Заказ работы

Заказать
Каталог тем
Каталог бесплатных ресурсов

Вірування та повір’я українського народу

Обряди та звичаї зустрічають людину при народженні, супроводжують на її життєвому шляху, не полишають навіть біля труни. Вони складають спадок предків, в якому зібране все розумове багатство і в якому коріняться всі національні особливості нащадків. Серед такої спадщини окремо виділяються вірування в перетворення, в перевертництво, які відображені не тільки в казках про перевтілення героїв, але і в сучасних переказах про відьом та вовкулаків.

Тимчасово полишаючи оповідь про відьом, сутність яких описуватиметься в окремому розділі, докладніше зупинюся на не менш поширених в народі розповідях про вовкулаків. Готуючи матеріали для написання даного розділу, я зрозуміла, що з відомих фактів та розповідей важко вивести певне уявлення про цих перевертнів, риси яких цінителі та збирачі народних повір¢їв змішують інколи з деякими рисами, притаманними упирям чи вампірам. Спираючись на матеріали усної народної творчості, етнографічні нариси та інші опрацьовані матеріали, переді мною постала необхідність з¢ясування походження, витоків повір¢я про цих персонажів .

Звідки ж взагалі з¢явились повір¢я про вовкулаків та хто це такі? З найдавніших часів людина ділила навколишній світ на дві нерівні частини: Своє та Чуже. Своє - це своя сім¢я, своє плем¢я, свій рід, своя територія, знайома та обжита. Чуже - це дикий, ворожо налаштований світ, що оточує Своє, і завжди несе загрозу та небезпеку, виштовхуючи людину із звичного середовища проживання. І посланцем з того, інакшого, світу, людина вбачає його споконвічного жителя - дику тварину, або покійника (тобто того, хто відійшов з цього, свого, світу, на той, чужий). Уявлення про Своє та Чуже, можливо, найдревніше для людства, і служить воно джерелом забобонів, одне з яких – віра в перевертнів-вовкулаків.

Синонімом слова “вовкулак” є “вурдалак”, особливістю якого є можливість точно вказати дату виникнення - 1835 рік. Саме тоді був написаний, а тоді і надрукований відомий вірш О.С. Пушкіна з циклу “Песни западных славян”:

Трусоват был Ваня бедный:

Раз осеннею порой

Весь в поту, от страха бледный,

Чрез кладбище шёл домой.

 

Бедный Ваня еле дышит,

Спотыкаясь, чуть бредёт

По могилам; вдруг он слышит,

Кто-то кость, ворча, грызёт.

 

Ваня стал; шагнуть не может.

Боже, думает бедняк ,-

Это, верно, кости гложет

Красногубый вурдалак!

 

Горе! Малый я не сильный!

Съест упырь меня совсем,

Если сам земли могильной

Я с молитвою не съем!


Что же? Вместо вурдалака

(Вы представьте Вани злость!)

В темноте пред ним собака,

На могиле гложет кость.

 

До заголовка відсилає зноска “Вурдалак. Вудкоглак. Упир.” Іншими словами, це мрець, що встає з могил та смокче кров живих людей. Людина, яку вкусив упир, сама стає упирем, а врятувати від нього міг лише шматок землі, взятої з могили, який треба з¢їсти. Проте всі ці відомості стосуються лише упиря, а з вурдалаком справи складніші. Дійсно, в міфології наших далеких предків існував персонаж із схожим ім¢ям –“волколак”. Подібно до упиря, це був перевертень, який випивав всю кров з людини, котра сама ставала “волколаком”. Проте перетворювалась вона не в мерця, а у вовка, ім¢я якого вимовлялось по-різному - “вулколак”, “вурколак”. Цікаво, що ці варіації згадує і персонаж драми О.В.Сухово-Кобиліна “Смерть Тарелкина” Расплюєв. Розповідаючи про страшне чудовисько, яке п¢є кров петербуржців, Расплюєв з жахом каже: “Вурдалак, вудкоглак, упир”. Тому, можливо, О.С.Пушкін, нечітко почувши вимовлене ім¢я вовкулака, відтворив його як вурдалака. Замінивши його, він ототожнив вовкулака з упирем. Обидва чудовиська дійсно мають спільні риси: обидва – перевертні, що харчуються кров¢ю, прибульці із ворожого світу, які затягують в той світ своїх жертв.

Походження слова “вовкулак” не викликає особливих труднощів, адже споріднені слова є і у інших слов¢янських мовах : болгарське “върколак”, сербо-хорватське “вукодлак”, чеське “vlkodlak”, польське “wilkodlak”.

Перша частина його – “вовк” – взагалі зрозуміла, а другу частину порівнюють з церкоснослов¢янським “шкіра, волосся”. Отже, “вовкулак” – “вовча шкіра” – влучна назва для того, хто її раз від разу скидає.

За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це або чарівники у звіриній подобі, або прості люди, перетворені чарами на вовків. Чарівники бродять вовками переважно вночі, вдень же вони знову набувають людського вигляду. Вовкулаки, перетворені з простих людей,  істоти не злі, а страдницькі; вони живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте зберігають людські риси. За народним повір¢ям, чаклуни чи відьми, бажаючи когось  перетворити на вовка, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи при цьому магічні слова.  Інколи говорять, що чаклун кладе пояс під поріг хати: хто переступить через цей пояс, той і перетвориться на вовка. Самі ж чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають на себе особливе кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут – у чарівних словах.



Размер файла: 279.5 Кбайт
Тип файла: doc (Mime Type: application/msword)
Заказ курсовой диплома или диссертации.

Горячая Линия


Вход для партнеров