Заказ работы

Заказать
Каталог тем

Заказ научной авторской работы

Сучасний період розгортання конфлікту

 

Щодо сучасного періоду розгортання конфлікту, то варто зупинити нашу увагу на подіях, які розгорнулися у 1991-2004 рр.

Взагалі, після провалу серпневого путчу 1991 р. склалася принципово нова ситуація. Радянський Союз, продовжуючи формально існувати, фактично розпався. Після провалу путчу вже 29 серпня Верховна Рада Азербайджанської РСР проголошує “відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки 1918-1920 р.”.2 Випливає негайна відповідь Нагірного Карабаху – ґрунтуючись на Законі СРСР “Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки зі складу СРСР”, спільна сесія депутатів усіх рівнів НКАО і Шаумянівського району 2 вересня проголошує Нагірно-Карабахську Республіку. А 10 грудня 1991 року, всього за кілька днів до офіційного розпаду Радянського Союзу, у Нагірному Карабаху в присутності міжнародних спостерігачів відбувся референдум, на якому переважна більшість населення – 99,89% - висловилася за повну незалежність від Азербайджану.1 На 28 грудня на парламентських виборах був обраний парламент Нагірно-Карабахської Республіки, що сформував перший уряд. Уряд незалежної НКР приступив до виконання своїх обов'язків в умовах абсолютної блокади і військового тиску, який послідував з боку Азербайджану.

21 вересня проходить запланований ще в березні референдум про незалежність Республіки Вірменія, після чого Вірменія проголошується незалежною державою. У такий спосіб карабахська проблема раптово переноситься у нову правову площину – стає проблемою взаємин Вірменії, Азербайджану і НКР – двох міжнародновизнаних республік і однієї невизнаної.

Такий поворот подій об'єктивно сприяв Вірменії. У колишній системі Єреван та Степанакерт мали можливість апелювати до Центра, котрий і приймав рішення. Вірменія змушена була представляти як свої власні інтереси, так і інтереси Карабаху. Прийнявши в серпні 1990 р. Декларацію про незалежність і проголосивши курс на державотворення, Вірменія позбавилася навіть колишніх скромних можливостей впливу на прийняті рішення. У лютому, коли керівництво СРСР порушило питання про референдум щодо збереження Союзу СРСР, Вірменія опинилася серед тих шести республік, які відмовилися в ньому брати участь. Замість цього Верховна Рада Вірменії прийняла рішення про проведення власного референдуму про незалежність, дотримуючись при цьому формальностей, передбачених союзним законодавством щодо виходу союзної республіки зі складу СРСР.2 Керівництво Вірменії ігнорувало центральне керівництво; парламент Вірменії приймав рішення про націоналізацію загальносоюзного майна, що знаходиться на території республіки. Усе це викликало неприкриті репресії союзного комуністичного керівництва, аж до застосування сили проти Вірменії і Нагірного Карабаху. Відзначимо, що причиною подібного загострення відносин між союзним і республіканським керівництвом було і питання Карабаху.

Крім внутрішньої логіки руху республіки до незалежності, на формування подібного курсу вплинуло і те, що в лютому черговим провалом завершилися спроби компромісної угоди Вірменії з Азербайджаном, підготовлене за посередництвом Нішанова та Прімакова, людей з найближчого оточення Горбачова. Керівництво Вірменії,  через ситуацію, яка погіршувалася день за днем у Нагірному Карабаху, та поважаючи вірменське населення, що проживало там, було готове визнати суверенітет Азербайджану над Карабахом.[1]

Однак репресивний механізм був уже запущений, і азербайджанське керівництво сподівалося за його допомогою радикально вирішити проблему на свою користь, цілком захистивши себе від актуалізації карабахської проблеми в майбутньому. Тому воно відмовилося від цього плану, а сам Горбачов під його тиском перестав ініціювати які-небудь зусилля в цьому напрямку. Хоча офіційних рішень з цього питання не приймалося, але в ході неформальних нарад, що проходили в січні-лютому, обговорювалася можливість впливу на центральне керівництво. Усвідомлюючи, його що важелі впливу дуже скромні, керівництво Вірменії вибрало стратегію поглиблення конфронтації з центром шляхом створення прецедентів, небезпечних для тодішнього Кремля (таких, як відмови від референдуму стосовно питання про збереження СРСР і рішення про проведення власного референдуму про вихід зі складу СРСР, націоналізація майна і фактичний розгром компартії Вірменії, розформування колгоспів і приватизація землі і т.д.). Цей курс був прийнятий не без впливу зацікавленого в загальній радикалізації ситуації в СРСР найближчого оточення Єльцина, якщо не його самого. На користь цього свідчать кроки Єльцина після путчу, що повторив те, що було вже зроблене у Вірменії в січні-квітні. Не були схвалені більш скромні пропозиції ряду вірменських і карабахських політиків, спрямовані не на загальну радикалізацію, але сфокусовані винятково у Карабаху.

Варто визнати, що подібна тактика керівництва Вірменії, що надихалася близькими до Тер-Петросяна радикальними колами Вірменського національного руху виявилася недалекоглядною у відношенні насамперед Карабаху. Ці кола схилялися до того, що Карабах практично загублений, і необхідно “рятувати” саму Вірменію. Такий підхід явно не декларувався, хоча і пролунав у деяких публічних заявах. Так, голова правління Вано Сирадегян, лідер крила переможців, виклав свою позицію щодо подальшої долі НК та Вірменії. Вона полігала у тому, що є два шляхи возз’єднання НК з Вірменією: перший – переговори і взаємні поступки – відхилена керівництвом Азербайджану; другий – війна – неприйнятна для Вірменії, оскільки розміщення сил не на їхню користь.1

Проте, ці політичні кола явно переоцінювали острах Центра перед небезпечними для нього прецедентами й у той же час недооцінювали його готовність почати жорстокі каральні акції – у тому числі і з метою змусити керівництво Вірменії відмовитися не тільки від ідеї возз'єднання, але і незалежності. Після депортації в травні-червні 1991 р. населення 27 вірменських сіл Нагірного Карабаху і продовження репресивних акцій, а також дестабілізації ситуації в самій Вірменії, керівництво республіки в липні було змушене переглянути свої позиції щодо Карабаху. Керівництво навіть було змушене піти не тільки на поступки, а й на повну відмову від своїх вимог.2 

Виявилися безрезультатними звернення в ООН, ОБСЄ й інші міжнародні організації (навіть прийнята конгресом США заява про підтримку права на самовизначення вірменського народу й осуд військових акцій проти нього не стало офіційною політикою держдепартаменту США). Підтримка демократичних сил Росії теж не могла вплинути. Зокрема, звернення Верховної Ради Вірменії з вимогою скликання позачергового З'їзду народних депутатів СРСР було заблоковано Верховною Радою СРСР (за законом Верховна Рада СРСР була зобов'язана призначити дату З'їзду, а не обговорювати доцільність його проведення).1

У таких умовах керівництво Вірменії змушене було прийняти відверто капітуляційну позицію. На початку липня це навіть було оформлено як не зовсім зрозуміле поза контекстом рішення Верховної Ради РВ про підтримку ініціативи якогось міфічного органу – зборів трудових колективів Степанакерта. Оскільки всі органи влади Нагірного Карабаху, якщо навіть і діяли, але офіційно не визнавалися ні Москвою, ні Баку, то нікому було навіть заявити про готовність прийняти умов капітуляції.

Тому частина степанакертських лідерів і вірменське керівництво оформили готовність прийняти рішення Верховної Ради СРСР від 28 листопада і відмовитися від раніше прийнятих рішень як “ініціативу” трудящих Степанакерта. “Легітимність” цього папірця повинна була додати “схвалення” законного органу – вірменського парламенту. У результаті бурхливих дебатів проект був відхилений, але Тер-Петросян настояв на повторному голосуванні. Скориставшись своїм правом на позачерговий виступ, він перед голосуванням заявив про можливість нових каральних операцій і зняття із себе відповідальності “за нову кров і нові спустошені села” у випадку негативного рішення.2 Під впливом цього виступу парламент Вірменії прийняв Заяву, у якій у завуальованій і ні до чого не зобов’язуючій формі, виразив свою готовність анулювати колишні рішення. Однак навіть ця акція не удостоїлася серйозного розгляду – відповіддю на рішення вірменського парламенту стало відверто знущальний лист начальника секретаріату азербайджанського парламенту НК С. Фаталієва (тобто технічної, а не політичної особи), у якому виражався подив щодо того, що вчорашні екстремісти сьогодні виступають як миротворці (мався на увазі Тер-Петросян) і нагадувалося, що Карабах є частиною Азербайджану і будь-яке рішення Вірменії, незалежно від його змісту, є втручання у внутрішні справи Азербайджану.

Тому сформована після серпня нова ситуація, при якій Вірменія з аутсайдера політичних процесів, що відбувалися на просторі Радянського Союзу поступово стала одним з лідерів процесів демократизації і здобуття незалежності, дозволяла Вірменії, принаймні, надолужити упущене: по-перше, відновити паритет з Азербайджаном у процесах прийняття рішень, по-друге, наполягати на необхідності участі в цих процесах самого Нагірного Карабаху. По-третє, що досить важливо, процес прийняття рішень вже не виходив від Центра. Уперше замість диктату виникали умови для діалогу і посередництва. До цього варто додати суб'єктивні сподівання на те, що з поразкою комунізму в СРСР проблеми, подібні карабахської, будуть вирішуватись на демократичній основі, що припускає насамперед повагу до прав людини. Ці надії базувалися також і на тій обставині, що відразу ж після провалу путчу припинилися воєнні операції проти населення Карабаху, були зупинені репресії, а розташовані в Карабаху війська були виведені з підпорядкування оргкомітету.1  

Протилежна ситуація складалася в Азербайджані. На початку 1991 р. карабахська проблема стимулювала тісний союз бакінського та кремлівського керівництва. Як відзначав оглядач “Московських новин” Олександр Мінеєв: “Азербайджан (останньою з республік) висловив своє відношення до референдуму: проводити. Умова, на якому була дана згода, не приховувалася: центр повинен допомогти у відстороненні агресії сусідньої республіки”. Травневі депортації вірменських сіл в Азербайджані, що проводилися за допомогою рад

     Ниже Вы можете заказать выполнение научной работы. Располагая значительным штатом авторов в технических и гуманитарных областях наук, мы подберем Вам профессионального специалиста, который выполнит работу грамотно и в срок.


* поля отмеченные звёздочкой, обязательны для заполнения!

Тема работы:*
Вид работы:
контрольная
реферат
отчет по практике
курсовая
диплом
магистерская диссертация
кандидатская диссертация
докторская диссертация
другое

Дата выполнения:*
Комментарии к заказу:
Ваше имя:*
Ваш Е-mail (указывайте очень внимательно):*
Ваш телефон (с кодом города):

Впишите проверочный код:*    
Заказ курсовой диплома или диссертации.

Горячая Линия


Вход для партнеров