Заказ работы

Заказать
Каталог тем
Каталог бесплатных ресурсов

Царiвна. О. Кобилянська

      Я родилася 29-го падолиста...

      Старi люди i сонники кажуть, що цей день - день недолi. Може. Однак менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, - адже кожда проява має свої причини й наслiдки, все пiдлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все має своє призначення i так мусить бути!..

      Але чого я властиво тут доторкнулася! Мої погляди менi звiснi, а хто iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодої дiвочої душi; довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно пережовувати, - це i томить i не доводить нi до чого.

      Не маю нiкого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосiб могли заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жiноче духове життя менше цiкаве, як її органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? - Та ба! Чого захотiлось!

      Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь рокiв. Вуйко Iванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена нiмкеня), при котрих тепер живу, то...та нi! Лучче не згадувати. Очi мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi буде дальше писати...

      Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з тої хвилини, в котрiй лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице моє їм "закрейдяне", а очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi?

      - Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? - загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинувся мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'ється скорiше... Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий...

      - Наталка ходить так, якби в неї було нечисте сумлiння! - глумився часто найстарший кузин Муньо. - Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi!

      Чи не має це мене болiти?

      Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi... а одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в його... Двоє великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене... i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. I я вiд тої пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом в його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала! - Солодка моя малесенька русалонька, - шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали її вид. - Бог тебе не опустить, - говорила потiшаючим голосом. - Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно їсти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так... - А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей.

      - Бабуню! - питала я раз. - Чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накидується насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася, i що коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати... Бабуню! "Терпiти" - значить то, як когось щось дуже болить? Так, напр., коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!

      Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.

      - Не зважай на мої слова, дитинко, - вiдповiла, усмiхаючись якось сумно. - Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже нi пам'ятi доброї, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!

      - Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! - запевняла я її, притискаючи її руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися...

      Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на її колiнах, числила морщинки, що повкладалися над її очима, й дивилася нерухомо на її долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожне тремтiла...

 

      * * *_

      Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало.

      А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди їх вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за їх летом, здається менi, що мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину...

      На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiтає їх стогiн i шум. Але то дзвенить для мене - як пiсня, завсiгди мила пiсня. Я її любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i їх лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким моїм свiтом i притулком...

      Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене "лiнюхуючою химерницею".

      Що то значить: "химерувати"?

      Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то менi здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i оживає. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом лунає - i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно!

      Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.

      Нi одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла, немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м'якiм моху, глядiла в небеса, а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко... далеко...

      - Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! - крикне бувало тiтка терпко й змiрить мене проникливе своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б'ють. Мовчу. Що ж їй i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!

 

      * * *_

      Домашнi роботи сповняю спiльно з "сестрами", однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити її хоч чим-тим. I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!



Размер файла: 567.27 Кбайт
Тип файла: txt (Mime Type: text/plain)
Заказ курсовой диплома или диссертации.

Горячая Линия


Вход для партнеров