiм тимже за всяку приклоннiсть до Шведа. Вiйсько козацьке було мiж вiйськами московськими, а з Мазепою було всього яких чотири тисячi козакiв! Украєна не важила ся ворохнути ся проти Москви. Старшина покiрно прибула до Глухова, тут перед нею з рiжними церемонiями скинено Мазепу з гетьманства, повiшено заочно фiгуру його на шибеницi й проклято всенародне, потiм вчинено вибiр нового гетьмана i по волє царськiй вибрано покiрного i плохого полковника стародубського Iвана Скоропадського. Духовенство послушно кидало церковну анахтему на гетьмана, найбiльше заслуженого для украєнськоє церкви з усєх попередникiв. Громадянство украєнське, спiшачи скинути з себе пiдозрiнну, свiдчило свою вiрнiсть цареви i при тiй оказiє пильнувало урвати що небудь i собi з тих богатих милостей, якi розливав цар на всю вiрну старшину, в видi надань маутностей нових i вiдiбраних вiд Мазепиниєв Навiть з тоє старшини, що пiшла була за Мазепою до Шведiв, чимало повертало ся назад-як полковник лубенський Апостол, генеральний хорунжий Судима, ?ала?ан i иньшi. Сам Мазепа завагав ся i завiв листуванну з царем, але кiнець кiнцем побояв ся звiрити ся на слово Петрове, та й Шведи стерегли його пильно. Що замисел не удав ся, було очевидно. Але Мазепа те дурив себе надєями, що справа обернеть ся на його користь, тому намовив Карла зимувати на Украєнi, i тим пiдiрвав ще гiрше свого союзника: ся зимiвля на Украєнi знищила шведськi сили. Одиноким успiхом було- шо Запорозька Сєч пристала до Шведiв. Давнєйше була вона дуже неприхильна Мазепi, як московському i старшинському прислужнику-се ми знаумо. Кошовий Кость Гордiунко, Головка призвишем, що старшував в Сiчи почавши вiд 1701 р., був великий ворог московськоє i старшинськоє неволi й дуже рiзко виступав против Мазепи. Але тепер, як Мазепа перейшов до Шведiв, Гордiунко потягнув в його бiк. Одначе пройшло кiлька мiсяцiв, поки йому вдало ся повести за собою сiчове товариство: запорозька старшина досить довго тримала ся мiж Мазепою i Скоропадським як нiчия, i тiльки в перших мiсяцях 1709 року перехилила ся рiшучо на шведський бiк i пiслала своєх послiв до Мазепи, а в мартi кошовий з вiйськом Запорозьким прибув сам в шведський табор i витав короля латинською промовою. Шведи були дуже утiшенi сим запорозьким вiйськом, його воунним вишколеннум i досвiдом, але єм сей прибуток не пiшов на здорове, а Запорожцям тим меньше. Шведський король, щоб забезпечити собi зносини з Запорожем, посунув ся ще далi на Украєну й застряг пiд Полтавою, що не пiддала ся йому, а загорожувала дорогу на Запороже. А на Сєч тслано московськi вiйська й здобуто єє, завдяки бувшому Сєчовику ?ала?ану, що тепер, вiдставши вiд Мазепи, з усiх сил вислужував ся перед царем, а знав усi запорозькi стежки i дорiжки. Запорожцi пiддали ся на обiцянку ?ала?ана i московських офiцерiв, але слова єм не додержано i немилосердно покарано за повстанну: "голови луплено, шию до плахи рубано, вiшано й иньшi тиранськi смерти задавано, мертвих з гробiв богато- не тiльки товариства (козакiв), але й ченцiв вiдкопувало, голови єм вiдтинано, шкуру луплено, вiшано" Запорожцi по сiм, якi зацiлiли, перенесли свiй кiш на татарську територiю, до Олешок, недалеко устя Днiпра. I там Сiча була 19 лiт. За сим погромом Сiчи, в мiсяцє маю, наступив, мiсяць пiзнiйше, погром i шведськоє армiє пiд Полтавою. Розгромлено шведське вiйсько i останки його рушили .за Днiпро на турецьку територiю. Але московське вiйсько йшло за ними слєдом. Карл i Мазепа зневеликими вiддiлами салдатiв i козакiв ледви встигли утiкти за Днiпро, решта вiйська мусiла пiддати ся московському вiйську, що догонило єх над Днєпром. Старшина украєнська, шо була ще з Мазепою, пiддала ся Москвi здебiльшого зараз по полтавськiй битвi. Мало хто пiшов за Мазепою: генеральний писар Пилип Орлик, племiнник Мазепи Андрiй Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко, вiйськовий обозний Iван Ломиковський, генеральний бунчужний Федiр Мирович, генеральний осаул Гр. Герцик й иньшi. Через степи утiкли вони з королем до Тягинi (Бендер) i тут отаборили ся з ним на кiлька лiт. Карло заходив ся втягнути доконче Туреччину в вiйну з Москвою, i се вдало ся йому. Але Мазепа не дожив до сього: зломлений, перемучений всякими трiвогами, непевний свого житя (бо цар Петро не устанно силкував ся добути його в своє руки i вiзиру турецькому обiцяв 300 тис. талярiв як би його видав) вiн росхорував ся i вмер 22 серпня. Похоронено його в монастирi в Галацє, на Дунає. 97. Орликовi заходи. Старшина, що була при Мазепi, козаки та сєчовики з своєм Гордiунком все таки ще не покидали своує думки про те, щоб за гiомiчю Швецiє й Туреччини вирвати Украєну з московських рук: в тiм була тепер вся єх надєя. По довгих переговорах на мiсце Мазепи вибрано гетьманом Орлика (в квiтнi 1710 р.). При тiм списано iнтереснi постанови, яке мау бути правлєнну гетьманське Хоч сє постанови не були здiйсненi, бо взяти Украєну в своє руки сим людям не удало ся нiколи,-але вони цiкавi, як вираз поглядiв i бажань сих людей, що- звязали свою долю з визволеннум Украєни. В постановах сих богато нового, що могло б бути важним кроком наперед. тсть тут i замiтнi початки чисто парляментарного устрою. Зазначено тут, що останнiми часами гетьмани стали присвоювати собi "самодержавную владзу, узаконили самовластiум такеу, право: так хочу, так повелєваю". Тому ся конституцiйна хартия постановляу на будуче такi порядки: три рази до року, на Рiздво, Великдень i Покрову мають бути "генеральнi ради" в гетьманскiй резинденцiє для порiшення всяких важнєйших справ; на тi ради мають приєздити: генеральна старшина, полковники з усею полковою старшиною i сотниками, виборнi вiд полкiв "генеральнi совiтники" i депутати запорозькоє Сєчи. Як би в управi гетьмана або в його дєлах помiтне було щось шкiдливе для народнього добра, тодє старшини i совiтники мають право то "виговорити" гетьманови, а вiн за те не мау на них гнiвати ся або єх карати. Без рiшення отсеє генеральноє ради гетьман може вiдправляти, тiльки пильнi справи, яких не можна вiдкладати, i то тiльки за радою генеральноє старшини. Нiяких секретних зносин i кореспонденцiй гетьман не мау права вести. Не може також роспоряжати скарбом вiйськовим: до того мау бути вибраний генеральний пiдскарбiй, а гетьман мау своє доходи, призначенi "на булаву i особу його гетьманську". Далi постановляло ся, аби гетьман пильнував, щоб людям вiйськовим i посполитим не чинено надмiрноє тяжкости, утиску i здирства, вiд котрого вони кидають своє оселi та йдуть "у прочку", шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах: Забороняло ся старшинi i всяким "вiйськовим i посполитим урядникам" обертати козакiв i посполитих до них не належних на своє господарськi роботи, вiдбирати грунти або силою змушувати до продажi, забирати за якi небудь вини майно людське або обертати людей собi на роботу, i т. д. Добре то все було-але не удало ся його здiйснити, не удалося укладчикам сеє хартиє вернути ся на Украєну-заводити тi новi порядки. Надєя, правда, якийсь час манила, а була хвиля, що й здiйсненне єє здавалось луже близьким. Король шведський прирiк, що не замирить ся з Москвою, поки не дiбеть ся, що Украєнi привернена буде єє свобода. Те саме пообiцяв Запорожцям хан кримський. Туреччина, боячи ся московськоє переваги, теж пристала до Швецiє, в осени 1710 р. розiрвала зносини з Москвою i на весну визначила похiд. Весною 1711 р. Орлик з своєми козаками i Татарами та помiчними полками польських панiв з шведськоє партиє рушив на правобiчну Украєну, в тi полки правобiчнi, що вiд 1704 р. були пiд московською зверхнiстю. Тутешнi городки пiддавали ся йому; пiддала ся Умань, Богуслав, Корсунь; генер. осаула Бутовича висланого зза Днєпра Орлик розбив. Але коли приступив пiд Бiлу Церкву, тут дєлЬ не пiшло, богато з Орликового вiйська погинуло, а Татари тим часом почали грабувати край, серце людей тутешнєх почало вiд Орлика вiдпадати, i вiн скорше завернувся назад. Лiтом 1711 року рушив на Туркiв цар Петро. Понадiявши ся на обiцянки молдавськi, необережно загнав ся вiн на Прут, як Шведи на Украєну. А тут його обступило турецьке вiйсько i попав вiн в останню бiду. Орлик сподєвав ся, що тепер можна буде продиктувати цареви своє бажання що до Украєнцiв: цар мусить зрiкти ся всяких прав на Украєну. Та все поправили побрязкачi царськi: вiзира турецького пiдкуплено, вiн випустив Петра з його армiую на дуже легких умовах, а украєнську справу в умовi згадано такими неясними словами, що кождий єх собi по своуму толкував. Орлик казав, що на основi сеє умови Москва обовязала ся уступити ся з Украєни по обох боках Днєпра, а царськi представники доводили, що в тих словах нема для Москви такого обовязку. Турецьке правительство приняло толкованну Орлика i заповiло нову вiйну з Москвою за те, шо вона не хоче уступити ся з Украєни. Але знов московськi грошi все змiнили: таки потверджено торiшню умову, а справу украєнську при тiм пояснено так, що Москва зрiкауть ся правобiчноє Украєни (окрiм Києва) i Запорозькоє Сєчи, а лєвобiчна Украєна зiстауть ся пiд Москвою. Коштувало се цареви ще 100 тисяч червоних, але за те як нє силкував ся Орлик подвигнути Туркiв, щоб допоминали ся й лєвобiчноi Украєни-як козакам обiцяли, -все було даремне. Та й з правобiчноє Украєни не було потiхи, бо на пiдставi давнiйших трактатiв претенсiє на неє заявили Поляки. Кiлька рокiв одначе з тим ще протягло ся, бо цар не виводив своєх вiйськ з правобiчноє Украєни: казав наперед перегнати людей звiдти на лєвий бiк. Про се оголошено ще в осени 1711 р. i потiм чотири роки московськi салдати перегоняли людей за Днiпро: тiльки з кiнцем 1714 р. вiддали Полякам Бiлу Церкву й пiшли за Днєпро. Орлик при кiнцє 1712 р. попробував з Запорозцями захопити собi правобiчнi крає, але сила єх була мала, i польське вiйсько пiд проводом Сунявского (що йшло займати правобiчнi землi) розiгнало єх без великого труду. Москва з Туреччиною в 1713 р. прийшла до повноє згоди, i король шведський мусiв виєхати з Туреччини в своє крає. З ним поєхав i Орлик з кiлькома товаришами; иньшi вернули ся на Вкраєну. Запорожцi теж почали просити ся назад, але московське правительство приймало ватаги єх, а цiлоє Сєчи не хотiло прийняти через умову з Туреччиною (1712 р.)-аж як прийшла нова вiйна з Туреччиною, тодє єє прийнято (1733 р.) Орлик з Гордiунком даремно намовляли Запорозцєв, щоб не вертали ся пiд Москву. Взагалi Орлик кiлькадесять лiт ще пробував використати кожду нагоду, щоб знайти нових союзникiв против Москви, заiнтересувати єх украєнською справою, але зовсiм безрезультатно. ЧАСТИНА ПЯТА. Упадок козаччини i украєнського житя. 98. Обмеження гетьманськоє управи. Союз Мазепи з шведським королем мав великi наслiдки для украєнського житя. Вiн дав притоку правительству московському-цареви Петрови i його помiчникам взяти ся сильнiйше до касовання украєнськоє автономiє. Таку лєнєю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили. З початку полишило Украєну в повнiм завiдуваннi гетьмана i старшини, але потiм все покорочувало вдасть гетьманську i самопорядкуванну украєнське. Кожду перемiну гетьмана, кожду трудну хвилю украєнського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, нiби то потверджують ся "статi Богдана Хмельницького", i Украєна стоєть на тiм, на чiм до Москви приставала, але в дiйсности вiдносини Украєни до Москви все далi й далi вiдходили вiд порядкiв Хмельницького. Правда, вiд того щоб завести на Украєнi податки московськi i управу московську-вiд сього намiру московськi бояре пiсля народнього повстання за Бруховецького вiдступили, або краще сказати-на иньшi часи то вiдложили. Поки що зiставили Украєну нiби то у власти гетьмана i козацькоє старшини; але посадивши своєх воуводiв по всєх бiльших мiстах i своє залоги вiйськовi, звязали ту гетьманську управу так, що анi ворохнути ся було єй. Всi важнєйшi справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всєм правительство московське пильно стежило, а роздаючи маутности старшинi, певне було, що сє московськi прислужники i вiд себе за всєм будуть слiдити, аби Москвi чимсь прислужити ся. Та сим московськi правителi ще не були вдоволенi, бо вели до того, щоб зовсiм скасувати всяку окремiшнiсть украєнську та порiвняти Украєну у всєм з землями московськими. I тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиноє справи. Хоч Украєна, несподєвано захоплена Мазепиним переворотом, анє рушила ся на поклик гетьмана, але московськi правителi вхопили ся за сю нагоду. "Мазепина изм^на" нєби то кинула тєнь на Украєнцiв, ославила як зрадникiв все украєнське громадянство i, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядкiв, щоб запобiгти зрадє на буду ще. Пiд першу хвилю, коли важно було стримати Украєну вiд усякого нахилу в Мазепин i шведський бiк, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибiр нового гетьмана, щоб його Мазепi противставити, але справу затвердження прав украєнських вiдложили на пiзнєйше, мовляв на спокiйнєйший час. Коли пройшов найгорячiйший час i Шведiв знишено.-старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженну. Просили охоронити Украєну вiд самовiльства московських генералiв i всяких начальникiв, що за час Шведчини, посилаючи ся на воуннi потреби, хозяйнували на Украєнi як хотiли, не питаючи ся нє полковникiв, нє гетьмана, страшенно гнобили нарiд не шануючи нiяких прав нє законiв. Цар на сє пригадки нєби то згодив ся, старi права потвердив, але гетьманськiй власти давнiйшого значiння вернути не схотєв. Навпаки, за кiлька днєв по тiм потвердженню (Зi липня 1709 р.) призначив московського боярина Iзмайлова "бути при гетьманє для порядковання разом з ним всяких справ, за спiльною радою,-з причини останнього повстання на Украєнi i запорозького бунту". Iзмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Украєнi i всього правлiння гетьманського i старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом i старшиною. Рiк пiзнєйше додано ще одного такого резидента, i стало єх двох при гетьманє. Гетьманську резiденшю перенесено з Батурина до Глухова, пiд саму московську границю i поставлено два московськi полки залогою, щоб тi резiденти могла зараз арештувати гетьмана i старшину, якби за ними виявило ся щось пiдозрiле. Сим одним уже пiдiрвано гетьманську вдасть i вiдiбрано гетьманови давнєйше значiнну. Нєчого вiн не мiг зробити без вiдома, а властиво- без дозволу царських резiдентiв, i кождий на Украєнi розумiв, що сила не в гетьманє, а в тих резiдентах, в царських мiнiстрах та рiжних довiрених людях. Вони далє оспоряджали ся на Украєнi як хотiли по своєй волi. Правительство царське обтяжало Украєну постоями вiйськ московських, що страшенно оббiрали люднiсть украєнську. А козакiв ганяло в далекi сторони, на копанну каналiв, на будову крiпостей, в околицє Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, "на линiю"-як тодi казали, i там козаки гинули й мерли цiлими тисячами, а котрi й вертали ся, то потративши здорове i весь припас, а не дiставали за се нєякоi заплати. Полковник Черняк, єдо був при роботах на Ладозькiм каналє, в 1722 р. так описував сю козацьку бiду в доношенiє своєм росийськоаду сенатови: "При Ладозє у канальноє роботи многеу число козакiв хорих i померших знаходить ся, i що раз то бiльше умножають ся тяжкi хороби-найбiльше вкорiнила ся горячка i опух нiг, i мруть з того, одначе приставнi офiцери, не вважаючи на таку нужду бiдних козакiв, за повелєннум господина бригадiра Леонтиува без жадного бачення немилостиво бють при роботє палками,-хоч i так вони єє не тiльки в день i в ночи, а навiть i в днє недєльнi i празничнi одправляють-без спочинку до неє приганяють. Бою ся я отже, щоб козакiв тут не погубити як торiк-що єх хiба третя частина в минулiм роцi до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покiрнєйшим моєм писаннумi рабсько прошу: благоволiть не допустити моує команди погинути до кiнця при канальнiй роботє i аби не була переведена на иньшi мiсця для зачинання иньшоє роботи-сам Бог видить, нема ким єє робити, бо всi козаки в силi своєй дуже ослабiли i ледви живi,-але щоб пустили єх до дому принаймнi в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осiнь, до роскиса i плюскоти". В народнєх пiснях теж зiстали ся ще, хоч слабi спомини сих канальних робiт. Орлик, пiзнєйше пригадуючи Запорозцям сю бiду, толкував єм, що се "Москва" умисно хотєла вiйсько козацьке вигубити i для того "по кiлькадесят тисячей козакiв указами своєми спровадивши, одних тяжкими i незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з ящурками i з вапном помiшаним потруєли"... Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Украєну. Та нiхто не осмiляв ся пiдняти голос против волє грiзного царя. Нєхто не був певний нє свого житя, нє тим меньше-свого уряду. Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу пiдданеу пiд такий пильний догляд, ще i вiд себе вмiшував ся, визначав полковникiв i старшин сам своую волею, против волє i без вiдомосте гетьмана. Рiжнi пролази за дарунки генералам та мiнiстрам дiставали собi уряди на Украєнi, поминаючи гетьмана, i потiм i в вус собi не дули на нього. Почали далє давати украєнськi уряди не тiльки Украєнцям, а й Великоросиянам, Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловiка, i коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приумного цареви жениха- вказали йому на одного з царських довiрених людей Петра Толстого, а потiм цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам вiд себе дав Толстому стародубське полковництво, найбiльший з полкiв украєнських. Так зроблено перший початок, i потiм все бiльше роздавано полковництва великоросийським офiцерам, комендантам (давнєйшим воуводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковникiв з Украєнцєв. Мiшаючи ся так в управу украєнську в усяких справах малих i великих та чинячи тим велику замiшку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманськiй управi, щоб показувати на тi недоладности та немов для кращого порядку все бiльше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. Скоропадського вiн i призначив на гетьманство тому, шо вiн був старий, плохий недотепа i ним лекше було по своєй волє обертати. Старшина хотiла Полуботка, так цар, оповiдають, не згодив ся: вiн, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськiм забрали велику силу рiжнi його свояки i особливо молода i гарна гетьманиха Настя, з Маркевичiв родом: про неє казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Iван (гетьман) - плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним, завiв великi непорядки, хабарництво i неправду в вiйськовiм судє. Посилаючи ся на такi непорядки в гетьманськiй управi, цар в 1722 р. приготовив новий удар украєнськiй автономiє. При гетьманє поставлена була рада, так звана "малороссiйская коллегiя", з шести великоросийських старших офiцерiв, з тих гарнiзонiв (залог), що стояли на Украєнє, з брiгадiром Велямiновим у головах. Ся колегiя мала пильнувати судiв i приймати скарги на всякi суди i уряди украєнськi-навiть на найвищий вiйськовий суд i вiйськову (гетьманську) канцелярiю. Мала наглядати, щоб вiд старшини не були кривди i тiсноти козакам i посполитим i за порозумiннум з гетьманом робити против того всякi заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярiую i всякими писанями, що туди входять i звiдти виходять. Мала пильнувати всяких доходiв украєнських, приймати єх вiд вiйтiв i урядникiв i видавати на вiйськовi та всякi иньшi потреби. А про всякi непорядки мала доносити просто сенатовн. Таке небувале розпорядженну цар Петро в своєм указє пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярiє i в судє i в зборi доходiв, i старшинськими кривдами: що у козакiв i посполитих землє за 311. Iван Скоропадський. бирають, в крiпацтво повертають. Даремно Скоропадський iменем "всєх малоросийських людей" з плачем i слєзми просив царя не вiрити, оповiданням про тi непорядки, не ламати старих прав i порядкiв украєнських. Цар не послухав, а щоб народови украєнському з кращоє сторони тi новi порядки показати, розiслав по Украєнє друкований указ i в нєм писав, що колегiя заводить ся на те тiльки, аби старшина людей не кривдила, i додав свiй наказ, даний колегiє, де згадувало ся про кривди старшинськi. Страшенний се був удар i гетьману i всiй старшинi, всєй гетьманськiй управi. Ясне дєло було, що справжня управа буде тепер в руках сеє колегiє чи єє голови, а за гетьманом з старшиною тiльки порожну iмя зiставало ся. Дуже непокоєло також старшину отеу, що цар, покорочуючи єє власть заразом пiдiймав против неє поспiльство, обiцюючи суд i управу на старшинськi кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель i незаконно закрiпощених людей та показував стежку до новоє колегiє з усякими скаргами в сих справах. 99. Перше скасованну Гетьманства. Полуботок. Скоропадський так був вражений тим, що захворiв i вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тiльки до нового удару: вiн постановив зовсiм скасувати гетьманщину. Одержавши вiдомiсть про смерть Скоропадського, вiн поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною i в усєх справах радити ся з Велямiновим. Разом з тим Украєну з-пiд мiнiстерства чи колегiє (як тодє називали) заграничних справ, через котру гетьмани досє мали зносини з царським правительством, велєв перевести в завiдуванну сенату, зарiвно з звичайними провiнцiями Росiє. Коли ж старшина прислала до нього своєх послiв, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на мiсце Скоропадського, то дуже довго на се не давано вiдповiли, а як старшина на- 312. Гетьманиха Настя Скоропадська. гадувала, то лiтом 1723 р. цар дав таку вiдповiдь, що справа гетьманського вибору зовсiм вiдкладена не знати до якого часу. Цар писав в тiм указi, що царське правительство пiдшукуу особливо вiрного i певного чоловiка на гетьманство, вважаючи на те, що "вiд часiв першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всi гетьмани виявили себе зрадниками", i не належить цареви про се докучати, "бо тим часом визначене Украєнi правительствоi в дєлах нема замiшки". Сими словами грiзний цар не тiльки вiдкладав справу, але й нагадувати про неє забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно- на завсєди. Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало украєнське громадянство гiрко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку i для охорони народу вiд кривд старшинських, але на дiлi новi великоруськi правителi не приносили нiякого порядку анє полекшi народови, навпаки ще бiльше кривд, насильства i всякого обтяження народови прибувало, i всi жалували, що нема кому за нарiд, за Украєну стати-нема голови, нема гетьмана. Голова новоє колегiє Велямiнов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшинi, всiм роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого пiдвладного: "Що твоя служба проти моує? знауш, що я брiгадiр i президент (колегiє), а ти проти мене нєщо!" Старшинi похваляв ся, що так єх зiгне, що трiснуть; а на пригадки про старi права украєнськi кричав: "уж вашi давнини велено перемiнити, а поступати з вами по новому,-я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом i генеральною старшиною, то можна собi уявити, як ставили ся сє великоруськi начальники, почувши свою силу, до низшоє старшини i до простих людей. Колегiя позаводила небувалi податки i збори, против давнiйших прав, i роспоряжала тими сумами самовiльно. Полковники з Великоросiв, гiокладаючи ся на те, що правительство за них завсєди постоєть,-допускали ся ще бiльших самовiльств i кривд, нiж Украєнцi. Далє своуволили росийськi вiйськовi, обєдали нарiд постоє. А козакiв далє посилано великими партиями на далекi роботи, де вони гинули як мухи вiд тяжкоє i непривичноє роботи, вiд незвичайного повiтря i страви. Трапляло ся, що з пяти-десяти тисяч, що посилали ся на тi роботи, гинула на мiсцє третина, половина, а решта вертали ся калiками. Рахують, що за пять лєт 1721-5 отак згинуло на тих роботах-на Ладозькiм каналi, на Кавказi, на Волзє, до двадцяти тисяч козакiв!... Полуботок, чоловiк сГiсргiчний i перейнятий любовю до свого краю, не мiгдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих украєнських прав служать рiжнi украєнськi непорядки, вiн пильнував завести кращий лад в украєнськiй управi i зробити край кривдам старшинським, на якi посилав ся цар Петро. Росписав унiверсали, пiд тяжкими карами забороняючи старшинє уживати козакiв на свою службу. Заводив кращi порядки в судє, щоб не було там хабарництва i судє для своує користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах сiльських, сотенних i полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засiдало в судє кiлькох-аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляцiє - як на рiшенну низшого суду скаржити ся до вищого. Завiв кращий лад в навищому вiйськовому судє. Одначе правительство московське тiльки посилало ся на тi непорядки та кривди, щоб за єх притокою "Малую Россiю к рукам прибрать", як поясняв потiм полiтику Петра його повiрник- отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядкiв не тiльки не сподобали ся московським правителям, а навпаки- накликали на нього великий гнiв єх. А то тим бiльше, що вiн разом з тим не переставав вкупi з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською вiдповiдю) дозволу на вибiр нового гетьмана, скаржив ся на непорядки i грубе поводженну великоросийських правителiв i посилав ся на статi Богдана Хмельницького против тих нових порядкiв. Коли Велямiнов прислав скаргу на Полуботка, що вiн противить ся колегiє, цар Петро рiшив ще далє покоротити права украєнськi, викликав Полуботка до 313. Павло Полуботок, полковник чернигiвський, наказний гетьман. Петербурга з иньшою головнiйшою старшиною, а щоб на Украєнi меньше було взагалi старшини i козацтва пiд сю пору, наказав вивести вiйсько козацьке на полудневу границю-мовляв стерегти Украєну вiд Татар В Петербурзi Полуботок з старшиною подали цареви прошенну, щоб Украєнi повернено старi права. Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького нiхто не мау мiшати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегiя мiшауть ся в судовi справи, приймау скарги i таке иньше. Але разом з сим наспiло прошенну з Стародубського полку, де просили завести московський суд i полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошенну пiдстроєв Велямiнов- щоб против домагань старшини правительство могло покликати ся на бажання украєнськоє людности i касувати далє украєнськi порядки. Цар, одержавши прошенну, вислав на Украєну свого довiреного чоловiка, Румянцева, щоб вiн розпитав ся мiж козацтвом, чого вони хочуть-чи давнєх порядкiв украєнських, як Полуботок з старшиною, чи порядкiв московських, як Стародубiвцє, а заразом щоб зiбрав вiдомости про кривди людям вiд старшини. Полуботок, довiдавши ся про се, зрозумiв добре, до чого воно прямуу i чим може скiнчити ся. Румянцев з Велямiновим легко могли добути вiд людей такi вiдповiли яких єм було треба, особливо, що Украєна зiстала ся без старшини i не було кому запобiгти тому. Перед грiзним московським начальством люде здебiльшого вiдповiдали б так, як єм вiдповiли пiддавали, значить богато зiбрало ся б голосiв за заведенну московських порядкiв на Украєнє-ше як би до того подавала ся надєя, що людям повернуть землi забранi старшиною. Незможучи сам виєхати з Петербурга, Полуботок пiслав вiд себе людей на Украєну з наукою, як поводити ся при тiй ревiзiє старшинських кривд яку буде вести Румянцев, i якi давати вiдповiли на його запитання. Разом з тим, на його бажанну, козацьке вiйсько, що стояло на полудневiй границє над р. Коломаком, вислало до царя своє прошення, де скаржило ся на всякi кривди вiд нових великоруських правителєв, на незаконнi побори, на тяжкi постоє московських вiйськ i знищенну народу вiд них, та просило знову дозволу на вибiр гетьмана по давнiм i порядкам. Не було в тiм, як бачимо, нєчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнiвав ся, що Полуботок так iде йому впоперек дороги, звелєв арештувати його i всю старшину, що була з ним в Петербурзi, i всадити до вязницє. Також наказав арештувати всєх хто складав коломацькi пункти i прислати єх до Петербурга. Не маючи в чiм обвинуватити Полуботка в його полiтичнiй дєяльности-бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слiдство про його правлiнну полкове та про господарство про кривди людям i козакам, якi звичайно тодi були за кождим старшиною-в тих скуплях земель козацьких, в крiпощенню. Так його тримали пiд слiдством кiлька мiсяцiв, i не дiждавши ся того кiнця вiн умер в осени 1724 р., в Петропавловськiй крiпости. Ся смерть його у вязницє зробила велике вражiнну на Украєнє, особливо мiж старшиною. Полуботка прославляли як героя-мученика за Украєну. Оповiдали, що вiн смiло докоряв Петрови за нарушенну украєнських прав, доводив, що придавленну Украєни не робить йому нiякоє чести-далеко бiльше слави правити свобiдним i вдячним народом, нiж гнобити його силою. Пригадував вiрнiсть i службу Украєнцiв, i докоряв цареви, що за тi служби крiвавi платить єм гнiвом i ненавистю: "За те все ми замiсть вдячности здобули тiльки зневагу i поневiрку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну i незносну, змушенi копати вали i канали, сушити болота непроходимi, гноючи єх трупами наших покiйникiв, що цiлими тисячами гинули вiд утоми, голоду i нездорового повiтря; i всi тi бiди i кривди нашi тепер ще збiльшили ся пiд теперiшнiми порядками: начальствують над нами чиновники московськi, не знають прав i звичаєв наших i майже безграмотнi-знають тiльки, що єм все над нами чинити можна". Розгнiваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, i звелєв всадити до вязницє. Але як довiдав ся, що Полуботок у вязницє тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити i лєчити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царськоє ласки i вiдповiв: "За невинне стражданну моу i моєх землякiв будемо судити ся у спiльного i нелицемiрного судиє, Бога нашого: скоро станемо перед ним, i вiн розсудить Петра з Павлом". I справдi скоро пiсля того умер i цар Петро. Так оповiдали на Украєнє, i по старих домах украєнських дуже часто можна було стрiнути портрет Полуботка i пiд ним пiдписанi слова "з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови":,.Вступаючись за отчизну, я не боюсь нє кандалiвнє тюрми, i для мене лучче найгiршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель моєх землякiв". Одначе Полуботок на сих портретах не подооау на дiйсний портрет Павла Полуботка: малюуть ся вiн тут далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько Леонтий, Котрого помилкою помiшали з його сином Павлом. 100.Вiдновленне гетьманства i гетьман Апостол. Украєна зiстала ся безбороню в руках колегiє й Велямiнова. Визначнєйшi старшини сидєли в вязницях в Петербурзi, всi иньшi присєли з страху вiд царського гнєву i карi не насмiляли ся пiднести голосу против всесильного Велямiнова, а рiжнi пiдлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московськi порядки на Украєнє. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкiна, в Чернигiвський теж Великороса Бо?данова. Украєну наповнено великоруським вiйськом: в декотрих полках стояло по цiлому полку, в декотрих по половинє i бiльше. Все се вiйсько против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лєт коштом украєнськоє людности, i колегiя накладала на удержання московських вiйськ все новi й новi податки i побори. Так напр. в 1722 р. вона зiбрала 45 тис. рублiв податкiв i 17 тис. мiр муки для московських вiйськ, а в 1724 вже 140 тис. рублiв i 40 тис. мiр муки. I разом з тим далi нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. Козакiв над Каспийське море, на р. Сулак, будувати крiпость св. Хреста, в 1724 р. єх велено вернути, але на єх мiсце вислано свiжий вiддiл козакiв, теж десять тисяч, i так далi... Страшенна руєна нависла над Украєною i люде вже не знали, 315. Звичайний (хибний) портрет Полуботка. звiдки сподєвати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змiнила вiдносини. Його жiнка i наступниця Катерина з своєм головним помiчником Меньшiковим не чула себе так сильно i певно, як грiзний Петро, i вважала потрiбним дешо попустити-мiж иньшим i Украєнє. Тим бiльше що заносило ся на нову вiйну з Туреччиною, вiйсько козацьке потрiбне було для вiйни, а заразом побоювали ся петербурськi правителє, щоб украєнська старшина, розгнiвана всєм попереднiм, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшiковим збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колегiю-повернути давнi порядки в управi i скинути новозаведенi податки. Одначе знайшли ся й рiшучi прихильники Петровоє полiтики, якi завзято противили ся таким вiдмiнам. Особливо Толстой мiж ними посилав ся на намiри покiйного царя, що вiн умисно не позволив-поставити гетьмана i покоротив вдасть полковникiв i иньшоє старшини, "даби Малую Россiю к рукам прибрать",-в тiм напрямi вже зроблено богато, а заразом пiдкопано становище старшини, пiднявши против неє поспiльство "полковники й старшиньi сь подданньiми пришли втз немалую ссору, i нєяк не можна тратити сих здобуткiв Петровоє полiтики, повертаючи Украєну до старих порядкiв. Сi голоси взяли гору, i все скiнчило ся на дрiбних полекшах: випущено з вязниць арештованих старшин-котрi ше там не повмирали. Також зменьшено трохи податки i замiсть походiв на Сулак заведено грошевий даток Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, iмператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нєм всевласною особою опинив ся Меньшiков. Меньшiков же, захопивши величезнi маутности на Украєнi, був не в згодє з малоросийською колегiую й стояв за приверненну старих украєнських порядкiв. А скоро по тiм Меньшiкова повалила партiя Долгоруких, захопивши пiд своє впливи молоденького iмператора, тi ж Долгоруки були противниками взагалi Петровоє полєтики, хотєли вертати все до старини, так що ся змiна тiльки ще скрiпила замiри повернути Украєну до старих порядкiв. Зараз переведено єє наново з-пiд сенату в мiнiстерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колегiю i заведенi нею податки i побори. Старшин, яких ше тримали в Петербурзi, пустили на Украєну, а натомiсть Велямiнова притягли до слiдства за рiжнi непорядки, на якi скаржила ся старшина. I нарештi найважнєйше- рiшено перевести вибiр нового гетьмана. З тим уже лiтом 1727 р. вислано на Украєну тайного совiтника Наумова, щоб вiн вчинив вибiр гетьмана i був при нiм резiдентом. В тайнiй iнструкцiє поручено йому не допускати вибора иньшоє особи як тiльки тоє, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол. Про те одначе щоб противити ся такiй волє царськiй, старшина агiє гадки не мала. Рада була, що вiдновляють ся старi порядки i прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже пiдхожий чоловiк для Украєнцiв, нетiльки що його петербурське правительство призначало. Вiн був старий козак,-казали, що мав сiмдесят лєт, а може й бiльше. Виростав в тих часах, як украєнська сила не була зломлена i люде не зневiрили ся в можливости вибороти для украєнського народу свободу i крашу долю. Був оден з близших товаришiв Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, помiркувавши, що з того шведського союзу нiчого не буде. Тримав ся здержливо i тим кiнець кiнцем здобув собi вiру i ласку правительства, але заразом нiколи не; встряв в якусь ворожу для Украєни справу-вiв свою лєнєю украєнську. Належав також до невеликого числа старшин, якi не замазало рук своєх кривдою народньою. Так шо справдi можна було радiти такому гетьманови. Старшина заявила, що радо приймау Апостола на гетьмана i по сєм дня 1 жовтня (октября) в Глуховi вчинино парадний вибiр. Наумовприєхав на площу пiд церкву, де стояло вiйсько козацьке i нарiд; за ним несли гетьманськi клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою 316. Данило Апостол, "нововибранний гетьман" (сучасна нiмецька гравюра). визначено вибiр гетьмана, i по сєм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. Всє в один голос назвали Апостола, i так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, вiдмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибiр i зложив гетьманську присягу на вiрнiсть цареви. Була велика радiсть у всєх-описуу в рапортє правительству Наумов. Вже з сього оповiдання бачимо, що повного привернення давнєх порядкiв украєнських все таки не було. При виборi гетьманським не було вже мови при укладанну статей, якi мали бути пiдставою украєнськоє конституцiє; не потверджувано й старих прав украєнських iменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати рiжнi справи, як от скарги на суд вiйськовий. Сей вiйськовий суд (генеральний) мав тепер бути мiшаний, зложений з трох украєнських старшин i трох великоросийських офiцерiв, визначених правительством. Скарбом вiйськовим мали завiдувати пiдскарбiє- оден Украєнець, другий Великоросиянин. I в вiйськових справах гетьмана з вiйськом козацьким вiддано пiд вдасть фельдмаршалови росийських вiйськ. А хоч вiрили Апостолови бiльш нiж кому з украєнськоє старшини, проте по виборi його на гетьмана одного з його синiв держали в Петербурзi як закладня, для бiльшоє вiрности. Полiтика царя Петра таки не минула дурно й не була цiлком вiдкенена новим правительством. Але Украiнцє тєшили ся й тим, що позбули ся велямiнiвського правлiння й вернули ся до свого автономного житя-хоч i обкроуного. Апостол помаленьку i потихеньку пильнував скрiпити вдасть i значiнну гетьманське, ослабити впливи й мiшання в украєнськi справи росийських мiнiстрiв i воунних та адмiнiстративних чинiв. Заразом, як i Полуботок, пильнував завести кращi порядки в урядах i судах i в цєлiм правлiнню украєнськiм, оборонити нарiд вiд кривд старшинських, вивести самовiльство i хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мiшати ся в украєнськi справи та ламати украєнського устрою. А в вiдносинах своєх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту i вiрнiсть, вiв до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького. При иагодє коронацiє молодого царя, на початку 1727 р. виєхав Апостол з старшиною i пробув при дворi бiльше як пiвроку, запобiгаючи ласки царськоє й рiжних впливових на царськiм дворi людей для можливого привернення украєнськоє автономiє до давнєйших прав. Наслiдком сих заходiв були "рiшительнi пункти- постановленi царем i його тайною радою на поданi гетьманом прощення е серпнi 1727 р. Не привертаючи Украєну до статей Хмельницького вповнє, вони все таки дещо попускали з дотеперiшньоє полiтики, признавали деякi права украєнськi бодай загально i подавали надєю в будуччинє на дєлє дещо з. того здiйснити. Дуже важнi обмеження украєнськоє автономiє зiставали ся все таки й на далє. Так напр. признано право свобiдного вибору гетьмана--одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зiставлено за вiйськом, але на дiлi тiльки що до низших урядiв: так сотникiв мають вибирати сотеннi козаки i вибравши кiлькох кандидатiв, давати єх на затвердженну гетьманови, полкову старшину мау вибирати полкова старшина з сотниками i значними козаками i подавати на затвердженну гетьманови; але кандидатiв на почковникiв i генеральну старшину мали подавати на затвердженну цареви. Суд украєнський затверджено по статям Хмельницького- але з тим щоб далє в генеральному судє було три члени украєнськi, а три Великороси,-хоч се зовсiм не згiдне було з статями Хмельницького; i так дальше. Найгiрше було, що i се все випрошувало ся, викланювало ся i так як дане було з ласки, могло бути каждоє хвилє назад вiдiбране- як i справдi вiдiбране було дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попереднi подiє показали повну недостачу вiдпорноє сили у украєнського громадянства--i Апостол вважав своєм обовязком гетьманським кланяти ся, просити i буквально-чолом бити за ласку цареви. На пiдставi тих рiшительних пунктiв переведено вибiр нових кандидатiв на украєнськi уряди i заповнено вакансiє в украєнськiй управi. Далє, вибрано осiбну комiсiю з украєнських юристiв, яка мала зiбрати в одно закони i права украєнськi i виробити таким чином украєнський "свод законiв". Щоб зробити кiнець розхапуванню вiйськових i козачих земель, переведено ревiзiю прав на землю всеє старшини. Упорядковано на нових основах полковi канцелярiє, де збирали ся справи полковоє управи. В 1730 роцє видано дуже важну науку судам, в тiм дусє як заходив ся Полуботок: всi суди вiд сiльських i сотенних почавши до вiйськового мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегiяльно, i вказано порядок апеляцiє-обжаловання судових рiшень: з судiв сотенних в полковi, а з полкових в генеральний вiйськовий; сей генеральний суд мав бути судом тiльки апеляцiйним: вчинати в нєм справ не можна було. Важною подiую було також поверненну Запорожцєв. Я згадував уже (гл. 97), що вiдчуженну вiд Украєни пiд турецькою зверхнiстю уєло ся Сєчовикам дуже скоро i вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло єх назад. Гордiунко i Орлик стримували єх, як могли, але по смерти Годєунка тим сильнiше зачали вони просити ся на Украєну. Росийське правительство одначе не вважало можливим єх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцєв признано турецькими пiдданими; але обiцяло єх прийняти, як тiльки пiде до вiйни з Туреччиною: росийському вiйську на випадок такоє вiйни було дуже важно мати Запорожцєв по своєй сторонi. На вiйну ж зачало заносити ся вже з кiнця 1720 х рокiв i поверненну Запорожцєв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролєву в Польщi, вiйна була прiнцiпiально рiшеча, i лiтом того року Запорожцям пiслано царську грамоту, що iх приймають назад пiд росийську зверхнiсть, але коли перейти-про те обiцяно дати знати. Одначе далє чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав єх в похiд у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок i перейшли на Запороже, на Базавлук. Потiм в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статi, на яких Запороже вертало ся пiд Росiю: жити єм на старих мiсцях, як жили до 1709 р., i свобiдно промишляти; правити ся своую старшиною, пiдлягаючи безпосередно головному начальнику росийських вiйськ на Украєнi; стерегти границь, а за службу свою дiставити вiд росийського правительства що року 20 тис. рублiв. По сiм Запорожцi зложили присягу царинi. Було єх тодi всiх понад 7000 чоловiка. Так були похороненi останнi пережитки Мазепиного повстання на Украєнi. Тiльки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського безкоролiвя i боротьби рiжних партий за польську корочу, куди замiшала ся також i Росiя, та з росийсько-турецькоє вiйни, силкував ся заiнтересувати ворожi Росiє держави украєнською справою та побудити єх, щоб сею справою зайняли ся,-але все те було даремне. Сi Орликовi заходи i в оден майже час розпочата вiйна в Польщi, в Криму та Молдавi змушували росийське правительство бути обережним в вiдносинах до Украєни. Воно стримувало ся i не повертало рiзко своує полiтики, хоч в правительственних кругах росийських давно повiяло иньшим вiтром. Цар Петро II вмер 1730 р., його мiсце зайняла його тєтка цариця Анна i з нею вернув ся суворий настрiй єє дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко-розбив його паралєж 1733 р., цариця не дозволила передати правлiння украєнськiй старшинi, а доручила правити Украєною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною пополовинi з Украєнцiв i Великоросiв; так приготовлено було нове правительство, шо мало зайняти мiсце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякi полекшi в поборах та податках i зменшено число великоросийських полкiв, розкватированих на Украєнi, то що. Апостол скоро вмер (в сєчнє 1734 р.). Була то як на тi тяжкi часи теж на мала утрата для Украєни. Без сумнєву, вiн щиро бажав добра своєй Украєнi i вмiв працювати для того добра. Коли його полiтика похила i покiрна може вражати неприумно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь твердiлу полiтику маючи наоколо себе новi поколiння украєнського громадянства, вихованi в московськiй школє, зневiренi в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гiдного повождення, призвичаунi запобiгати перед усiм московськоє ласки,-та всяких пройдисвiтiв, нi з чим не звязаних з украєнським народом i Украєною, що з ласки царських близьких позасiдали на рiжних визначних урядах i не мали перед собою иньшоє мети, як збогаченну своу i своує сiмє. 101. Друге скасованне гетьманства. Смертю Апостола росийське правительство покористувало ля, щоб знову скасувати гетьманство. На першу вiдомiсть про смерть його роспублєковано друкований указ, що на те аби вибрати "доброго i вiрного чоловiка к тому знатному уряду" треба пильноє i мiцноє розваги, отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить "правлiнну зложене з шести осiб". Царський резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами i генеральний обозний Лизогуб з двома товаришами-старшинами будуть спiльною радою полагоджувати всi справи гетьманського уряду. "А бути єм в засiданнях в равенствi, а засiдати по правiй сторонє Великоросийським, а по лєвiй Малоросийським". Правити єм по "рiшительним пунктам" Апостола, а цариця обiцяу украєнський народ заховувати при привилеях по статям Богдана Хмельницького. Все се навiть виразами своєми дуже сильно нагадувало звiсну вже нам грамоту Петра I, i справдi згадки про статi Хмельницького, i про тимчасовий характер того правлiння писали ся про око, а в тайнiй iнструкцiє кн. Шаховскому таки по щирости пояснено, що про вибiр гетьмана згадано на те тiльки, аби не вийшло якого замiшання, а по правдi правительство зовсiм не думау бiльше вибирати гетьманiв, - Украєну переведено назад пiд вдасть сената.як звичайну провiнцiю, i фактичним єє правителем мав стати перший член новоє колегiє, кн. Шаховской. Рiвнiсть членiв, згадувана в указє, зiставала ся порожнiм звуком супроти тих прав, якими був надiлений перший член. Князеви Шаховскому секретно поручало ся пильнувати i наглядати украєнських членiв правлiння, i як би за ними виявило ся щось пiдозрiле, то арешгувати i на єх мiсце своую волею призначати людей прихильних росийському правительству, i взагалi в важних випадках не оглядати ся на нiякi iнструкцiє, тiльки поступати по мисли своєй. Таким чином новий перший член мав в дєйсности бути справжнєм правителем Украєни, так само як колишнiй президент Петровоє малоросийськоє колегiє. Але в тодєшних своєх правителях i взагалє в Великоросиянах призначуваних на украєнськi уряди прийшло ся правительству росийському розчарувати ся. Вони своуволили, уєдали ся народови i тєснили його, правили неправедно, покладаючи ся на довiру правительства. Тим вiдбивали у громадянства всяку вiру в московськi порядки й московських людей, i в тi привабнi слова про справедливiсть i оборону народу, що розсипали ся в московських указах про заведенну нових порядкiв. Тому Шаховскому наказано дбати також i про те, аби членами нового правлiння i генерального сулу призначували ся з Великоросиян люде гiднi, такi щоб украєнський народ до , 320. Козацька шабля (збiрка Украєнського Наукового тов. в Києвi). московських людей i московських порядкiв набирав охоти. Поручало ся також по давньому толкувати людям з простого народу, що тi новi порядки заводять ся для охорони людей вiд кривд старшинських, а на гетьманське правлєнну валити всє непорядки i кривди, аби люде не бажали вiдновлення гетьманства. Нарештi для того, щоб украєнськi вищi верстви зросийщити, рекомендувало ся Шаховскому непомiтно, але пильно вiдводити украєнську старшину вiд Полякiв i иньших "заграничних жителiв", i зручно вести до того, щоб Украєнцi женили ся i своячили ся з Великоросиянами. Такi iнструкцiє дiставав Шаховской i Його наступники; можна собi уявити, як мусєло себе почувати украєнське громадянство пiд такиМ правлєннум. Хоч царське правительство при тiм наказувало звичайно вести свою полiтику "секретно", "подтi рукою", "искусньiм образомт", але не було чого сподєвати ся якоєсь делiкатности в тих часах, коли не жалувано й своєх та найвищих, а не то що ту придавлену й перелякану украєнську старшину. Само правительство, як доходило до дiла, забувало про всяку делiкатнiсть. Києвського митрополита Ванатовича разом з iгуменами києвських монастирiв скинуло з урядiв i заслало за те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши рiжнi, зовсiм безосновi пiдозрiння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнєйших i нє в чiм непiдозрiлих старшин-в тiм самого Лизогуб, а найстаршого украєнського представника. Можна собi уявити, як поводив ся i Шаховской i його наступники з украєнськими людьми!.. Шаховской вважав навiть, що правительство занадто ще пань-кауть ся з старшиною, i радив зовсєм вiддалити єє вiд всякоє участи в правлiнню та визначити одного намiстника Великоросиянина (розумiв мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сє ради i заспокоювало свого занадто горячого представника, що украєнськi члени в правлiнню однаково нєчого не значать, а як би єх зовсєм вiддалити вiд всякоє участи, то се могло б украєнське громадянство "привести в сумнiв". А як заховували ся при тiм затвердженi царським правительством права i привилеє, може показати такий приклад: києвський мiський магiстрат боронив своєх прав против самовiльств московських властей, отже 1737 р. тодiшнєй правитель украєнський (перший член колегiє) кн. Барятинський, прискiпавши ся до якоєсь дрiбницi, арештував весь києвський магiстрат i разом з ними всє грамоти мiста Києва, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магiстрат не мав на що посилати ся на доказ своєх прав i вiльностей. Крiм отсього великоросийського правлiння тяжiла над Украєною в сих часах також важка рука всякого воунного начальства: києвських воунних губернаторiв (що заступили мiсце давнєх воувод) i начальникiв росийських вiйськ, що пiд час затяжноє кампанiє турецькоє i кримськоє та вiйн польських роспоряжали ся як хотєли на сусєднєй Украєнi, командували украєнськими полками i всякою старшиною, не питаючи ся нiяких прав нi пунктiв. Перелякана самовластем своєх московських правителiв, єх суворим поводженнум, пiдозрiливiстю i неперебiрчивiстю в тяжких карах, украєнська старшина мовчки корила ся, не осмiляючи ся навiть пiднести голоса за своєми правами, за обiцяним вибором гетьмана i давнiми порядками. Радєла, як ще єй давали якось жити, i держала себе як то кажуть "тихше води, низше трави". Яке було тяжке те московське правлєнну, виховане в суворий школЄ Бiрона, показують пiзнєйшi згадки Украєнцєв, коли на мiсце московських правителiв 1740 р. визначено Англєйця генерала Кейта: сей суворий вояка лиши по собi добру память тим, що був неохочий до тортур i всяких слiдчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привiтно i ласкаво. I се вже було в дивовижу! Коли так тяжко приходило ся украєнським верхам, то як уже було на сподє? Тяжко приходило ся i вiд своує старшини, що вiдсунена вiд усякого полiтичного значiння, не маючи смiливости противити ся полєтицє московськiй, з тим бiльшою запопадливiстю заходила ся коло збiльшення своєх мауткiв та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями i майном усяким. Уступаючи ся перед московською полiтикою, чинячи волю єє, за те свобiдно, заробивши ласку правителєв московських, загарбувала собi землi, крiпостила козакiв i посполитих, певна, шо правителi дивитимуть ся крiз пальцє i.не дадуть ходу дєлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своєх кривд перед московськими властями. Правительство, щоб налякати старшину, вмiло пускати чутки, шо новi порядки заводять ся на те, аби оборонити людей вiд старшинських кривд; але на дєлє у тих нових московських правителєв так само не можНа було знайти нiякоє управи на старшинськi кривди: вирощенi серед лютого крiпацтва Московщини, до того звичайно великi хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми. Замiсть справедливих i чесних людей, котрi могли б заохотити людей до московських порядкiв, украєнська люднiсть бачила перед собою московських хапугiв i своувiльникiв, призвичауних до незвичайно суворого i жорстокого поводження з людьми. Бачила рiжних пройдисвiтiв, шо лякали людей доносами, i доводили людей до тюрм, вязниць i заслань страшним "словом i дiлом" (такими словами: що вони знають "слово i дєло государево" доношувано в страшну "тайну канцелярiю" росийську в усяких полiтичних справах). Звiсний анекдот проте, як переєзжий росийський офiцер, заєхавши з своую командою до одного украєнського пана i не вдоволивши ся трактованнум, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяєна, що у нього на кафлях печи мiж иньшим намальованi росийськi двуглавi орли. Арештував його i вiдiслав в тайну канцелярiю обвинувативши, що вiн пече на своєх печах царський герб "невiдомо з яким замислом". Правительство i правительственнi сфери, розумiючи, що Украєнцям не могло бути по серцю все те що виробляли вони з Украєною, незвичайно пiдозрiливе були настроунi для Украєнцiв: все прислухали ся до якихось змов, зрад, i за кожду дрiбницю готовi були брати людину на слiдство-тодєшну слiдство, нечувано суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз вiдбирало здоровлу на завсiди. Страшнi перекази про сi допити i слiдства довго ходили по Украєнi. "Не переставали допитувати, розпитувати, мучити рiжними машинами i нарештi- пекти шиною нещаславих людей, що попались єм в руки", оповiдау сє перекази пiзнiйший Украєнець, автор "Исторiє Русов или Малой Россiи"; "дiла сє i подвиги на теперiшнєй час здали ся б горячковими привидами або божевiльством, але тодi се були справи важнi, секретнi-1 давали великi доходи. Людей катували i мучили на пiдставi самих тiльки доносiв та всiляких причiпок перехожих i роскватированих салдатiв, а ще бiльше-дезертирiв i всяких заволок; для доноса, досить було сих слiв-"о словi й дєлє государевєм", i се "слово й дєло" було для злих i нiкчемних людей немов талiсманом злоби i пiмсти; мiстило в собi три пункти: житя, чести i добра государевоi особи i його фамiлiє. Кождого обивателя, хоч би й найчеснiйшого i зовсiм певного, брали на муки за доносом очевидного злодiя i нiкчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або необережно чимсь розгнiвав-вже бiда! Заволока iде до мiського або сiльського начальника i кричить перед ним, що мау на того i того донести "слово й лiло государево"-"куй (в кайдани) його i мене!". Начальство не маючи що розбирати, остовпiвши вiд одного слова доносчикового, куу в кайдани однаково обвинуваченого i доносчика i вiдсилау пiд найпильнiйшою сторожею в мiнiстерську канцелярiю ). А там не входять в вiдносини доносчика i обвинуваченого i в причини доноса-чи може вiн бути правдивий, не розбирають навiть, чи обвинувачений по свому вiддаленню i способу житя може вчинити якусь шкоду цареви i його фамiлiє, котрих вiн не бачив i бачити не може. Слєпо тримають ся iнструкцiє, ставлять доносчика на тортури i коли вiн три способи єх витримау i тим донос. 322. Пернач Полуботка (тамже). При тiм тяжка вiйськова служба для козаччини в турецьких, кримських i польських походах, а для людей ходженну з пiдводами, даванну провiанту на вiйсько, то задурно, то немов би за плату, котроє одначе не можна було дочекати ся. Москалики, соколики, поєли ви нашi волики, А коли вернете ся здоровi-поєсте й остатнi корови- записуу автор тоєж iсторiє Украєни на память, .як украєнськi народи хвалили свою гостиннiсть московському вiйську в турецьку вiйну". З записок сучасника Якова Маркевича, генерального пiдскарбiя, довiдуумо ся як цiлими десятками тисяч забирано волiв з Украєни для вiйська-"з тим що на них пiзнєйше буде дана плата"!... 323. Пернач Якубовича. Страшенно нищено людей, отим забираннум худоби i провiанту, як i тими пiдводами, де люде не раз тратили свою худобу i з батiжками вертали ся на Украєну без усякоє заплати. Ой у недiлю рано пораненьку усє дзвони дзвонять, Ой там нашi, нашi чумаченьки вози й воли гонять. Ой почiм тая Молдава славна що жовтнi пiски? Ой у Молдаву гнали по чотирi вози, з Молдави пiшки. Ой почiм тая Молдава славна, що крутиi гори? Ой у Молдаву йшли чумаки в жупанах, назад та голi. 102. Гетьманство Розумовського. Всє отакi обставини незвичайно тяжко вiдбили ся на нарiднiм житi. Украєну зруйновано до решти. Московський мiнєстр Волинский переєхавши через Украєну в 1737 р. писав тодiшньому правителеви Бiронови: "До самого вєзду мого в Украєну не думав я, що така вона пуста, i стiльке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стiльки вигнано (на вiйну), що не зiстало ся й стiльки хлiборобiв, щоб єм самим для себе збiжа посiяти, i хоч то вважають за єх упертiсть, що богато поля лишило ся без засєву, але як по совiсти розсудити, то й робити нема кому i нема чим-бо вже скiльки торiк волiв викуплено i на пiдводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Нiжинського полку взято в армiю 14 тис. волiв, а скiльки з иньших полкiв узято, того докладно сказати не можна". А ще пiзнєйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина украєнська писала в своєм прошенню до царицє: "За минулоє турецькоє вiйни крiм того що Украєна кiлька лєт несла єє тяготу, утримуючи армiю на кватирах, постачаючи провiант i фураж дачею, а ше бiльше- забираннум силомiць на пiдводи коней i волiв вiд усякого стану людей,-ще брано з неє всякi побори: волами i кiньми до кiлькасот тисяч i всякими иньшими для армiє потрiбними рiчами-на рахунок пiзнiйшоє заплати, по квiткам або й без квiткiв. Так теж i пiд час нинiшньоє пруськоє вiйни забрано волiв i коней. А крiм того як попереднiх рокiв, так i тепер Украєна утримуу провiантом i фуражом кiлька полкiв на рахунок будучоє заплати. Але за все вище писане, окрiм деякоє суми, заплаченоє за волiв i коней, забраних пiд час турецькоє вiйни, нiколи заплати не було,-i через се всє загалом обивателi украєнськi, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньоє нуждиiбiдности". Такi обставини викликали велике невдоволенну, горячi бажання повороту до гетьманськоє управи-i велику радiсть, коли сей поворот став можливим. Закiнченну тяжкоє турецькоє вiйни (1740) кiлькома мiсяцями тiльки випередило смерть царицє Анни. По недовгiм регентствi другоє Анни в осени 1741 р. став ся переворот i на царськiм престолi, скинувши регентку, засєла донька Петра 1 тлисавета. Се принесло змiну росийськоє полiтики що до Украєни. Хоч тлисавета вважала себе вiрною ученицею свого батька в полiтицi, але в вiдносинах до Украєни особистi симпатiє змушували єє до бiльшоє поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливiв i значiння, вона закохала ся в гарнiм двiрськiм спiваку Олексiю Розумовськiм. Вiн був син реустрового козака з села Лемешiв з Чернигiвщини (теперiшнього Козелецького повiту), мав гарний голос, спiвав у церквi, потiм був пiсланий до Петербурга, до царського хору. Тут впав вiн в око царiвнє, котра зробила його управителем одного свого маутку, ставши царицею обвiнчала ся з ним потайки i до самоє своує смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом i Графом римського цiсарства. Хоч неучений i не визначний здiбностями, Олекса Розумовський був чоловiк з тактом, при тiм добрий i щирий; вiн умiв добре знайти ся на такiм незвичайнiм становищi, в полiтику не мiшав ся, але вiрний зiстав ся своєй украєнськiй отчинi i здобув для неє симпатиє царицi. Зпочатку Украєнцям дано тiльки деякi дрiбнi полекшi але в принцiпi рiшено було вiдновленну гетьманства i приверненну иньших украєнських порядкiв. В р. 1744 нова цариця приєхала в Києв, оглядала його святощi i вiдповiдаючи на радiстнi привитання громадянства, заявляла свою прихильнiсть i ласку украєнському народови. Прихильний настрiй царицi до украєнськоє справи, розумiуть ся, був звiсний старшинi, i сє обопiльнi заяви прихильности i довiря приготовляли грунт для нового напряму украєнськоє полiтики. Запевненi в приязнiм настрою царицi, генеральнi старшини й полковники подали єй прошенну, аби позволила вибрати гетьмана, i цариця заявила свою прихильнiсть сєй справi та велєла прислати за сим парадну депутацiю до столицi при нагодi шлюбу наслiдника Петра (з будучою царицею Катериною II). Коли ся депутацiя прибула, єй показана була велика честь, а на предложене прошенну про вибiр нового гетьмана обiцяна прихильна вiдповiдь. Справу протягано тому, що чоловiк призначений правительством на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексєя Розумовського Кирило. Йому тодi тiльки скiнчило ся двадцять лiт (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана i вислали з гувернерами за границю, кiнчати свою освiту. Розумiуть ся, се було звiсне украєнськiй старшинi, i єє депутати, сидячи в Петербурзi, терпеливо чекали, аж поспiу той будучий гетьман. Нарештi в 1746 роцi привезено його з заграничноє подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкiною, обдаровано рiжними високими чинами, орденами i титулами (мiж иньшим визначено його президентом росийськоi академiє наук!), i по тiм усiм вважали можливим подати його украєнськiй старшинi на гетьмана, В 1747 р. дано сенатови указ про вiдновленну гетьманства, а з кiнцем 1749 р. цариця повiдомила нарештi депутацiю украєнську, яка все ще сидєла в Петербурзє, чекаючи вiдповiли, що на Украєну посилауть ся царський представник i мiнiстр, царицєн свояк граф Гендрiков для вибору гетьмана, i з тим вiдiслала єє на Украєну. Дiйсно в лютiм 1750 р. прибув до Глухова сей царський мiнiстр, з великою нарадою. Украєнська старшина i всякi вiйськовi чини з духовенством заздалегiд чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочнiй обстановi вибiр гетьмана. Напередє йшла вiйськова украєнська музика, потiм секретар мiнiстерства заграничних справ вiз царську грамоту, котрiй зiбранi полки оддавали честь. За ним бунчуковiє товаришi Гамалiя з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами. Потiм бунчуковi товаришi Маркевич i Ширяй несли на червонiй подушцi гетьманську булаву i за нею йшли генеральнi старшини: судя Горленко, пiдскарбiй Скоропадський i писар Безбородко, й при них 24 бунчуковi товаришi. Бунчуковi товаришi Лизогуб i Чорнолузький несли на оксамитнiй подушцi гетьманський бунчук i йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бунчуковi товаришi, два Горленки несли на оксамитнiй подушцє гетьманську печать i за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральноє канцелярiє i вiйськового суду. Нарештi бунчуковий товариш Мокрiувич нiс вiйськовий прапор i з ним iшли вiйськовi товаришi, а в кiнцi єхав каретою царський представник Гендрiков. Ся процесiя пройшла в церкву i тут по прочитанню царськоє грамоти предложено присутному "вiйську i народови" вибрати собi гетьмана. Розумiеть ся, всє заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричi своу запитанну i дiставши все туж вiдповiдь, царський представник проголосив вибiр Розумовського, i потiм вся процесiя- з клейнотами пiшла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, вiдправлену з нагоди сеє радiсноє подєє. Генеральна старшина пiднесла в дарунку царському представникови за труд i честь 10 тисяч рублiв (величезну на той час суму}, його товаришам 3 тис.а полкам на утiху видано бiльше 900 вiдер горiлки. По сєй усiй парадi вислано до царицi депутацiю з повiдомленнум про вибiр гетьмана; тодi цариця потвердила Розумовського на гетьманствi i видала укази, щоб гетьмана рахувати врiвнєзросийськими фельдмаршалами, а потiм ще надано йому найвищий орден росийський св. Андрiя. Великоросийських урядникiв, заведених в Гетьманщинi, покасовано; пiд власть гетьмана пiддано також Запорозьку Сiч i взагалi вiдновлено украєнський устрiй, який вiн був перед 1722 р.-перед заведеннум малоросийськоє колегiє, i Украєну знову переведено в мiнiстерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з мiнiстром, чи як звано його-президенгом iностранноє колегiє, сам потiм попросив перевести його назад пiд сенат. Так розпочало ся правлєнну останнього украєнського гетьмана, що потрiвало без малого пятнадцять лiт. Весною 1751 р новий гетьман одержав вiд царицi гетьманськi клейноти i грамоту подiбну змiстом до грамоти даноє Скоропадському, вiдпущено його на Украєну i вiн прибув в свою столицю. Знов з великою нарадою справлено наступленну на уряд нового гетьмана. Подiбним порядком як при виборi, тiльки вже везли ся генеральними старшинами на конях i в каретах гетьманськi клейноти, окруженi бунчуковими i вiйськовими товаришами; везено царську грамоту дану Розумовському i єхав вiн сам теж в роскiшнiй каретє, запряженiй шiстьма конями, окружений скороходами i лакеями, в супроводє бунчукових товаришiв, запорозьких козакiв i компанейцєв. В церквi наступило проголошенну царського потвердження, потiм клейноти вiдвезено до гетьманськоє палати, i там гетьман приймав обiдом старшину й иньшi чини. Украєнськi лєтописцє з великою докладнiстю поописували всi сє церемонiє-останнiй вiдблиск украєнськоє державности, i заховали єх в своєх лєтописах як останню радiсну подєю украєнського житя перед доконечним скасованнум украєнськоє автономiє. Сам новий гетьман був чоловiк зовсiм чужий Украєнє й єє житю. Вiн вирiс в Петербурзi, був усiм звязаний з петербурським панством. Його довiреним дорадником був Гр. Теплов, бувший його учитель, чоловiк хитрий i недобрий, украєнським порядком неприхильний. Його пiзнєйша записка "про непорядки в Малоросiє" дала царицi Катеринє матерiал против украєнського гетьманського i старшинського правлiння, для його скасовання, i на Украєнi Теплова вважали головним провинником в скасованню гетьманства. Оповiдали, як ще в перший обiзд Украєни з новим гетьманом стала ся пригода: в Черниговi вiтер здер з Розумовського кавалерiю св. Андрiя i Теплов пiдхопив єє; з того стара Розумиха ворожила синови лихо вiд Теп- 325. Кирило Розумовськиii, лова i радила не держати при собi Теплова i не слухати, але той не послухав i вiд того пропав. На Украєнi Розумовський нудив ся, проживав частєйше в Петербурзi; держав себе не як товариш украєнськоє старшини, а немов якийсь володар з божоє ласки, i завiв у своєй глухiвськiй резиденцiє двiр на взiрець двору петербурського. В справи украєнськi не дуже мiшав ся, i Украєною правила старшина по своєй волi, зносячи ся безпосередну з сенатом i росийським правительством. З огляду на впливи i значiнну Розумовського в правительственних кругах, рiжне росийське воунне i иньше начальство не важилось мiшати ся i командувати на Украєнi по давньому. Клопiт був тiльки через Запороже: все виникали на Сєчовикiв скарги, то з приводу новоє лєнєє крiпостей, що захопила старi запорозькi землє, то з приводу нападiв Запорожцєв на землє кримськi, турецькi i польськi, i з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови тримати Сєч в порядку, а в дєйсности се було, розумiугь ся. неможливо, i приготовляло Сiчи гiркий кiнець. Поза тим украєнське житу пiд охороною царськоє ласки до останнього гетьмана текло досить спокiйно, старшина мала змогу упорядковати устрiй i вiдносини украєнськi по мисли своєй: те що зроблене було нею за сей час, пережило потiм i скасованну гетьманства, а в дечiм дожило i до наших часiв. В сєм вага сих часiв останнього украєнського гетьмана, хоч який не цєкавий був вiн сам своую особою. 103. Устрiй i суспiльнi вiдносини Гетьманщини. З попереднього ми знаумо в головнєйшим, як формував ся устрiй украєнськоє Гетьманщини (див. особливо гл. 83). Вiйськовий подiл на полки й сотнє з часом осiв на землю, став подiлом на округи полковi й сотеннi, а потiм як скасовано польський устрiй, сей вiйськовий козацький устрiй, зайнявши його мiсце, почав переходити в загальну управу, адмiнiстрацiю. Не так легко одначе було сьому вiйськовому устроуви, приладженому бiльше до воунноє мобiлiзацiє, нєж до адмiнiстрацiє, перейти в систему такого загального, общеземського правлiння. Коло сього треба було богато попрацювати, i кращi представники украєнськоє старшини працювали над сєм щиро-але бачили ми, якi трудности стрiчали вони в тiм з боку росийського правительства, що замишляло зовеєм скасувати автономний украєнський устрiй, посилаючи ся на його непорядки, а зовеєм не бажало Його упорядковання Полуботок згинув через сє своє заходи; Апостол в коротке своу правлiнну встиг тiльки дещо зробити в сєм напрямi, а потiм наступили тяжкi часи великоруського правлiння, коли новi власти i рiжнi постороннє великоруськi начальства, воуннi i адмiнiстративнi, своєми мiшаннями й роспорядженнями, часто суперечними i безтолковими, заплутували до решти украєнську управу. В центральнiм правлiнню цєлоє Гетьманщини з початку сформували ся два зверхнє уряди, оден-вiйськова або генеральна канцелярiя другий-генеральний суд. Вiйськова канцелярiя завiдувала справами вiйськовими i загальними, на чолє єє стояв вiйськовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегiую, як вищий уряд, пiд назвою генеральноє вiйськовоє канцелярiє. Вiйськовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потiм, як знаумо, зроблено сей суд колегiальним: придано судi засєдателiв, i так став ся пiзнiйший генераляний суд. При поставленню на гетьманствi Апостола вiддiлено було в осiбну управу ще скарб вiйськовий визначивши до того двох пiдскарбiєв; рахунки вела осiбна скарбова канцелярiя i при нєй рiд державного контроля: комiсiя рахункова (счетная). Нарештi була ще осiбна артилурийська канцелярiя, пiд начальством обозного: вона завiдувала вiйськовою арматою i призначеними на те маутностями i доходами. Рада вiйськова перестала збирати ся уже з часiв Самойловича i деяка память про неє зiставала ся тiльки при виборi гетьмана, i то тiльки для прикраси. Всякi важнєйшi справи рiшала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнєйшi або пильнєйшi-рада гетьманська з генеральною старшиною i полковниками. Пiсля того як правобiчна Украєна одiйшла до Польщi, Гетьманщина подiляла ся на десять полкiв: Стародубський, Чернигiвський, Києвський, Нiжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський i Полтавський. Полки i тепер були дуже не однаковi що до величини, людности та числа козакiв, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в Нiжинськiм полку було 8 сотень i в них без малого 10 тис. козакiв (6566 конних i 3379 пiших), в Києвськiм 8 сотень i в них не сповна 3 тис. козакiв (1657 кiнних i 1269 пiших). Всього в десяти полках було тодє 114 сотень i близько 50 тис. козакiв. В 1735 р. правительство вiддєлило зпомiж козакiв для дiйсно вiйськовоє служби ЗО тис. "виборних" заможнєйших, подєлившиєхпропорцiонально по полкам, а решту призначило в "подпоможчики" виборним (пiзнiйше одначе так обернуло ся, що навпаки сє пiдпоможчики служили службу коштом заможнєйших виборних). Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождiм полку була подiбна полкова старшина як в цiлiм вiйську, але вона не мала в правлiнню особливого значiння, i взагалi в XVIII вiцi вдасть i сила полковникiв незвичайно зросла. З того часу як московське правительство взяло в своє руки iменованну полковникiв i заборонило гетьманови скидати єх без волi царськоє, значiнну полковникiв дуже пiдняло ся, i гетьман з генеральною старшиною не мали великоє сили над ними. З другого боку стратило всяке значiнну в полковiй управi, так само як i в вiйськовiй, рядове козацтво. Самопорядкуванну зiстало ся тiльки в громадах козачих. Навiть сотникiв полковники звичайно визначали своую властю, а хоч по закону сотникiв, чи кандидатiв на сотника нiби то мала виберати сама сотня, та се робили вже не сотеннi козаки, а сотенна старшина-як що такi вибори робили ся. Таким чином од козацького самопорядкування не зiстало ся майже нiчого, i на скiльки зiстало ся ще взагалi самопорядкуванну, в справах, якi виходили за межi громади, то було воно старшинське- лежало в руках старшинських родiв, що пiд назвою товаришiв бунчукових, значкових i значних вiйськових сотворили привiлегiовану дєдичну (наслiдственну) верству- "шляхецтво", як вони себе називали, i все правлєнну гетьманське XVIII вiку мау характер панський, аристократичний (старшинський). В повнiй залежности вiд нього стояли мiщанськi громади. Меньшi, так званi ратушнi-пiдлягали просто полковiй i навiть сотеннiй управi; бiльшi, так званi магiстратськi-такi що мали повний магiстрат, управу нiмецького права, мали бути незалежнi не тiльки вiд полковникiв, а навiть самому гетьману тiльки в деяких справах пiдлягати (таких городiв в серединi XVIII в. рахують десять). Але й сими в XVIII вiцi розпоряджали-ся полковники досить самовiльно. Духовенство, хоч пiдлягало безпосередно синодови, через своєх владикiв,-одначе на дєлє стояло також в сильнiй залежности вiд старшини. Не говорити вже про рядове козацтво i посполитих-панських пiдданих: вони стояли пiд повною властю старшини. Останну панованну старшини пiд рейментом Розумовського взагалє розвинуло i ствердило сей старшинський, панський характер Гетьманщини, який уже перед тим, з кiнця XVIII вiку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи можливо упорядкувати, довершити i викiнчити суспiльнополiтичну будову гетьманщини, старшина робила єє на своєх панських пiдвалинах i розвиваючи принцiпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого демократичного люду. Велике заважили тут, на сє старшинськi змагання, також законодатнi памятки, за недостачею свiйського писаного права прийнятi вiд старого устрою. Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне украєнське право, яким мали судити судє вусяких судах, не було списане, i через се суди звертали ся до помочи збiрникiв права, якi були пiд рукою i задержали ся в судах мiських - до магдебурського права, також до Литовського Статута, i то не в першiй, близшiй до мiсцевого права, а в пiзнєйших редакцiях 1566 i 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою i права. Хоч до них звертали ся в питаннях права приватного i карного, але при загальнiм шляхетськiм характерi сеє збiрки законiв єє шляхетськi основи набували все бiльшоє сили, в мiру того як виростала повага Лит. Статута. Коли при вiдновленню гетьманства в 1727 р., на основi "рiшительних пунктiв", була зiбрана комiсiя украєнських юристiв, щоб звести в одно украєнськi закони, ся комiсiя, замiсть заходити ся коло збирання права народнього того що вважало ся справедливим i законним в народє,-взяла ся також за сi ж готовi збiрки права, уживанiв украєнських судах: Литовського Статута i Магдебурського права. На сєй пiдставi зробила вона свiй збiрник законiв, скiнчений в р. 1743, пiд назвою: "Права, по которимь судится малороссiйскiй народг". Хоч вiн не був правительством затверджений, але скрiпив ще бiльше значiнну статутово- магдебурського права, i правлєнну Розумовського, заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрiй i порядок судовий. 328. Значний старшина, з iкони початку XVIII в. Оден з украєнських юристiв того часу Федiр Чуйкевич в 1750 р. предложив новому гетьманови записку "Суд i росправа в правах малоросiйских" i в нiй, показуючи недостачi i хиби украєнських судiв, подав плян реформи його в дусi Литовського Статута. В такiм напрямi справдє була переведена реформа в остатнє роки правлiння Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами вiд полкiв, на взiрець польського трiбуналу. Суди полковi були перемiненi в суди гродськi i мали правити ся на взiрець польських старостинських судiв. А для справ цивiльних (гражданських) i поземельних заведенi повiтовi суди пiдкоморськi i земськi, з виборних шляхетських (старшинських) судiв. Гетьманщину роздiлено на 20 таких повiтiв. Ся реформа, правда, не простояла довго, але вона показуу нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своу право Литовський Статут, старшина при кождiй нагодє проводила в житу тi основи шляхетського устрою, якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську верству (сей термiн- "шляхецтво малоросийське" з серединою XVIII вiку входить все в ширше уживанну в усяких справах украєнських). Прикладаючи до себе постанови Литовського Статута про шляхетськi права i привилеє, старшина претендувала на такi ж права в украєнськiм устрою i житю. Так само як отеу реформував ся старий вiйськовий устрiй Гетьманщини на подобу шляхетського устрою Польщi-так само проводили ся понятя про шляхетськi права в права маутковi, в вiдносини поспiльства до панiв, в права селянськi-властиво в безправнiсть селянську. З того дуже богато зацiлiло i по скасованню гетьманства. Так рiжнi постанови цивiльного права, взятi з Литовського статута, ще й досє мають вагу в старiй Гетьманщинi-нинiшнiй губернiє Чернигiвськiй i Полтавськiй як тутешну мiсцеве право; а понятя про шляхетськi права старшини над поспiльством дуже сильно вплинули на весь суспiльний уклад Гетьманщини. 104. Слобiдщина. Ослабленою, блЄдшою так би сказати копiую Гетьманщини XVIII вiку була сусiдня украєнська Слобiдщина, що займала нинiшню Харкiвську губернiю з сусєднєми частями Курськоє й Воронiзькоє. Ми вже не раз згадували про неє, знаумо, що вона заселила ся украєнськими виходнями, як тi в тiснi часи мандрували з украєнських земель, що були пiд Польщею, за московську границю й осiдали за лєнєую пограничних крiпостей, вибудованих московським правительством-за так званою "бiлгородською чергою" що загорожувала дорогу Татарам в московськi землi. Осiдаючи тут на татарських шляхах, нашi виходнi приймали на себе сторожову службу й воунну оборону отсього погранича, а за се вiд московське правительства дiставали рiжнi права й привилеє. Звiстки про таких украєнських виходнєв маумо ще з другоє половини XVI, потiм в першiй половинє XVII в. Значна маса таких пересельцєв вийшла в 1638 р. з гетьманом Яцком Острянином-було єх самих козакiв звиш 800 душ, не рахуючи жiнок i дiтей. Вони оселили ся в околицях Чугуува й органiзували тут осiбне вiйсько козацьке, але щось скоро сприкрило ся єм тут, вони збунтували ся, вбили Острянина й пiшли начад за польську границю. Потiм особливо великий рух наступив, як нарiд розчарував ся в Хмельниччинi, особливо пiсля Берестечка, в 1651 р. Украєнцє йшли великими партиями i меньшими ватагами, селили ся слободами, ставили городи, та переносили козацький устрiй в тi сторони. Так 1652 р. тисяча козакiв з полковником Дзиньковським, прийшовши з сiмями i всiм господарством, оселили ся над р. Сосною, поставили город Острогожськ i зробили початок Острогожському полкови, В тiм же часє иньшi Украєнцi оселили ся над Пслом, поставили город Суми й положили початок полкови Сумському. 1654 р. стрiчаумо перших осадникiв в Харковi, що будують тут на другий рiк город i т. д. Переселенну потiм трiвало й дальше, в 1660, 1670 i 1680-х роках, i зайняло велику просторонь, як добра половина Гетьманщини, тiльки рiдше заселена. За свою вiйськову службу сi украєнськi слобожане були увiльненi вiд всяких податкiв i повинностей, єм позволено жити й правити ся "по своєм обиклостям", i на взiр Гетьманщини вони органiзували тут полки, числом пять- Сумський, Ахтирський, Харкiвський, Острогожський й Iзюмський. Полки подiляли ся на сотнi й мали такий же устрiй як в Гетьманщинi, правили ся виборною старшиною; тiльки безпосередну пiдлягали московським приказам, i взагалi стояли в бiльшiй залежности вiд московського начальства, нiж полки Гетьманщини. Гетьмани пробували намовити московське правительство, щоб вiддало слобiдськi полки пiд гетьманське начальство. Особливо Самойлович добивав ся того, як Москва вiдрекла ся правобiчноє Украєни. Але Москва, маючи замiр з часом i Гетьманщину поставити в подiбне становище, не здавала ся на сi представлення. Рано заведено в Слобiдщинi московське право-судили по законам московським, тим бiльше що мiж украєнськими осадниками було де що i московськоє домiшки таки вiд разу, i тутешня старшина росийщила ся ще скорше i лекше нiж у Гетьманщинi. Слобiдщина служила московським правителям немов пробним камiнем для касовання козацьких порядкiв, i звичайно правительственнi реформи в Гетьманщинє на кiлькадесять лєт попередержали ся реформами в Слобiдшинє. Уже в 1732 р. в Слобiдщинє попробували були зовеєм скасувати старий козацький устрiй: заведено замiсть козацьких полкiв драгунськi, здатнєйших козакiв зачислено туди драгунами, а всiх иньших переведено в селянський стан; офiцерiв визначено великоросийських. Се викликало одначе таке невдоволенну, що цариця тлисавета 1743 р. скасувала сю реформу i вiдновила козацький устрiй- одначе в справах не-воунних вiддала сє полки пiд вдасть бiлгородського губернатора. Такий порядок протримав ся ще двадцять лєт, до 1763-4 рр., коли слобiдськi полки покасовано i заведено на єх мiсце гусарськi вже на завеєди. Суспiльнi вiдносини теж складали ся тут подiбно як у Гетьманщинi, але також ще скор ше пiдводили ся пiд московськi. На старих заємках i вiйськових землях виросталимаетности старшинськi, заселялися пiдданими; старшина переходила в положенну московських помiщикiв, некозацька селянська люднiсть- в становище крiпакiв. Величезнi надання вiд московського правительства тим старшинам, якi вмiли особливо зарекомендувати свою вiрнiсть i покору, помагали тому. Сумський полковник Кондратiiв напр. за свою вiрнiсть дiстав такi величезнi надання, що в 1780 р. його сємя володєла 120 тисячами десятин. Коли в 1767 р. обмiрковував ся проект нових законiв для Росiє, декотрi слобiдськi депутати пiдiймали мову про вiдiбранну забраних старшиною земель i закрiпощених людей та поверненну єх в свобiдне. селянство; але се не мало нiякого успiху: помiщицькi й крiпацькi порядки московськi встигли вже занадто сильно закорiнити ся. 105. Культурне жите Схiдньоє Украєни-письменство i школа. Народне i козацьке самопорядкуванну почасти було знищене московським правительством, а що в нєм не було знищене-набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Мiщанське самопорядкуванну придавлено, духовенство-теж. Селянську сєрому поневолено. Козацтво лишило ся без усякоє участи в управi, та крiм того козакiв всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспiльство без всякого права: уряди украєнськi наповнили -ся безконечними процесами про безправно вiдiбранi козацькi права (так званi "искавшiе козачества") i неможливiсть добити ся права законною дорогою нераз доводила до крiвавих бунтiв против гнобителiв-панiв. Так само тратила свою цєннiсть Схiдня Украєна i з погляду нацiональноє культури. При тiм переважно церковнiм характерi, який мало украєнське культурне житу XVII вiку i першоє половини, або принаймнi четвертини XVIII,- величезне значiнну i вплив мало пiдданну украєнськоє церкви пiд власть московського патрiарха. Перед тим вона числилася пiд властю царгородського патрiарха, а в дiйсности була вповнє автономна i незалежна, жила своєм самостiйним житем, пiд безпосереднєми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всє важнєйшi церковнi посади. Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит києвський пiддав ся "пiд благословенне" московського патрiарха (1685 р.) i константинопольський патрiарх, пiд натиском турецького правительства дав на се своу призволенну (1687),- тодє украєнському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхнiсть, а з тим i видання i школи украєнськi взято пiд московську цензуру, дуже пiдозрiливу i неприязну. Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся i на украєнських духовних i на єх школи та письменство. Києвську академiю московськi власти в 1660-х роках хотєли зовсiм закрити, користуючи ся тодєшнєми полiтичними замiшаннями, що привели в упадок i києвське культурне житу i академiчну науку; тiльки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволенну на Украєнє, кiнець кiнцем московське правительство полишило сей намiр. Києвськi видання також досить часто забороняли ся в Москвi, а за патр. Иоакiма, в 1670-80 рр. Пiдняло ся правдиве гоненiу на украєнськi книжки. Коли ж києвську митрополiю пiддано пiд власть московського патрiарха i московськi власти могли забороняти украєнськi видання не тiльки у себе, в Москвi, але i на Украєнє,-тодє неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно i на самiм видавничiм руху. З початку мотиви були нiби церковнi-щоб не було неправославних гадок в тих києвських виданнях. Але скоро перейшло се i на грунт язиковий, чисто нацiональний. В 1720 р. видано указ, щоб на Украєнє не друковано нєяких книг окрiм церковних, i то з старих видань, а при тiм щоб сє передруки старих церковних видань перед друкованнум виправлювано на взiр видань великоросийських, аби в них не було нiякого слєду украєнськоє мови- "даби никакой розни й особаго нар^чiя не било". I за сим слєдили дуже пильно; осiбний цензор був призначений для виправлювання украєнських книжок, i тiльки пiсля такого оправлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 роцi хотєли надруковати в Києвi акафист св. Варварi, написаний митрополитом; але на се був даний дозвiл тiльки пiд тою умовою, що акафист той перед виданнум буде перекладений .на великороссiйское нар-Ьчiу". Так бувало й потiм, i дiстати дозвiл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути украєнська, мала якiсь украєнськi прикмети-то й зовсiм неможливо. Так от 1769 року лавра києвська просила синод, щоб позволив надрукувати украєнську граматку, бо московських букварiв на Украєнє не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навiть старi церковнi книги украєнського друку синод владикам наказував забирати по церквах i заводити натомiсть книги московського друку. Все се, розумiуть ся, мусєло дуже сильно вiдбити ся на лiтературнiй творчости i видавничiм руху Схiдньоє Украєни. Народнєй елемент в старiм украєнськiм письменствi XVI -XVII вв. i без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумiлости народньоє була введена в рiжнi релiгiйнi видання ще в XVI в" але, бачили ми, не переводили ся противники такоє простонародньоє мови в релiгiйнiм ужитку, а й тi що стояли за уживанну народньоє мови, все таки дивили ся на неє як на щось низше i меньш поважне в порiвнянню з "справжньою", словянською мовою. По школах украєнських дбали головно про те, щоб навчити своєх ученикiв правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсiм про мову народню, єє чистоту i правильнiсть. Украєнськi письменники XVII-XVIII вв. лишають ся церковно- словянш.иною, а яо народньоi мови звертають ся в ужитку буденнiм, в листуванню, в записках, в вiршах i жартах. Теж саме бачимо i що до самого змiсту, що до тем писань. Школа украєнська зложила ся пiд впливами релiгiйноє боротьби i всю увагу свою звертала на школенну богословське i полемiчне; все иньше служило другорядним додатком-iсторiя, лiтература, i ще меньше науки природнi i математичнi. Книжнiстю майже виключно була церковна. З рукописного матерiалу бачимо, що люде дуже iнтересували ся iсторiую, списували старi лiтописи (маумо цiлий ряд украєнських вiдписiв з старого збiрника лєтописей києвських i галицько- волинських), складали хронiки близшого до них часу й iсторичнi збiрки. Але з сього нiчого не було надруковано, окрiм одного однiсiнького "Синопсиса"- коротенькоє iсторiє Руси, зложеноє в Печерськiй Лазрi, дуже мертво i неповно (iсторiя козаччини, боротьба з Польщею i вся новiйша iсторiя Украєни проминенi в н й майже цiлком). За браком иньшоє книжки, а може й завдяки такiй своєй "серiо^ности" ся книжка була видана кiлька разiв (перше вид. 1674 р.), тим часом иньшi, далеко цiннiйшi i цiкавiйшi рiчи зiстали ся в рукописях. Iсторичне письменство було взагалi досить богате; до наших часiв заховали ся такi прецiкавi рiчи як Львiвська лєтопись про подiє першоє половини XVII в., лiтопись Самовидця про вiйну Хмельницького i пiзнiйшу iсторiю козаччини до кiнця XVII в., богато лєтописей та хронiк (напр. Супрасльська, Густинська, хронiка Сафоновича, Боболинського й ин ), богато козацьких хронiк, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецєкава, хоч часто невiрна повiсть Величка. Твори сi часто дуже живо вiдбивають у собi те, чим жило, цiкавилось i хвилювало ся тодiшну украєнське громадянство,-але нiчого з того не вважали потрiбним надрукувати тi духовнi книжники, в руках яких лежали видавничi засоби. Не пройшло в друкованi видання нєчого i з чудових iсторичних украєнських пiсень, що складають ся протягом XVII вiку, виробляючи поволi особливу форму так званих дум, що обеднали в собi прикмети книжньоi мови i стилю Народнью поетичною основою. Навiть чисто книжнi вiршi на теми iсторичнi або побутовi не попада.iи звичайно до друку-хiба якiсь похвальнi вiршi рiжним добродiям, найменьше iнтереснi, писанi задля рiжних грошевих цєлей. Друкували ся книги як не церковнi-богослужебнi, то релєгiйного змiсту; але релєгiйна боротьба в другiй половинi XVII в. ослабла, чисто-церковнi iнтереси у ширшого громадянства тратили своу давнєйше центральне чначiнну, а з тим i та релєгiйна книжнiсть все меньше iнтересувала i захоплювала читача. Хотєло ся людям чогось живiйшого, свiжiйшого, близького до бiжучого житя та його iнтересiв, а сього книга не давала. На перешкодi ставала, з одного боку, та обставина, що всi тодєшнє украєнськi друкарнє були в церковних руках, а з другого-ще бiльше те, що московська вдасть, як ми бачили, своєми заборонами просто таки загородила украєнськiй лiтературi всяку дорогу до тем живiйших i сучасних. Правда, придавленi пiдозрiливiстю i суворiстю московських властей люде навiть бояли ся порушувати теми звязанi з сучасним житем i його полiтикою. Але все таки з рукописноє спадщини тих часiв, з першоє половини XVIII в., маумо й iнтереснi iсторичнi писання, i побутовi вiршi, i з шкiльноє драми часом виходили рiчи живiйшi й iнтереснєйшi. Така наприклад драма "Милость Божiя Украйну от-ь неудобь носимБiхтi обид-ь лядскихтi через^ Богдана Зиновiя Хмельницкого свободившая", написана 1728 р. при нагодє вiдновлення гетьманства. Вона не тiльки будила спомини тоє великоє доби, але й зачiпала рiжнi сучаснi справи, вiдносини Украєни до Росiє. Драма Георгiя Кониського: "Воскресенiе мертвих" (1747) зачiпали справи суспiльнi, становище селян-пiдданих. Були жартовливi iнтермедiє-побутовi народнi комiчнi сценки, писанi народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкiльних драм для розвеселення публiки. До наших часiв дiйшли в рукописях такi сценки писанi Митрофаном Довгалевським в 1730-х i тимже Кониським в 1740-х роках, справдi досить живi й цiкавi: вони виводять з комiчного боку рiжнi типи сучасноє Украєни та иньших народностей. Пiзнєйшi Украєнцi ставили дуже високо сє iнтермедiє, прирiвнювали до творiв свiтових комiкiв Гiлявта i Мольура, але нєчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Лiтературна творчiсть украєнська нидєла, зiстаючи ся в ужитку рукописнiм, а й всякий взагалi видавничий рух на Украєнi нидєв i завмерав, вiдступаючи перед конкуренцiую видавництв великоруських, i украєнська книжнiсть все бiльше тратила впливи i значiнну перед новими великоруськими впливами. Теж саме було i з шкiльною освiтою, i з тих же бiльше меньше причин. Головним огнищем сеє освiти i взагалє культурного руху украєнського була києвська академiя. Пiсля свого упадку в 1660-х рр., як єє московське правительство трохи не закрило,-вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взiр католицьких, головно узуєтських академiй, i 1694 р. одержала вiд московського правительства потвердженну титула i прав академiє. Отсє часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя украєнського культурного житя (як тодє сю культуру розумiли) були добою найвищого розвитку києвськоє академiє. З неє вийшло богато людей, якi зайняли першi мiсця в лiтературнiм, церковнiм i полiтичнiм житю тодєшньоє Украєни i Московщини. Потiм майже до самоє половини XVIII в. вона зiставала ся головною школою для освiченого украєнського громадянства-не тiльки духовного, а й свiтського. Гетьман Апостол, потверджуючи маутности академiє, зве єє школою "всьому суспiльству нашому благопотребною, де сини малоросийськi в науках свобiдних мають наставленiу". Справдє, переглядаючи реустр ученикiв академiє того часу (1727), бачимо мiж ними хлопцєв майже з усєх значнєйших старшинських родин; звичайно бувало в академiє бiльше свiтських нєж духовних, i виходили вони потiм на рiжну свiтську дiяльнiсть. Через те києвську академiю дуже цєнено i на взiрець єє засновувано вищi школи по иньших мiсцях i в Московщинi (почавши вiд московськоє славяно-греко-латинськоє академiє, заснованоє i веденоє києвськими вихованцями) i на Украєнi, де на києвський взiр заснували ся колегiє й семiнарiє в Черниговi, Переяславi, Харковi, Полтавi. Тридцятi й сороковi роки XVIII в. власне були часами останнього розцвiту києвськоє академiє. Тодєшнєй митрополит Рафаєл Заборовський (1731-1747) був великим прихильником академiє. Вiн дуже богато нею займав ся i зробив для єє добробуту i всякоє вигоди (побудував новi будинки, бурси, церкви), так що єє звали на честь його "академiую могилянсько-заборовською". Мiж тодєшнєми професорами єє бачимо таких визначних своєми талантами i дiяльнiстю людей як Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а мiж вихованцями тих рокiв цєлий ряд пiзнєйших дєячiв, мiж ними Григория Сковороду i росийського Ломоносова. Ученикiв бувало дуже богато, бiльше тисячi (1742 року 1243 душ, 1751 р. 1193 душi, 1765 року 1059 душ). Але за сим останнiм розцвiтом наступав уже упадок. Служачи вищою школою для свiтського громадянства, академiя мала характер богословський в своєй науцє; при тiм єє наука опирала ся на давнєх схолястичних методах, для того часу перестарiлих i не цєкавих i не йшла за поступами сучасноє увропейськоє науки. Реального знання вона не давала; лiтературне приготованну, оперте на перестарiлих взiрцях, теж все меньше було придатне для тодiшнього часу. Отже коли появляють ся в Росiє, в Петербурзi i Москвi першi свiтськi школи, києвська академiя й на взiр єє заснованi провiнцiальнi колегiє не витримують конкуренцiє з ними. Заможнєйше громадянство украєнське, старшинськi родини починають посилати своєх дiтей в школи столичнi, або в унiверситети заграничнi, нiмецькi. А києвська академiя з иньшими колегiями ставала все бiльше спецiально-духовною школою, де хлопиє вчили ся на попiв, а ширшого культурного значiння вона вже не мала. Украєнське громадянство, дуже пiклуючи ся про освiту своує молодєжи, задумувало ся над заснованнем унiверситетiв. Мiж рiжними бажанями, поданими новiй царицє Катеринi II було поставлено також i се, щоб замiсть києвськоє академiє заложено унiверситет з богословським факультетом, другий унiверситет, без богословського факультету вiдчинено в Батуринє, а по иньших мiстах гiмназiє. Але росийське привительство не сприяло сьому, i тiльки з заснованнум харкiвського унiверситету, коштом мiсцевого дворянства, на початку XIX вiку Украєна дiстала першу свiтську вищу школу. 106. Нацiональне жите схiдньоє Украєни. Полiтичнi й культурнi обставини, котрi ми отеу розглянули, приводили украєнське житу до все гiршого упадку, i се було тим бiльш болюче, що схiдня Украєна, а особливо Гетьманщина з помiж украєнських земель поставлена була ще в найкращi обставини-мала змогу якогось розвою i самопорядкування. Одначе й тут пiд суворим i пiдозрiливим оком нового начальства завмерало всяке взагалi суспiльне житу, западали ся дороги до якоє небудь громадськоє дєяльности i люде замикали ся все бiльше. На розвалинах широкого i бурхливого житя козаччини, на руєнах полiтичноє автономiє, самоуправи i самопорядкування розвивало ся пiклуванну про збогаченну i забезпеченну своує родини, про збиванну великих мауткiв, великих засобiв, великих доходiв. Внуки козацькi, потомки тих що пiд проводом Хмельницького повставали i розвалювали шляхетське панованну над Украєною, проганяючи магнатiв-королевят,-тепер самi поставали панами-магнатами, правдами й неправдами назбиравши великi маутности i заселивши єх безправними пiдданими. Переконавши ся про неможливiсть боротьби з московською полiтикою i махнувши рукою на державнi змагання украєнськi, дбали про те щоб закрiпити за собою зiбранi маутки, забезпечити помiщицькi, панськi права своє, порiвняти ся в правах з шляхецтвом росийським, вiдкрити собi дорогу до вищих посад, увiйти мiж панство московське. Подiбно як панство украєнське двiста-"триста лєт перед тим приспособляло ся до порядкiв i обставин Польськоє держави, в котру закинула його лиха доля, i не тiльки старало ся навчити ся польського права, польськоє мови, а польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державноє ,нацiональности, так тепер се нове украєнське панство з такою ж готовiстю i скороспiшнiстю йшло на зустрiч бажанням росийського правительства: не тiльки приспособляло ся до нових порядкiв, але й приймало куль туру новоє держави, росин ську мову урядову i письменську. Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кiлькадесятьлєтто му, за часiв Дорошенка та Мазепи Украєнцi були пер шнми учителями в Московщинi, що пересаджували туди здобутки украєнського культурного житя, а за Петрових часiв трохи не всi вищi духовнi посади в Московщинє позаймали києвськi вихованцi, духовнi Украєнцi, i навiть по московських школах заводили були з початку украєнську вимову, наломували хлопцєв московських на мову украєнську. Але так само як i перед тим, в XV-XVI вв., рiшала тут невисшiсть i низшiсть культурна, а державна перевага. Вiдiрвана вiд народу, не чуючи в себе мiцного грунту пiд ногами, украєнська старшина хилила ся в полiтицi, хилила ся i в культурнiм нацiональнiм житю та з легким- серцем приймала чужi звичає, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросiв як на варварiв, на пiвдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову i звичає. Почавши вже з Петрових часiв росийська мова входить все в ширше уживанну не тiльки в зносинах з росийськими властями, але впливау i на мову внутрiшнього украєнського дiловодства, входить i в приватне жите, i в письменство Украєни. Перед тим народня мова вiдступала на другий плян перед мовою церковнословянською та мiшаною книжною мовою украєнське-словянсько- польською. Тепер нова цензура не тiльки виключила зовсiм з друкованого слова народню мову, а i до всяких невеликоруських елементiв церковно-словянськоє i книжноє мови поставила ся незвичайно пiдозрiливе, домагаючи ся, щоб не було нєяких рiжниць вiд мови прийнятоє в московських сторонах-нiяких слiдiв украєнства. Через се стара книжня украєнська мова виходить з уживання, а єi мiсце займау мова великоруська. А з тим як культурне житу обновленоє Росiє потроху наростау, з серединою XVIII вiка, - великоруська мова й культура опановуу все сильнєйше i украєнське громадянство. Украєнцi пишуть по росийськи, беруть участь в росийськiм письменствi, а чимало єх входить навiть в першi ряди нового великоруського письменства, займау в нєм визначнi i поважнi мiсця, а нiчого не робить для культурного житя украєнського, для письменства i культури Украєни. Такими слабкими показали себе Гетьманцє, потомки борцiв за волю i самостiйнiсть Украєни! Але при всєм тiм не можна сказати все таки, що iстнованну украєнськоє автономiє, хоч би i в такiй злинялiй, обкроунiй i зросийщенiй формi було рiчею байдужою з погляду нацiонального украєнського житя. Пiд пудреними французькими париками i модними вишитими камзолами нового поколiння украєнського громадянства, пiд його великоруською мовою i полiтичною услужнiстю зiставав ся певний украєнський патрiотизм, який з часом мiг вилити ся в иньшi, далеко живiйшi i симпатичнєйшi форми. Новий правитель Украєни, що зайняв мiсце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнум завважав не одного з тих модних Украєнцєв, що "при всєх науках i в чужих сторонах обращенiях зiстали ся козаками i заховали горячу любов "до своує власноє нацiє й "солодкоє отчизни", як вони єє називали Не вважаючи на своу пiдданну пiд культуру великоруську вони були дуже високоє гадки про украєнський нарiд. "Ся невелика купка людей инакше не вiдзивауть ся, як тiльки що то вони найпершi на цiлiм свiтє i що нема вiд них нiкого сильнiйшого, нiкого хоробрiй- 336. Києвськi школяри, на гравюрi зробленiй на честь Заборовського (1739). шоро, нiкого розумнiйшого, i нема нiде нiчого доброго, нiчого користного, нєчого дiйсно свобiдного, що могло б єм придати ся, i все що у них-то найкраще" - так нарiкав на украєнський дух той же Румянцев в листах до царицi. Справдi при нагодi складання "наказiв" до комiсiє 1767 р., що мала виробити новi закони для Росiє, з несподєваною силою в усiм украєнськiм громадянствi виявило ся щире привязанну до украєнськоє автономiє i самоуправи, до старих прав i привiлугiй,- бажанну вiдновити єх при першiй нагодє. Нема сумнiву, що iстнованну украєнських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених i поруйнованих, пiдтримувало в украєнськiм громадянствi i почуте своує осiбности i сей украєнський патрiотизм- "республиканськi мисли", як єх називав Румянцев. З сього погляду захованну Гетьманщини при давнєйших правах i порядках було все таки дуже важне i користне. Громадянство украєнське не було вироблене полєтично, нацiональне почуте його було слабке, народнє елементи в культурi малi; з огляду на се збереженну форм полiтичноє окремiшности навiть тих, якi ще зiставали ся, було важне для збереження i поглублення нацiонального почутя. Можна напевно сказати, що як би сi украєнськi форми не були покасованi, а задержанi далi, вони б не дали потонути до решти украєнському громадянству (його вищим iнтелiгентським верствам) в росийському морi, як се стало ся по скасованню- украєнськоє автономiє. Новi полiтичнi й культурнi течiє увропейськi з часом однаково влили б иньший змiст в житу украєнського громадянства, дали б йому новi iнтереси, новi вiдносини до народу i народнього житя. А нацiональнi форми як би не були знищенi так, як се стало ся з повним скасованнем старих украєнських порядкiв, а стояли цiлi, то новий культурний i поступовий рух на украєнськiй нацiональнiй основi при щасливiй хвилє мiг би розвинути ся вiд разу серед цiлого украєнського громадянства, i не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже мiсця, як то прийшло ся потiм робити дiячам украєнського вiдродження XIX вiку. Отсим цєннi були навiть тi поруйнованi остатки украєнськоє автономiє, якi держали ся в серединє XVIII вiку, i тому ми близше спинили ся на єх iсторiє. Якi б не були вони ослабленi, розбитi, з нацiонального становища не виразистi,-все таки навiть память про них мала потiм велике значiнну в пiзнєйшiм украєнськiм вiдродженню. 107. Упадок украєнського житя в захiднєй Украєнi. Обмеження украєнського житя Гетьманщини i його упадок тяжко вiдбивали ся на всiй Украєнi, бо саме в Гетьманщину до Кнiва перенесло ся культурне житу Украєни ще в серединi XVII в. Його освiтними й культурними засобами живила ся й захiдня Украєна i болєзно вiдчула своу вiдокремленну, коли польсько-росийський кордон перерiзав по живому тiлу украєнську землю в 1667 р., вiддiливши захiдню Украєну вiд схiдньоє i Києва. Тому такi великi жалє й гнєв пiдняли ся тодє серед украєнського громадянства на Москву, що вона зрадила Украєну i подiлила ся нею з Польщею Хоч як силкували ся Украєнцi затримати своу культурне i нацiональне житу в одности i суцєльности,се ставало всетяжше й тяжше. Роздiленi полiтичними межами обидвi головнi части Украєни все бiльше й бiльше росходили ся, йдучи рiжними дорогами. Захiдня зiставала ся пiд впливами житя польського, схiдня пiдпадала впливам росийським Пiдданну києвськоє митрополiє пiд зверхнiсть московського патрiарха, довершене против волє й бажання украєнського духовенства й суспiльства, ослабило звязь урархiчну й улекшило заведенну унєє в захiднєй Украєнi, а се розiрвало звязь церковну. Зросийщенну украєнськоє школи i книжности в схiднiй Украєнi вiдчужило вiд неє Украєну захiдню: А що тим часом власнi джерела нацiональноє культури ослабли й висохли в захiднiй Украєнi, то з вiдчуженнем єє вiд Украєни схiдньоє iде все бiльший упадок у нєй нацiонального украєнського житя. Ми бачили, що з кiнцем XVI в. культурним центром захiдньоє Украєни стау Львiв з своєм брацтвом, що зiбрало наоколо себе i органiзувало не тiльки львiвське украєнське мiщанство, а й взагалi украєнськi елементи схiдньоє Галиччини. Одначе сє елементи польщили ся i слабли, а слабло i львiвське мiщанство. Всє заходи його коло того, щоб вибороти собi рiвноправнiсть, можнiсть свобiднєйшого житя i розвою зiставали ся без успiху. Польське мiщанське правлєнну вiдсувало Украєнцiв вiд усього, не давало нiякоє можности не то що нацiонального, а й економiчного житя, i всє скарги Украєнцiв до правительства не приносили дiйсноє полекш-i. До того ж Львiв в XVII в. все бiльше упадав економiчно, завдяки нерозумнiй економiчнiй полiтицi Польщi, а з тим марнiла i слабла украєнська мiщанська громада. Вiдносини здавали ся безвихiдним, i тому енергiчнiйшi, рухливiйшi елементи вiдпливали зi Львова i взагалi з Галичини на схiд, коли там пiд охороною козацькою зачав ся живiйший нацiональний рух. Ми бачили, що києвський нацiонально-культурний рух другого i третяго десятилєтя XVII в. весь опирав ся на львiвських силах, робив ся львiвськими, взагалi галицькими руками. Вони зробили Києв центром украєнського житя, за те Львiв, взагалi Галичина, покинена найбiльш енергiчними, рухливими силами -упадають тим бiльше. Брацтво львiвське тратить своу давнєйше значiнну; пiдупадау його окраса- школа в середнiх десятилєтях XVII в,; воно проявляу себе головно тiльки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувала ся цiла захiдня Украєна-се давало дохiд брацтву, i тому воно дуже пильнувало сеi справи i своує друкарськоє монополiє на друкованну церковних кних у Львовi та не давало засновуватись у Львовi иньшим украєнським друкарням. В другiй половинi XVII в. украєнське нацiональне житу в захiднiй Украєнi упадау ще бiльше. Хмельниччина, що вiдкрила собою нову добу в житюв схiднiй Украєнi, в захiднєй була порогом ще бiльшого ослаблення. В 1648 р. захiдня Украєна-Волинь, Подiле, Галичина пiдняли ся, сподєваючи ся визволення з польськоє кормиги за помiчю козаччини; мiщанство, селянство, дрiбна украєнська шляхта пiдiймали ся, приставали до козакiв, громили i проганяли Полякiв, заводили своу украєнське правлiнну. В Сокалє, в Тернополє, в Рогатинi, в Товмачi, в Заболотовi, в Яновi пiд Львовом, в Городку, в Яворовi, в Калущинє на Пiдгiрю, в Дрогобичi чуумо бiльшi або меньшi повстання, що нераз обхоплювали й бiльшi околицi. Шляхта й мiщанська старшина ставали на чолi доохрестних селян, органiзували єх в воуннi ватаги й громили шляхетськi замки. Але Хмельницький, зайнятий козацькою справою, не пiдтримав тодi сього руху енергiйно, покинув захiдню Украєну, й тутешнiй рух потах. Сильнiйше замiшанi в сє рухи i взагалi завзятiйшi люде пiшли за козаччиною на схiд, а те що лишило ся-мусєло тим низше схилити голову перед польським панованнум, що тепер ще з бiльшою пiдозрiливiстю i завзятем пильнувало задавити украєнський елемент, пiсля того як вiн показав йому своє роги пiдчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщать ся останки православноє шляхти не тiльки в Галичинi й на Подiлю, але навiть на Волини i в тих частях києвського Полєся, що не були захопленi козаччиною. На тутешнiх соймиках все рiдше й слабше пiдiймають ся голоси на оборону православноє вiри й украєнськоє народности i зовсiм замовкають в останнiй чверти XVII в. Зiставши ся без помочи шляхетськоє, упадають i мiщанськi брацтва, тим бiльше що взагалi мiщанство зовсiм марнєу пiд тяжкою рукою всевластноє шляхти. Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з схiдньою Украєною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм пiд карою смерти i забирання маутку заборонив виєздити православним за границю i приєздити з-за границi, мати зносини з патрiархами i вiддавати єм на рiшенну справи вiри. Брацтвам наказано у всєм бути пiдвластними владиками, а в яких небудь суперечках вiддавати справу на розсуд не патрiархiв, а судiв польських. I заразом роблено новi заходи, щоб перетягнути на унєю православних владикiв i иньше вище духовенство. Помiчником польського правительства в сiм дєлє став владика львiвський Йосиф Шумлянский. Вiн перейшов замолоду на унєю; потiм, щоб стати владикою львiвським, перейшов назад на православну вiру, а дiставши владицтво львiвське став з иньшими духовними змовляти ся про те. щоб перевести православних на унєю. Був у тiй змовi Iнокентий Винницький, що нєяк не мiг дiстати владицтва перимиського, Варлам Шептицький, що хотiв стати владикою холмським; сам Шумлянський хотєв дiстати в своє руки завiдуванну митрополичими маутками, по тiм як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши без всякоє причини до вязницi. Прочувши про се, король задумав перевести на соборi приуднанну православних до унiє й на 1680 р. визначив на се собор у Львовi, покликавши туди православних i унєатiв. Але Шумлянський i його товаришi, навченi досвiдами берестейськоє унєЄ, не хогєли вести дiла так вiдкрито: вони на собор не ставили ся i удавали зовеєм непричетних до того. Луцькi братчики заявили перед королем протест против соборного трактовання справи без участи патрiархiв, i з собору нєчого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви i правительственним кругам, що дєло треба вести потайки, визначати на владицтво людей прихильних унiє, можливо затирати рiжницю мiж унiую й православем, а заразом робити всякi полекшi i привiлегiє духовенству унiатському. Правительство польське прийняло сей хитрий плян i потiм вело таку лєнєю, як радив Шумлянський: роздавало православнi владицтва людям, якi обiцяли бути унєатами, митрополичi права надало Шумлянському, забирало маутки православних владикiв i монастирiв заграничних та вiддавало йому й иньшим своєм людям. Православних у всєм обмежало, права коли якi признавало то тiльки за унiатами-напр в 1699 р. на соймi видано закон, що тiльки унiати можуть займати уряди мiськi, а в Камiнцi, що тодi вернув ся пiд Польщу вiд Турок, заборонено мешкати Жидам i православним. З унiую вiдкрито не виступало, i владики також, тiльки роздавали вiд себе всякi. Кращi мiсця людям прихильним до унiє. Так за кiльканадцять лєт сим хитрим i зрадливим способом пiдточили вони в самiм коренє православне житу, i нарештi в 1700 р. Шумлянский вважав унiатську справу вже на стiльки доспiлою, що рiшив проголосити унєю. Вiн явно повторив присягу на унєю, потайки зложену ним тому двадцять лєт, i почав у своєй упархiє-в Галичинє й на Подiлю заводити унєю явно. Справдє православу на стiльки вже було пiдкопане, що духовенство не важило ся противити ся унiє. Брацтво львiвське пробувало спротивити ся, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силомiць вирубав двери в церкву брацьку i вiдправив тут унiатську службу. Братчики одначе не хотєли прийняти унiє, на насильства Шумлянськаго скаржили ся королеви i той потвердив брацькi права, але все таки против натиску Полякiв i свого владики вони не могли устояти ся. 1704 р., коли Шведи обложили Львiв i захотiли контрибуцiє, польське начальство звернуло сю контрибуцiю на брацтво, братчикам прийшло ся вiддати всi грошi i.дорогоцiнности, на 120 тис. золотих. Зiстали ся нє з чим, а Шумлянський, щоб пiдорвати єх одиноке джерело доходу- друкованну книжок, заложив при своєй катедральнiй церквi свою друкарню 340. Иосиф Шумлянський. для конкуренцiє. Сього останнього удару братчики не витримали i 1708 року покорили ся Шумлянському; прийняли унєю Унєя запанувала в львiвськiй i подiльськiй упархiє. Тiльки Великий Скит в Манявi, на пiдгiрю карпатськiм (за Станиславовом, в повiтi Богородчанськiм), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зiстав ся при православнiй вiрi аж до кiнця Польщi (закрило його вже австрийське правительство в 1785 р.). На кiлька лєт скорше, в 1691 р. проголосив унєю в своєй перемиськiй упархiє Iн. Винницький i став силомiць переводити на унєю тутешнє парафiє, а на непокiрних скаржив ся свiтським властям, щоб єх примусили до покори як свому законному пастиреви. Число таких непокiрних зменьшало ся через сє примуси i кари з року на рiк, i в 1761 р. наступник Винницького мiг уже похвалити ся, що в його упархiє нема уже нє одноє православноє церкви. Трохи пiзнiйше, в 1711 р. попала в унiатськi руки упархiя волинська (луцька), i тут також почали силомiць навертати парафiє на унєю. В першiй половинi XVIII в. вся захiдня Украєна була вже переведена на унєю, i унєатське духовенство стало поширювати єє також i в Києвщинi -але тут не йшло се так легко, через трiвожнi тутешнє обставини, то пiд тримували силу сопротивлення православних. Та перше нєж перейти до обставин надднiпрянськоє Правобiччини, кинемо оком ще на Украєну закарпатську-на угорську Русь, де одночасно з релiгiйною боротьбою в Галичинi також iшла подiбна боротьба за унєю i против неє. 108. Угорська Украєна. Здавна вiддiленi полєтично вiд передкарпатськоє Украєни, закарпатськi украєнськi землi жили своєм окремiшним житем, п.ро котре тiльки деякi слабкi вiдомости долiтають до нас. Житу саме було досить глухе i мало замiтне в тих гiрських карпатських нетрях i ми не маумо навiть звiсток про те, як розвивало ся заселенну сих гiрських сторiн. Люде довго випасали там худобу тiльки лєтом, згодом стали осiдати оселями. Думають, що такi трiвкi оселє стали тут поширювати ся десь в XI-XII в., хоч Угри памятали, що прийшовши в сi сторони з кiнцем IX вiку, вони вже застали РусинiвУкраєнцєв в Карпатських горах. Притикаючи до украєнського розселення на пiвнiч вiд Карпатiв, украєнськi закарпатськi оселє мусiли стояти в тєсних звязках з галицькими оселями по другий бiк Карпат, але про се знаумо дуже мало або таки й зовсiм нєчого. Бачимо, що за сє гiрськi крає довго iшла боротьба мiж Галичиною i Угорщиною. Угорськi королє, поширивши свою власть на полудну вiд Карпатського хребта, хотiли забрати й пiвнiчне галицьке згiру i часами, хоч на короткi хвилi єм се удавало ся при кiнцi XII i- в початках XIII в. I навпаки, як Угорщина пiдупала з кiнцем XIII в., галицькi князi пробували собi загорнути закарпатськi крає. Нарештi пiсля того як королеви угорському Людовику i його сiмi не удало ся забрати Галиччину пiд Угорщину в 1370-х роках, з 1380-х рокiв уставила ся на довгi часи та галицько-угорська границя, яка додержала ся i до наших часiв. Чи була ся закарпатська Украєна колись одноцєльною пйлєтичною областю, не знаумо; на се бачать деякi натяки в старих звiстках, але з раннєх часiв, XII-XIII в., бачимо сє закарпатськi землi вже подєленi на стблицє або комiтати, великi округи, на котрi подiлена була цiла Угорщина, i вони розрiзували по рiчним" долинам закарпатськi украєнськi оселє на кiлька округiв. Бiльшi части украєнського розселення припадаюгь на отсє пять столиць: Шаришську, Землинську, Ужську, Бережську i Мармароську. Сей подiл на стблицє розеднав ще бiльше i без того розкидану i географiчними обставинами розедчану украєнсвку закарпатську територiю, бо подробивши єє на части, звязав кожду з них з сусєднєми неукраєнськими територiями угорськими, словацькими, румунськими. Майже не стрiчаумо фактiв, де ся закарпатська Украєна виступала б разом i одностайно. Правда, що й не легко єй було себе проявляти, бо i тут, як i всусєднєй Галичинi XVI-XVII в. украєнська люднiсть представлена була тiльки поневоленим i обтяженим рiжними тягарами селянством та темним i бiдним сiльським духовенством, а вiдгомони ширших рухiв народнєх з иньшоє Украєни сюди ще слабше долєтали. З ранньоє пори в ролє привiлегiованоє людности зявляють ся i тут чужi елементи: угорськi, нiмецькi, католицькi духовнi; украєнська люднiсть спинила ся в ролє пiдданих крiпакiв, навiть сєльське духовенство було з крiпакiв же i сiльський пiп мусєв вiдбувати панщину: його вiдривали вiд олтаря для якоє небудь роботи i задавали хлосту як кождому иньшому крiпакови. Все що пiдiймало ся над сим сєрим рiвенем, звичайно вiдривало ся вiд свого народу ранєйше чи пiзнєйше, пристаючи до панiв-Угрiв. Одиноким проявом нацiональним i заразом удиним нацiональним звязком була тут вiра, як i в сусiднiй Галичинi. Вiдомостей про церковне житу з давнiйших столiть також маумо дуже мало: вони стають трохи богатшi тiльки з часiв унєє i боротьби нею викликаноє, i тодє в перше кидають свiтло на тамошну житу. З памяток письменности XVII- XVIII вв. бачимо, що закарпатськi землi жили одним спiльним духовим житем з сусiднiми галицькими землями: тi самi твори i рукописи поширювали ся тут i там, i така спiльнiсть мiж ними, розумiуть ся, мусiла iстнувати й ранєйше. Релiгiйними центрами закарпатських сторiн виступають головно два монастирi: св. Миколая на Чернечiй горi в Мукачевi, в Бережськiй стблицє, i св. Михайла в Грушевi в Мармароськiй столицi. Фундатором Мукачiвського монастиря вважали Федора Корiатовича. По тiм як Витовт вiдiбрав у нього Подiле, вiн оселив ся на Угорщинi, дiстав в державу Мукачiв, був намiсником бережським, i в пiзнiйшiй памяти угорських Украєнцiв, як замiтна iсторична особа, став початком не тiльки рiжних нацiональних iнституцiй, а й самого заселення: вiд нього i приведеноє ним дружини виводили саме украєнське розселенну за Карпатами. Але не тiльки се розселенну, але й Мукачiвський монастир був здасть ся старший, заснований "вiд часiв непамятних", i тiльки потiм його стали виводити вiд Корiатовича i його фундацiє 1360 р. Так само незвiснi початки, теж без сумнiву дуже старого Грушiвського монастиря,-його iсторiю ведуть з часiв ще передтатарських; при кiнцє XIV в. вiн дiстав вiд патрiарха ставропiгiальнi права i його iгумени мали зверхнi права над церквами i духовенством в столицє Мармароськiй i Угорськiй, замiсть владикiв. Владики зявляють на УкраєнЄ угорськiй при кiнцi XV в. в Мукачiвськiм монастирi. Першу таку звiстку маумо з 1490-х рокiв, але органiзувала ся мукачiвська упархiя, здасть ся, пiзнєйше, з другоє половини XVI в. Одначе трудне було єє iстнованну, бо тi монастирськi маутки, з яких владики могли мати дохiд, заграбленi були пiд час розрухiв XVII в., i удиним доходом владикiв були оплати за ставленну священикiв i рiчна данина вiд них. Епархiя обiймала все закарпатське пiдгiру; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних i коло 400 священикiв, одначе се духовенство роскидане було нерiвномiрно: були села без попа, а були такi, де сидєло єх по кiлька. За недостачею скiльки небудь порядних шкiль духовенство було темне, наповняло ся рiжними захожими людьми з Галичини i Молдави. Просвiтний рух кiнця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Украєну. т звiстки про друкарню в Грушiвськiм монастирi, але досi нема нiяких певнєйших вiдомостей про неє. Як доносили католицькi духовнi в серединi XVII в., тодє як стали тут заводити унiю-нарiд в справах вiри був зовсiм темний, тому надiяли ся, що як затягнуть на унєю владику i вище духовенство, то нарiд слiпо, навiть не вiдчуваючи, прийме унєю. Се було в значнiй мiрi правда: навiть пiзнєйше, в XVIII в., пiд час останнього бунту против унп (1760 р.) люде говорили, що вони досє не знали, що єх держать в унєє, але довiдавши ся, що се лиха вiра, вони рiшили зараз вернути ся до староє правдивоє вiри. Се була удина святощ у єх темнiм, майже не людськiм, поневоленiм житю i вони тримали ся єє з усеє сили i з незвичайною ворожнечею приймали всякi заходи коло змiни вiри. "Iмя унєє єм ненавистне гiрше змiє-думають, що пiд нею криуть ся бо зна що, i хоч несвiдомо, за своєм владикою, вiрують в те що унєати, але iмя унєатiв вiдкидають з огидою", писав тодє мармароський намiстник, i сє слова дають нам добру змогу розумiти попередню боротьбу сього бiдного слiпого народу за вiру свою. Першiй вибух боротьби звiсний нам в другiм десятилєтю XVII в. Оден з мiсцевих магнатiв, Гомонай, заходив ся поширити унєю в своєх маутках, де було до 70 парафiй, i закликав унiатського владику перемиського Крупецького. Зiбранi з мауткiв Гомонаувих попи i монахи пiд натиском пана згодилися прийняти унiю; але селяне збунтували ся, взяли на вила та на киє i тих нових унiатiв i самого Крупецькото, зранили його i ледви не вбили. i так зробили кiнець тим Гомонаевим замислам. Але тi заходи коло iунiє не перервали ся i пiсля сього: католицькi магнати i католицьке духовенство не переставали нахиляти до унєє православних владикiв i духовних, обiиюючи, то з унєую вони дiстануть правє католицьких духовних, будуть свобiднi, вiльнi вiд пiдданства i панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства i для владикiв в єх трудних матерiальних обставинах, i вони рiшають ся потайки вiд народу проводити унєю. В 1640-х роках таких прихильних унєє духовних назбирало ся досить богато i в 1649 р. вони прийняли в Ужгородi формальну ухвалу. 344. Мукачiвський замок. Мукачiвський монастир був довго ще в руках православних, i носив на своєй церквi напис про своу вiдновленну руками православних, за помiчю молдавських воувод: Оеодор Корiатович князем бил, За отпущенiу грiхов монастир зробил, Дравяна церква от вiку зоставала, А теразнейшого року 1661 каменная стала, През Константина воуводу молдавского З Неделею на имя госпожею уго. Владикою на той час Iоанникiй зоставал, Зо Мстнчова (свого маутку) о том ся пильно старал Року 1661 мая IЗ. Тiльки з 1680 рокiв, як Австрiя сильнєйшою -ногою стала в схiднєй Угорщинi, за помiчю австрийського правительства унєя стала певнєйше поширювати ся в захiднєй части Угорськоє Украєни, в столицях Бережськiй, Ужськiй i далє на заходi. Поширювала ся одначе не стiльки добрими способами, скiльки насильствами, воунною силою i рiжними тяжкими карами на тих, що вертали ся на православе. "Ужаснiть ся зо мною сущиє люде вiрниє, шо овii Римчикове творять!" записуу якийсь духовний з пiд Мукачева, шо теж вернув ся з унєє на стару вiру, в своєй лiтописи в 1690-х рр., "Чому волокуть, тягнуть силою нашу церков? радi б вони минє погибнути скоро, борзо, просят молят мя обратити ся-на що? на унєю єх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, анє кость, анє прах одежди моуя! не потрiбно менi Бога єх"! Кiнець кiнцем в XVIII в. унєя стала вже тут певно, i захiдня частина була в руках унiатських мукачiвських владикiв. Але в Марамарошi, по сусiдству з православною Молдавою держали ся ще православнi владики-до р. 1735, i тутешнє священики i пiзнiйше брали собi посвященну у владикiв православних, молдавських i сербських. А в 1760 р. несподiвано прокинув ся останнiй рух против унiє мiж Украєнцями й Румунами в Марамароських сторонах. Мiж православними пiшли писання про те, що правительство австрийське не примушуу до унп, можна бути по волє своєй православним чи унєатом; натякали навiть про особливу опiку над православними, яку показують "восточнi володарi; обiцювали тим котрi будуть тримати ся православноє вiри, що будуть свобiднi вiд панщини. Сє листи й поголоски мали великий вплив: люде не хотiли бути в унєє, вертали ся до староє вiри, виправляли кандидатiв на свяшенство до православних владикiв, не тiльки з Марамороша, а i з захiднiх столиць. Священики, розчарувавши ся в своєх надєях на те, що з унiую покращау єх становище, а не дiждавши ся того, та ще й попавши в прикру залежнiсть вiд латинського духовенства, теж не тримали ся унєє. Все се досить сильно занепокоєло австрийське правительство i воно пильно розвiдувало ся про причини такоє упертоє неохоти до унєє. Як на такi причини унiатськi духовнi i австрийськi урядники вказували неосвiченiсть духовенства, його тяжке матерiальне становище. Тому цєсарева Марiя Тереза, коли вдало ся рух сей придавити рiжними способами, все таки дуже серiозно взяла ся до пiднесення становища унєатськоє церкви на Угорщинi, єє освiти й матерiального забезпечення. Сє заходи мали потiм своу значiнну в iсторiє украєнського вiдродження. 345. Мукачiвський монастир. 109. Правобiчна Украєна. В Правобiчний Украєнi-себ то в полудневiй Києвщинi з сусєднєми частями Браславщини, як ми вже знаумо (гл. 90 i 94), по недовгiм оживленню козаччини за Палiя та иньших полковникiв правобiчних, з другим десятилєтум XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованну з крiпацькою неволею для народу. Як в 1714 р. Москва вивела за Днєпро наших людей з Правобережа i вiддала сє пустi землi Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтєкали з сих краєв за Хмельниччини, та рiжнi иньшi пани, що за безцєн покупили у тих старих родин права на тутешнє маутки. Вони самi або єх служебники i фактори почали закладати слободи в сих пустинях києвських, браславських, подiльських та приманювали людей, обiцюючи довголєтню свободу вiд усяких податкiв i обовязкiв, на пятнадцять, двадцять i бiльше лєт. Висилали также своєх людей в сторони густiйше залюдненi, аби манили людей тєкати на вiльнiсть у слободи, i такi висланцi, так званi викотцє, справдi богато людей зваблювали на украєнське дозвiлу i свободу. Сила людей тєкала, як пiвтораста лєт тому, з Полєся, з Волини i з дальших сторiн i за кiльканадцять лєт правобiчнi пустинє вкрили ся знову густими селами i хуторами, а серед них залишали ся панськi палати, замки i католицькi кляштори (монастирi). Почали заводити ся панськi фiльварки, а як виходив кiнець обiцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до рiжних робiт, чиншiв i данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житу було трiвожне i небезпечне, i аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта мiцною i певною ногою стати в тутешнiх краях. Козаччини, по тiй небезпечнiй пробi, вчиненiй Собеским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неє. Пiсля того як умер Палєй, повернений з Сибири царем потiм як скинено Мазепу,-люде покладали надєє на його зятя, полковника Танського: й самому Палєй перед смертю передав бiлоцеркiвський полк, i в домi йогож доживала свого вiку Палєєха, колись дiяльна i енергiйна помiчниця свого чоловiка в його хвастiвськiй роботi. Пiсля того, як Бiлоцеркiвщину прийшло ся вiддати Полякам, Танський став полковником києвським, i правобiчнi землє, маючи його пiд боком, до самоє смерти його все сподєвали ся, шо вiн єх визволить вiд Польщi i вiдновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкi дружини козацькi утримувано по панських дворах i староствах, з селян-крiпакiв, що за сю службу звiльняли ся вiд паншини, але вони звичайно не мали нiякого значiння в мiсцевiм житю: занадто були слабкi i стояли у всiй волє панськiй, аби щось могли значити. Не раз сi козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не вiд них, i не вiд мiсцевоє людности, а з за росийськоє, по части також молдавськоє границє.а ще бiльше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Украєну вернувши ся, присунуло ся до границь Украєни польськоє. Память козацьких вiльностей i безпанського житя була тут iше занадто свiжа i панськi заходи коло заведення крiпацьких порядкiв будили велике роздражненну i серед мiсцевоє людности i в пограничних украєнських сторонах. Та не було такоє органiзованоє форми для народньоє опозицiє, як давала давнiйша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнєх був тепер ще придатнiйший,бо державна органiзацiя польська за сей час, то проминув вiд часiв Хмельниччини, ослабла ще бiльше i правительство стратило всяку силу i значiнну. Украєна була зiставлена мiсцевiй шляхтє, властиво - панам магнатам, що володiли тутешнєми староствами i величезними власними маутностями, а сє магнати хоч мали величезнi засоби, одначе дуже мало займали ся своєми украєнськими володiннями та й мiж собою найчастєйше не жили в згодє. Тому весь майже XVIII вiк пiд польським панованнум, аж до часiв росийського та австрийського володiння не переводять ся на Украєнi рiжнi народнє рухи, то дрiбнєйшi, в видi розбiйничих ватаг, то бiльшi, що нераз переходили в народпє повстання, захоплювали велику територiю, так що тiльки за помiчю чужих вiйськ удавало ся Полякам сє повстання гасити. Одначе не тiльки такi бiльшi повстання, але й тi розбiйничi ватаги, шо нишпорили головно на пограничах-росийськiм, молдавськiм, угорськiм, мали за собою спочуте народне, помiч i всяку пiдмогу у народу, єх розбоє були зверненi на панiв та на Жидiв, що уєдали ся народови, як панськi помiчники i фактори, арендарi рiжних панських доходiв i монополiй. Тому нарiд дивив ся на сих розбишакiв як на своєх местникiв i оборонцiв, i нема сумнiву, що так дивили ся на себе i самi розбишаки, єх оспiвано в пiснях, описано в оповiданнях як народнєх героєв, надiлено рiжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борцiв з кривдою народнью. Гуцульщина галицька i сусiднi мiсцевости досi ще повнi оповiданнями про опришкiв, що гнiздили ся в Карпатах, на границє Волощини, Угорщини, Польщi, в порiчях Прута i Черемоша, розбивали панiв i купцєв. Найславнєйшим ватажком тутешнiх опришкiв був Олекса Довбуш, син бiдного зарiбника з Печенiжина. Знаумо його яко ватажка опришкiв вiд р. 1738 до 1745, коли вiн згинув вiд кулi пушеноє з засiдки в Космачу. Звiсна пiсня народня оспiвала сю подiю дещо змiнивши-немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловiка, котрому звiв жiнку: Он по пiд гай зелененький Ходить Довбуш молоденький. На нiженьку налягау, Топiрцем ся пiдперау, Гай на хлопцi покликау: "Ой ви, хлопцє, ви молодшi А сходiть ся разом д купцi, Бо будемо раду мати, Де пiдемо розбивати, На сусiднiм з Галиччиною Подiлю ватаги "левенцiв" та "дейнекiв" держали ся особливо понад Днiстром, ховаючи ся в небезпечнiй хвилi за Днєстер, на молдавську територiю. Браславщину i полудневу Києвщину навiдували розбiйничi ватаги з околиць Києва, з-за Днiпра i особливо з Запорожа. єх звали найчастєйше гайдамаками (назва неясна що до свого походження i значiння, толкують єє з турецькоє мови як "ворохобник", "своувiльник"). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Києва рогом врiзувала ся в правобiчну Украєну; тут було богато церковних i монастирських сiл, завiдуваних монахами, i в сих монастирських маутках, по пасєках i хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькiм пограпичу знаходили собi захист, охорону i помiч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, вiдси йшли i потiм сюди вертали ся. Тутешнi монахи, мiщане i навiть московськi вояки дивили ся також на гайдамакiв як на бориєв против польськоє неволi, за кривду украєнську i тому вважали за добре дiло всяким способом єм коли не по магати, то принаймнi не шкодити. На правобiчнiй Украєнi, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали також всякi люде, потiм нераз i виходили з ними за границю, иньшi ж старали ся єм помагати чим можна на панiв-Полякiв. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Украєну, збирали коло себе богато людей i чинили Полякам велике спустошенну. А часами пiдiймало ся наоколо них цiле велике повстанну, що обхоплювало весь край. 110. Гайдамаччина. Перший раз бiльше повстанну на Правобережi зняло ся в 1734 р., при нагодє польського безкоролєвя. Польськi пани подiлили ся на двi партиє, однi хотiли сина помершого короля, князя саксонського Августа НI, другi старого Лещинського, що то його свого часу ще король Карло шведський пiдтримував та не здужав посадити на польськiм престол?. Росiя i сим разом пiдтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своу вiсько єм в помiч. Московська армiя пiшла виганяти Лущиньского з Польщi i обложила ?данськ, де вiн засєв Разом з тим московськi й козацькi вiйська з кiнцем 1733 р. були висланi також на правобiчну Украєну- громити панiв, що завязали воунний союз, "конфедерацiю" на Украєнi на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панiв з противноє партиє, а вiйська козацькi й московськi зачали єх самих громити. Серед сього замiшання й колотнечi гадамацькi ватаги робили, що хотiли, а поруч них почало пiдiймати ся й селянство, сподєваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панiв з Украєни, як за Хмельницького. Прихiд вiйськ козацьких i московських люде розумiли так, що се вони прийшли виганяти Полякiв i визволити Украєнцiв; ходили поголоски про царицинi грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхiв та Жидiв; оповiдали про давно покiйного полковника Самуся, Палєувого товариша, i Палєувого зятя Танського, буцiм єх вислано пiдiймати нове повстанну козацьке. Особливо велике повстанну розгорiло ся в Браславщинє. Росийський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розiслав листи до панiв з саксонськоє партиє, щоб приставали до нього, присилали своєх двiрських козакiв та иньших воякiв та воювали Станиславових прихильникiв. Одержавши такий лист старшина двiрських козакiв князя Любомирского, Верлан на iмя, пустив чутку мiж людей, що цариця Анна прислала указ, аби всi люде повставали, побивали Ляхiв i Жидiв та ставали козаками -на те й отеу московське вiйсько з козацьким iде на Украєну; а як вичистять Украєну, i заведуть у нєй козацький лад, тодi єх з усєм краум заберуть з пiд Польщi до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарiд. Стали справдє повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрiй, складали десятки i сотнi Верлан прийняв титул полковника i визначав вiд себе сотникiв i иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двiрських козакiв та Волохiв, з котрих набирали собi двiрськi роти тутешнi пани. Зiбравши значне вiйсько, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинє, руйнував оселє панськi та жидiвськi, пiдiймав людей та ка^ав єм присягати на пiдданство царицє. З Браславщини перейшов на сусєдну Подiле, тут чинив теж саме, потiм перейшов на Волинь, погромив в кiлькох стрiчах невеличкi польськi вiддєли й своєми загонами сягав уже в околицє Камiнця i Львова,, здобув Жванець i Броди. Але в сєй хвилi урвали ся тi полiтичнi обставини, що сприяли розвою повстання. Московське вiйсько лiтом 1734 р. здобуло ?данськ, Станислав утiк за кордон, пани з його партий пiддавали ся Августови Саксонському i першим дiлом просили московське вiйсько, щоб уже єх не громило, а помогло вгамувати селян. Московським начальникам тепер повстання не треба було, i московськi вiйська, що кiлька мiсяцiв перед тим закликали людей до повстання, почали тепер разом з панами єм "гамувати"-ловили, вiдставляли до суду, а котрi противили ся-тих побивали. За помiчю московського вiйська панам удало ся дуже скоро змусити своєх пiдданих-селян до послушности. Побачивши, що надєє на Москву були марнi, селяне й козаки переважно пiддавали ся своєм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотєли вертати ся в неволю i разом з ватажками тiкали на Запороже або за волоську границю та пiзнiйше з гайдамаками приходили знову громити Полякiв. Такого воунного народу за се повстанну поробило ся богато i вони потiм зза границє, а особливо з Запорожа та зимовникiв запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильнi напади на правобiчну Украєну, на панськi двори та замки. Так в 1735 i 1736 рр. великого страху на Полякiв навели напади ватажкiв Гриви, Медвiдя, Харька i Гната Голого, що здобували мiста, мiсточка й замки, та чинили росправу з рiжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панiв i тепер воювали з гайдамаками. Найбiльш вражiння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрад- 347. Мотронин монастир, з котрого пiшла Колiєвщина. никiв Савою Чалим-єє оспiвано в пiснi, що незвичайно поширила ся по цiлiй майже Украєнi i зробила сього малозамiтного чоловiка звiсною особою. Сей Сава був з роду мiщанин з Комаргорода, а служив двiрським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козакiв; пiд час повстання пристав до Верлана i утєк разом з иньшими ватажками, як росийське вiйсько задавило повстанну. Потiм покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу-умисно посилано єх на товаришiв гайдамакiв i вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника- 1741 р Гнат Голий з ватагою на саме рiздво напав на Чалого в його маутку, вбив i забрав його майно. Про сiу подiю й зложено ту пiсню: Ой був Сава в Немировi в Ляхiв на обiдє I не знау не вiдау о своує бiдє. Ой пу Сава i гуляу, Ляхом вирубау, А до його-ш.о до Сави-гонець приєзжау. "А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?" "Протоптана, пане, стежка до вашого двора. Та все гаразд, та все гаразд-усе хорошенько, Виглядають гайдамаки зза гори частенько..." Розколихана повстаннум 1734 р гайдамаччина не переставала непокоєти польську шляхту на правобережу й потiм, в 1750 i до 1760-х людей, що для них сє походи стали звичайним занятем, i вони його вели рiк у рiк. Нi пани нє малосиле вiйсько коронне не спроможнi були зробити тому кiнець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, пiдтримувало гайдамакiв i помагало чим могло; смiливiйшi з селян, раз приставши до гайдамакiв, не раз потiм на все житу вiддавали ся сьому занятю. До того ще новий привiд прилучив ся до сих розрухiв гайдамацьких, коли почали заводити i тут на Поднiпровю унєю, по тiм як удало ся задавити православну вiру в захiднiй Украєнi (дивись гл. 107). Гайдамацькi ватажки охоче мiшали ся в боротьбу украєнських громад з унiатськими священиками, що єм настановляли польськi пани; вони пiдтримували православних, i тi що за границею московською, i тi монастирi надднiпрянськi що тримали ся мiцно православя, всi вважали спасенним дiлом помагати гайдамакам, як оборонцям "благочестивоє" як ЄЄ звали-православноє вiри. I нема сумнєву в тiм, що хоч для гайдамакiв близшою метою дуже часто було тiльки добичнинтво, то вони, як i козаки в XVI- XVII в. мали чималий вплив на вiдносини суспiльнi i нацiональнi, бо 349. Медведiвський монастир. не давали стверднути i змiцнити ся польському панованню, завести такi крiпацькi порядки, якi були в захiднiй Украєнє, й задавити "благочестиву вiру"-удину ознаку тодiшнього нацiонального житя, так як задавлено єє там. Так що симпатiя украєнськоє людности до гайдамацтва не була зовсiм неоправданою, не вважаючи на всi прикмети грабiжництва, якi виявляли часто гайдамацькi ватажки. Полякам се зiстало ся незрозумiлим, що ми, давнi i нинiшнi Украєнцi, можемо бачити в гайдамаках щось бiльше нiж звичайнєсеньких розбишак. Галицькi вороги украєнства прозвали нинiшнiх Украєнцiв гайдамаками, обвинувачуючи єх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не вiдстрашило галицьких Украєнцiв, i вони вiдповiли на се пiснею: "Ми гайдамаки, ми всi однакi"... Пiсля великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз розмахуючи ся завдяки слабкiй оборонi, особливоє сили дiйшла в 1750 роцє. Протягом майже цiлого року Браславщина, Схiдне Подiле i Києвщина трохи не вся-аж до границь Полєся була в руках гайдамацьких ватаг i селянського повстання. Взято й знищено богато мiст, мiсточок i замкiв панських-навiть такi бiльшi тодєшнє мiста як Умань, Винниця, Летичiв, Радомисль впали в руки гайдамакiв. Але гайдамацькi ватаги й повстанну селянське не органiзували ся в якусь скiльки небудь трiвку оргаиєзацiю, не сотворили собi певних центрiв тут на Правобережу, i так погосподаривши протягом року сей рух гайдамацько-селянський став слабнути i потахати. Дарма, що нЄ з боку шляхти, нє з боку правительства не бачимо в сiм часє теж нєяких енергiчних i органiзованих заходiв. Гайдамацькi вагаги сплили; селянство, не бачучи нєяких реальних наслiдкiв свого повстання, почало теж заспокоювати ся, i в дальших роках знов уге вергаеть ся до таких розрiжнених гайдамацьких нападiв i походiв, якi ми бачили i в попереднiх роках. 111. Колiєвщина. По тiм гайдамацька хвиля починау знову наростати в 1760-х роках, i при тiм бiльше нiж коли небудь значiнну в сих гайдамацько- селянських рухах здобувау собi справи вiри. Перед тим унiатськi митрополити оснували ся в Радомислє, завели тут свою консисторiю, та дуже завзято взяли ся поширювати унЄю в Києвщинi. Переяславськi владики, котрим пiдлягали православнi парафiє Києвщини, не могли з-за границi успiшно бороти ся з унiую, але у них знайшов ся на мiсцє дуже зручний i завзятий помiчник: Мелхиседек ЗначкоЯворський, що з 1753 р. був iгуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завiдуванну православними парафiями полудневоє Києвщини i вiн дуже енергiчно заходив ся коло органiзацiє православних громад, заохочуючи єх мiцно тримати ся православноє вiри, не приймати священикiв унiатських, тiльки православних, посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир i сусєднє: Жаботинський, Мошногорський, Медведiвський, Лебединський й ин. служили захистом i опорою для православних. Так виникау в 1760-х роках завзята боротьба унiє з православем. Унiатськi духовнi за помiчю польського вiйська силомiць повертали духовних i громадян на унєю. Але громади не хотiли приймати унiатських попiв, змушували єх переходити на православу або проганяли й знаходили собi православних. Унiатськi власти брали ся до кар i насильств, непослушних сажали до вязницє й карали рiжними карами, та настановляли вiд себе унiатських духовних. Супроти сих польських утискiв православнi просили помочи i оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщi. Мелхиседек єздив у сiй справi до царицi й дiстав рiжнi обiцянки; росийському послови в Варшавi наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемiн, а тим часом мiж народом по Києвщинi вiд чуток про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попiв унєатiв або змушували єх приставати на православу. Унiатськi духовнi взяли ся до ще сильшiйших способiв примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз дiяли ся i незвичайно нелюдськi, огиднi подєє, як наприклад оспiване Шевченком убите титаря в Млiувi. У нього ся подiя описана на основi устних оповiдань i через те досить змiнена; сучасне оповiданну, списане зараз по подєi росказуу, що того млєiвського титаря Данила Кушнєра, чоловiка побожного i справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотiла допустити до своує церкви попаунєата. Хоч Данило дароносицю прийняв i сховав з усякою побожнiстю, але на нього видумано, буцєм вiн з нею ходив до корчми i пив з неє горiлку, i за се йому спалено живому руки обмотавши клочем i смолою, а потiм вiдрубано голову i прибито на палю на очах народу, силомiць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке бите i всякi муки-i не говорити. Все се страшенно хвилювало нарiд, виникали рiжнi рухи, в яких брали участь i Запорозцi, й гайдамацькi ватаги, аж нарештi весною 1768 року виникло велике повстанну, звiсне пiд назвою Колєiвщини. Привiд до того, як i в 1734 р., дав прихiд росийських вiйськ. Коли в Барi, на Подiлю з початком 1768 р. роспочало ся повстанну против польського правительства, за зробленi ним уступки Росiє, Польща просила царське правительство, щоб своєми вiйськами приборкало се повстанну, i росийське вiйсько пiслано на Украєну. Коли про се пiшли вiсти на Украєну, люде розумiли се не инакше, тiльки що Росия посилау своу вiйсько на визволенну єх вiд Польщi. Пiшли знову поголоски про царицинi укази, навiть потiм показувано копiє такоє "Золотоє грамоти", де наказувано знищити Полякiв i Жидiв i саме єх iмя вигубити, за кривди, якi дiють ся вiд них православнiй вiрi. Сi копiє були видуманi, але єм вiрили i люде i самi проводирi повстання. На чолi повстання став Максим Залєзняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях-з початку в Жаботинськiм, потiм в Мотронинiм. Приходили таким же чином i иньшi Запорозцi, i мiж ними йшла змова про повстанну. З кiнцем квiтня 1768 р. Залiзняк зiбравши ватагу вийшов з Мотрониного лєсу до Медведiвки i закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пiшов вiдти через полудневу Києвщину-на Жаботин, Смiлу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозє здобуваючи польськi двори, помагаючи селянам проганяти й громити унiатських попiв, Полякiв i Жидiв. В Уманщинi пристав до нього сотник двiрських козакiв Потоцкого Iван Гонта, що мав в своєй оборонє Умань; був вiн чоловiк значний, обдарований панськими ласками, але коли пiдняло ся повстанну, рiшив покинути панiв i пристати до гайдамакiв. Завiв зносини з Залiзняком i коли той притяг пiд Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом з Гонтою й иньшими козацькими ватагами Залiзняк здобув Умань, де зiбрала ся околична шляхта, i вчинив погром, в оповiданнях сучасникiв Полякiв розписаний потiм незвичайно яскравими фарбами i сильно побiльшений: в дєйсности такоє страшноє рiзнi не було. За той час иньшi гайдамацькi ватажки громили шляхту i унiатiв по иньших околицях Києвщини. Семен Неживий, сам з-пiд Мошен, з своую ватагою громив Ляхiв i унЄатiв в Черкащинi, Iван Бондаренко-на Полєсю, в околицях Радомисля. Якiв Швачка господарив близше до росийськоє границi, в околицях Василькова i Бiлоє Церкви. Вiн уславив ся мiж ватажками особливою жорстокiстю. Головним пристановищем його був Фастiв, туди до нього приводили зловлених Ляхiв i Жидiв, єх там судили i вбивали: слiдча 35). Iван Гонта. комiсiя нарахувала потiм таких вбитих на 700 душ. Народня пiсня так оспiвала його страшне крiваве дєло. Повстанну одначе не трiвало сим разом довго. Повторила ся таж iсторiя що в 1734 р. З початком червня барську конфедерацiю приборкано, i Поляки просили росийських начальникiв помогти єм вгамувати повстанну гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоуна поголосками про єi грамоти, що ними пiднято повстанну, видала манiфест, вирiкаючи ся i тих фальшивих грамот i гайдамакiв, а свому вiйську наказала знищити гайдамакiв Гайдамаки, вважаючи Росиян своєми союзниками, не стерiгли ся єх, тому єх легко вдало ся половити i розiгнати. Оден полковник, прийшовши пiд Умань, закликав до себе ?онту й Залiзняка i арештував єх, коли тi до них прибули; подiбне стало ся з Неживим i Бондаренком. Росийських пiдданих вiдiслано на суд в Києв, польських вiддано польському начальству, що справляло лютий суд на мiсцi, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на рiжнi лютi муки. Так тяжкими муками замучено ?онту i богатьох иньших; сучасники Поляки оповiдають страхiття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як вiн забивав i калiчив людей. Тих що не були вбитi вiд разу, судили потiм ще перед судом в м.Коднє й засуджували на рiжнi кари, найбiльше на кару смерти. Шляхта польська, правда, i потiм полохала ся вiд поголосок про гайдамакiв, про Гонтиного сина, що збирауть ся йти єх рiзати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено украєнське житу в ГетьманщинЄ -затихла пiд панською рукою й Правобiчна Украєна. 112. Останну скасованне гетьманства. Скасованну гетьманського i всього украєнського устрою було рiшене новим правительством Катерини II вiд самого початку. Вступаючи на царство по короткiм панованню свого чоловiка (1762 р.) вона в своєй iнструкцiє сенатови поставила своєм завданнем заведенну одного устрою i права у всєх краях, якi мали ще своє закони i свiй устрiй- на Украєнi, в балтийських провiнцiях i Фiнляндiє. Вважала потрiбним вести до того "аби вiк i 353. Церква збудована Гонтою в с. Росошках. ємя гетьманiв счезало, а не тiльки щоб яка небудь персона була визначсiа на сей уряд". Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших i найвiрнiйших прихильникiв новоє царицi, вона богато завдячувала йому i полiтичнi пляни мусiли до певноє мiри стримувати ся перед такими зiдносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину пiдняти руку на сього свого вiрного приятеля. При кiнцi 1763 року донесено єй з Києва, що мiж украєнською старшиною збирають пiдписи на прошенну до царицi, аби гетьманство зiставлено в родi Розумовського, особливо вiрнiм царству росийському, а для прикладу вказувало ся iа Хмельницького, як вiн по собi передав булаву синови. На Украєнє оповiдали, що всю сю справу пустив Теплов-намовив Розумовського, аби призвiв старшину до сього прошення, а потiм против нього цiлу сю iсторiю обернув. Розумовський заохочував старшину до пiдписування сього прошення, i на нєм ся справа окошила ся. Правда, прошенну се навiть не було подане царицi, бо генеральна старшина побояла ся пiдписати: пiдписали тiльки полковники, i тому справу залишено. Але цариця взяла се за привiд покiнчити з гетьманством. До того наспiла ще пiд той час ота записка Теплова, про непорядки украєнськi. Дуже можливо, що правительство самопоручило йому скласти таку записку, як пiзнiйше теж зроблено було i при скасованню Запорожа. В Тепловськiй записцi зiбрано було великий матерiал про всякi старшинськi непорядки i зловжитки, а заразом доводило ся що Украєнцi такi ж "Россiяне" як i Великороси, тiльки через недбальство києвських князєв вiдокремили ся, i єх без церемонiє можна назад в усiм обуднати з Великоросами. Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважау можливим далє бачити його на гетьманствi i радить йому, аби сам тiкав вiд бiди i зрiк ся гетьманства-попросив його увiльнити. Розумовському одначе сього зовсiм не хотiло ся i вiн вiдтягав ся. Тодi цариця погрозила йому бiдою-що як сам не пiде, то таки булаву вiд нього вiдберуть, а попаде ще i в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав царицi прощенне, що просить увiльнити його "вiд такого тяжкого i небезпечного уряду", а за те благау ласки до своує "многолюдноє сємє". Се прошенну його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано манiфест до "малоросийського народу" про увiльненну Резумовського вiд гетьманства, i вже про вибiр нового гетьмана нєчого не споминало ся, тiльки цариця згадувала, що вона задумуу якiсь перемiни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегiю, а єє президентом i генерал-губернатором Малоє Росiє призначау Графа Румяниева. Розумовському за його покiрнiсть дано незвичайну пенсiю, по 60 тис. рублiв рiчно, i величезнi маутности, що були призначенi на утриманну гетьмана: Гадяцький ключ i Бикiвську волость Се подало Одвiрок тоєж церкви, з написом про збудованну єє Гонтою. надєю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть i єм при скасованню гетьманського правлєння розданi будуть на власнiсть так званi ранговi маутности-призначенi на єх уряди, як данi були Розумовському гетьманськi. Тому вони не дуже споминали про вибiр нового гетьмана (так завважау автор Iсторiє Русов)-тiльки єх надiє не справдили ся. А Розумовський жив потiм довго, те цiлих сорок лiт пiсля сього. Хоч сам по собi гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти-бо се продовжило б украєнську автономiю. Нова малоросийська колегiя мала складатися з чотирох членiв украєнських i чотирох великоросийських, а при тiм президент i прокурор з Великоросиян. Засєдати єм веуено в сумiш по старшинству, а не так як було за царицi Анни, що Великороси сидiли по праву руку, а Украєнцi по лєву- бо се "утверждало вь Малороссiанахь развратное мнЬнiе, по коему постановляють себя народомь оть здешнего совсемтi отличньiмь." Цiла одначе та колегiя не багато значила, зроблечо єє тiльки для форми, а властивим правителем був Румянцев i йому цариця поручила сповняти свою программу: вести Украєну до повного скасовання украєнських порядкiв i замiни Єх законами i порядками росийськими. В своєй iнструкцiє цариця вказувала на рiжнi сторони украєнського житя, на котрi Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись Украєни, щоб вияснити єє заможнiсть i привести до того, аби з неє росийська казна (скарб) мала безпосереднi доходи. Показували ся рiжнi неприумнi правительству прикмети украєнського устрою, i особливо-що повного закрiпощення селян на Украєнє не було, а селяне могли переходити вiд одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинє, цариця не вважала можливим терпiти на Украєнє, тому наказувала Румянцеву зробити єй край. Найбiльше ж уважати велiла на украєнську "внутрiшню ненависть" против великоросийського народу, особливо серед старшини- наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довiру i прихильнiсть до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нєм оперти ся. Для сього наказувала 356. Собор в Козельцi збудований Розумовським. вести дєло так, щоб народови представляти користь вiд нових порядкiв-що вони визволяють нарiд вiд кривд старшинських та панських i пiд московським правлiннем йому буде краще як пiд гетьманським. Стара се була полiтика- пiдiймати нарiд на старшину, та трудно було народови показати користь вiд нових порядкiв, коли мiж ними мало бути й скасованну останкiв селянськоє свободи, якi ще зiстали ся на Украєнє, признанну за старшиною дворянських прав росийських i пересадженну на Украєну московських порядкiв з Єх лютим крiпацтвом i повною безправнiстю народньою. "Генеральна перепись" Украєни, вчинена Румянцевим, зiстала ся важним джерелом для пiзнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долє народньоє. Румянцев, сам одержавши великi маутности на Украєнє, став дивити ся на селянськi справи очима украєнського пана i нєякоє полекшi нєвiд нього нi вiд иньших великоруських начальникiв украєнське селянство не мало. Навпаки, всє тi крiпацькi порядки, якi старшина досi помалу заводила в своєх маутках (знов таки при ласкавiй помочи росийських властей), тепер поширено, скрiплено i припечатано властю правительства i царським законам, i становище украєнського селянства дуже погiршило ся пiд новими росийськими порядками i правлєннум росийських начальникiв, вихованих в крiпацьких порядках Московщини. Лекше було Румянцеву сповняти накази царицi в справi стеження за старшиною та всякою "внутрiшнею ненавистею", або як пiзнєйше се називало ся- украєнським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навiть самiй царицi приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрiбно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комiсiю уложенiя в 1767 р., коли цариця наказала з усєх сторiн, а в тiм i з Украєни вислати виборних депутатiв вiд усякого стану людей i дати єм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законiв i порядкiв єм треба при укладанню "уложенiя"-нових законiв для Росiє. При тiм уся украєнська люднiсть-не тiльки старшина, але також козаки, мiщани, духовнi-всє заявляли бажання, щоб вернено Украєнi єє давнi права i порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, i таке иньше. Се луже гнiвало Румянцева. Вiн i сам i через розiсланих на мiсця офiцерiв силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей "умiркованих"; навiть цензурував i касував iнструкцiє, де такi автономнi жадання виявляли ся найбiльш сильно, i вiддавав пiд суд тих, що найбiльш проявили себе такими жаданнами. В нiжинськiм полку тутешну "шляхецтво" (старшина) вибрало депутатом "умiркованого" чоловiка (Селецького на iмя) i вiн не схотєв прийняти iнструкцiє, написанiй в автономнiм напрямi, з вiдновленнум гетьманства i украєнських порядкiв. Тодi старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев вiддав пiд воунний суд усiх, що складали наказ i скидали Селецького, а суд засудив не бiльше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфiрмацiє кару зменьшено-на восьмимiсячну вязницю. Не вважаючи на всє такi заходи i суворi кари Румянцева, украєнське громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всiх наказах провело сю лєнєю- жаданну украєнськоє автономiє. Вважало хвилю рiшучою i за обовязок собi ставило подати своє жадання, не оглядаючи ся на гнєв i кари всесильного намiстника. Правда, з проекту нового уложенiя нiчого не вийшло i сє вибори в комiсiю уложенiя i данi єй накази зiстали ся тiльки незвичайно виразнимим проявом тодєшнєх бажань i змагань Украєнцiв, а заразом характеристичним малюнком вiдносин украєнських пiд правлєннум нового намiстника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокiйнєйше приймала сє прояви украєнських настроєв i бажань нiж єє намiсник. На гнєвнi скарги Румянцева на украєнське "коварство i своувiльство" вона радила йому не надавати всьому тому великоє ваги. Вона сподєвала ся, що з часом "охота до урядiв, а особливо до жаловання (пенсiй) переможе сє погляди старих часiв"-що всє отi бажання автономiє i окремiшности не устоять перед натиском прави тельственноє полiтики i тих вигод, якi вона вiдкриу перед покорними i послушними. Та й не помила ся справдi. Подiбно як у Гетьманщинi виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядкiв в сусєднєй Слобiдшинi. В тiм самiм часє як касовано гетьманство в Гетьманщинє (1763-4 рр.) в Слобiдщинє скасовано полковий козацький устрiй, подiбний до Гетьманщини, i зроблено губернiю Слобiдську на взiрець иньших росийських губернiй, козацькi полки перемiнено в гусарськi, а козакiв замiсть давнєйшоє служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене i при виборах i тут проявили ся протести i бажання, щоб повернено старi порядки. Але вони так само зiстали ся без успiхiв, як i в Гетьманщинi-та й виступали далеко слабше нєж там. 113. Руйнованне Сєчи. Сильне вражiнну як прояв нового напряму правительственноє полiтики зробило на Украєнi також зруйнованну i скасованну Сєчи. Правда, остання Сiч, перенесена в тридцятих роках на росийську територiю, була вже тiльки слабою тєню староє Сєчи. Впросившись назад пiд росийську зверхнiсть вона мусєла покiрно сповняти жадання росийського правительства, що хотiло роспоряджати ся Сєчовиками по своєй волє як i городовими козаками, i сєчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожцi зносили тяжкi походи, складали своє голови в вiйнах з Туреччиною i Кримом, сповняли рiжнi служби, якi на нього покладало росийське правительство. Як у першiй турецькiй вiйнi, в 1730-х роках, так i в другiй, що почала ся 1768 року, Запорозьке вiйсько брало неустанну участь, висилало по кiлька тисяч Сiчовикiв в походи з росийською армiую, вело партизанську, пiдєздову вiйну, воювало на своєх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову i всяку иньшу службу й дiставало похвальнi грамоти вiд царицi. Але все се не ратувало Запороже вiд нарiкань i жалiв правительства. Одна причина була- зачiпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом i Польщею в часах, коли Росiя була з сими державами в згодє; з сього все виходили жалi й скарги, а запорозька старшина при всєй охотi не могла запобiгти таким зачiпкам запорозьких ватаг. Друга те бiльша-се суперечки за землє. Вже "лєнєя"-тi укрiплення, що будували ся на украєнськiм пограничу з степом в 1720 i 1730-х роках, захопила старi "запорозькi вiльпости"-землє запорозькi. Почавши з 1730-х рокiв росийське правительство заселяло сю лєнєю селами i городами, мiж иньшим оселило тут чимало виходнiв Сербiв. Перше поселенну єх зроблено в 1732 р., а потiм знову в 1751-2 рр. Ся "Нова Сербiя", як єє названо, заняла весь пiвнiчний край запорозьких земель; органiзована вона була по воунному-в полки i роти, пiшi i коннi, гусарськi, i дуже потиснула Запорожцiв. Потiм, в 1750х рр. правительство почало селити козачi i пiкiнерськi слободи з рiжного прихожого люду зачавши вiд околицi новозбудованоє тодi крiпости св тлисавети (тлисаветграда) далє на схiд, i забирало для тих слобiд запорозькi землє. Розумiуть ся, се дуже гнiвало Запорожцiв, що в єх предковiчнi степи влазять непрошенi гостi, вiдбирають у них старi єх 358. Сотник. займанщини i уходи, рибнi i звiринi лови, i знать не хочуть знати нє Сiчи нє єє власти. Вони пробували i документами доходити свого права у росийського правительства, i руйнували ненавистнi слободи оружною рукою. Се одначе нєчого не помагало, тiльки росийське правительство все бiльше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприумну перешкоду в заселенню тоє степовоє "Новоє Росiє", якiє названо потiм. Особливо ся справа загостри ся, як за царицi Катерини разом з скасованнум гетьманства i заведеннум губернiє Слобiдськоє велено утворити також осiбну Новоросийську губернiю з тоє пограничноє лєнєє, примежувавши до неє сусiднi части Гетьманщини i поблизькi землє запорозькi. Запорожцє не позволяли вести границє новоє губернiє в своє землє, не давали осаджувати слобiд, розганяли єх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнєвало росийське правительство, що тодє дуже носило ся з плянами заселення степiв, опановання берегiв Чорного моря, приуднання до Росийськоє держави земель Балканських i самого Царгорода. Правда, Запороже в останнiх десятилiтях перед своєм скасованнум значно зминiло свiй вигляд. Останнiй кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще вiд р. 1762, а вiд 1765 таки без перерви до кiнця Сiчи був єє кошовим, був чоловiк дуже розважний i обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожцiв вiд яких небудь зачiпок з росийськими властями, дбав про заселенну запорозьких земель оселою хлiборобською люднiстю, завiв всяке хозяйство, осадив богато селян-хлєборобiв. В запорозьких степах зявили ся великi слободи запорозькi, церкви не тiльки в самiй Сєчи, а й по рiжних оселях. Таким чином нарiкання, що в руках Сєчовикiв чорноморськi простори зiстають ся диким яловим степом, нєкому не користним- ставали неправдивi. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сєчовикiв сє простори можуть заселити ся i загосподарити ся. Колиж бо правительству хотiло ся взяти сє крає в своє руки! А при тiм, касуючи старий козацький устрiй на Украiнє, не хотєло воно терпiти таке гнєздо свобiдного духу, як автономна сєчова громада-хоч як вона поскромнєла i похилила ся в порiвнянню з Сiчею часiв Гордiунка! Всi сє справи дуже загострили вiдносини правительства до Запорожа з кiнцем 1760-х рокiв. До того пришла ще вiйна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своувiльного нападу Запорожцєв на пограничне турецьке мiстечко Балту. В Колєєвщинє Запорозцє теж були сильно замiшанi; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпу i годило ся йому приборкипi й Сєч, з котроє йшло гайдамацтво на польську Украєну. З другого боку. Запорожцi-як доносили росийськi власти, особливо докучали Новоросийськiй губернiє, зганяючи осадженi там села та осаджуючи против них своє. Росийське правительство рiшило знищити Сiч. Але бояло ся якогось воунного розруху, i через те повело дiло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцєв зовсiм неприготованими. По скiнченню турецькоє вiйни, в 1775 роцi секретно розiсланi були воуннi команди росийськi в запорозькi степи -вiдбирати зброю вiд Запорозцєв, що були на промислах, а лiтом генерал Текелє з великим вiйськом росийським вiйшов в запорозькi землi як добрий приятель, зайняв запорозькi паланки (округи) своєми вiйськами i разом з тим несподiвано обложив саму Сєч. Виставивши перед нею свою артилерiую, дня 5 червня пiслав оповiстити Сєчовикiв, що Сiчи бiльше не мау бути, Запорожцi мусять пiддати ся, покинути Сiчу й розiйти ся, коли не хочуть, щоб росийське вiйсько єх воювало. Страшенно се збентежило 36(1. Мiщанка. Запорозцiв; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотiли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною i архимандрит сiчовий стали iх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолєють московськоє сили. Запорожцi послухали i пiддали ся Сєч зруйновано, i дня 3 серпня царським указом оповiщено про єє скасованну, "з знищеннум самого iмени запорозьких козкiв". Широко оповiдали ся причини такого несподiваного вчинку, i тут дуже цiкаво бачити суперечнiсть в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Загiорожцє, ухиляючи ся вiд господарського i семейногожитя, затримують в дикiм станi своє крає, не даючи розширяти ся в них господарству i торiовлi, з другого боку -що Запорожцi останнiми часами стали вiдступати вiд давнєйшого житя, почали заводити своу хозяйство i оселили в своєх сторонах до пятидесяти тисяч хлiборобськоє людности. Та найбiльше було дивне, що тих старшин, якi намовляли Запорожцєв не противити ся, а покорити ся царськiй волi, арештовано i розвезено по монастирях в тяжке засланну. Довго навiть не було нiчого звiсно про них, думали, що вони пропали. Аж потiм виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Бiлiм морю i вiн там замкнений в самiтнiй келiє, не бачучи людського лиця, прожив ще цєлих двадцять пять лєт. Очевидцi прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповiдали, що його випускали три рази на рiк у монастирську трапезу з одиночноє келiє вязницє: на Рiздво, Великдень i Спаса. Вiн питав ся людей, хто тепер царем i чи все добре в Росiє. Але огорожi не позволяли богато розмовляти. Схуд i зсох ся вiд старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сiiнєй жупан китайчатий, з двома рядами ?удзикiв. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лєт. Перед тим 1790 р. вмер вiйськовий писар Глоба, засланий також в оден пiвнiчний монастир, i судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирi тобольськiм. Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде- Ой як пiдеш на Вкраєну, по прежньому буде. Ой пiди ж ти до столицi прохати царицi, Чи не вступить царство землi по першi границi?" Чи не верне степи й поля, всi к.чейноди нашi? "Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами, Оддай же нам нашi землi з темними лугами!" "Не на те ж я, Запорожцi, Москаля заслала, Ой щоб твоє луги й землi назад повертала! Не на те я, Запорожцi, Сiч розруйновала, Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" Текла рiчка iз-пiд саду та й упала в кручi- Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи. Текла рiчка невеличка, заросла лозами- Заплакав же Пiiн кошовий дрiбними сльозами. "Ой великнii спiт, цариця, i всiм ти владауш, А вже ж ти нас Запорожцiв з мiсця спомiщауш. Та вже ж ти тих вражих панiв та все награждауш" Та летить крячок та на той бочок та .iетячи кряче- Та усе вiйсько запорожське та на Кальниша п;iаче. Та летить крячок та на той бочок-де взяв ся шулiка! -Ой не буде в Сiчи города отнинi й до вiка! З запорозьких земель справдє великi маутности роздано рiжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстанi в пiкiнери або вмiщанетаселяне. 1776 р. Потьомкiн доносив царицє, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: однi разселили ся по мiстах i селах, иньшi вписали ся в пiкiнери i з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капiтал для пiдмоги мешканцям, i т. д. Але в дєйсности було що иньше.Переважна бiльшiсть Запорожцiв не хотiла ставати гречкосiями i порiшила пiти тою ж стежкою як по першiм зруйнованню Сiчи-пiд Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповiдав, як тодi Сєчовики умудрили ся "Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всє дороги i границi були зоставленi московським вiйськом, Запорожцi стали вiдпрошувати ся у Текелiя на заробiтки на рибнi лови на Тилигул. Дiставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кiлька сот тай виходили за границю. От-так незадовго бiльша половина єх вийшла в Туреччину, так шо лєтом 1776 р. тих Запорозцєвмандрiвцєв на Тилигулє та пiд Хаджибеум зiбрало ся до 7000 i тут пiд Очаковим почали собi селити ся. Коли про се довiдали ся в Петербурзє, дуже з того занепокоєли ся, стали пiдсилати до Запорожцєв рiжних людей та намовлять єх вертати ся, а заразом вiд турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожцєв. Але нє Запорозцє не хотiли вертати ся, анє Турки не хотiли Єх видавати Ей оступили проклятi драгуни усє степи й усi плавнi, А вже ж уступили та двi дивiзiє та в покровськi базари- А вже ж славнi Запорожцi пяти показали: "Ой ходiмо, братя, Турчина просити, Чи не дасть нам землi вiка дожити" Пiшли нашi славнi Запорожцi не з добра, а з печали- Ой як утiкали, то все забирали-i з церков iкони, Тiльки покидали золотую зброю та воронi конi. Ой пустили ся нашi Запорожцi через море дубами. Ой як оглянуть ся до славноє Сiчи-умивають ся сльозами. Прийшли до Турка та й вклонили ся низько: "Ой дай же нам землю тай коло границi близько". "Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити, Коли ж все будете, славнi Запорожцє, минi змiну (зраду) робити!" "Ми не будемо, турецький царю, тобi змiни робити, Бо нас присягау усiх сорок тисяч тобi вiрно служити!" "Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Днiпровий i Днiстровий). Ловiть, хлопцi, рибу та справляйте жупани!" Щоб Росiя не чiпала ся Запорожцiв, султан дав єм землi на Дунайських гiрлах; але Запорожцi не дуже охотили ся йти туди i ще кiлька рокiв жили над "обома лиманами". 1778 року єх формально прийнято пiд вдасть турецьку, позволено заложити Сiчу, мешкати i промишляти свобiдно, а за те служити султанови пiшо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби iх не тримали коло росийськоє границє, то султан наказав силомiць переводити iх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, i декотрi стали вертати ся до Росiє. Там Потьомкiн, щоб затримати Сiчовикiв i иньших охочих вiд втiкачки за границю, рiшив вiдновити Запорозьке вiйсько, пiд назвою "Чорноморського вiйська" i в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепiзi й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього вiйська приставали декотрi Запорожцi з тих що вийшли за границю. Иньшi звернули ся до цєсаря нiмецького Иосифа, просячи прийняти єх до себе; єх прийнято, позволено заложити собi Сiчу в австрiйських землях, в Банатє, над долiшньою Тисою, i в 1785 р. вiсiм тисяч Запорожцiв перейшло туди; але довго вони там не зiстали ся i незабаром помандрували знов, куди -не маумо докладних звiсток, та можна так здогадувати ся, що однi вернули ся до Туреччини, иньшi до Росiє. В Туреччинi оселено єх з початку в Сейменах, потiм нарештi позволено заложити кiш на гiрлi Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сидiли великоросийськi виселенцi козаки-Некрасовцє, котрих Запорозцi вiдти прогнали. В Росiє ж новому Чорноморському вiйську, по скiнченню турецькоє вiйни, в котрiй се вiйсько дуже Росiє заслужило ся,-в 1792 р. визначено на мешканну усту Кубани i землi мiж Кубанею й Азовським морем. Позволено вiдновити давнiй сєчовий устрiй-вiйськову старшину, кiш i старi курiнє, числом сорок; нанадано новi клейноди, позволено судити ся своєм судом i свобiдно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зiбрало ся козакiв в тiм Чорноморськiм вiйську 17 тисяч, i вони положили початок украєнському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепiга. Задунайська Сiч держала ся до р. 1828. Жило ся пiд Турком добре, тiльки мучило сумлiнне Запорожцiв, що приходить ся помагати бiсурменови воювати християн: Ой наробили та славнi Запорозцi та великого жалю: Що не знали, кому поклониться-та которому царю. Ой поклонили ся турецькому- пiд ним добре жити, А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити. Росийське начальство не переставало пiдманювати сих дунайських Запорожцєв, щоб вертали ся до Росiє-через рiжних своякiв, знайомих, то що. Вiд часу до часу бiльшi або меньшi ватаги сих дунайських Запорожцєв переходили- але се були дрiбницє. Аж 1828 р., як розпочала ся знову вiйна з Росiую, тодєшнєй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайцiв до Росiє; вiн пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозцiв як найдальше вiд росийськоє границє-в тгипет. Заразом намовляв вертати ся пiд Росiю, але що не всi хотiли вертати ся, то вiн, не вiдкриваючи свого замiру, вийшов з вiйськом нiби в похiд на Москалєв, i тiльки на росийськiй границє сказав своєм Запорозцям, що йде передати ся пiд Росiю. Вороття не було. Прибувши до росийського вiйська, Гладкий явив ся перед царем i заявив, що пiддасть ся йому. З своєм полком потiм брав участь в вiйнi, а пiсля вiйни вибрав для оселення свого вiйська мiсця на Азовськiм побережу, мiж Бердянском i Марiуполем i тут се невеличке "Азовське вiйсько" жило аж до 1860-х рокiв, коли єх переселено на Кубань. Але ся зрада Гладкого стягнула велику бiду на тих Запорожцєв, що зiстали ся на Дунає. Турецьке правительство скасувало вiйсько, знищило кiш i розселило Задунайцiв по рiжних мiсцях. Кажуть, що богато єх навiть побито при тiм. Гiрко проклинали тi Запорозцє Гладкого. 114. Кiнець Гетьманщини. Скасувавши Запорозьку Сєч, правительство взяло ся до Гетьманцiв. В осени 1780 року указом царським обявлено, що в Гетьманшинє буде заведена така сама губерська управа, як i в Росiє. Вже перед тим, при сформованню губернiє Новоросийськоє, а потiм Азовськоє, примежовано до них сусєднєй полк Полтавський i части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина мала перемiнити ся в росийськi губернiє, i Румянцеву поручено було розробити плян сеє реформи. На другий рiк скасовано малоросийську колуроздєлено на три намiсництва: Києвське, Чернигiвське i Новгород-сєверське, визначено туди намiстникiв i заведено суди i палати на росийський взiрець: на мiсце вiйськового суду палати уголовнi i гражданськi; в кождiй губериєє на мiсце дотеперiшнєх судiв гродських i земських суди уєзднi; на мiсце скарбу вiйськового-казьоннi палати; для справ мiських-губерськi магiстрати, i т. й. Колегiю малоросийську i вiйськовий суд зiставлено на якийсь час тiльки для докiнчення не покiнчених справ; полковi канцелярiє зiставлено для воунних справ полку, до реформи полковоє; так само рiжнi уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатiв, мали ще чекати указiв в справi "розбору дворянських прав" украєнськоє старшини. Дальшими роспорядженнями тiльки доповнено сю перебудову украєнського устрою на московський лад. В 1783 р. скасовано козацьку службу i козацькi полки: перемiнено єх на полки карабiнерськi, як перед тим слобiдськi перемiнено на гусарськi. Полковникiв увiльнено вiд служби, надавши єм чин брiгадирськиЯ, иньшiй старшинi лишено єє на волю-служити в нових регулярних полках або увiльнити ся вiд служби; козаки зiстали ся як осiбний стан воуннослужебного свобiдного селянства, з котрого комплектували ся отсє новi полки. Все иньше селянство прирiвняно до селянства московського. Уже перед тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобiдного переходу селян, вважаючи його шкiдливим для єх добробуту-мовляв вiд тих переходiв вони не можуть жити заможно i господарно, тому на будуче заборонено переходити вiд одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сям указом пани покористували ся на те, аби скрiпити i збiльшити свою власть над селянами, а селяне занепокоунi сими заходами коло останнього закрiпошення, саме ше бiльше почали переходити й тiкати вiд своєх панiв. Тодi указом 1783 р., заводячи новi податки на Украєнє, вже зовсiм заборонено селянам виходити з того мiсця, де кого застала ревизiя-аби в казьонних податках не було замiшання. Сим закiнчило ся закрiпощенну украєнського селянства i пiдведено його пiд "загальнi державнi постанови"-пiд тi закони, на якi спирало ся гiрке тодшну крiпацтво в землях московських. Того ж самого року зрiвняно мiста украєнськi з мiстами московськими, а старшину украєнську з дворянством московським Вказано, якi чин;i i служби козацькi дають права дворянськi, i так вiддiлено рiзко старшину вiд козацтва служебного як осiбну верству. Нарештє давну скасованну автономiє церковноє закiнчено 1786 року вiдiбраннем маетностей монастирських i владичих; монастирям визначенi були штати: скiльки мау бути монахiв i на них призначено було платню з скарбу державного (казни), а маутности вiдiбрано в казну. Украєнське громадянство мовчки прийняло се скасованну до решти старого устрою. Де-котрi сторони новоє реформи-як признанну прав дворянських, остаточне закрiпощенну селян, могли навiть подобати ся старшинi; иньшi жадiбно чекали при сiм касованню нових нагород i надань для всєх послушних i вiрних, та силкували ся пролiзти на першi мiсця в новiм устрою, до великих чинiв i богатого "жалованiя". I панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потєшаючи ся достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками крiпацька праця. А й зiтхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службовоє карьури у нового правительства, у нового начальства. I так справдi, як сподiвала ся колись цариця Катерина, пропадали у нього давнi змагання до вiльности, до полiтичних прав серед заходiв коло "чинiв та жалованiя", Тiльки нарiя украєнський не мав себе чим потiшити в крiпацькiй неволi своєй. Правительство з новими порядками обiцяло йому свободу вiд кривд старшинських, вiд "малих тиранiв"-помiщикiв, а надiлi сє новi порядки змiцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панiв над мужиком, з котроє вже не було йому нє виходу нє просвiтку. I своу розчарованну i зневiру в новi порядки нарiд вилив у славнiй пiснє про свiтову неправду. ЧАСТИНА ШЕСТА. Украєнське вiдродженне. 115. Прилученну Галичини i Буковини до Австрiє. Разом з тим як руйнували ся в другiй половинi XVIII в. украєнськi порядки на лєвiм боцє Днєпра та на Запорожу, великi змiни робили ся також i на Правоберажу та в Захiднiй Украєнi, творячи новi обставини i новi пiдстави украєнського житя. Падала Польща-саме тiльки встигла придавити останнi рухи народнi на Гiравобережу i до решти ослабити нацiональне житу заведеннум унєє в захiднiй Украєнi,-як прийшов несподєваний кiнець державному житю самоє Польщi. За кiлька рокiв дорешти розiбрано єє мiж сусєднє держави, i даремно заходила ся потiм польська шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з єх рук i вiдновити наново. Не на користь вийшли Полякам єх великi придбання в землях украєнських i литовських: здобуванну та заходи коло затримання сих земель знесилили саму Польщу, вона ослабла i стала здобичею сусєднєх сильнєйших, мiцнєйше органiзованих держав. Польська шляхта, захопивши в своє руки правлєнну, поневолила не-шляхетську люднiсть, позбавила всякого значiння i саму королiвську власть, вiдобрала всє засоби вiд правительства, аби воно, змiцнивши ся, не хотiло покоротити шляхетськi вiльности i свободи. Держава польська нiколи не мала нє грошей в скарбi своєм, нє вiйська, нє мiцноє оргайєзацiє. Всю силу захопили великi пани магнати, але вони думали не про державу, не про суспiльство, а про своє власнi роскоши й iнтереси, i дуже часто брали грошi вiд сусiднiх держав за те, щоб своєми впливами кермувати справами Польщi так, як треба було тим сусєдам, а не єй самiй. Вже Хмельнищина задала Польщi такий сильний удар, єдо вiд нього вона не здужала поправити ся. А вiд початкiв XVIII вiку Польщею кермують не єє правителi, а заграничнi правительства. Вони не дають перевести в Польщi нiяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнєйща; мiшають ся при кождiй нагодє в єє внутрiшнi справи, пiдiймають через магнатiв-запроданцєв повстання (конфедерацiє) i взагалє роблять все що хочуть. А при тiм все вiд часу до часу виникають рiжнi проекти про те, щоб зовсiм розiбрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу,-як то ми вже бачили за часiв Хмельницького. По смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зуднавши ся з своєми одномишленниками й Польщi, ввела своє вiйська, посадила на королiвствi польськiм свого приятеля Станєслава-Августа Понятовского, i хотєла пiд його iменем кермувати по своуму польськими справами Головний привiд до того давала справа православноє вiри в Польщi, котру росийське правительство держало нєби в своєй опiцє, а духовнi православнi до його помочи звертали ся у всяких своєх бiдах. Польське правительство хогєло визволити ся вiд росийських впливiв i думало скористати для того, що Росiя з 1768 року увязала ся в вiйну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрiя, не хотячи дати Росiє поширити ся далє на турецьких границях. Росiя хотєла взяти пiд свою вдасть Крим i Молдаву i домагала ся, щоб Туреччина признала сє землє вiд себе незалежними, свобiдними; Австрiя ж не хотєла на се пристати, бажаючи собi поширити ся в молдавських землях. Польща надiялась скористати з сього напруження, але зовсiм несподiваний оборот дав тому всьому пруський король: вiн задумав собi скористати з такоє замотакини i з того напруження мiж Росiую й Польщею й дав таку думку, що Росiя замiсть Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщi, а при тiм i Прусiя та Австрiя собi забрали б пограничнi землi польськi. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотєла дєлити ся Польщею, бажаючи задержати єє цiлу пiд своєми впливами. Але як Австрiя почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусiє, щоб єє затримати по своєй сторонi. Пiшли переговори про се i нарештi прийшло до такоє угоди, що Росiя справдi зрiкла ся своєх претенсiй на Молдаву (Крим одначе Туреччина мусєла признати незалежним i в 1783 р. його без усякоє вiйни прилучено до Росiє, за згодою Австрiє). Замiсть Молдави Росiя взяла собi вiд Польщi пограничнi землi Бiлоруськi, Австрiя Галичину, Прусiя- землi коло Балтийського моря. Так стала ся умова мiж ними з серпнє 1772 р., i висланi вiйська без вiйни позаймали кожде свою пайку, а сойм i правительство польське, настрашенi, або й закупленi, мусєли згодити ся на сє утрати й вiдступити тi землi, Австрiя взяла цiле воуводство Руське, майже цiле Волзьке, сусiднi части Подiльського i Волинського воуводства i Холмськоє землi. Посилала ся при тiм на те, що сє землi -колишну княз. Галицько-волинське, єло було пiдвластне королям угорським. А маючи тепер в своєх руках порiчу горiшнього Прута (Покуту), цiсарева, а ще бiльше син єє Иосиф II захотiли прилучити до того й сусiдню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусiднiм Семигородi, Иосиф побачив, що для Австрiє дуже важно взяти собi пiвнiчну Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, i рiшив забрати Тi вiд Туреччини. 1774 року австрийське вiйсько перейшло молдавську границю та зайняло Чернiвцi, Серет, Сучаву- теперiшню Буковину. I тут австрийське правительство на своу оправданну посилало ся на те, що сч краєна колись належала до Галичини. Дiйсно, в XIII в. бачимо мiсця на середнєм Прутє, так само як i на середнiм Днiстрi в залежности вiд Галицького князiвства- се так зване Понизу; потiм воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половинє XIV в. органiзувало ся осiбне князiвство чи воуводство Молдавське, то воуводи молдавськi загорнули згодом пiд свою власть i землi мiж Серетом i Диєстром, так зване Покуту i землю Шипинську. Пiзнiйше засє землє, як ми вже знаумо, не раз була боротьба мiж Польщею i Молдавою (гл. 49), аж вони розмежували ся: польська границя стала по Кути i Снятин, i так украєнська краєна помiж Днєстром i Серетом-теперiшня пiвнiчна Буковина, зiстала ся пiд воуводами молдавськими, аж до 1774 р., як єє заняло австрийське вiйсько. Вона була залюднена украєнським селянством, шо сидiло на землях воуводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмiрно не великi i тому сюди напливала люднiсть з Галичини. Ся пiвнiчна, украєнська Буковина творила округ Чернiвецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський, переважно румунський, i так як нова Галичина пiд австрийською властю була злiплена з земель украєнських i польських, так i нова Буковина мала характер украєнсько- румунський: пiвнiчна украєнська, полуднева румунська. Воувода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не пiдтримав його i в 1775 р. згодив ся вiдступити Австрiє пiвнiчно-захiдню частину Молдави. Визначено було комiсарiв, вони вiдмежували сю краєну, i вона дiстала назву Буковини, за своє густi лiси буковi. Якийсь час була пiд управою вiйськовою, а потiм, 1786 р. прилучено єє до Галиччини, i так при Галичинє вона зiставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осiбною провiнцiую. 116. Кiнець Польщi i прилученне правобiчноє Украєни до Росiє. В Польщi по страшнiм ударi 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити порядки. Були то спасеннi для Польщi замiри, тiльки прийшли занадто пiзно. Сусєди не хотiли того. Особливо росийське правительство гнєвало ся, що Поляки беруть ся заводити новi порядки без його згоди. Але воно було зайняте на полуднє- Кримом, потiм Туреччиною, що почала в 1787 роцi нову вiйну, розжалена тим, що Росiя загорнула собi Крим. Польська партия реформи рахувала на союз з Прусiую i спочуте Австрiє й надєяла ся обiйти ся без Росiє. Але помилила ся. Тiльки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщi нова конституцiя, а вже при кiнцi того року Росiя щасливо закiнчила турецьку вiйну, що закрiпила за нею володєнну Кримом та всєм пiвнiчним берегом Чорного моря, i тепер своу вiйсько посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодє магнати противнi реформi пiдняли повстанну-зробили так звану торговицьку конфедерацiю i вiддали ся пiд опiку Росiє. Росийське вiйсько зайняло Варшаву. Скликали новий сонм i той пiд натиском Росiє скасував конституцiю 1791 р. та вернув старi порядки. Прусiя вирiкла ся Польщi та пристала до Росiє. При сєй оказiє зайняла знову землє на захiднiй границi, а Росiя взяла Києвщину, Подiле, значну частину Волини, Бiлоруськi землє-по лєнєю проведену вiд курляндськоє границi на границю австрийську. Сойм покiрно пiдписав вiдступленну Росiє сих земель. Так як колись, двiста лєт перед тим, на люблинськiм соймi польськi правителi шафували украєнськими землями: прилучали, не питаючи ся єх, та змушували потiм украєнських панiв силомiць присягати Польщi,-так прийшло ся тепер Полякам. Але i ся-вже зовсiм обкроуна Польща не пожила довго. Против короля i правительства, за єх податливiсть, пiдняло ся в 1794 р. повстанну, щоб добивати ся захоплених земель i визволяти ся з опiки Росiє й Прусiє. Одначе росийське i пруське вiйсько погромило повстанцiв, Москалє взяли Варшаву i Вильно. Польщi зроблено кiнець. Росiя забрала решту земель бiлоруських i украєнських, якi ще зiсталися за Польщею (крiм Холмщини i Пiдляща), иньшi крає розiбрали Австрiя i Прусiя. Потiм в останну передєлили ще польськi землє в 1815 роцє i так уставив ся нинiйшiй подєл, мiж Росiую, Австрiую й Прусiую. Бiлоруськi землє спинили ся пiд Росiую, украєнськi зiстали ся подiленi мiж Росiую й Австрiую, польськi мiж Росiую, Австрiую й Прусiую. Так ото з кiнцем XVIII в. украєнськi землi опинили ся пiд властю двох великих, сильних держав-Росiє й Австрiє,-держав мiцно сцентралєзованих i бюрократичних, то значить з сильною центральною властю. з великим начальством урядничим, з мiцною полiцiую й вiйськом, а без усякого майже громадського самопорядкування. Всяка полєтична окремiшнiсть наших земель була скасована, самопорядкуванну або знесено зовсiм, або зведено до найменьших розмiрiв. Та з нього i так не могли б майже зовсiм користати елементи украєнськi, бо на грунтє народнiм зiстав ся сам спiд громадянства: селянство темне, несвiдоме, обiдране i позбавлене всяких прав, майже таке саме бiдне мiщанстао, та неучене i темне сiльське духовенство. Даремно пiшли всi великi змагання, жертви й подвиги для визволення народу украєнського, потоки крови своує й чужоє, пролитоє для свободи i вiльности Украєни. "Польща впала-та й нас задавила", казав Шевченко. Впала польська держава, але доля Украєнцєв не поправила ся з того-особливо в тих украєнських землях, що вiдiйшли пiд Росiю. В тих землях, що одiйшли до Австрiє, нове правительство австрийське заходило ся коло того, щоб полєпшити долю крiпакiв украєнських, обмежити безграничну власть польських панiв над ними, дати бiльшу освiту селянам, мiщанам i особливо духовенству, що зiстало ся удиною освiчснєйшою верствою серед Украєнцєв. Перехiд Галичини пiд власть Австрiє був першим початком вiдродження украєнського житя в Захiднiй Украєнi. Але в землях, якi вiдiйшли з-пiд Польщi пiд Росiю, нiчим не стало лекше украєнському народови. Навпаки, сильна рука нового, росийського начальства надала панованню польського пана над украєнським хлопом ще бiльшоє моци i певности, якоє не мало воно за безсилоє, розколиханоє держави Польськоє. Кождий польський пан мав звичайно в кешенє все низше начальство, з яким приходило ся мати дєло в справах з мужиком, i мiг бути певний, що всяке дєло йому те начальство покриу i в усєм йому буде помiчне. Власть помiщика над мужиком 374. Селянська бiда, старий малюнок (Подiле, перша ПIД новим панованнум полов. XIX в.), дiйшла такоє моци, якоє не мала за польських часiв. Тодi гайдамацькi напади i селянськi повстання спиняли розвiй панськоє власти; тепер за воунними командами росийськими, за всякою полєцiуЮ польський пан не бояв ся нiчого i мiг тягнути з мужика стiльки соку, скiльки схотєв. Аж 1848 р., з огляду на тодiшнє розрухи в Галичинi, заходило ся росийське начальство полекшити в дечiм панщиннi тягарi украєнського селянина, а духове житу украєнське зiстало ся тут в тяжкiй безпросвiтнiй тьмi ще довго i довго. Так само, або й ще бiльш безрадiсно виглядало нацiональне украєнське житу. Навiть память про славнi дiла великоє народньоє боротьби ослабла i затемнила ся- В народi зiстали ся тiльки пiснє й перекази, що завмирали поволi в тєснiм гуртку спiвцєв-кобзарiв. Друковане слово не закрiпило навiть тих книжних чи поетичних утворiв, в яких були представленi могутнi подвиги i пориви украєнського житя, i серед вищих освiченiйших верств все менше було людей, яким скiльки небудь ясно представляла ся минувшина Украєни, тi великi завдання, якi були поставленi нею i якi мов ловг неоплатний висiли над сучасними поколєннями малих синiв великих батькiв. В захiднiй Украєнi все покрила Польща: польське або сполячене панство, такеж саме богатше мiщанство, i навiть вище духовенство (унiатське) було спольщене i польськими очима дивило ся на минувшину i на сучаснiсть свого народу. А в схiднєй Украєнi, заднiпрянськiй, так само змосковшило ся все, що пiдiймало ся над масою народньою. Стара книжна мова вимерла, змосковщила ся. Слово народне жило тiльки серед простого народу та на тiй лiнiє, де стикало ся се народне житу з церковною книжнiстю-серед низшого духовенства, попiв та дякiв-бакалярiв, ледво видно i замiтно. Маса народня, придавлена крiпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, i здавало ся, що вже не встане-прийшов останнiй кiнець украєнському житю, як сумно спiвав наш великий поет на руєнах Чигрнна: Заснула Вкраєна, Буряном укрилась, цвiллю зацвiла, В калюжi, в бо.iотє серце прогноєла I в дупло холодне гадюк напустила, А дiтям надiю в степу оддала- А надiю вiтер по полю розвiяв, Хвиля морем рознесла. Не видко було, що пiд тим попiлом минулого, пiд цвiллю сучасного лежать здоровi, могутнє зерна народнього житя й починають проростати тихо i непомiтно. 117. Початки вiдродження в захiднiй Украєнi. В часах найбiльшого, як здавало ся-останнього упадку украєнського житя, при кiнцє XVIII в. починали вже поволi пробивати ся першi парости нового житя. В захiднiй Украєнi вони сходили на грунтє церковнiм. Свого часу заведенну унєє приглушило дуже сильно останки Украєнського житя. Приймали унєю з малодушности, хилячи ся перед панами, а смiливiйшнх приборкувано силомiць. Але наростали новi поколєння, що були унiатами не через свою зраду чи малодушнiсть, а через те що уродили ся в унєє, i для них унєя стала вже вiрою народньою, украєнською. Тi що заводили унєю на те, аби вона послужила дорогою до ополячення i окатоличення, помилили ся в своєх надєях Через те що унiатське духовенство i взагалi унєю не зрiвняно в правах з католицтвом i вона зiстала ся церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього украєнського житя i незадовго стала для захiдньоє Украєни такою ж нацiональною церквою, якою перед тим була церква православна. I коли австрийське правительство, заволодiвши Галичиною, заходило ся коло того щоб пiдняти унiатське духовенство з темноти i пониження, в якiм його застало, то се мало чималий вплив на розбудженну нацiонального житя. Австрийське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила украєнський нарiд, взагалє задумувало ся над способами, щоб йому помогти: за Марiє Тереси i Иосифа II обмежено вдасть помiщикiв, заводили ся школи "з мiсцевою мовою" (украєнською) для селян i мiщан, вищi школи для духовенства, що було незвичайно убоге i темне. Насамперед сє заходи почали ся на Угорськiй Украєнi, наслiдком тих рухiв против унєє, що так занепокоєли правительство (див. гл. 108). Мукачiвську упархiю визволено вiд зверхньоє власти католицького упископа в Ягрi, засновано лiцей в Мукачевi, для виховання духовних, полiпшено матеральне становище духовенства. Новий упископ Андрiй Ба- 375. Григорий Сковорода, останнiй представник староє украєнськоє школи. чинський (1772-1809) з сього боку дуже дєяльно заходив ся коло пiднесення свого духовенства, i тут в Мукачевi коло нього згодом зiбрала ся громада доволє вчених як на той час людей, з котрих вийшли потiм першi професори-Русини львiвського унiверситету i чимало иньших замiтних дєячiв. З прилученнем Галичини сє заходи правительства захопили також i єє. Зараз по прилученню Галичини Марiя-Тереса завела в Вiднє духовну семiнарiю для унiатiв; се було мале вiконце в Европу для галицького украєнського суспiльства i мало справдє чимале значiнну в його житю. Потiм слєдом заложено семiнарiю у Львовi, а при заснованню львiвського унiверситету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по украєнськи, i осiбний лiцей при нiм заведено, де б Украєнцi пiдучували ся, щоб потiм вступити до унiверситету. Богато зроблено також i тут для добробуту духовенства; з мауткiв закритих монастирiв органiзовано "релiгiйний фонд" для полiпшення становища духовенства. Так само на Буковинє, за недовге воунне правлєнну положено цiннi початки новоє, свiтськоє школи i тутешнєй релiгiйний фонд, що володiв пятою частиною цiлою Буковини (се були давнєйшi монастирськi i упархiальнi маутки) давав величезнi засоби на культурнi i нацiональнi шли. Та бiда була в тiм, що в суспiльних i нацiональних вiдносинах сеє далекоє провiнцiє австрийське правительство слабо розпiзнавало ся i так як не вмiло знайти справжньоє точки в селянських вiдносинах, без кiнця заплутуючи справу своєми суперечними рiшеннями, так i в культурних справах дуже часто зовеєм не вмiло доглянути украєнського елементу, вважаючи румунську мову "мiсцевою мовою" всеє Буковини без рiжницi. В Галичиннє воно розглядало ся трохи краще, але й тут правительственнi заходи, направленi на пiднесенну украєнського народу, здебiльшого заглушили ся потiло впливами польськоє шляхти, та й робили ся без потрiбного знання мiсцевих обставин. Для тих украєнських вищих шкiл i катедр не знайшло ся людей тямущих, якi б вмiли вгадати тi живi течiє народнього житя, на котрих можна було оперти новий просвiтний рух. Наука вела ся мертвою книжною мовою, викладали ся предмети далекi вiд житя, тому й сє заходи не дали такоє користи, яку б могли дати. Згодом украєнськi лекцiє i украєнський лiцей скасовано, коли з нових гiмназiй стали виходити Украєнцi пiдготованi до слухання загальних курсiв. З загальною реакцiую, що почала ся в Австрiє посмерти цєс. Иосифа (1790), польська шляхта здобувау собi впливи i в двiрських кругах i у мiсцевоє адмiнєстрацiє й починау лякати єє своєми вигадками про нахил галицьких Украєнцiв до Росiє та до православiя, вiдвертаючи тим правительство вiд заходiв на єх користь. Пiд впливами Полякiв замiсть украєнськоє мови заведена мова польська-з початку в школах вищих типiв, а далє i в сєльських, народнєх. З огляяу на протести i представлення украєнського духовенства сiльським громадам позволено засновувати своє приватнi школи з украєнською мовою, але при тiм адмiнiстрацiя наказувала духовенству, iдиб не дуже заохочувало селян заводити такi украєнськi школи- аби не причиняти тим собi видаткiв. Треба сказати одначе, що саме духовенство не оцiнювало всього значiння народнього елементу i не використовувало тих можливостей, якi вiдкривали для нього правительственнi заходи; набираючи ся деякоє культури, нова iнтелiгенцiя, майже виключно сама духовна, тратила давнiйшу звязь з народом закидала народнiй язик, не вмiючи надати йому культурного вжитку, тримала ся староє книжноє мови, звироднiлоє, омертвiлоє, не здатноє вже до розвитку i не знаходячи через те основи для свого культурного поступу, йшла за польським елементом, як бiльш культурним. Все таки невважаючи на всє помилки i незручности правительства i свого громадянства, то на нiщо зводили часом i найкращi єх замiри, зiставало ся деяке полiпшенну вiд тих усiх заходiв. Важно було перед усєм, що розвiяло ся те почуте безвиходности, яке огорнуло було украєнську люднiсть а часи упадку, в XVIII вiцi; заходи австрийського правительства вiдкрили якийсь просвiток, розбудили надєє на кращу будуччину i енергiю змагання, боротьби за кращу долю. Серед нового унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних i матерiальних обставинах уже в початках XIX в. зявляють ся освiченi i тямущi люде, якi думають не тiльки про iнтереси своує церкви, а й про iнтереси народнє, нацiональнi, заходять ся коло пiднесення народньоє освiти i добробуту, коло розвою нацiональноє культури. Польськi заходи против украєнства викликали iх на герць за народнє права; надєє на помiд австрийського уряду додавали охоти. Проекти заведення польськоє мови в народнєх школах викликають перший свiдомий виступ галицького духовенства в оборонє народньоє мови: митрополит Левицький пiд впливом канонiка Могильницького-найвизначнєйшого представника нового духовенства, удав ся до правительства з прошеннем, щоб у народнiх школах учено по украiнськи. Колиж шкiльна комiсiя ухвалила своу-так як вище було сказано, що для украєнськоє науки громади можуть закладати осiбнi своє школи,-митрополит вислав протест проiив такого трактовання украєнськоє мови, а Могильницький виготовив записку в оборонє єє вартности i рiвноправности. Потiм розширив сю свою оборону в осiбнiм трактатє: "Вьдомьсть о рускомь язьiкеь" (в Галичинi мiсцеву украєнську мову все називано руською, по старiй традицiє); се був перший учений трактат в оборонє украєнськоє мози. Заразом заходив ся коло просвiтноє роботи. Органiзував перше просвiтну товариство в Перемишлє-але воно заглохло, стрiнувши всякi перешкоди з боку польського духовенства i сполячених унiатських монахiв-Василiян. Краще пiшли його заходи коло закладання народнiх украєнських шкiл замiсть ополячених урядових; за короткий час вiдкрито велике число шкiл парафiяльних i т. зв тривiяльних (вищого типу); для приготовлення учителiв органiзовано учительську семiнарiю в Перемишлє; стали складати украєнськi учебнi книжки для сих шкiл-а з тим стали виникати питання про вiдносини народньоє мови до книжньоє-чи тримати ся староє книжньоє мови, чи зближати ся до живоє народньоє: про се потiм, в 1830 роках виходить завзята полемiка мiж оборонцями мови народньоє i мови книжноє, або властиво кiлькох книжних мов - староє украєнськоє, церковнославянськоє i росийськоє (великоруськоє): суперечка ся мала велике значiнну в дальшiм тутешнєгл розвою нацiональноє свiдомости. Отак пiдiймало ся поволє нове житу на витолоченiм i забитiм украєнськiм перелозi в захiднiй Украєнi. Скромнi i непоказнi були першi прояви його-але в тих частях Украєни, що вiд Польщi перейшли до Росiє, навiть i такими не можна було похвалити ся: тут нiчим не полекшало вiд того що нарештi "Польща впала". Як я вже сказав, панованну польського панства над украєнським народом стало ще сильнiйше, ще безогляднєйше, i з боку правительства не було навiть таких проб полекшити становище селянства, якi показувало правительство австрийське. Польська освiта i культура панували далi скрiзь в вищих верствах-все се було польське, а з другого боку новi школи, якi заводила росийська вдасть, новi уряди, церква i духовенство пiд росийським володiннум ширили росийство: росийську мову заведено в духовних школах i навiть у церквi молитви велено було вимовляти на росийський спосiб. Таким чином украєнське житу, що досє гнєтила польщина, тепер спинило ся мiж двома огнями-польським i росийським, i росийськими руками винищувано украєнство навiть там, куди нiколи досє не сягали руки польськi. Тому украєнство тут никло i гинуло далi, i першi прояви його в Росiє зявили ся не тут, а в Украєнє заднiпрянськiй-в старiй Гетьманщинi й Слобiдщинє, на розвалинах козацькоє автономiє. 118. Початки вiдродження в схiднєй Украєнє. Хоч украєнське панство знаходило рiжнi добрi сторони в нових крiпацьких та чиновницьких порядках, заведених правительством, i з усеє сили вислужувало ся перед новими властями, проте серед вищих верств украєнського громадянства-серед потомкiв козацькоє старшини й духовенства, невважаючи на все єх вольне i невольне зросийщенну, не вигасала любов до украєнського житя, мови, iсторiє-певний украєнський патрiотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежнiсть украєнську, автономiю Гетьманщини, нарiкали на вiдiбранну старих прав i порядкiв. Звичайно се невдоволенну таєли, вважаючи безнадєйним всякий протест i боротьбу. Тiльки деякi смiливiйшi вертали ся до давнiх плянiв шукати помочи за границею для привернення давнєх прав Украєни. Недавно з секретних паперiв пруського державного архиву стало вiдомо, що в 1791 р., коли мiж Росiую i Прусiую попсували ся вiдносини, до тодiшнього пруського мiнiстра Герцберга приєздив Украєнець Капнист, з значного украєнського ролу, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповiв йому, що прислали його земляки, бо вже прийшли до останнього вiдчаю вiд "тиранiє росийського правительства i князя Потьомкiна". Вiйсько козацьке, казав, дуже розжалене тим, що йому вiдiбрано старi права i вiльности та поверстано в регулярнi полки: воно страшенно хоче вернути собi старi порядки й вiльности. З поручення землякiв Капнист питау мiнiстра, чи можуть вони сподєвати ся на помiч Прусiє, коли повстануть против Росiє. Але мiнєстр дав на се ухильчиву вiдповiдь, не сподєваючи ся, щоб у Прусiє справдє дiйшло до вiйни з Росiую. Тому Капнист поєхав назад, а на далi, казав, як би пруське превительство хотєло, то може завести зносини з Украєною через його брата, що тодi подорожував по Европi. На хвилю старi порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицє Катерини (1796) настав царем єє син Павло, то вiн богато з реформ своує матери змiнив i повертав старi порядки, бо не похваляв полiтику правительства Катерини. Мiж иньшим i на Украєнi повернуто де що з того устрою, який був до скасовання гетьманства: вернено генеральний суд i иньше, заведене при Розумовськiм. Толкували, що до сього призвiв Олександр Безбородько, мiнєстр i довiрений чоловiк царя Павла, украєнський патрiот -бувший полковник києвський за старого украєнського правлiння. Може як би сей напрям росийськоi полiтики потрiвав довше, се вiдновленну старого гетьманського устрою пiшло б iще далi; але 1801 року царя Павла вбито, i його наступник Олександр 1, постановши правити згiдно з правилами своує бабки царицє Катерини, став привертати i тi росийськи порядки, що завела вона на Украєнє в 1780-их роках. Потiм були надєє на вiдновленну козаччини i навiть гетьманства в 1812 i потiм в 1831 р., коли росийськеправительство в помiч своуму вiйську збирало добровольнi козацькi полки на Украєнє i для заохоти людей мiсцеве начальство подавало надєє на рiжнi полекшi. На тодєшнього генерал-губернатора Репнєна говорили навiть, що збирауть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скiнчили ся отсє поголоски i надєє дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козакiв добровольцєв на Кавказ i там оселило. Всi сє жалє й надiє, хоч не були нє особливо глубокi, нє особливо серiознi, все таки пiдтримували в вищих, освiчених верствах свiдомiсть своує окремiшности вiд громадянства великоруського, звязки з iсторичною минувшиною Украєни i сучасним народнєм житем. Зросийщенi службисти, що кров свою проливали за росийське отечество i з усєх сил, не за страх, а за совiсть будували новi росийськi порядки на Украєнi, ширили росийську мову i культуру, самi виступали як росийськi письменники i в своєм обиходє перейшли вповнє на мову росийську- вони заразом з побожною любовю збирали память про украєнську старовину, записували украєнськi вiршi та пiснє, слова i прислiвя, а в своєх записках та листах, не призначених для публiки виславляли колишню украєнську свободу, хвалили давнiх борцєв за украєнськi вiльности. ) 1 на грунтi сього роздвоуння нацiональноє душi украєнськоє iнтелiгенцiє згодом починають виростати серiознєйшi прояви нацiонального почутя-головно на пунктi привязання до украєнського слова- устного i письменного, як найбiльш живоє й яскравоє прикмети своународнього украєнського житя. Уживанну народньоє мови в письменствi схiдньоє Украєни не переривало ся до решти нiколи, хоч єє й виключено з друкованих книжок i з школи. Навпаки, пiсля того як цензурнi заборони вбили украєнську книжну мову-мiшану украєнськословянську, чисто народня украєнська мова здобула навiть сильнєйшу позицiю, як одинока мiсцева мова: хто хотiв надати украєнську закраску 379. Олександр Безбородько. i всi, що цiнили украєнськi прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до лiтературних оброблень народньоє мови i високо єх цєнили, дарма що справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. З другого боку сє лiтературнi оброблення народньоє мови навчали бiльшоє уважливости до живоє мови, а живе украєнське слово-мова, пiсня, перекази про минуле, захованi в устах простого народу, навертали до нього панськi верстви, вiдiрванi iсторiую останього столєтя, посваренi з народом своую панською полiтикою i винародовленi, як здавало ся, до решти. I так на сiм новiм народництвi украєнськоє iнтелiгенцiє виростало нове украєнське вiдродженну. Перелицьована "Енеєда" Котляревського, без волi автора видрукована 1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо пiдняла в очах украєнського громадянства народне украєнське слово, а заразом своєми образами минулоє козацькоє слави i сучасного гiркого селянського житя вiдкрила широку дорогу отсьому заiнтересованню народнiм житем серед украєнського громадянства. Сама по собi важна була поява книжки писаноє народньою мовою i друкованоє, то значить можливоє до широкого росповсюднення серед тодiшньоє украєнськоє iнтелiгенцiє. З старих листувань знаумо, як страшенно тяжко було розшукувати старi украєнськi писання, навiть найбiльш голоснi i славнi (напр. києвськi академiчнi iнтермедiє), i часто найбiльш iнтереснi твори старого украєнського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зiставали iя в однiм двох рукописях без усякого поширення (напр. Прецєкава iсторична повiсть Величка вiдома в однiй авторськiй рукописи i в однiй копiє) Три видання Енеєди, що вийшли на протягу одного десятилєтя i були розхопленi земляками, зробили сю книжку епохою не тiльки в iсторiє украєнського письменсгва, але i в розвою украєнскоЄ свiдомости. Але крiм самоє формальноє сторони - лiтературного друкованого твору, писаного народньою мовою i то незвичайно легкою, свобiдною i заразом культурною, що непереможно вабила читача, - книжка мiстила в собi дiйсно дорогоцєнний змiст. З-поза жартовливоє форми талановитоє пародiє, що описувала пригоди запорозьких гольтєпак, висували ся иньшi образи i спомини; саме тодє нашi Запорозцє блукали свiтами, не знаходячи собi пристановища- i гiркi гадки мусєли наводити спомини, що викликало се байдуже нєбито оповiданну про троянських бурлак! З поза веселих i грубоватих часом жартiв i глузувань вставили образи "вiчноє памяти Гетьманщини". Встававало народне житу, змальоване з великою любовю i знаннум, будило любов i спочуте до нього. Не диво, що пiзнiйшi письменники украєнського вiдродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором Енеєди i назвали його батьком новоє украєнськоє лiтератури. Але "Енеєда" не зiстала ся самiтньою; за нею слiдом пiшли иньшi талановитi твори, пiдтримали й скрiпили першi вражiння, данi Енеєдою -про культурну вартiсть украєнськоє мови i украєнського народяього елементу. Те що в "Енеєдi" треба було вiдчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в иньших творах вповнє вiдкрито i без недоговорень. Таке значiнну мали пуси само.о Котляревського-особливо славна його "Наталка Полтавка, поезєє Гулака- Артемовськаго, повiсти Квiтки-твори другого, третього i четверiого десятилєтяХIХ вiку. Поруч них величезне значiнну мали першi збiрко украєнських пiсень, що почали виходити з другого десятилєтя (Цертелева, Максимовича, Срезнувского). Сi збiрки виданi та й ще декотрi невиданi, що ширили ся в рукописях, вiдкрили вперше незвичайне богацтво украєнськоє народньоє пiснє й тим незвичайно пiдняли значiнну украєнського слова, бо саме в тiм часє освiченi люде почали звершати увагу на народню творчiсть i високо єє цєнити. Появляють ся також важнi для украєнського усвiдомлення працi з украєнознавства, особливо з украєнськоє iсторєє. Безiменна, Исторiя Руссовь или Малой Россiи"-iсторiя Украєни, доведена до кiнця Гетьманщини, котроє автором довго вважала Георгiя Кониського (а тепер думають на Гр. Полiтику, або на нього i його сина), незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрiзь фантастична-в оповiданнях про подiє XVII вiку i ранйших), поширила ся незвичайно нiж украєнською iнтелiгенцiую, особливо в другiм i третiм десятилiтю XIX вiку, завдяки свому горячому патрiотичному почутю, котрим була перейнята, i робила сильний настрiй. Надруковано єє булЬ аж пiзнєйше, при кiнцє 1840-рр., але вона поширювала ся в копiях i мала великий вплив на розвiй украєнського письменства, запрудивши його на довго своєм фантастичними, але з великим патрiтичним запалом продуманими постатями i подiями. Слєдом за нею зявила ся солiдна, хоч i суха iсторiя козацькоє Украєни Бантиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала три видання-також факт характеристичний для тодєшнєх iнтересiв украєнськоє iнтепiгенцiє. Починають ся i тут першi вiщуни спорiв про украєнський народнiй елемент, народню мову, поезiю-вiдгомони нових iдей про значiнну народности взагалi i впливiв словянського вiдродження, що переносячи ся на украєнський грунт, давали нове толкованну, нову цєну i вартiсть стихiйним i мала усвiдомленим потягам до свого рiдного, своународнього. 119. Iдеє народности. Початки свiдомiйоiого демократизму. В XVIII в почало в захiднiй Европi наростати так зване романтичне народництво: на мiсце того або переробляти в письменствi старi теми грецькi та римськi або потрапляти пiд єх взiрцє, письменники звертають ся до переказiв свiйських, мiсцевих, з особливою увагою починають збирати народньоє перекази i придивляти ся до народньоє творчости. Перед тим єє легковажили, як рiч грубу, необроблену, а тепер починають високо цєнити єє своурiдню красу. Сей напрям, особливо з Англiє та Нiмеччини поширив ся мiж захiднiми Словянами, викликав i там зацiкавленну до народньоЄ творчости, до народнього, мужицького слова. Потiм таке зацiкавленну, разом з впливами тих перших словянських збiрок i студий, починау поширювати ся i в Росiє, серед громадянства великоросийського i зросийщеного украєнського. Для Украєнцiв росийських i так само галицьких сей поворот мав величезне значiнну. Досi вони дивили ся на свою народнiсть як на темну масу, позбавлену всяких засобiв культурних, засудженух на те, щоб користувати ся духовими засобами своєх культурнєйших сусiдiв. Тому не бачили перед своєм народом нiякоє будучности, дивили ся на украєнську мову, побут i звичає як на пережитки старини, може й цiкавi й милi для землякiв, але кiнець кiнцем таки засудженi на загибiль. Автор першоє украєнськоє граматики в Росiє Павловський, пишучи в перших роках ХIХ в., називав украєнську мову "не живьiмь ни мертвьiмг" вона не вимерла до решти. Тепер погляди на народне слово i творчiсть змiняють ся. Виявляуть ся в украєнськiм народi, в його народнiй словесности безцiнний скарб, що зрiвноважуу недостачi книжного письменства i свiдчить про велике духове богацтво i житуву силу народу. "Знауте, пише оден з перших збирачiв, Цертелув в своєй статє-.що я сю народню поезiю ставлю вище нєж бiльшу частину наших (росийських) романiв, баляд, навiть-богатьох наших романтичних поем". Завдяки оригiнальним своєм прикметам, красє i богацтву свому украєнський побут, перекази, iсторiя починають звертати увагу чужинцiв: Великоросiв, Полякiв й инших, i се пiдiймау в очах самих Украєнцiв вартiсть свого народ Домок Котляревського в Полтавi, з рисунка Шевченка. В нових напрямах романтичного народництва єх власне малосвiдоме привязанну до своує минувшоети i сучасного народнього побуту знаходить нове обясненну i оправданну i заохоту до дальшого заiнтересовання своєм народом i своую минувшиною. Теорiє народницькi i приклади нацiонального розбудження, що пiд впливами єх починало ся тодє у иньших словянських народiв, вказували дороги i напрями, котрих належало тримати ся Украєнцям. Проби лiтературного оброблення украєнських тем украєнською мовою здобували нове значiнну i вагу, як дорога до вiдродження украєнського житя. Разом з тим, як я вже зазначив, мусєли рiшучо змiнити ся вiдносини до народнєхмас, його потреб i iнтересiв. Попердну столєту зазначило ся тим, що свiжо народжене украєнське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоєти собi панський вигляд, щоб як найсильнiйше зазначити свою окремiшнiсть вiд народу, з якого воно вийшло. Економiчна боротьба викопала глубоку прiрву мiж народом i сим панством, що захоплювало землi й крiпостило селянство, а вiдокремленну культурне докiнчувало єх глубоке вiдчуженну i ворожнечу. Украєнський нарiд роздiлив ся на темну народню масу, закрiпощену, позбавлену всякоє можности розвою i поступу, i панство, яке хоч називало себе Украєнцями ("Малороссiанами"), але було зовсiм вiдiрване вiд украєнського народнього грунту i в своєм повнiм вiдчуженню вiд народу не бачило иньшоє дороги, як приставати все тєснєйше до культурного i нацiонального житя великоросийського. Але тепер заiнтересованну украєнським словом i украєнською народньою поезiую навчило iнтелiгенцiю иньшими очима дивити ся на украєнський нарiд. 382. Iван Котляревський-портрет 1818 р. Отсє сiрi простi селяне, мужики-крiпаки, на яких украєнське панство дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою, -володєли, як виявило ся, дорогоцєнним скарбом поезiє, були творцями утворiв, яким знавцi давали мiсце поруч найкращих взiрцiв увропейськоє поетичноє творчости. В устах селян зацєлєла память про украєнську минувшину, про козачу славу, затрачена панством, i сама ся мова, котра тепер, в свiтлє нових поглядiв на житу народне ставала дорогоцiнним скарбом, вищим вiд золота i. камiня дорогого-нею володiло тiльки селянство. В очах нового поколiння освiченних Украiнцєв украєнська сєрома ставала правдивим носителем краси i правди житя, i до неє належало всiми способами зближити ся, щоб зачерпнути вiд неє сеє краси i правди в народнiй словесности i народнєм житю знайти правдивий змiстi для творчости лiтературноє. А зближаючи ся до народу, освiченi Украєнцi набирали ся не тiльки памяток народньоє творчости, але приходили до розумiння i народього житя, селянськоє душi. болєв i потреб мужицьких. Котляревський в "Наталцi Полтавцi", Квiтка в своєх повiстях, i деякi меньше замiтнi письменники в своєх творах ставлять собi за завданну вiдкрити благородний змiст селянськоє душi, показати, як в тяжких обставинах селянського житя, пiд сєромяжною покривкою живуть високi, чистi людськi змагання, котрi рiднять украєнського мужика з його найосвiченєйшим сучасником. Украєнська лiтература стау демократичною: уднау iнтереси вищих освiчених верств з iнтересами мужицькими, бере в оборону людськi права селянина-крiпака, а згодом починау приходити до розумiння його економiчних i соцiальних потреб, та тих суспiльних i полiтичних дорiг, котрi могли б привести до поправлення суспiльного становища закрiпощених, темних i обрабованих народнєх украєнських мас. I се питанну про пiднесенну украєнських народнiх мас до людського житя стау центральним i головним питаннум з становища украєнського вiдродження, тому що вишi верстви зiйшли з нацiонального украєнського ?рунту i вся надiя украєнського 383. Гр. Квiтка. житя спочивала на селянствi, на надiях його визволення i духового розвою. 120. Украєнськi гуртки росийськоє Украєни i Кирило-Мефодiєвське братство. Заiитересованну украєнською мовою i народнiм побутом, народную словеснiстю i переказами минулого, симпатiє до украєнського народу i його етнографiчних прикмет зуднують згодом людей в першi украєнськi гуртки з лiтературними i народолюбними iнтересами. Найбiльш замiтний гурток, перша така громада украєнська, що вже щось значила в лiтературi й житi украєнськiм, на Украєнi росийськiй виробила ся в Харковi, що в десятих-тридцятих роках став ся найбiльшим духовим огнищем Украєни: коштом мiсцевого дворянства, потомкiв слобiдськоє старшини, засновано тут унiверситет, далє жiночий iнститут, органiзував ся театр, розвивауть ся досить жвава як на тi часи лiтературна дiяльнiсть, виходять журнали i збiрники лiтературнi. Шо правда, i сi школи харкiвськi, i се письменство-все отеу культурне житу було великоруське, а украєнська течiя проявляла себе в нєй досить скромненько-украєнськими поезiями або статейками в тих великоруських журналах, або украєнськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на кiлька рокiв. Але появляли ся рiчи талановитi й поважнi; займали ся украєнською лiтературою люде визначнi, поважанi, i займали ся серiозно, з свiдомiстю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять дiло важне. Професор харкiвського унiверситету Петро Гулак-Артемовський пише гарнi поезiє, перекладау i переробляу з чужих лiтератур рiжнi рiчи на украєнське. Григирий Квiтка, потомок мiсцевого старшинського роду, чоловiк дуже поважаний в харкiвськiм громадянствi, складау театральнi пуси i першi повiсти з народнього житя, малюючи в них високi прикмети душi украєнського селянства, прославлений потiм язикознавець Срезнувский випускау збiрки украєнських iсторичних пiсень-рiд поетичноє украєнськоє iсторiє, що робив свого часу сильне вражiнну на суспiльство. Згодом виступау на лєтературнiм полi як поет i етнограф професор Амвросiй Метлинський i молодий вихованець харкiвського унiверситету, славний потiм iсторик Микола Костомарiв, також Слобожанин (з старого Острогожського полку). В руках харкiвського кружка украєнське письменство набрало характера поважного народнього дєла. Члени його стояли пiд впливами романтичного народництва i словянського вiдродження. В украєнськiм письменствi вони бачили нового члена словянськоЄ сiмi, богато надiленого природою, котрому бракуу тiльки прихильних обставин, щоб проявити себе як слiд. Замiтнi гуртки украєнськi були також по столицях, в Москвi i в Петербурзi-там пробував з кiнцем 1830 х рокiв талановитий поет Гребiнка i молодий Шевченко, що з кiнця 1830-х рокiв починау звертати увагу на себе своєми поезiями. Поява його першого "Кобзаря" 1840 р. i зараз потiм "Гайдамакiв" була многоважною подєую украєнського житя. Справедливо завважив визначний великоруський критик, що украєнське письменство, мавши в своєх рядах Шевченка, вже не потрiбувало нiякоє рекомендацiє, нiяких доказiв свого права на iстнуванну. Се було велике щасту для молодоє украєнськоє лiтератури, що в єй так скоро-яких небудь сорок лiт по появi єє першоє ластiвки, "Енеєди" Котляревського, проявив ся такий генiальний поет як Шевченко. З його появою можна було сказати, що украєнське вiдродженну з лєтературного боку забезпечене. Але Шевченко вiдограв також велику ролiо i вiдейнiм розвою украєнського громадянства. З сього боку величезне значiнну в iсторiє украєнського житя здобула громада києвська, як коло новозаснованого києвського унiверситету зiбрали ся такi визначнi сили як Максимович, Костомарiв, Кулєш-тодє ще молодий етнограф, повний юнацького завзятя, i богато рiжноє талановитоє молодєжи, а до них прилучив ся в 1845 р. i Шевченко, перейшовши до Києва на посаду при києвськiм унєверситетi: Зiйшли ся найбiльшi люде тодiшньоє Украєни - найвизначнєйшi талантом i високими мислями про вiдродженну свого народу. Шевченко, Костомарiв, Кулєш i декотрi з молодших єх знайомих близько сприятелювали ся i часто сходячи ся роздумували над минувшиною Украєни, над крiвавою наукою, яку дали єй єє колишнi повстання народнi, над гiрким становищем свого поневоленого народу i способами його визволення. Костомарiв працював тодє над iсторiую козаччини й дєлив ся з товаришами своєми гадками про минувшину. Шевченко уже в своєх молодечих вiршах перший з украєнських поетiв звернув ся до козацькоє та гайдамацькоє минувшини, шануючи в нєй боротьбу за волю й право народне, згiдно з тими переказами, якi чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення києв- 384. Шевченко в молодостi, портрет його власноє роботи (1843). ськоє археографiчноє комiсiє вiн єздив по Украєнє, зарисовуючи старi памятки украєнськi, й вони з новою силою будили в його душi память украєнського минулого. З-поза блеску гетьманських клейнодiв, з-поза вiйн i свар вставав перед ним дєйсний герой украєнськоє iсторiє: сiрий нарiд, що повставав на те, аби зробити своую ту землю, на котрiй працював, i бути господарем своує працi i свого житя. З небувалою нє перед тим нє потiм силою Шевченко в своєх поезiях виступив против неправди i неволє, яка запанувала на Украєнє, i лукавим нащадкам пригадував забуту правду украєнськоє iсторiє. З другого боку товариство цiкавило ся незвичайно сучасними поступовими течiями-захiднiми, бо в Росiє тодє завмерло все, i словянським вiдродженнум, що з вiковiчного сну пiдiймало оден за другим сє забутi, навiки похованi словянськi народи. Пiдiймали свою культуру Поляки i Чехи, будили ся Хорвати, Серби, Болгари, Словаки, Словинцi- I о диво, трупи встали, i очi роскрили. В 1820-х роках пiд час тодiшнього поступового росийського руху, що привiв до повстання 1826 р. (т. зв. "декабристiв") на Украiнє iстнувало потайне товариство "Соединенньiхтi Славянь", що ставило собi за завданну привести до того, аби народи словянськi звязали ся в вiльну спiлку (федерацiю); усть звiстки, що було тодє також осiбне "Малороссiйское общество", i воно ставило собi за завданну добивати ся полiтичноє самостiйности для Украєни. Вiдомости про тодiшнi товариства i єх завдання доходили до Шевченка i його приятелiв, i вони на взiрець єх задумали заснувати потайне товариство, назвавши його брацтвом св. Кирила i Мефодiя апостолiв словянських; виробили для нього уставу i правила. Завданнум сього браитва ставили поширюванну гадки про потребу загальноє свободи i рiвности. Вважали своєм обовязком доходити, щоб у Росiє i по всiх словянських сторонах не було рабства, анi нiякоє неволє чи пониження низших верств, щоб були всє рiвнi, не було нiяких станiв (сословiй). з бiльшими i меньшими правами; щоб була свобода мисли, совiсти i слова, щоб не приневолювано до нiякоє вiри, i освiту поширено у всєм народi; правлiннумало бути народне, з виборним головою; кождий словянський народ мав творити осiбну республiку, а спiльними справами мав завiдувати спiльний словянський собор, куди мали вислати всє словянськi народи своєх депутатiв. З сих плянiв нєчого не вишло, бо й брацтво Кирило-Мефодiiвське не довго проiстнувгло; рiжнi напрями i рiжницє, якi були в поглядах самих його членiв, не встигли вияснити ся i вирiшити ся-не тiльки що перейти в дiло. Але провiднi гадки його зiставили глубокий слiд в дiяльности братчикiв, особливо Шевченка, в його тодiшнiй i пiзнiйшiй творчости, i стали основою пiзнiйшого украєнського руху. Братчики гiрко заплатили за своє смiливi гадки; 1847 р. по доносу одного студенга, що пiдслухував розмови братчикiв, єх арештовано, взято пiд суд i покарано рiжними тяжкими карами, розiслано на заслання i заборонено писати. Тiльки з кiнцем 1850-х рокiв могли вони вернути ся з своєх заслань та взяти ся до лiтературноє роботи для поширення своєх гадок. Але-не всє вернули ся i даремно шукали б ми в єх писаннях з сих часiв того смiливого лету гадки, який виявив ся в єх молодечих мрiях кириломефодiєвських часiв. Пройшло кiлька десятилiть, поки вiдродили ся деякi гадки кирило-мефодiєвських братчикiв, i то не так на росийськiм як на галицькiм уже грунтi. 121. Галицьке вiдродженну i 1848 рiк. В Галиччинi перший гурток, який досить свiдомо ставав на грунт нацiональний, вiдомий нам в Перемишлi, в духовних кругах його, при кiнцi другого десятилєтя XIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народньоє освiти; з кругiв тутешнього духовенства вийшла перша звiсна записка в оборонi рiвноправности i культурноє вартости украєнськоє мови, з нагоди питання про научанну в школах украєнською мовою; звiдси йшли звiснi нам заходи коло украєнського шкiльництва. Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значiнну народньоє украєнськоє стихiє й стояв на роздорожу мiж нею i книжною словяно- росийською мовою, i в 1820-х роках се питанну ще не ставило ся гостро; автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньоє мови, але вважають потрiбним "очищати" єi вiд простонародньоi грубости й наближати до староє книжноє й церковноє мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже два рiжнi напрями: против оборонцiв книжноє традицiє виступають прихильники живоє народньоє мови, горячо обороняючи єє чистоти вiд книжного калiчення i добиваючи лiтературного єє уживання i граматичного оброблення. Тут були впливи i словянського вiдродження, i ще бiльше- лiтературних проб на чистiй народнiй мовi схiдньоє Украєни, якими не могла похвалити ся досi Галичина, тому що тут книжна украєнська традицiя не була задавлена i гальмувала лiтературне уживанну народньоє мови. Против автора першоє друкованоє угорськоє-украєнськоє граматики Мих. Лучкая, що хилив ся до книжноє, церковноє мови, i автора першоє друкованоє галицькоє граматики Иосифа Левицького, що хотiв держати ся не тiльки староє украєнськоє книжноє мови, але й зближати ся також до книжноє великоруськоє, виступив досить рiшучо Иосиф Лозинський, боронячи чистоє народньоє мови. А ше бiльш рiшучо стау на украєнський народнiй грунт кружок молодих богословiв, що зiбрав ся в львiвськiй семiнарiє в 1830 роках. Ся украєнська молодiж стояла вже пiд впливами вiдроженого украєнського письменства Росiє 1820-1830 рокiв, i пiд впливами сучасного словянського вiдродження та сучасноє польськоє революцiйноє агiтацiє розвинула ся в напрямi бiльш поступовим i народолюбнiм, в дусє романтичного народництва росийськоє Украєни. Вона також цiкавить ся iсторiую й етнографiую свого народа, збирау пiснi й перекази i пробуу своє сили в лєтературнєй роботi, зближаючи ся до взiрцєв украєнських- вiдчуваючи в повнiй силi однiсть украєнського народу по оба боки росийськоавстринського кордону. Симпатичний поет Маркiян Шашкевич являуть ся першим народнiм поетом Галичини i пiзнiйший украєнський, пародовецький рух Галичини признав його своєм первоначальником i патроном. Якову Головецькому судило ся стати першим патентованим ученим-професором украєнськоє мови на новозасновачiй катедрi львiвського унiверситету. Третiй член сеє "руськоє трiйцє" Iван Вагилевич займався iсторiую, етнографiую, словеснiстю-всєм по троху. Та дiяльнiсть сього кружка не йшла гладко. За останнє десятилiтя вiдносини офiцiальних кругiв до украєнського питання встигли змiнити ся рiшучо. Австрийськi власти, маючи досить клопоту з тодєшнiми польськими революцiйними течiями не хотiли мати нових клопотiв ще й з украєнським рухом. В духовних унiатських кругах, котрим передано цензуру украєнських книг, також панував напрям реакцiйчий, узко-церковний, неприязний i пiдозрiливий народнiм елементам в лєтературi Книжки навiть самого цензурного змiсту: релiгiйнє, похвальнi оди на честь австрийського дому-забороняли ся тому тiльки, що мова єх була не досить словя-нська, або що замiсть словянського письма 3^6. Пантелеймон Кулєш. вони були написанi гражданкою. Заходи "руськоє трiйцє" були прийнятi тут пiдозрiливе i ворожо. Перший альманах "Зоря", зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збiрник, ще обережнєйше, з народнiх пiсень i переказiв та власних поезiй i наукових статей пiд назвою "Русалка Днiстрова" i надрукували його в Пештє, в Угорщинє, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала єє всю i тiльки в 1848 р. удало ся єє видобути з арешту. На самих авторiв впали рiжнi неприумности. Хоровитий Шашкевич не витримав єх i вмер в недостатках, як священик на убогiй парафiє; Вагилевич пiшов шукати хлiба у польських панiв. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до решти украєнський рух. Та налетiв бурхливий 1848 рiк i зараз перемiнив усю обстанову. Европейська революцiя сильним вiдгомоном вiдбила ся по австрийських краях, викликавши бiльше або меньше значнi рухи; в Галичинi Поляки начали ладити повстанну для визволення Польщi. Австрийське правительство тодє знову пригадало собi галицьких Украєнцєв i заходило ся коло них, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такi справи як роздiленну Галичини (недорiчно звязанеє з украєнських i польських земель) на- частину украєнську i польську; заведенну в украєнськiй Галичинi украєнськоє мови по школах вищих i низщих; визволенну украєнського селянства з власти польських панiв-все те про що думало в 1770-80 х роках правительство Марiє Тереси i Иосифа II, а потiм так мiцно забуло, пiдпавши пiд впливи польськоє шляхти i власних своєх гасителiв- реакцiонерiв. Галицькi Украєнцi пiдняли голови i собi заворушили ся. Пляни польських революцiонерiв про вiдбудованну Польщi були Тм не з лад, i тiльки не велика частина украєнськоє iнтелiгенцiє пiшла разом з Поляками. Переважна ж бiльшiсть почала органiзувати ся в напрямi окремiшнiм i Полякам ворожiм, користаючи з прихильности i помочи австрийськоє адмiнiстрацiє- славного галицького намiстника Стадiона, про котрого Поляки потiм говорили, що то вiн видумав галицьких Русинєв-Украiнцєв, а перед тим мовляв не було єх. Засновано полiтичне товариство "Головна Рада", свого рода украєнське нацiональне правительство, що мало вияснити i представити центральному правительству полiтичнi й нацiональнi потреби Украєнцєв, а як орган його стала виходити газета "Зоря Галицька". Против польських революцiйних ватаг органiзовано украєнську гвардiю, украєнськi батальони стрiльцєв. В осени 1848 р. скликано "Собор руських учених"-всєх прихильникiв культурного i нацiонального розвитку галицькоє Украєни, щоб вияснити культурнi i нацiональнi потреби та виробити програму дальшоє дєяльности для розвою украєнського народу. Сей "собор" став рiшучо на нацiональнiм украєнськiм грунтi, вiдрiжняючи украєнську народнiсть з одного боку вiд польськоє, з другого-вiд великоруськоє, з котрою мiшали єє рiжнi прихильники книжноє "словяно-росийськоє мови", не вмiючи вiдрiжнити єє вiд народньоє украєнськоє. "Собор" уважав конче потрiбним, щоб була уставлена одна одностайна граматика i одностайна правопись для всього "руського народу в Австрiє й Росiє" ("руським" далє називали свiй украєнський нарiд i мову)-аби була вона згiдна з язиковими прикметами украєнськоє мови, а незалежна вiд граматики i правописи польськоє i росийськоє Домагав ся, щоб у всяких школах галицьких заведено украєнську мову, а для розвою письменства було засноване просвiтну товариство, на взiр чеськоє "Матицi". Пiдтримував домаганну, щоб украєнську частину Галичини вiддєлено вiд польськоє, i таке иньше. Се був дуже важний момент в галицькiм житю i не дурно Ант. Могильницький, найбiльша лiтературна сила сього часу накликав "собор" високолетними, хоч на теперiшню оцiнку досить нескладними вiршами. Правительство йшло на зустрiч украєнським бажанням. Воно обiцяло завести украєнську мову в усєх школах, в гiмназiях i унєверситетє, серiозно думало про подiл Галичини, i в 1850 р. дiйсно був виданий такий закон, тiльки не вiйшов у житу. За те велике значiнну мало i сильно вплинуло на настрiй украєнського громадянства проголошене в 1848 роцi скасованну панщини i визволенну селян з власти помiщикiв. 122. 1848 рiк на Буковинi й Угорськiй Украєнi i загальна реакцiя 1850- х рр. В иньших украєнських землях, якi були пiд Австрiую -на Буковинi i в Угорськiй Украєнє подiє 1848 р. вiдбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили мiсцеве житу. На Буковинє-найбiльш глухiй з австрийських провiнцiй, питання висуненi сими подєями, викликали першi познаки нацiональноє думки у тутешнiх Украєнцєв i першi прояви суперечности iнтересiв украєнськоє й румунськоє народности, котру правительство досi звичайно рахувало за одну мiсцеву пра- 387. Якiв Головацький (в старости, як перейшов до Росiє). вославну люднiсть. Румунськi депутати в парламентi стали добивати ся вiддiленна Буковини вiд Галичини i обеднання єє з румунськими краями Угорщини; буковинськi Украєнцi виступили против сього, стоячи за дальшу однiсть свою з Галичиною, натомiсть добивали ся роздiлу Буковини на нацiональнi територiє- украєнську i румунську, а Румуни сього не хотiли. Але загалом рух украєнський на Буковинi був дуже слабкий, мiж Украєнцями мало ще було свiдомих елементiв i селянський рух против Румунiв-дiдичiв, що виник тодi, мав зовсєм стихiйний, несвiдомий характер. Глубокi потрясення, якi заважили на всiм пiзнiйшiм житє єє, прийшло ся пережити в 1848 р. Украєнє Угорськiй. Велике повстанну пiдняте для визволення Угорщини вiд австрийського пановання було задавлене завдяки воуннiй помочи, присланiй Росiую австрийському цiсареви, i австрийське правительство, щоб ослабити Угрiв, готове було пiдтримати народности Угорщини, подавленi досi угорським панованнум- в тiм i угорських Украєнцєв. Серед них знайшов ся тодє чоловiк смiлий i вiдважний, який мiг би вiдкрити нову добу в житю угорськоє Украєни, як би зiстав ся на нацiональнiм грунтє. Був се Адольф Добрянський; пiд час угорського повстання вiн утiк з Угорщини й пробував у Галичинi i звiдти прийшов з росийською армiую, як цєсарський австрийський комiсар при росийськiй армiє. Пiд впливом його угорськi Украєнцє рiшили ся виступити з своєми нацiональними домаганнями, вислали депутацiю до цiсаря, просячи вiддiлити украєнськi землi в осiбнi стблицє i в них на всякi уряди призначати Украєнцєв, завести украєнську мову в урядованнi i в научаннi, заснувати в Ужгородi украєнську академiю i т. ин. Прошення сi були прийнятi дуже прихильно i цiсар обiцював єх скоре сповненну. Добрянського призначено намiсником (над-жупаном) чотирох стблиць, де найбiльше живуть Украєнцє, i вiн почав заводити "руське" дiловодство; на тiй же мовi мали вчити в ужгородськiй гiмназiє. Все се обiцювало дуже гарнi наслiдки - але все напсувало русофильство Добрянського; вiн був прихильником всеросийського удинства, i замiсть украєнськоє мови заводив росийську, ширив росийський вплив. Тому угорська аристократiя, здобувши собi назад вплив в державi, пiд вражiннями росийськоє окупацiє, що знищила єє пляни, першим дєлом звернула ся против Добрянського. Його скоро вiдсунено вiд усього, а все що пахло русофильством на Украєнє угорськiй,-взято пiд гострий i пiдо- 388. Антiн Могиль- ницький. зрiливий догляд. Тим часом пiд впливом Добрянського вся тутешня нтелєгенцiя пiшла сею русофильською стежкою i тепер пiд гострим угорським доглядом присєла й залишила майже всяку дiяльнiсть. На народнiй украєнський основi працювати не хотєла, на росийськiй-не смiла, i так по тiм бурхливiм руху 1849 р. наступау тут на довго-по нинЄшнєй день застiй i мертвота-гiршi, нєжденебудь на украєнськiй землє. Не така тiльки довга i затяжна, але теж сильна реакцiя по бадьорiм руху 1848 р. наступила i на Буковинє, а навiть! в Галичинi. Союз з правительством тутешнього украєнського громадянства мав своє дуже лихi сторони. Добрi замiри австрийських правителєв помогти розвоуви украєнського народу переважно не здiйсняли ся й тут. Задавивши революцiйний рух 1848 р., правительство взагалє поховало своє пляни реформ. Тим часом украєнське громадянство покладало всi надiє своє на реформи i дарунки правительства, i коли побачило, що воно бiльше Украєнцями не журить ся, стало безпомiчне i безрадне, не знаючи, що почати. З тоє причини, що рух украєнський опирав ся на порозумiннi i союзi з правительством, провiд у нєм взяли елементи консервативнi церковнi та урядовi. В Галичинi перед вела митрополича консисторiя, "святий Юр", як єє звали поiмени катедральноє церкви, де проживав митрополит i консиСторськi канонєки. Тодiшня iнтелЄ?енцiя украєнська в Галичинi складала ся майже з самих священикiв i вони, зовсiм зрозумiло, дивили ся на митрополита i -його консисторiю як на своєх натуральних провiдникiв. А сi провiдники дивили ся неприязно i пiдозрiливе на кожний прояв якогось живiйшого i поступовiйшого руху взагалє i народнього украєнського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжноє словяно- росийськоє мови, неприхильнi украєнському елументови в мовi i культурi, як простонародньому i "необразованому". Всякi смiливiйшi пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальноє реакцiє, а серед неє знов на гору вийшли польсько-шляхетськi елементи. Вони фактично захопили в своє руки адмiнiстрацiю галицьку, пiд началом тодiшнього намiсника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до украєнського елементу польськi верховоди подбали настроєти правительство як найбiльш пiдозрiливе i неприхильне, представляючи, що галицькi Украєнцє тягнуть до Росiє i до православiя. Так i в Галичинi жвавий рух 1848 р. на дєлє став не початком новоє епохи, а вступом до темноє реакцiйноє доби, i тiльки згодом украєнське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань i справ, що ставили ся в 1848 роцє й тодє були вже такi близькi до свого сповнення. 123. Новий рух на Украєнi росийськiй. Таким чином i в Росiє, по розгромi кирило-мефодiєвського брацтва, i в Австрiє по втихомиренню революцiє 1848 року кiнець сорокових i пятьдесятi роки стали часами глухоє реакцiє, де притихло i заникло i украєнське житу. В Росiє одначе ся реакцiя як наступила скорше, так i скiнчила ся скорше. По нещасливiй кримськiй вiйнє настали в Росiє новi часи, правительство само взяло ся реформувати старi, пережитi форми житя, що виявили свою нездатнiсть. На чергу стало визволенну селянства, визволенну суспiльности вiд пут старого режiму; суспiльнiсть заворушила ся, рвала ся до нового житя, i з нею стали оживати приспанi змагання украєнськi. Кирило-мефодiєвськi братчики, поверненi з заслання, збирали ся в Петербурзi i заходили ся прясти далє перервану основу украєнського вiдродження. Особливо живу видавничу i органiзацiйну дiяльнiсть виявив у тiм часi Кулєш, скорше повернений з заслання. Зачинау вiд видання етнографiчних матерiалiв, зiбраних ще перед засланнем, забирауть ся до видання старших украєнських письменникiв, вiдкривау нову зорю украєнського слова- молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матерiал для альманаха "Хата" (1860), нарештє з своєм швагром Бiлозерським респочинау видаванну украєнського мiсячника "Основа". Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861-2, в сумiш мовою украєнською i росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобуднавши iнтелєгентих Украєнцiв Росiє й визначивши провiдну поступову єм стежку. Смiливi полiтичнi гадки кирило-мефодiєвського брацтва, правда, вже не залунали в новiм органi. Тяжко сказати, чи прикрi досвiди i кари, якi впали на голову братчикiв, змiнили єх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрi в пiдцензурнiй часописи можна було б обговорювати хiба дуже загально i здалека, коли тим часом на черзi стояли справи такi близькi i для украєнства превеликi, як справа визволення селянства, упорядковання нового громадянського, господарського i культурного житя селян. Сим справам гурток "Основи", що почала виходити саме перед визволеннум селян, присвячував особливу увагу. Потiм за справою визволення виступило питанну народньоє освiти: заходили ся органiзувати недєльнi школи по мiстах, складати украєнськi книЖечки для шкiл i народньоє освiти та збирати грошi на єх видаванну. Разом з тим виникали суперечки про украєнську мову, придатнiсть єє для шкiльного i книжного уживання. Приходило ся боронити єє вiд наскокiв общеросiв чужих i своєх "тоже Малоросiв", якi силкували ся доводити, що Украєнцям не треба розвивати своує мови, бо можуть користувати ся "общерусскою", себто великоруською книжною мовою. А заразом мусєли вiдборонювати ся i вiд Полякiв, якi теж хотєли пiдтягнути Украєнцєв пiд свою стару iсторичну Польщу. Перед сими живими справами дня вiдiйшли на далекий плян старi мрiє прЬ обеднанну всєх Словян. Натомiсть справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизили з ним Украєнцєв, що давнiйше не раз стояли близше до великоруських консерваторiв-словянофiлiв, а з боку поступовцiв росийських стрiчали ся з неприязним i зневажливим трактованнум (так найбiльший представник тодiшнього великоросийського поступового громадянства Булєнский в 1840-х роках дуже неприязно поставив ся до творiв Шевченкових). Тепер поступовi Великоруси в цєлєм рядє .питань почули себе однодумними з Украєнцями i не раз виступали з обороною украєнських потреб. Так петербурський комiтет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннум, щоб в народнєх школах на Украєнi заведено науку на украєнськiй мовi, а мiж рекомендованими ним для народнього читання книжками було навiть бiльше украєнських, як великоруських. Росийськi письменники виявляли зацєкавленну украєнською лiтературою, i навiть до галицьких прихильникiв книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живоє народньоє украєнськоє. Сей живий i користний укрєанський рух одначе скоро стрiв ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме Украєнцє обгризали ся в тiм часє з Поляками-помiщиками, якi дуже ворожо виступали против народолюбних украєнських заходiв i против своєх людей, що переходили на украєнський грунт (гурток Антоновича й ин.), проте правительство повiрило безглуздим наклепам, нєби то Украєнцє накладають з Поляками. А тодє саме (1863 р.) пiдняло ся польське повстанну. Пiшла вiд начальства всяка бiда на украєнське слово i на всякi украєнськi заходи. "Основа" сама спинила ся з кiнцем 1862 р., иньшi видання забороняли ся. Почали забороняти також украєнськi книжки для шкоди i народу, украєнських дєячiв арештовували, висилали. Нарештi вийшло роспорядженну мiнiстра внутрiшнiх справ (Валуува) проти украєнських книжок взагалi. Вiн посилав ся на те, що "большинство Малороссiян-ь весьма основательно доказьiваюгь, что никакого особеннаго малороссiйськаго язика не бьiло, н^т-ь й бьiть не можетть", а викликають украєнський рух на свою користь Поляки; отже наказав цензурi на будуче пропускати тiльки белетристику, а книг наукових i для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодєшнєй мiнiстр освiти (?оловин-ь) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в єх змiст, за саму тiльки мову, котрою вони писанi. Заборона таки зiстала ся, а до неє прилучив ся i синод, заборонивши св. письмо на украєнськiй мовi, а цензори, потрапляючи пiд мисль начальства, перестали перепускати i белетристику. Жвавий украєнський рух тим способом раптом припинено i придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслiдок, що вiн з Росiє перекидауть ся до Галичини; перший отеу раз за стiльки вiкiв гiочинаеть ся поворотний культурний рух зi схiдньоє Украєни на захiд, в Галичину, тим часом як перед тим, пiд натиском польського пановання живiйшi елементи з захiдньоє Украєни вiдпливали на схiд. Тепер украєнському рухови на сходє стало тяжче нєж в Галичинi пiд австрийським панованнем, i починаеть ся рух на захiд. 124. Народовство i москвофiльство в Галичинi. В Галичинє серед украєнського чи "руського", як тут казали, громадянства по десятилiтнiм застою новий рух починаеть ся з 1859 р. Проект галицького намiстника Голуховского, щоб в галицькiй письменности завести латинськi букви, був останнею краплею, що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинiв. Поляки в тiм часє захопили вже в своє руки галицьке правлєнну, ставши мiж Галичиною i центральним правительством, i тепер сей проект заведення латинського "абецадла" вiдкривав перед галицькими Украєнцями в будучности повне ополяченну всього галицького житя. З великою однодушнiстю виступили вони против сього проукта i встигли його задавити своєм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питанну, як бороти ся против сеє страшноє польськоє хвилє, що грозила потопити галицьку Украєну. Консервативнi елементи галицького громадянства, священики i урядники, чули свою безсильнiсть, щоб розбудити народне жите. Досє вони всє надєє покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно вiддало Галичину в жертву Полякам i нiчого не хоче робити для Украєнцiв против волi Полякiв, надiє сих консервативних елементiв звертають ся на Росiю. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою росийськiй книжнiй мовi XVIII в., i памятю про заступство Росiє за православних у Польщi. За сим пiшли зносини з деякими росийськими словянофiлами (особливо з Погодiним), що з свого боку пiдтримували такий русофiльський напрям в Галичинi. Велике вражiнну також зробила росийська помiч Австрiє в 1848 роцi, коли Росiя своєм вiйськом помагала задавити угорське повстанну; вона зiстала ся в памяти Галичан як незвичайно могутня, всемощна сила, i взагалi Росiя николаєвських часiв, що придавила так сильно Польщу пiсля повстання 1831 року, малювалася Галичанам як iдеальне царство порядку i сили Австрiю ж з кiнцем 1850-х рр. спiткали великi нещастя в Iталiє, потiм в 1860-х рр. погромила єє Прусiя; здавало ся, що приходить єй кiнець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсiм перейшло на польський бiк i вiддавало польськiй шляхтє Галичину в повне володєнну, то консервативнi елементи галицькоє суспiльности (русинськоє) стали спасенiу своу покладати в Росiє. Сподєвали ся, що росийський цар скоро забере Галичину вiд Австрiє i в сих надiях проповiдували зближенну до росийськоє культури i мови. Пiд вражiннями погрому австрийських вiйськ пiд Кенєггрецом в 1865 р. львiвська газета "Слово"- орган отсих консерватистiв "москвофiлiв", як єх названо, виступило вiдкрито з сим новим полєтичним сповiданнум. Доводило, що галицькi Русини оден народ з Великоросами, украєнська мова-незначна вiдмiна "русскаго язьiка", що рiжнить ся тiльки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нєяких Русинiв нема-у тiльки оден "русский народ-ь", вiд Карпатiв до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньоє украєнськоє лiтератури: у готова лiтература росийська (великоруська). Так ото з консервативно-реакцiйних напрямiв галицького житя 1850-9 рр. пiд вражiннями байдужости австрийського правительства для галицьких Украєнцiв в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофiльство, по духу, як бачимо, близьке тому "большинству Малороссiв" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуув, що вони не знають украєнськоє народности нi мови, а тiльки оден росийський нарiд i язик. Се москвофiльство обхопило майже всю тодєшню "iнтелiгенцiю" Галичини, Буковини i Угорськоє Украєни, що найбiльше пiдпала мрiям про всесильну Росiю, бачивши погром Угрiв росийським вiйськом. В тiм напрямi в Галичинi пiшло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсiм рiшучо стояли на украєнським грунтi- сам Як. Головацький мiж ними, що роспочинаючи виклади украєнськоє мови на новозаснованiй катедрi львiвського унiверситета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником удиноє росийськоє мови i пiзнiйше перейшов до Росiє. Певне, лекше було сподiвати ся всяких благодатей вiд Росiє i тим часом тихенько сидiти, незачiпаючи ся з Поляками (як се дiйсно робили тодє й потiм тi галицькi москофiли),-нєж працювати коло розбудження украєнського народу й сотворення культурних i всяких иньших пiдстав для його нового житя. Але власне сею другою дорогою пiшли бiльш енергiчнi елементи з тодiшньоє галицькоє молодєжи, а з нею-i деякi представники старших поколєнь. Вони чули себе безмiрно близшими до демократичного, народолюбного украєнського руху, що на єх очах саме тодє вiдживав у Росiє, нєж до тоє офiцiальноє Росiє николаєвських часiв, про котру мрiяли попи i урядники-москвофiли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами i давала мiсце бiльш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодiшнього украєнського вiдродження в Росiє наповняли сю галицьку молодєж радiстю i надєую. Жадiбно ловила вона огненнi слова Шевченка. "Кобзарь" стау для неє святою книгою, Украєна-святою землею. Кохають ся в памятках козацькоє слави-мiж молодiжю входить в моду вберати ся "по козацьки"; з молодечим завзятем вигоняють з уживання галицькоє iнтелєгенцiє польську мову. Пильнують яко мога наблизити ся до украєнськоє мови й украєнського житя i своєми виданнями ("Вечерницi", 1862, "Мета" 1863 -5,,, Нива" 1865, "Русалка" 1866, ..Правда" вiд 1867) будять в громадянствi любов i привязану до свого народу- простонародньоє маси i горячi бажання пiднести єє культурно, економiчно i полєтично. 125. Початки нацiонального житя на Буковинє. Сей новий народовецький рух захоплюу й сучасну Буковину та творить тут першi 391. Володимир Антонович. початки нацiонального житя, якою досє не знала ся маленька краєна, врiзала полiтичними, а дал. й релiгiйними та культурними межами вiд сусiдньоє Галичини хоч звязана разом з Галичиною австрийською адмiнiстрацiую, вона жила осторонь, не зачеплена i не розрух.ана нерухливим галицьким житем. Аж галицьке народовство 1860-х рокiв знаходить на Буковинi живiйший вiдгомiн. Знаходить ся тут кiлька талановитих i енергiйних письменникiв-як брати Воробкевичi, особливо Iсидор, популярний поет, далє Осип Федькович-найбiльший талант, якого взагалi до того часу видвигнула австрийська Украєна, що в своєх опо.вiданнях i поезiях розвинув перед громадянством Галичини i Буковини чарiвну романтичну панораму Карпатiв, переказiв i легенд, звязаних з ними, i барвистого гуцульського житя. За недостачею мiсцевих органiв, мiсцевого лiтературного руху, вони прилучають ся до руху галицького, беруть участь в галицьких народовецьких виданнях, i при слабких взагалi лiтературних засобах галицьких тоє доби мали чимале значiнну в розвою тих перших народовецьких початкiв Галичини. В Буковинi ж нарОдну жите стало розвивати ся значно пiзнєйше; тутешну товариство "Руська Бесiда", шо служило осередком лiтературного i громадського житя, засноване 1869 р, довго мало характер русофiльський i тiльки в 1880-х рр. здобувають у нєм перевагу народовцi. Та незмiрно бiльше значiнну нєж ся моральна помiч вiщунiв буковинського вiдродження мала для народовецького руху в Галичинi, i взагалi в австрийський Украєнi, участь i помiч Украєнцiв росийських. Пiсля того як припинено розвiй украєнського житя в Росiє, чимало украєнських письменникiв звертають своє писання в збiрники i часописи, шо заходили ся видавати галицькi Украєнцi. З старших письменникiв особливо Кулiш, з молодших Марко Вовчок, Антонович i особливо Кониський i Левицький-Нечуй починають спомагати украєнськi видання Галичини своєми писаннями. Коли з 1867 р. на мiсце тих недовговiчних видань у Львовi удало ся наладити журнал "Правду", що виходив потiм кiльканадцять лiт, Украєнцi з Росiє брали в нєм дєяльну участь i вiн мав до певноє мiри характер всеукраєнського органа, тому що в Росiє не можна було видавати нє украєнських газет нє журналiв. Ся помiч Украєнцiв з Росiє мала величезну вартiсть для Украєнцiв австрийських. Украєнський, або як його звали-народовецький рух в Галичинi був пiднятий молодєжю. Майже все старше громадянство з початку було йому неприхильне i бiльше або меньше рiшучо тягло в сторону москвофiльську. В руках москвофiлiв були всє iнституцiє i тут i на Буковинi, не кажучи за Украєну угорську, а "народовецтво" з кiнцем 1860-х i потiм в 1870-х роках було представлене невеликими громадками iнтелiгенцiє, бiдноє i матерiальними засобами i культурними силами. Отже страшенно богато значило то для народовцiв, що вони чули за собою Украєну-ту безграничну, могутню Украєну, що сплодила великих героєв козаччини i нових дєячiв украєнського вiдродження, i бачили єх мiж спiвробiтниками своєх органiв i видань. З другого боку участь росийських Украєниєв скрiпляла демократичний i поступовий напрям галицького украєнства- се теж богато значило супроти переваги церковних i консервативних елементiв у галицькiм громадянствi. Для Украєнцiв же росийських в тодєшнєм єх пригнобленню вiд усяких перепон i заборон Галичина явила ся немов вiкном у свобiдну далечiнь украєнського розвою, що давало вихiд йому навiть на випадок найбiльших утискiв у Росiє. 126. Києвська громада i указ 1876 р. З початком 1870-х рокiв цензура на украєнськi книжки в Росiє трохи полекшала i взагалi утиски ослабли; стала можлива знову лiтературна i наукова дiяльнiсть. Тодi центром украєнського руху стау Києв, де за останнi кiльканадцять лiт, псля розгрома кирило-мефодiєвцєв наросли новi культурнi сили з вихованцєв тутешнього унiверситету. Дiяльнiсть сеє києвськоє громади, вiдмiнно вiд петербурськоє, звертала ся головно не на суспiльнi, а на науковi справи: на обгрунтованну украєнства науковими дослiдами минулого i сучасного житя украєнського народу. В тiм напрямi працювали такi визначнi ученi, як iсторики Антонович i Драгоманiв, етнографи Чубинський i Рудченко, язикознавцє Житецький i Михальчук i ин. Єм удало ся добути дозвiл на заснованну тут у Києвi вiддiлу географiчного товариства (1872) i вiн став центром, коло котрого стали громадити ся культурнi сили украєнськi. Поруч того оживау також i лiтература украєнська: з кiнцем 1860-х i в 1870-х роках виступають талановитi поети i письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький. Мик. Лисенко зачав класти пiдвалини украєнський музицi своєми збiрками пiсень, композицiями (мiж ними опера "Рiздвяна нiч") i чудовими концертами. Згодом починау пiдiймати ся украєнський театр, незвичайно розворушуючи громадянство, його iнтелєгентськi i пiвiнтелiгентськi верстви. Отак, як я сказав уже, дiяльнiсть києвськоє громади була звернена на питання не полiтичнi, навiть не соцiальнi. Провiдники єє свiдомо i умисно звертали увагу украєнського громадянства на культурний i науковий бiк справи, занехуючи полiтичний, щоб вiдтягнути "Украєнцєв вiд участи в росийських революцiйних рухах, i тим будили навiть невдоволенну серед самих Украєнцiв на таке односторонну "культурництво". Невважаючи на се, дiяльнiсть києвських громадян послужила приводом до нових правительственних заходiв проти украєнства. Привiдцями до того були чернигiвськi помiщики урядовцi Рiгельман i його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних iнтересiв на Украєнi. Розсваривши ся з провiдниками києвськоє громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству своє донесення лякаючiє його успiхами украєнського "сепаратизму", як тодi са називано-що Украєнцi розвивають свою мову i письменство, на те щоб вiддiлити ся вiд Росiє. З початком 1875 р. була наряжена осiбна комiсiя в сiй справi i до неє покликано також Юзефовича. Вiн представив сiй комiсiє украєчство як польсько-австрийську iнтригу, звернену, аби вiдiрвати Украєну вiд Росiє; центурнi представники з свого боку потвержували, що украєнське письменство мау потайнi цєли-вiдкремленну Украєни вiд Росiє. При тiм особливу небезпеку вже тодє добачали в украєнствi галицькiм, не звязанiм цензурними росийськими обмеженнями i настроунiм ворожо для росийського гiравлєння, через його забороннi заходи против украєнства. Комiсiя рiшила як найпильнєйше слiдити за галицькими виданнями, не допускати до Росiє все що могло б впливати на розвiй украєнського житя, пiдтримувати грошевими пiдмогами й иньшими способами москвофiльськi видання i москофiльський рух в Австрiє та вжити всєх способiв, щоб задавити украєнський рух в Росiє. Зараз потiм закрито києвський вiддєл Географiчного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против украєнського слова взагалi: дозволено украєнською мовою друкувати тiльки iсторичнi памятки i белетристичнi твори (вiршi, оповiдання, пуси), та й то правописею росийською i пiд найострiйшим доглядом; украєнськi ж концерти, представлення, читання заборонено зовеєм. Самi по собi се були дуже тяжкi заборони, а на дiлє цензура ще додавала до того своує пильности, i якийсь час украєнськi книги не 394. Мик. Лисенко. пропускали ся таки зовсiм-хiба десь припадком, через недогляд. Доходило до всяких смiховий: вичеркували украєнськi слова з оповiдань писаних по росийськи; велiли, щоб на концертах украєнськi пiснє спiвали ся словами перекладеними на росийську або французьку мову, i т. ин. Скоро одначе саме начальство києвське i харкiвське звернуло ся до правительства з виясненнями, що заведенi заборони занадто гострi i безпотрiбно тiльки дражнять громадянство. Через те зроблено було потiм деякi полекшi, дозволено украєнськi представлення, хоч i з усякими обмеженнями (напр. в украєнських губернiях, що належали до києвського генерал- губернаторства, украєнських вистав довго не дозволяли зовсiм, а по иньших мiстах вимагали, щоб разом з украєнською пусою виставлювано росийську, i т. й.). Все теки в отсих обставинах яка-небудь лiтературна чи громадська работа украєнська була неможлива i заборона 1876 року мала той наслєдок, що свiдомiйшi i енергiчнєйшi Украєнцє з Росiє переносять свою роботу до Галичини ще в бiльших розмiрах, анєж в 1860 роках. 127. Украєнська робота на галицькiм Грунтi. Ще перед указом 1876 р. кiлька тямущих Украєнцiв з Росiє заходилося заснувати у Львовi iнституцiю для розвою украєнського письменства i науки, щоб вона могла працювати тут свобiдно, не знаючи цензурних утискiв, для цєлоє Украєни; так виникло "Товариство iмени Шевченка", засноване у Львовi 1873 року. На зiбранi грошi засновано при нєм друкарню для украєнських видань; але зiбрано було грошей мало, так що довгий час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги i тотовариство могло роспочати власнi видання-се стало ся тiльки при кiнцє 1880-х рокiв. Потiм громадка талановитих i енергiчних людей- Мих. Драгоманiв з кiлькома молодшими товаришами, покинувши через рiжнi наклепи Украєну, осiли ся в Женевi, i тут за помiчю Украєнцєв з Росiє повели виданну журнала чи збiрника "Громада", присвяченого украєнським питанням полiтичним i нацiональним, i завязали близшi зносини также з галицькою суспiльнiстю. Декотрi Украєнцє знов приєздили i перемешкували довгий час таки безпосередну в Галичинi, розвиваючи бiльш або меньш живу лiтературну i полiтичну дiяльнiсть (Кулєш, потiм Кониський, Нечуй й ин.). Впливи сих Украєнцєв на галицькiм грунтє йшли в рiжних напрямах: зовсєм в иньшiм напрямi впливали напр. Драгоманiв i його однодумцє, пробуджуючи украєнське громадянство Галичини до освiдомлення народнiх мас i органiзацiє боротьби за своє права, а знов в иньшiм Кулiш, Антонович, Кониський-стараючи ся сотворити бiльш прихильнi обставини для розвою украєнського житя порозумiннум з польськими владущими верствами. Але кiнець кiнцем всє сi рiжнороднi впливи, весь сей приток духових сил, а по части-i матерiальних засобiв з росийськоє Украєни дуже змiцнив украєнське жите Галичини i богато йому причинив розвитку. Протягом 1870-х i 1880-х рокiв украєнськi народовцi дуже зростають в числi i в силє. Почавши вiд роботи лiтературноє та -видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до полiтичноє дєяльности, з малозначних громадок витворяють сильну партию, котра своую енергiую i духовою силою вiдтiснюу на другий плян останки старих консерваторiв та москофiлiв i надау тон i напрям житю галицьких Украєнцєв. Невважаючи на слабкi сили i засоби, в нєм почувала ся сила руху, енергiя поступу i тому все живiйше починау приставати до неє, i скоро народовцi починають грати першу ролю в Галичинi i на Буковинi, невважаючи на помiч, яку партия москвофiльська мала з Росiє-далеко богатшу, нiж народовцi вiд Украєнцєв. З другого боку для Украєни росийськоє Галичина з сього часу стау справдi вiкном на свiт, що не давало єй заснути в темрявi тодiшнiх заборон. Позбавленi можности скiльки небудь свобiдно обговорювати питання украєнськоє полiтики, завдання i змагання єє, росийськi Украєнцi користували ся для сього галицькими виданнями, котрi хоч i були забороненi в Росiє, про те поширювали ся на росийськiй Украєнi досить значно. На галицькiм грунтє, на галицьких вiдносинах, в галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й рiшали ся рiжнi питання соцiальнi, полiтичнi, нацiональнi. Через те галицькi вiдносини викликали незвичайне заiнтересованну серед свiдомiйших росийських Украєнцєв. Не маючи можности у себе дома зайняти ся справами полiтичними i нацiональними, вони якийсь час-можна сказати-жили галицькими подiями й iнтересами, особливо з початком 1890-х рокiв, коли мiж галицькими Украєнцями-народовцями зачала ся боротьба мiж бiльш умiркованими i бiльш поступовим, радикальним напрямом. I се давало користне доповненну до культурних справ росийськоє Украєни, заховуючи єє вiд повноє односторонности. З початком 1880-х рр. в Києвi на мiсце закритого географiчного вiддiлу вдало ся наладити науковий iсторичний орган "Кiевскую Старину" (1882), i коло нього згромадили ся науковi i культурнi сили украєнськi. Журнал вiв ся по досить широкiй програмi (росийською мовою), займаючи ся i етнографiю, i мовою, i письменством; пiзнєйше, з 1890-х рр. вiн мав часами й суспiльну закраску, мiстив i украєнську белетристику. Для неє були тодє взагалi тєснi часи, бо хоч нєби то белетристику можна було друкувати, але цензура так пильно придивляла ся, шукаючи потайноє крамоли, що дуже мала частина проходила через цензурне сито. Для широкоє публiки, при недостачi книжок, мав велике значiнну украєнський театр. Украєнськi трупи почали ся з одноє, але з часом множили ся, ставали все бiльш росповсюдненим явищем i невважаючи на убогiсть репертуару i невисокi прикмети бiльшости пус (цензура театральна була незвичайно сувора), вони пiдтримували память народнього слова i любов до нього винародовленоє мiськоє людности. Осибливо потрудили ся на сiм полє Кропивницькин, Старицький i брати Тобилеаичi. Найбiльш прикре було, що унеможливлено не тiльки всяку громадську i полiтичну дiяльнiсть, але й обговорюванну таких питань. Етнографiчнi, язиковi чи iсторичнi студiє не могли захопити цєлоє суспiльности, i найбiльш живi й енергiчнi елементи зневажливо покидали украєнство, бо воно здавало ся єм якимсь застарiлим романтизмом. Iшли в росийськi партиє, де була хоч видимiсть якоєсь живiйшоє дєяльности, смiлi завдання i гострий риск небезпеки, що завеєди вабить смiлих, а не було всього того в культурницьких гуртках росийського украєнства. I се власне надавало особливу цiну галицьким справам: на галицьким ?рунтi, бодай хоч посередно, через органи преси, через особистi звязки можна було брати участь в вiдкритiй партийнiй борогьбi, в полiтичнiй i громадськiй роботi. 128. Полiтичний рух в Галичинi в 1890-х рр. 1890-5 рр. були поворотними роками украєнського житя Галичини. За вiсiмдесятi роки, як я вже сказав, народовецький украєнський рух дуже поширив ся мiж галицьким громадянством, запанував над ним i як звичайне в таких обставинах бувау- притягнув до себе богато народу нейтрального, що йде за тим напрямом, який бере гору, хочби внутрiшнiм своєм змiстом вiн був йому навiть зовсiм чужий. Разом з тим як украєнський напрям виступав все показнєйше, на зверх, як сильна полiтична партия, та проторював собi дороги в ширшi народнє маси,-в самiй серединi його мусєв зазначити ся певний розлом, через велику неоднаковiсть тих елементiв, якi спинили ся тепер пiд одною спiльною фiрмою украєнського народовства. Елементи бiльш поступовi, що хотiли йти далi в тєснiм союзi з поступовими елементами росийськоє Украєни i разом з ними-з поступовими увропейськими напрямами, бажали на укралiськiм нацiональнiм ?рунтi передбачнi i економiчнi вiдносини в дусє справжнього демократизму i соцiалiзму. Елементи бiльш помiркованi i консервативнi, священики i урядники та иньшi представники буржуазних верств (мiж Украєнцями дуже невеликих), прийнявши нацiональну форму-народню мову i до певноє мiри -украєнськi нацiональнi традицiє, бажали пiд сек) зверхнiстю заховати старий змiст житя, консервативний склад вiдносин, панованну украєнськоє нацiональноє церкви (унiатськоi в Галичинi) i релiгiйну правовiрнiсть. На сiм грунтi виникау досить рiзка боротьба, що й вела ся при живiй участи i навiть пiд сильними впливами росийських Украєнцiв. Сблизо Драгоманiв, хоч не жив ч жiнчинi, через гуртки своєх однодумцив, людей бiльш енергiчних i здiбних, вiв галицьке громадянство в напрямi i впливи його на серед селянства все бiльше зростали. Рiшучим моментом було, коли бiльш консервативна частина народовцiв в 1890 р., не без впливiв i участи декотрих росийських Украєнцiв, розiрвала полiтичний союз з Москвофiлами, з котрими разом виступала в галицьким соймi й австрийськiм парляментє против Полякiв i правительства, -а вiйшла в порозумiнну з правительством, чи краще сказати-галицьким намiсником (гр. Баденi). Поступо вiйша частина галицьких Украєнцiв уже перед тим вiдлучила ся вiд бiльш консервативних народовцiв i стала формувати ся в осiбну партию, пiд назвою "радикалiв". Коли ж проголошений був новий союз народовцiв з правительством, сє радикали рiзко виступили против нього i повели дуже енергiчну агiтацiю против такоє "угодовоє" полiтики народовцiв. Опозицiя єх була справедлива, бо на дiлє сей союз з правительством мав бути союзом Украєнцiв з правлящою польською шляхтою Галичини, а властиво i не союзом, а вiдступленнем вiд боротьби з шляхетським польським панованнум за цiну деяких нацiональних уступок, дуже дрiбних як на таку принцiпiальну справу (одна украєнська гiмназiя, одна украєнська катедра р унєверситетє й таке иньше). Кiнець кiнцем проводирi народовцiв, розглядєвши, куди веде єх сей союз, та й уступаючи нагиску громадськоє думки, розiрвали сю спiлку, сю 396.1. Карпенко-Карий (Тобилевич). "угоду", i при нєй зiстала ся тiльки невеличка Група консервативно-клерикальна. Загал народовцiв рiшив стати в рiшучiй опозицiє до польського пановання i до центрального правительства, що вiддавало Галичину Полякам на поталу, за те що вони пiдтримували правительство в парляментє. За прикладом радикалiв народовнє рiшили також iти як енергiчнєйше в нарiд, освiдомляти його полiтичне, загрiвати до боротьби за своє права та орi- анєзувати до участи в полiтичнiм житю i полiтичнiй боротьбi. З сього власне погляду вплив радикалiв на галицьке житу був дуже важний, що вiн не давав народовцям пересувати ся на право, куди єх тягли консервативнi й клерикальнi елементи, а вiв бодай середнею лєнєую мiж сим консервативним i радикальним напрямом. В 1900 р. народовцi навiть постановили формально злити ся до купи з радикалами, прийнявши поступовi i соцiальнi домагання радикальноє програми, заразом перейменували отсю обеднану партию на "нацiонально-демократичну". Розумiеть ся, само приймленну радикальноє програми не зробило сих народовцєв справжнєми поступовцями, в дусє радикальнiм; правi елементи не стратили своєх впливiв i нераз потiм аж до останнього часу тягнули до угодових порозумiнь з правительством та польськими правителями. Але все таки лєвiйшi елементи галицького украєнства стримували народовцєв вiд занадто рiзкого i вiдкритого маршу направо, до котрого тягнуло єх праве крило. Кiнець кiнцем, як то звичайно бувау, боротьба i конкуренцiя напрямiв незвичайно оживили галицьке житу протягом девятьдесятих i девятьсотих рокiв. Нацiональне i полiтичне усвiдомленну вийшло з громадок iнтелiгенцiє, обхопило широкi круги, маси народнi, навчило єх пильнувати своєх прав, бороти ся за своє економiчнi, культурнi i нацiональнi iнтереси, доходити єх своєми силами, уднiстю, органiзацiую. Опозицийний напрям, котрим повели галицьке громадянство поступовi украєнськi течiє, в противнiсть старшому, правительственному народовству 1848- 1850-х рр., мав власне той незвичайно користний вплив, що вiдзвичаєв галицьких Украєнцiв чекати якихось благодатей вiд правительства чи когось иньшого, навчив будувати свою долю, своу житу 398. Мих. Старицький. власними силами i засобами, та йти пробоум, не оглядаючи ся, яке вражiнну роблять єх змагання на сильних i владущих. Те що здобуло галицьке украєнство протягом останнiх десятилiть, воно осягнуло власними силами, своую органiзацiую i боротьбою против усяких ворожих перешкод, якi ставило польське панованне всiми своєми величезними засобами. Маючи по своєй сторонi центральче правительство, в своєх руках тримаючи всю державну управу i крауне самопорядкуванну, роспоряджаючи величезною земельною власнiстю всякими грошевими i культурними засобами. 129. Культурний i нацiональний зрiст Австрийськоє Украєни. Осягнемо за останнi два десятилiття справдi богато. В сферi нацiональноє культури насамперед треба зазначити-сотворенну украєнськоє науки, про яку стало можна серiозно говорити тiльки з сього часу, з тоє органiзованоє роботи, яку повели ученi згуртованi в 1890-х роках коло львiвського товариства iмени Шевченка, в 1892 р. перемiненого на наукове товариство, а в 1898 зреформованого на взiрець академiй наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослiдникiв i украєнська наука здобула собi право горожанства в науковiм свiтє. Не зважаючи на дуже убогi пiдмоги з фондiв державних i краувих, товариство розвинуло велику видавничу i органiзацiйну дiяльнiсть, про яку чверть вiка перед тим нєхто не посмiв би й думати. В парi з сим виступило також домаганну украєнського унiверситету. Правительство обiцяло його ще в 1848 р., але потiм се все забуло ся разом з иньшими обiцянками, львiвський унiверситет захопили Поляки, а Украєнцям зiстало ся лише кiлька катедр з украєнськими викладами. Тодє з кiнцем 1890-х рр. вони стали добивати ся оасновання другого, осiбного украєнського унiверситету; в 1900-х рр. Ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликаючи сильнi заворушення на унєверситетє, на котрi чуйно вiдзивали ся найширшi круги громадянства, й останнiми часами украєнський унiверситет став черговою справою украєнськоє полiтики, так що здобуте його мабуть дуже не далеке. 399. Iван Франко. В сферi лiтературнiй треба одмiтити розвiй красного письменства, завдяки цiлiй громадi яскравих, живих талантiв, єдо в сей момент розцвiту полiтичних i суспiльних iнтересiв, з кiнцем 1890-х рокiв виступила на досигь яловiм перед тим галицько-буков.iнськiм грунтє. Досє Iван Франко, талановитий поет, новелiст i публицист, був найбiльш визначним талантом на сiм грунтє 1880/1890-х рр. Тепер наоколо новозасновано мiсячника "Лiтературно-Науковий Вiстник" i видавничого товариства (Украєнсько-руська видавнича спiлка) виступив ряд нових свiжих, талантiв, з Вас. Стефаником i Ол. Кобилянською в головах, i надав небувалого перед тим змiсту тутешньому украєнському житю. В сферi освiтнiй i народно-органєзацiйнiй дав себе знати незвичайний розвiй читалень Просвiти i товариств гiмнастичних, так званих "Сiчей" i "Соколiв", якi нечувано зворушили народнi маси, розбудили в них бажаiiкс знання, освiти, iнстинкти органiзацiє й со.iєдарности. Далi, в останнiх часах, з огляду на тi трудности, з якими звязане оуло засновуванну нових украєнських середнiх шкiл - шо єх просто таки приходило ся випрошувати i вимолювати у польських верховодiв, а властиво виторговувати за якi небудь важнi уступки з иньших украєнських домагань,-галицькi Украєнцi взяли ся до закладання своєх приватних середнiх шкiл i розвинули дуже показне своу власне свобiдне шкiльництво. Також в останнiх лiтах звернено велику увагу на економiчну сторону-на заснованну позичкових кас, кооперацiй, сєльсько-господарських товариств, щоб по можности визьолити ся вiд залежности вiд чужих фiнансових i сєльсько- господарських iнституцiй. Есе се незмiрпо пiдняло почуте власноє сили i можности в украєнськiм громадянствi i уможливило здобуванну нацiональних прав не поклонами i вислугами владущим партиям чи правительству, а органiзованою боротьбою, i певне вже не далекий той час, коли правительство буде змушене рахувати ся з нацiональними домаганнями галицьких Украєнцiв незалежно вiд того, чи на них дають свою згоду польськi верховоди Галичини, чи нє. А ще важнiйше- що навiть незалежно вiд державних вiдносин, в самiм собi украєнське громадянство вiдкрило сили i засоби свого нацiонального розвитку, i власне в момент найбiльшого розвою суспiльно-полiтичного руху в громадянствi 400 Борис Грiнченко. й народє, вiн здобував в собi сили культурного i нацiонального розвою, енергiю нацiональноє творчости. З сього погляду Украєна Росийська зiстауть ся ще значно по заду вiд Галичини, як з огляду на слабшу самодiяльнiсть власну, так i ще бiльше на неприязнi зверхнє обставини-хоч i тут два останнi десятилєтя зазначили ся великим поступом украєнського житя. Росийська Украєна в останнiх десятилiтях. В Росiє вже в 1890-х рр. потроху лекшали цензурнi утиски украєнського слова i стала можливою живiйша лiтературна i видавнича робота. Добродiйне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзi, де меньше давало себе знати "усердiу" мiсцевих цензурних комiтетiв, досить енергiчно заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з рiжних областей знання; в Києвi видавничий гурток "Вiк" заходив ся коло видавання украєнськоє белетристики. Виступив ряд визначних авторiв в краснiм письменствi-Коцюбинський, Грiнченко, Самiйленко, Леся Украєнка, що внесли новi тони, новi теми в украєнське лєтературне житу. Сильно розвинув ся театр, його репертуар збагатив ся рядом нових пес, головно з народнього житя, творами Кропивницького i особливо Карпенка-Карого (Тобилевича). Високоталановитi артистичнi сили як Заньковецька, Кропивницький, брати Тобилевичi здобули високу репутацiю украєнськiй сценє. Нарештi-вже в перших роках девятьсотих-виступають першi замiтнє проби украєнського стилю в штуцi (найважнєйший i найбiльший утвiр в сЄм напрямi-дiм полтавського земства визначного украєнського маляра i архiтекта Вас. Кричевського). Заборони украєнськоє мови на археольогiчних зiздах з новою силою пiдняли змагання про культурну правосильнiсть украєнськоє мови, межi i завдання украєнськоє культури. Здобутки культурного i нацiонального руху, зробленi на галицькiм грунтє з участю росийсьских Украєнцiв, високо пiдiймали рiвень єх змагань i в Росiє. Украєнство ставить своєм завданнум осягнути всю повноту нацiонального житя. Заразом, рiвно з партийною боротьбою в Галичинi, наступають початки партийного ?руповання в росийськiй Украєнє, боротьба i полемiка рiжних суспiльних i полiтичних течiй. Особливе оживленну в украєнськiм громадянствi стау замiтним в девятьсотих роках, в звязку з тодєшнєм загальним росийським заворушеннум. Потiм нещаслива росийсько-японська вiйна i часи "довiря правительства до громадянства" захопили украєнське громадянство в загальний вир росийського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийськоє держави, спецiальнi украєнськi iнтереси одiйшли на другий плян. Групованну росийських партий захопило i подiлило на анальогiчнi партиє також i украєнське громадянство. Селянство захоплене було земельним питаннем, iнтелигенцiя- полiтичним. За всєм тим украєнське громадянство не переставало дорогою преси, петицiй, резолюцiй i т. й. добивати ся розвязання украєнського питання-нацiональноє рiвноправности для Украєнцiв, а насамперед скасовання заборони украєнського слова. В груднє 1904 р. комiтет мiнiстрiв спецiально зайняв ся сим питаннем i прийшов до переконання, що украєнський рух "не мiстить в собi, як здауть ся, скiльки небудь серiозноє небезпеки", яка б оправдувала забороннi заходи правительства i тi шкоди, якi заборона украєнських книжок чинить селянству. Запитанi ним державнi органи висловили ся также в тiм дусi, а петербурська академiя в просторiй записцє вияснила при тiм неправдивiсть ходячих фраз, що лiтературний великоруський язик-мова общеруська, котра для Украєнцiв може служити такою ж рiдною мовою, як i для Великорусiв, так що нема потреби Украєнцям розвивати украєнську мову. Не вважаючи одначе на всi отсє вияснення, справа затягла ся i правительство не видало спецiального закона про знесенну заборон украєнського слова, а вони були скасованi самi собою загальними законами: виданi в осени 1905 р. новi правила про перiодичнi видання вiдкрили Украєнцям можнiсть видавати газети i журнали на украєнський мовi, а правила про неперiодичнi видання (26/IУ. 1906) зняли всякi обмеження з книг, в тiм i з украєнськоє мови. Правда, в дєйсности i пiсля сього над украєнською книжкою i пресою не перестав тяжiти бiльш гострий i пiдозрiливий догляд: на украєнськiй мовi раз-у-раз карало ся i забороняло ся те що свобiдно проходило на росийськiй, i против украєнських газет видавали ся рiжнi спецiальнi заборони, як нє против яких иньших. Все ж таки, хоч i в узьких межах i з вiчним риском кар, вiдкрито украєнському слову якусь дорогу. В справах полiтичних i суспiльних царськiй манiфест 17 жовтня 1905 р. вiдкрив великi перспективи, з котрих одначе мало здiснило ся справдi. Великi надiє покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 року. Мiж селянськими й iнтелєгентськими депутатами єє знайшло ся чимало людей для украєнства настроуних бiльше або меньше прихильно, i з них органiзувала ся украєнська фракцiя, яка могла б мати чимале значiнну в дальших нарадах думи. Та думу роспущено перше, нiж ся фракцiя пiдiбрала ся вiдповiдно-з людей переважно мало обзнайомлених з украєнськими справами, що аж тут в думi мали нагоду серiозно застановити ся над потребами украєнського житя. Те саме повторило ся i в другiй думi, вiк котроє так само був короткий. А в третю думу, скликану на пiдставi нового виборчого закону, селянство вже не могло посилати самостiйно вибраних депутатiв, i украєнське селянство-удиний елемент, на котрий можна було покладати надiє, зiстало ся властиво без представникiв. Думське законодавство не дало нiчого украєнському житю; навiть для заведення украєнськоє мови в народнiй школi в третiй думi не знайшло ся бiльшости, як для декотрих иньших инородчеських шкiл. В сiм вiдбив ся неприхильний для украєнства настрiй правительственних сфер, що з початку устами сенату (в справi недозволення "Просвiти" в Полтавi), а потiм устами мiнiстра внутрiшнiх справ зазначило своу становище супроти украєнського руху, принявши всяку, хоч би чисто культурну украєнську роботу за шкiдливий сепаратизм. Таким чином розвiяли ся надєє тих, якi по манiфестi 17 жовтня думали що з розвоум конституцiйного житя в Росiє украєнське житу зможе розвивати ся тут свобiдно i правильно, i вся вага украєнського руху перенесеть ся з Галичини в натуральний свiй осiдок, на Украєну росийську. Обставини росийського житя не дають йому i тепер розвинути ся навiть так, як розвивауть ся украєнське житу в Галичинi. Але воно розвивауть ся i в них! Останнi роки, невважаючи на всє розчаровання, заборони i гоненiя на украєнство, зазначили себе великим поступом, принесли важнi i цєннi здобутки, якi глубоко врiзали ся в житу i не зможуть бути вирванi з нього нєякими заборонами i нагiнками, тому власне що здобутi були наперекiр всяким перешкодам i заборонам. Украєнська преса, котрiй вiдкрив дорогу манiфест 17 жовтня газети Хлєбороб, Громадська Думка (потiм перемiнена в "Раду"), Рiдний Край, Село, Засiв, Рiля й богаю иньших, журнали -Вiльна Украєна, Нова Громада, перенесений з Львова до Києва Лiтературно-Науковий Вiстник, Украєнська Хата-зробили своу важне дiло, не вважаючи на всє бичи i скорпiони адмiнiстративних i судових кар, на всякi перепони для єх передплати i поширення. Ся преса обеднала i звязала в одно громадянство розсипанi атоми украєнськоє iнтелiгенцiє, висунула перед ним основнi полiтичнi, суспiльнi i нацiональнi домагання украєнського житя, а поруч них вперше серiозно поставленi були економiчнi завдання. Заснованну "Украєнського наукового товариства" (1907), що згуртувало украєнськi науковi сили з рiжних наук в своєх виданнях, зазначило домаганну повноти украєнськоє культури-не якогось "домашнього обихода" старих часiв, а в усєх областях культурного житя. Серiозно поставлено жаданну украєнськоє школи. Найбiльшi перешкоди стрiнуло поширенну освiти i практичного знання в народнєх масах; "Просвiти", що засновувались для сеє мети в рiжних мiстах, в однiх мiсцях не дозволялись, в иньших закривались i тепер вони вбитi майже вповнi. Але популярна лiтература, що значно роздвинула ся за сє роки, захоплюу широкi круги народнi, судячи з того що деякi книжки розiйшли ся по кiлька десять тисяч примiрникiв. Безсумнєвно, широкий всенароднiй рiзвiй украєнства являуть ся i в Росiє питаннум недалекого часу i можемо з повною вiрою дивити ся в його будучину. 402. Орнамент з полтавського земського дому.